Зобов’язання забудовника укласти договір про пайову участь у інфраструктурі міста

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зобов’язання забудовника укласти договір про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста

09 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 352/2033/19, провадження № 61-11765св22 (ЄДРСРУ № 109446125) досліджував питання щодо зобов’язання забудовника укласти договір про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об’єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

Станом на час виникнення спірних правовідносин була чинною стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов’язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону, полягає у перерахуванні замовником до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об’єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію (частини п’ята та дев’ята статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об’єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов’язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов’язковим на підставі закону.

Аналогічні за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 911/594/18 (провадження № 12-81гс19), від 22 серпня 2018 року у справі № 339/388/16-ц (провадження № 14-261цс18), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (провадження № 12-34гс21).

(!!!) За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов’язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов’язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об’єкта в експлуатацію і  спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Разом з тим, 01 січня 2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-IX, якими статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

За змістом цього Закону та Прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов’язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати  участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення.

Згідно з частиною першою статті 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.

Зі змісту зазначених норм слідує, що суд розглядає спори, що виникають при укладанні договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону. При цьому день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Вирішивши такий спір, суд вказує в резолютивній частині рішення умови, на яких сторони зобов’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Тобто, з моментом набрання чинності рішенням суду (укладенням договору) пов’язується початок дії договору, відбувається набуття сторонами договору цивільних прав та обов’язків, встановлюється відповідальність сторін і правовідносини фактично регулюються на майбутнє.

У зв`язку з тим, що з 01 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов’язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов’язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом.

ВИСНОВОК: Відтак, якщо на час здачі новозбудованого об’єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов’язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов’язати укласти договір або визнати договір укладеним.

Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21).

 

P.s. В юридичній спільноті існувала також думка, що «…договори «про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту» не є цивільно-правовими чи господарсько-правовими договорами, а пайовий внесок є звичайним «збором (платою, внеском)» до місцевого бюджету… який фактично не передбачений Податковим кодексом України», а отже є протиправним!!!

 

 

Матеріал по темі: «Особливості укладення договору пайової участі у розвитку інфраструктури міста»

 

 

Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов

Виключення зі складу членів (засновників) кооперативу її учасників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення моменту виходу/виключення зі складу членів (засновників) кооперативу її учасників

09 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1442/22 (ЄДРСРУ № 109440766) досліджував питання щодо визначення моменту виходу учасника  з членів кооперативу.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про кооперацію" обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу.

Метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю (частина перша статті 3 Закону України "Про кооперацію").

Кооперація базується на таких основних принципах, зокрема, добровільності вступу та безперешкодного виходу з кооперативної організації (стаття 4 Закону України "Про кооперацію").

Відповідно до статті 8 Закону України "Про кооперацію" статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. Статут кооперативу повинен містити відомості, зокрема, склад його засновників, умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього. Статут може містити інші пов`язані з особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать законодавству.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про кооперацію" членство в кооперативі припиняється у разі, зокрема, добровільного виходу з нього.

Статтею 15 Закону України "Про кооперацію" передбачено, що вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить, з-поміж іншого, затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства.

Верховний Суд у постанові від 30.06.2022 у справі №904/4718/21 (ЄДРСРУ № 105078295) зазначив, що виключення члена з кооперативу - це передбачена законом форма корпоративної відповідальності, спрямована на одностороннє припинення корпоративних правовідносин за рішенням юридичної  особи внаслідок порушення членом кооперативу своїх статутних обов`язків. На відміну від виходу з числа членів кооперативу, виключення має примусовий характер і не залежить від бажання цього члена кооперативу та можливе лише за наявності підстав, визначених законом та установчими документами.

(!!!) Виходячи зі змісту положень Закону України "Про кооперацію" законодавцем розмежовано поняття припинення членства у кооперативі шляхом добровільного виходу з нього та припинення членства у кооперативі шляхом виключення особи зі складу членів кооперативу.

При цьому у справі №924/700/21 Верховним Судом викладено правову позицію, що виключення учасника з товариства належить до компетенції загальних зборів. Виключна компетенція полягає в тому, що лише єдиний орган (збори учасників товариства) може вирішувати питання про виключення учасника з товариства, а не учасниками як такими чи судом.

У постанові від 10.09.2019 у справі №915/1183/18 Верховний Суд дійшов висновку, що відповідно до положень статей 4, 13 Закону України "Про кооперацію" одним із основних принципів кооперації є безперешкодний вихід з кооперативної організації. Перешкоджання особі (обмеження чи заборона) здійснити припинення членства в кооперативі шляхом добровільного виходу з нього у встановленому порядку не відповідатиме наведеному принципу та вимогам закону, а отже не може бути визнане правомірним.

Моментом виходу члена з кооперативу є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі кооперативу або вручення заяви цим особам органами зв`язку.

Приписи цивільного законодавства та положення статуту кооперативу безпосередньо не пов`язують добровільний вихід члена кооперативу ні з рішенням зборів членів кооперативу, ні з внесенням змін до його установчих документів, тому зазначена заява є достатньою правовою підставою для припинення членства особи у кооперативі.

Окрім цього суд не має права вирішувати питання про вихід учасника з членів з кооперативу.

ВИСНОВОК: Моментом виходу учасника з членів кооперативу є день звернення останнього з відповідної заявою, а не рішення загальних зборів. Щодо примусового виключення, то вказані підстави повинні бути передбачені в статуті та реалізуються за допомогою рішення загальних зборів.

 

Матеріал по темі: «Належний спосіб захисту прав особи виключеного зі складу учасників Товариства»

 

 

Теги: загальні збори, оскарження рішення, продаж частки, визначення розміру статутного капіталу, розмір часток учасників товариства, виключення зі складу, статут, капітал, тов, акціонерні товариства, статут, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Алгоритм оцінки судом обґрунтованості заходів забезпечення позову

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Алгоритм оцінки судом обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову

06 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2239/22 (ЄДРСРУ № 109395133) досліджував питання обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову.

Верховний Суд відзначає, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого:

• розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;
• забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;
• наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову;
• імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів;
• запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.

Разом з цим, під час вирішення питання щодо забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 грудня 2018 року в справі №914/970/18.

Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

За змістом статті 136 ГПК України обґрунтування щодо необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, заявник повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника. Близькі за змістом висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21.01.2019 у справі № 902/483/18, від 28.08.2019 у справі №910/4491/19, від 12.05.2020 у справі № 910/14149/19, від 13.01.2020 у справі №922/2163/17.

При цьому заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20.

Отже, у кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів наявні підстави вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків від заборони відповідачу вчиняти певні дії.

Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. (Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 у справі № 922/2928/17 та у постанові Верховного Суду від 05.08.2019 у справі № 922/599/19).

Крім того, під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими позивачем вимогами. Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову. Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам слід враховувати, що такими заходами не повинні блокуватися господарська діяльність юридичної особи, порушуватися права осіб, що не є учасниками судового процесу, застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

Тобто, при вжитті заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову (07 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 143/849/22, провадження № 61-2582ск23 (ЄДРСРУ № 109433392)

ВИСНОВОК: При застосуванні судом заходів забезпечення позову суд повинен зробити відповідні дії та врахувати наступне:

• суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника (розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості забезпечення, загрози або утруднення виконання судового рішення);
• дослідити вчинення відповідачем дій (а не потенційну загрозу вчинення таких дій), спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову;
• саме заявник повинен надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову;
• захід забезпечення позову повинен бути співмірним із заявленими позивачем вимогами та не повинен блокувати діяльність.

 

Матеріал по темі: «Зустрічне забезпечення позову»

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Юрисдикція спору про недійсність рішень загальних зборів ОСББ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність спору про недійсність рішень загальних зборів співвласників ОСББ за позовом його учасника: цивільна або господарська

02 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/16852/21, провадження № 61-11513св22 (ЄДРСРУ № 109345662) досліджував питання щодо підсудності спору про недійсність рішень загальних зборів співвласників ОСББ за позовом його учасника.

Власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об`єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту (частина перша статті 385 ЦК України).

Органами управління об`єднання є загальні збори співвласників, правління, ревізійна комісія об`єднання. Вищим органом управління об`єднання є загальні збори. Загальні збори скликаються і проводяться в порядку, передбаченому цим Законом для установчих зборів, правлінням об`єднання або ініціативною групою з не менш як трьох співвласників. Загальні збори скликаються не рідше одного разу на рік. Рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов`язковим для всіх співвласників. Рішення загальних зборів оприлюднюється. У передбачених статутом або рішенням загальних зборів випадках воно може бути надане співвласникам під розписку або направлене поштою (рекомендованим листом). Співвласники мають право знайомитися з рішеннями (протоколами) загальних зборів, затвердженими такими рішеннями документами та робити з них копії. Рішення загальних зборів може бути оскаржене в судовому порядку (частини перша - восьма статті 10 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку»).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів (пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 лютого 2022 року в справі № 910/5179/20 (провадження № 12-38гс21) вказано, що:

«8.7. Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Зокрема, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, а також коли належність справ до юрисдикції господарських судів прямо передбачено положеннями законодавства.

8.11. Отже, спори про визнання недійсними рішень вищого органу управління суб`єкта некомерційного господарювання щодо вирішення питань, пов`язаних з управлінням такою особою, між суб`єктом некомерційного господарювання та одним з його засновників (членом) належать до господарської юрисдикції відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України виходячи з характеру правовідносин, які є предметом такого спору (щодо визнання недійсним рішення вищого органу управління такої юридичної особи, прийнятого в межах його виключної компетенції).

8.12. Особливості правового режиму майна багатоквартирного будинку зумовлюють спеціальне правове регулювання порядку реалізації прав власниками нерухомого майна в такому будинку. Так, частиною другою статті 382 ЦК України визначено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.

8.24. Прийняття рішення установчими зборами щодо всіх питань, віднесених до їх компетенції та виключної компетенції загальних зборів ОСББ відповідно до статей 6, 10 Закону № 2866-ІІІ, стосується створення та управління ОСББ як юридичною особою, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України визначає предметну юрисдикцію спору про визнання недійсним рішення установчих зборів ОСББ судам господарської юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України, незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України (постанови від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18, пункт 4.19), від 01 квітня 2020 року у справі № 813/1056/18 (провадження № 11-1012апп19, пункт 40), від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15 (провадження № 11-1106апп19, пункт 39)). Відтак суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили підвідомчість такого спору господарським судам».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 лютого 2022 року в справі № 910/5179/20 (провадження № 12-38гс21) зазначено, що:

«8.25. Справу № 910/5179/20 прийнято до провадження Великою Палатою Верховного Суду ухвалою від 01 вересня 2021 року на підставі частини третьої статті 302 ГПК України з огляду на обґрунтування Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду підстав для відступу від висновку про розгляд подібного зі справою № 910/5179/20 спору за предметним критерієм у порядку цивільного судочинства, викладеного в раніше ухваленій постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 466/8748/16-ц.

8.26. Спір у справі № 466/8748/16-ц виник з приводу оскарження співвласником багатоквартирного будинку дій ОСББ щодо неправомірного включення до кошторису ОСББ таких додаткових послуг, як заробітна плата сторожа, спецодяг та правова допомога, які не передбачені законодавством на утримання будинку і прибудинкової території, що порушує права позивача як споживача житлово-комунальних послуг та співвласника багатоквартирного будинку. За наслідком касаційного перегляду цієї справи Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 14 липня 2020 року погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в позові та дійшов висновку, що включення до тарифу на утримання будинку складових щодо заробітної плати сторожів, спецодягу та правової допомоги не суперечить законодавству і не порушує прав співвласників багатоквартирного будинку.

8.27. Правовідносини у справах № 466/8748/16-ц та № 910/5179/20 є подібними, оскільки ці справи мають схожий характер правовідносин (стосуються визнання недійсними рішень зборів ОСББ, якими затверджено кошторис та перелік і розмір внесків на утримання багатоквартирного будинку, що належить до виключної компетенції повноважень найвищого органу управління ОСББ - його загальних зборів) і суб`єктний склад (позивачем є фізична особа - співвласник багатоквартирного будинку, а відповідачем - ОСББ).

8.28. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в рішеннях у справі № 466/8748/16-ц суди окремо не викладали правові висновки щодо юрисдикції такого спору, втім про правову позицію, відповідно до якої цей спір має розглядатись за правилами цивільного судочинства, свідчить факт розгляду позовних вимог фізичної особи - співвласника до ОСББ про визнання недійсним рішення загальних зборів ОСББ судами цивільної юрисдикції з прийняттям апеляційним судом рішення по суті спору, яке було залишено в силі Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.

8.29. З огляду на викладені вище висновки щодо юрисдикції Велика Палата Верховного Суду вбачає підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постанові від 14 липня 2020 року у справі № 466/8748/16-ц про розгляд за правилами цивільного судочинства спору, ініційованого співвласником багатоквартирного будинку, щодо затвердження кошторису ОСББ, переліку та розміру внесків на утримання будинку як такого, що зроблений без застосування до правовідносин у цій справі положень пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України про підвідомчість господарським судам спорів про створення, діяльність, управління або припинення юридичної особи. Спір про дійсність рішення установчих (загальних) зборів ОСББ, зокрема про затвердження кошторису ОСББ та розміру внесків його членів, що виник між членом ОСББ та самим ОСББ, охоплюється поняттям «управління юридичною особою» як такий, що є спором про компетенцію найвищого органу управління ОСББ приймати рішення, віднесені до його виключної компетенції».

ВИСНОВОК: Таким чином спір, про недійсність рішень загальних зборів співвласників ОСББ, який  виник між членом ОСББ та самим ОСББ підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

 

Матеріал по темі: «Підсудність спорів про визнання недійсним та скасування рішення установчих зборів ОСББ»

 

 

Теги: осбб, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, член ОСББ, оскарження рішень ОСББ, загальні збори ОСББ,  судова практика, Адвокат Морозов