Визнання іпотеки припиненою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору

13 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 594/197/19, провадження № 61-19203св19 (ЄДРСРУ № 92902690) досліджував питання щодо припинення іпотеки у зв`язку з припиненням основного зобов`язання.

Верховний суд вказує, що виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Частиною першою статті 593 ЦК України передбачено, що з припиненням основного зобов`язання, забезпеченого заставою, припиняється і право застави.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

Поняття іпотеки деталізує абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку», який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Між тим, частина 1  ст. 316 ЦК України  встановлює, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з ч. 1  ст. 317 ЦК України  власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (стаття 321 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України  зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Відповідно до п. 1 ч. 1, ч. 2    ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.

У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов`язання заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов`язаний негайно повернути його заставодавцеві (ч. 3  ст. 593 ЦК України).

За ч. 1, 2  ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про іпотеку" обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

За аб. 2 ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (ч. 3 ст. 17 Закону України "Про іпотеку").

У пунктах 41-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 711/4556/16-ц (провадження № 14-88цс19) зазначено, що: «іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України). Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України). За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання (аналогічний висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 910/16461/16; див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц)».

Згідно з ч. 5  ст. 43 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18.11.2003 № 1255-IV (зі змінами) відомості про припинення обтяження реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі рішення суду або заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в ЄДР чи індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів та інформація про припинення обтяження. Записи щодо обтяжень, які втратили свою чинність, підлягають вилученню з Державного реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження.

Якщо іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, то іпотека не може існувати самостійно без зобов`язання (ч. 5 ст. 3, аб. 2 і 7 ч. 1  ст. 17 Закону України "Про іпотеку", п. 1 ч. 1  ст. 593 ЦК України).

ВАЖЛИВО: За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання .

З припиненням іпотеки фактично припиняється обтяження нерухомого майна іпотекою, адже всі правові підстави для його утримання під обтяженням відсутні.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18.09.2019 у справі № 695/3790/15-ц право іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання іпотеки такою, що припинена. Ефективним способом захисту порушених прав позивача має бути пред`явлення позову про визнання іпотеки такою, що припинена, оскільки щодо цього існує спір, а не визнання припиненим договору іпотеки, а також - про зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення відповідних записів з Єдиного реєстру  заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек чи шляхом припинення зобов`язання за договором.

Вказаний правовий висновок висловив Верховний Суд України ще у постанові від 04 лютого 2015 року у справі № 6-243цс14.

ВИСНОВОК: За відсутності обґрунтованої заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості та припинення у зв`язку із цим основного зобов`язання, іпотека припиняється, а записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна є перешкодами у реалізації власником права розпорядження відповідним майном, а отже належним способом захисту є визнання іпотеки за іпотечним договором припиненою (правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 918/319/19).

 

P.s. Після сплати спадкоємцями боргу спадкодавця перед банком в межах успадкованого ними майна, кредитний договір припиняється у зв`язку з виконанням спадкоємцями зобов`язання спадкодавця, а отже і припиняється дія всіх забезпечувальних договорів (27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 710/343/17, провадження № 61-42159св18 (ЄДРСРУ № 89518453).

Матеріал по темі: «Визнання права власності на предмет іпотеки в судовому порядку»

Теги: іпотека, ипотека, визнання іпотеки припиненою, прекращение ипотеки, скасування обтяження, виконання договору, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Використання та обіг векселя після ліквідації держателя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може вважатися не використаний вексель ліквідованого боржника безнадійною кредиторською заборгованістю?

13 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/8499/16, касаційне провадження № К/9901/27831/18 (ЄДРСРУ № 92842105) досліджував питання щодо обігу векселів після ліквідації держателя.

Відносини, пов`язані з обігом векселів в Україні, регулюються «Уніфікованим законом про переказний та простий векселі», що ратифікований Законом України від 06 липня 1999 року № 826-XIV «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», Цивільним кодексом України, Законами України від 23 лютого 2006 року № 3480-IV «Про цінні папери та фондовий ринок» та від 05 квітня 2001 року № 2374-III «Про обіг векселів в Україні».

За визначенням, наведеним у частині першій статті 14 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3480-IV «Про цінні папери та фондовий ринок», векселем є цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов`язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Відповідно до статті 4 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2374-III «Про обіг векселів в Україні» видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, за виключенням фінансових банківських векселів, фінансових векселів.

На момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов`язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем.

(!!!) У разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов`язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов`язання щодо платежу за векселем.

Згідно зі статтею 77 Уніфікованого закону до простих векселів застосовуються такі ж положення, що стосуються переказних векселів, тією мірою, якою вони є сумісними з природою цих документів, а саме положення щодо: індосаменту (статті 11 - 20); строку платежу (статті 33 - 37); платежу (статті 38 - 42); права регресу у разі неплатежу (статті 43 - 50, 52 - 54); платежу у порядку посередництва (статті 55, 59 - 63); копій (статті 67 і 68); змін (стаття 69); позовної давності (статті 70 і 71); неробочих днів, обчислення строків і заборони пільгових строків (статті 72, 73 і 74).

Відповідно до частини першої статті 70 Уніфікованого закону позовні вимоги до акцептанта, які випливають з переказного векселя, погашаються із закінченням трьох років, які обчислюються від дати настання строку платежу.

Ця норма стосується не тільки векселедержателя, а всіх осіб, що мають право вимагати за векселем.

За правилами статей 11, 16 Уніфікованого закону будь-який переказний вексель, навіть виданий без прямого застереження про наказ, може бути переданий шляхом індосаменту. Власник переказного векселя вважається його законним держателем, якщо його право на вексель базується на безперервному ряді індосаментів, навіть якщо останній індосамент є бланковим.

Таким чином, вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.

При цьому векселедавець не має можливості та не зобов`язаний отримувати відомості щодо обігу виданих векселів та передачі їх векселедержателем іншим особам.

Відповідно до статті 43 Уніфікованого закону держатель може використати своє право регресу проти індосантів, трасанта та інших зобов`язаних осіб при настанні строку платежу, якщо останній не був здійснений, а також до настання строку платежу за таких умов: якщо мала місце повна або часткова відмова здійснити акцепт; у разі банкрутства трасата (незалежно від того, здійснив він акцепт чи ні), або у разі припинення ним платежів, навіть якщо ця обставина не була встановлена судовим рішенням, або у разі безрезультатного звернення стягнення на його майно; у разі банкрутства трасанта за векселем, що не підлягає акцепту.

Наведені правові норми закріплюють право векселедержателя на дострокову реалізацію права вимоги за векселем за рахунок солідарно зобов`язаних осіб у разі, якщо до настання строку платежу відбудуться визначені Уніфікованим законом події, що унеможливлюють погашення такого векселя прямим боржником.

ВАЖЛИВО: При цьому векселедержатель може використовувати простий вексель у розрахунках зі своїми контрагентами шляхом переводу власної заборгованості на векселедателя. У такому випадку припиняється право вимоги одного кредитора і виникає право вимоги в іншого кредитора.

Вексель є об`єктом цивільного обороту та може бути в подальшому відчужений векселедержателем на користь третіх осіб шляхом вчинення індосаментів (Постанова Верховного суду від 17.10.2019 у справі № 910/772/19).

Отже, вексель може і надалі використовуватися в обігу до закінчення строку платежу за ним. Вексель як актив не втрачає своєї правової сили внаслідок ліквідації держателя та може і надалі використовуватися в обігу.

В той же час, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 917/814/16 (ЄДРСРУ № 92675861)  при розгляді справ, пов`язаних з обігом простих векселів, судам належить досліджувати у судовому засіданні оригінали цих цінних паперів, зважаючи на їх правову природу та обов`язковість реквізитів; встановлення ж судами обставин ненадання кредитором оригіналу векселя, як доказу заборгованості боржника перед кредитором, є підставою для відмови у визнанні спірних вимог як таких, що не підтверджені належними доказами у справі.

Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в пункті 42 постанови від 01.08.2019 у справі №914/2441/15 та в пунктах 21, 22 постанови від 26.04.2018 у справі №904/5299/17 (пункти 21, 22).

Встановлені ст. 70 Уніфікованого закону строки для пред'явлення позовних вимог за векселем є присічними, вони не можуть бути змінені за угодою сторін і не підлягають зупиненню або відновленню. Суд застосовує ці строки незалежно від заяви сторони. Після їх закінчення припиняється дія матеріального права вимоги платежу від зобов'язаних за векселем осіб.

Як вказано у п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 08.06.2007 р. №5, прямий боржник за векселем зобов'язаний довести обґрунтованість своїх заперечень стосовно того, що векселедержатель не пред'явив йому оригінал векселя або не надав можливості перевірити наявність у встановленому місці та у визначений строк у особи, що пред'явила вимогу, оригіналу векселя і прав власності на зазначений цінний папір.

Ліквідація векселедержателя та відсутність у нього правонаступників може за певних обставин слугувати підставою для припинення зобов`язань векселедавця та відповідно до наведених вище норм Податкового кодексу України набути статусу безповоротної фінансової допомоги. Проте враховуючи особливості простого векселя, зокрема те, що боржником за таким векселем завжди виступає векселедавець, то векселедержатель може використовувати його як засіб платежу у розрахунках з третіми особами, здійснюючи таким чином переведення власної заборгованості на векселедавця, а відповідно за таких обставин має бути чітко встановлено, що векселедержатель, який ліквідований, не передавав вексель третім особам та і такий вексель фактично увійшов до ліквідної маси при ліквідації (16 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 809/4373/15, адміністративне провадження №К/9901/19907/18 (ЄДРСРУ № 89869040).

ВИСНОВОК: За таких обставин, якщо простий вексель (зі строком погашення у майбутньому) який до ліквідації держателя був переданий іншим сторонам (кредитору, індосату), то заборгованість за такими векселями не може вважатися безнадійною кредиторською заборгованістю та обумовлювати обов`язок платника податків включити її до інших доходів звітного періоду.

Матеріал по темі: «Визнання векселів такими, що не мають вексельної сили»

 

 

Теги: вексель, обіг векселя, ліквідація держателя векселя, розрахунок простим векселем, припинення векселедавця, використання векселя після ліквідації держателя, цінний папір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Розбіжність в сумі стягнення у цифровому та словесному виразі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки наявності розбіжностей у зазначенні суми стягнення у цифровому та словесному виразі у виконавчому документі

Верховний суд в постанові від 13 листопада 2020 року у справі № 826/12919/18, адміністративне провадження № К/9901/11663/19 (ЄДРСРУ № 92842108) досліджував питання щодо наслідків наявності розбіжностей у зазначенні суми стягнення у цифровому та словесному виразі у виконавчому документі та підстав для його повернення стягувачу на підставі п. 6 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження»?

Верховний Суд, в рамках справи № 369/8367/16-ц, провадження № 61-10808св18 від 14 січня 2019 року (ЄДРСРУ № 79161749) виходив з того, що описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Не є опискою граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його неправильного сприйняття.

В свою чергу, арифметичною вважається помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв'язку з використанням несправної техніки.

Відповідно до п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі», вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудності.

Крім того, виходячи з позиції Верховного Суду України (ухвала Верховного Суду України у справі № 6-788цс16 від 22.02.2017р.), суд може виправити лише ті описки або арифметичні помилки, яких він сам припустився.

Суд наголошує, що наявність зазначеної помилки не свідчить про оформлення виконавчого листа  з порушенням вимог ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконавчий лист  містить усі відомості, зазначення яких передбачене ч. 1   ст. 4 вказаного Закону.

ВИСНОВОК: Помилка у словесній розшифровці  сум стягнення у виконавчому документі не може бути підставою для повернення такого виконавчого документу, оскільки у разі якщо виконавчий лист у частині цифрового відображення сум стягнення співпадає з судовим рішенням, це не має наслідком неможливість його виконання.

Матеріал по темі: «Видача судом дубліката виконавчого листа»

 

 

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, виконавчий лист, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Актуальна судова практика Верховного суду у податкових спорах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: відсутність окремих первинних документів, відсутність сертифікатів якості товару, відсутність необхідних технічних та трудових ресурсів, матеріали досудового розслідування, контроль за контрагентом, ланцюг постачання, податкова інформація

Сама по собі наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов`язаннях платника податків у зв`язку з його господарською діяльністю мали місце. Вказана позиція узгоджується з практикою Верховного суду викладеної в постанові від 17.09.2020 у справі № 810/2202/16.

Відсутність у платника податків сертифікатів якості товару, за наявності доказів фактичного отримання товару та його використання в господарській діяльності, не може позбавляти такого платника права на формування податкового кредиту за відповідними господарськими операціями, оскільки податкове законодавство не пов`язує таке право з наявністю у платника податку сертифікатів якості товару. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13.08.2020 р. у справі №520/4829/19 (провадження №К/9901/31974/19).

До винесення вироку в рамках кримінального провадження, пояснення чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій, не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили. Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 16.01.2018 у справі №2а-7075/12/2670, від 26.06.2018 у справі №808/2360/17.

Висновок Верховного Суду, викладений, зокрема, в постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 826/14549/15, від 06 лютого 2018 року у справі № 816/166/15-а, від 13 серпня 2020 року у справі №520/4829/19, від 21 жовтня 2020 року у справі №140/1845/19 категоричний: відсутність у контрагента матеріальних та трудових ресурсів не виключає можливості реального виконання ним господарської операції, оскільки залучення працівників є можливим за договорами цивільно-правового характеру, аутсорсингу та аутстафінгу (оренда персоналу). Основні та транспортні засоби можуть перебувати в постачальника на праві оренди або лізингу.

Таким чином, недостатність персоналу, відсутність власних транспортних засобів, виробничо-складських приміщень не може свідчити про відсутність адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобов`язань та відсутність фактичних дій, спрямованих на виконання взятих на себе зобов`язань, що унеможливлює здійснення господарської діяльності, оскільки наведені обставини не позбавляють суб`єкта господарювання здійснювати посередницьку діяльність, залучати виробничі та трудові ресурси інших суб`єктів господарювання для виконання зобов`язань по укладених ним договорах.  Аналогічна правова позиція висловлена 10 листопада 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/3779/18, касаційне провадження №К/9901/23882/19 (ЄДРСРУ № 92787333).

У будь-якому випадку реалізуючи господарську компетенцію при укладенні та виконанні господарських договорів, сторони цього договору можуть вимагати від контрагента дотримання умов цих договорів, тією мірою якою дозволяють його (їх) умови. Перекладати на сторону договору обов`язки контролю свого контрагента за межами взаємовідносин, як того вимагає податковий орган, знаходиться за межами господарської компетенції суб`єкта господарювання та не входить до прав та обов`язків платника податку. Це в свою чергу у межах спірних відносин позивача як платника податку покладає додаткове не передбачене законом обтяження, що є недопустимим.  Аналогічні висновки щодо застосування норм викладені, зокрема в постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 803/2094/15, від 20.12.2018 у справі № 815/4992/16.

Податкова інформація, яка наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагентів суб`єкта господарювання по ланцюгах постачання носить виключно інформативний характер та не є належним доказом.  Згідно правової позиції Верховного Суду у постановах від 27 лютого 2020 року (справи № 813/7081/14, № 814/120/15), від 3 жовтня 2019 року (справа № 813/4079/15), від 10 вересня 2019 року (справа № 814/2412/17), від 02.04.2020 у справі № 160/93/19), від 13.08.2020 р. (справа № 520/4829/19), Верховний Суд зауважив, що наслідки для податкового обліку створює фактичний рух активів за результатами здійснення господарських операцій, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами.

Єдиний реєстр податкових накладних містить відомості щодо операцій з придбання та реалізації, які супроводжувались оформленням податкових накладних. Разом з тим, платник податків не позбавлений можливості придбавати той чи інший товар у постачальників, які не є платниками ПДВ, і в такому випадку відомості щодо господарських операцій в ЄРПН не відображаються.

Посилання контролюючого органу на податкову інформацію, що наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагентів позивача по ланцюгах постачання, як критерії оцінки реальності господарських операцій, є безпідставними оскільки, під час складення такої аналітичної інформації будь-які первинні документи платника податків не використовувались та не аналізувались, про що свідчить відсутність актів зустрічної звірки контрагентів позивача з відображенням в ньому окремих відомостей, не відповідають критерію юридичної значимості, як не відповідає такому критерію і інформація з інформаційно-аналітичних баз контролюючих органів, оскільки така також не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів, а отже не є належним доказом в розумінні процесуального Закону (Постанова Верховного Суду від 12.06.2018 р. у справі № 826/16272/13-а).

Будь-яке автоматизоване співставлення, чи дані отримані з автоматизованих систем контролюючого органу не є належними доказами в розумінні процесуального Закону, оскільки, автоматизоване співставлення, зокрема задекларованих податкових зобов`язань та податкового кредиту, не віднесено до засобів перевірки правильності та повноти визначення таких податкових зобов`язань, а тому здобуті таким чином докази не можуть визнаватись належними (Постанова Верховного суду  від 27.02.2018 р. у справі № 811/2154/13-а).

Дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок здійснення заходів податкового контролю, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов`язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження даних податкового обліку платників податків, які не створюють для платника податків самостійного юридичного наслідку. Інформація, отримана податковим органом за результатами податкового контролю, використовується для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу. Це в однаковій мірі стосується і дій податкового органу щодо внесення такої інформації до існуючих інформаційних систем (Постанова Верховного суду від 23.05.2018 р. у справі № 804/853/14).

Окрім цього, податковий орган наділений такою сукупністю повноважень, належна реалізація яких надає можливість виявити податкові правопорушення, допущені контрагентом при здійсненні своєї господарської діяльності, та притягнути саме його до відповідальності, що охоплюється принципом індивідуальної відповідальності платника податків (Постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року по справі № 811/217/17, адміністративне провадження № К/9901/38084/18).

Відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання ним незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу (Постанова Верховного Суду від 9 березня 2019 року по справі № 810/302/15, адміністративне провадження № К/9901/19359/18).

Матеріал по темі: «Доведення нереальності господарських операцій з придбання платником податку товару»

 

 

Теги: податкові спори, ППР, НУР, податкові рішення,  ланцюг постачання, кримінальне провадження без вироку суду,  відсутність окремих первинних документів, відсутність сертифікатів якості товару, відсутність необхідних технічних та трудових ресурсів, матеріали досудового розслідування, контроль за контрагентом, ланцюг постачання, податкова інформація, протокол допиту свідка, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Шляхи оскарження оцінки майна в рамках виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість оскарження оцінки майна шляхом: скасування звіту про оцінку майна; визнання оцінки майна недійсною в порядку оскарження рішень та дій виконавців відповідає сталій практиці Верховного Суду

11 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/585/19 (ЄДРСРУ № 92796343) досліджував питання щодо шляхів оскарження оцінки майна в рамках виконавчого провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у  справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (ч. 1 ст. 18 Закону).

Відповідно до ч.ч. 1 - 4 ст. 57 Закону визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження.

У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника.

Звіт про оцінку майна має бути складений не раніше дати винесення постанови про арешт такого майна.

У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна.

Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання.

У разі якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для проведення оцінки майна.

За приписами ч. 5 цієї статті виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення.

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 2 Закону виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад, як забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб`єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.

Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.03.2019 у справі № 821/197/18/4440/16, від 12.06.2019 у справі № 308/12150/16-ц.

Матеріал по темі: «Оскарження оцінки майна в рамках виконавчого провадження»

Дійсно, згідно правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 914/881/17, за змістом статей 12, 33 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання висновки та його дії стосовно реалізації своєї практичної діяльності з визначених питань, що унеможливлює здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання такого звіту недійсним.

Між тим, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 23.04.2020 року у справі № 717/325/14-ц (ЄДРСРУ № 88979395) вказано, що аналіз статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що  учасники виконавчого провадження мають право на оскарження оцінки майна,  а не процесуальної дії державного виконавця, оскільки відповідно до цієї статті  державний виконавець лише залучає оцінювача, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України № 2658-ІІІ.

01 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-2394/10, провадження №61-19310св19 (ЄДРСРУ № 92120325) вказав, що у разі заперечення однією із сторін проти результатів оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання, державний виконавець призначає рецензування звіту про оцінку майна. Витрати, пов`язані з рецензуванням звіту, несе сторона, яка заперечує проти результатів оцінки. У разі незгоди з оцінкою, визначеною за результатами рецензування, сторони мають право оскаржити її в судовому порядку в десятиденний строк з дня отримання відповідного повідомлення.

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, у порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

(!!!) В свою чергу, Закон № 1404-VIII не містить обов`язку державного виконавця, або відповідного відділу Державної виконавчої служби здійснювати рецензування звіту про оцінку майна, здійснену суб`єктом оціночної діяльності.

Слід зазначити, що в статті 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" передбачені вимоги щодо рецензування звіту про оцінку майна.

Зокрема, рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати  для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна,  а також за власною ініціативою суб`єкта оціночної діяльності.     Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) може виконувати оцінювач, який має не менш ніж дворічний досвід практичної діяльності з оцінки майна, експертні ради, що спеціально створені саморегулівними організаціями оцінювачів з метою контролю за якістю оцінки майна, яка проводиться оцінювачами - членами саморегулівної організації, оцінювачі, які мають не менш ніж дворічний досвід практичної діяльності з оцінки майна та працюють у Фонді державного майна України, а також інших органах, зазначених у статті 5 цього Закону.

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), якщо зазначена оцінка погоджується, затверджується або приймається органом державної влади або органом місцевого самоврядування, є обов`язковим.

ВАЖЛИВО: Отже, зацікавлена сторона може подати державному виконавцю заперечення проти звіту про оцінку і, в разі відмови останнім у призначенні рецензування звіту, може оскаржити його дії або здійснити рецензування звіту.

ВИСНОВОК: Можливість оскарження оцінки майна шляхом: скасування звіту про оцінку майна; визнання оцінки майна недійсною в порядку оскарження рішень та дій виконавців відповідає сталій практиці Верховного Суду (постанова від 24.07.2020 у справі № 906/696/18 (ЄДРСРУ № 90594574), постанова від 15.10.2020 у справі № 917/628/17 (ЄДРСРУ №92252534)), але спочатку необхідно: 1) провести рецензування експертного звіту; 2) незгодитися з оцінкою, визначеною за результатами рецензування; 3) оскаржити в суді.

 

P.s. Верховний Суд звертає увагу, що за змістом наведених вище норм, підготовці та проведенню незалежної експертизи майна передує ознайомлення з об`єктом оцінки шляхом доступу до нього.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб`єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення його оцінки.

 

Матеріал по темі: «Порядок оскарження оцінки майна зробленої в рамках виконавчого провадження»

 

 

 

Теги: звіт про оцінку, рецензування, оскарження оцінки майна, експертна оцінка майна, визначення вартості, залучення експерта, виконавче провадження, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Оскарження рішення податкової про віднесення до ризикових платників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість оскарження платником податків протокольного рішення контролюючого органу про віднесення до ризикових платників

11 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/2484/19, адміністративне провадження №К/9901/1289/20 (ЄДРСРУ № 92810821) досліджував питання можливості оскарження платником податків протокольного рішення контролюючого органу про віднесення до ризикових платників.

Така категорія справ була предметом неодноразового розгляду Верховним Судом, в результаті чого склалася стала практика застосування норм права до аналогічних правовідносин.

Так, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що використання контролюючим органом податкової інформації, наявної в інформаційних системах ДФС, або внесення інформації в такі бази за результатами її опрацювання у певний спосіб, зокрема, віднесення позивача до платників, які відповідають критеріям ризиковості, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов`язків в порядку передбаченому ПК України та є одним із заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на відповідача функцій та завдань.

Безпосередньо рішення Комісії по віднесенню платника податків до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості, без прийняття рішення про відмову у реєстрації податкових накладних/розрахунків коригувань, не порушує права та інтереси позивача.

Віднесення Комісією контролюючого органу позивача до переліку платників податків, які відповідають критеріям ризиковості є передумовою зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних.

В подальшому відповідність критеріям ризиковості має бути спростовано платником податків шляхом подання на вимогу податкового органу переліку документів, необхідних для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі, і лише ненадання платником податку відповідних письмових пояснень та запитуваних копій документів на підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування є підставою для прийняття комісіями контролюючих органів рішення про відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування.

(!!!) Саме рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, та, вважаючи таке рішення контролюючого органу неправомірним, особа може звернутись до суду за захистом своїх прав. У межах цього спору підставами позову, серед іншого, можуть бути доводи щодо неправомірності дій контролюючого органу по віднесенню до переліку платників податків, які відповідають критеріям ризиковості (зокрема, постанови Верховного Суду: від 20 листопада 2019 року у справі № 480/4006/18, від 3 березня 2020 року у справі № 240/3665/19, від 5 серпня 2020 року у справі № 520/5692/19, від 21 серпня 2020 року у справі №520/6051/19, від 21 серпня 2020 року у справі №520/6051/19).

Рішення Комісії по віднесенню платника податків до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості та дії контролюючого органу щодо внесення до інтегрованої системи результатів засідання Комісії (за результатами, якої не приймалось рішення про відмову у реєстрації податкової накладної) не породжують правових наслідків для позивача та не порушують його права, оскільки розміщена в цій системі інформація є службовою та використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовуються для виконання покладених на контролюючі органи, функцій та завдань) з метою здійснення відповідних прав та обов`язків.

Таким чином саме рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, та, вважаючи таке рішення контролюючого органу неправомірним, особа може звернутись до суду за захистом своїх прав.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року у справі № 440/1385/19,  адміністративне провадження № К/9901/29997/19 (ЄДРСРУ № 91883837).

Між тим, 01.02.2020р. набув чинності Порядок зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних затверджений постановою КМУ від 11 грудня 2019 р. № 1165, в якому прямо передбачена можливість оскарження рішення про відповідність/невідповідність платника податку на додану вартість критеріям ризиковості платника податку у судовому порядку.

Про зміну правового регулювання порядку зупинення реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних постановою Кабінету Міністрів України ''Про затвердження порядків з питань зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних'' від 11.12.2019 №1165 та неможливість застосування у зв`язку з цим висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 27.08.2019 у справі №540/2077/18, від 20.11.2019 у справі №480/4006/18, від 10.07.2020 у справі №520/5168/19 наголошено також в ухвалі Верховного Суду від 25 вересня 2020 року у справі № 520/480/20.

Так, при реєстрації податкової накладної фактично проводиться моніторинг операції чи платника податків лише за зовнішніми (формальними) критеріями. Тому і суд за результати розгляду справи не робить висновків щодо реальності операцій за участю позивача, а лише оцінює наявність чи відсутність підстав для реєстрації податкової накладної. При цьому, здійснення моніторингу відповідності ПН/РК критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податку копіями документів, які складені з порушенням законодавства. Здійснення такого моніторингу не повинно підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 справа №1640/2650/18, від 27.04.2020 справа №360/1050/19, від 21.05.2019 справа №0940/1240/18.

ВИСНОВОК: Отже, приписи Порядку №1165, на відміну від положень Порядку №117, закріплюють право суб`єкта господарювання на адміністративне та судове оскарження рішення про відповідність/невідповідність платника податків критеріям ризиковості.

Аналогічний висновок також випливає й із змісту ухвали Верховного Суду від 25.09.2020 року у справі №520/480/20.

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом не включення до «ризикових платників податку»

 

 

Теги: порядок 1165, постанова кму 1165, перелік ризикових підприємств, підприємство, контрагент задіяні у проведенні ризикових операцій, виключення з ризикових, реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Розмежування юрисдикції спорів з державним реєстратором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Критеріями розмежування судової юрисдикції відносно оскарження рішення державного реєстратора

12 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/1307/20-а, адміністративне провадження № К/9901/16562/20 (ЄДРСРУ № 92811104) досліджував питання щодо підсудності спору відносно оскарження рішення державного реєстратора.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

За правилами п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Судова практика, а саме Постанова ВП ВС від 12.02.2020 справа № 2140/1950/18,  Постанова ВП ВС від 12.02.2020 по справі №820/4524/18 свідчить, що належним відповідачем у справах про визнання недійсними рішень, скасування рішень державного реєстратора є особа за якою зареєстровано право на нерухоме майно, а спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін, а участь співвідповідача - державного реєстратора не змінює цивільно-правового характеру спору.

Крім того, відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і далі -у редакції, чинній на момент прийняття Державним реєстратором оскаржуваного рішення) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно із приписами пункту 1 частини 3 статті 10 Закону № 1952-IV державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема:

відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом;

відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав;

відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах;

наявність обтяжень прав на нерухоме майно;

наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації.

Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав (частина перша статті 11 Закону № 1952-IV).

У силу приписів статті 37 Закону №  1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

(!!!) Якщо суб`єкт владних повноважень порушує права чи законні інтереси, зокрема, фізичної особи, що спричиняє спір саме у сфері публічно-правових відносин, така особа вправі звернутися до суду адміністративної юрисдикції й очікувати судового захисту від цього суду, позаяк саме цей суд є тим судом, юрисдикція якого поширюється на справи в публічно-правових спорах юридичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішення, дій чи бездіяльності.

Подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 05.02.2020 у справі № 243/4405/17 (ЄДРСРУ № 87857856) та від 28.11.2018 у справі №490/5986/17-ц та Верховний Суд у постанові від 14.07.2020 по справі № 640/26323/19 (ЄДРСРУ № 92811104).

Отже, якщо правовідносини виникли між позивачем та державним реєстратором з приводу дотримання порядку проведення суб`єктом владних повноважень державної реєстрації відповідних прав, то це виключно адміністративна юрисдикція, в інших випадках спір носить ознаки цивільно – правового, а отже юрисдикція цивільна або господарська.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2019 року по справі №815/51/16.

ВИСНОВОК: Визначальним при розмежуванні юрисдикції спорів з Державним реєстратором  у подібних правовідносинах, є те, що позивач оскаржує рішення реєстратора, прийняте саме за його (позивача) заявою, а не за заявою третьої особи, через що саме у позивача із Державним реєстратором виникли правовідносини, що носять публічно- правовий характер.

 

Матеріал по темі: «Підсудність спору про право на нерухоме майно або про його обтяження»