Скасування наказу про проведення податкової перевірки з підстав його необґрунтованості

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування наказу про проведення податкової перевірки з підстав його необґрунтованості: позиція Верховного суду.

07 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/2716/17, адміністративне провадження №К/9901/28565/18 (ЄДРСРУ № 79671346#) досліджував питання визнання протиправним наказу про проведення податкової перевірки з підстав його необґрунтованості.

В даній справі платник податків відмовився надавати письмові пояснення та їх документальні підтвердження за запит контролюючого органу з підстав не дотримання вимог щодо оформлення такого запиту (п.73.3 ст.73 Податкового кодексу України)…на що отримав наказ про проведення документальної позапланової виїзної перевірки, однак звернувся до суду та визнав спірний наказ протиправним з підстав його необґрунтованості.

Податковий контроль - система заходів, що вживаються контролюючими органами та координуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи (п.п.61.1 ПК України). Податковий контроль здійснюється шляхом: ведення обліку платників податків; інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів;  перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин. (ст. 62 ПК України).

Для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла: від платників податків та податкових агентів, зокрема інформація: що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, звітах про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, …, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків; про застосування реєстраторів розрахункових операцій; від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Національного банку України, зокрема інформація: про об'єкти оподаткування, що надаються та/або реєструються такими органами; про результати здійснення державного контролю за господарською діяльністю платника податків; що міститься у звітних документах (крім персоніфікованої статистичної інформації), які подаються платником податків органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування; про дозволи, ліцензії, патенти, свідоцтва на право провадження окремих видів діяльності; про експортні та імпортні операції платників податків; від банків, інших фінансових установ - інформація про наявність та рух коштів на рахунках платника податків; від органів влади інших держав, міжнародних організацій або нерезидентів; за наслідками податкового контролю; для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності також використовується інша інформація, оприлюднена як така, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства та/або добровільно чи за запитом надана контролюючому органу в установленому законом порядку (ст.72 ПК України).

Тобто, відомості,  які містяться в податкових деклараціях є джерелом податкової інформації для здійснення відповідних заходів податкового контролю в розумінні п.п.78.1.1 ПК України. П.п.73.3 ст. 73 ПК України визначає, що письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб'єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав:

1) за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи;

3) виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків.

Отже, підставою для прийняття наказу є виявлені факти які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, якщо  наданими поясненнями та документальними підтвердженнями не усунуто сумніви.

Зазначена позиція відповідає  правовій позиції Верховного Суду України, висловленій в постановах від 27.01.2015 та від 16.02.2016, але необхідно зазначити, що п.п.78.1.1 ПК України на час виникнення правовідносин у даній справі викладений з урахуванням змін, внесених Законом України від 24.12.2015 N 909-VIII, яка діє з 01.01.2016.

Аналізуючи зміст спірного наказу вбачається, що контролюючий орган обмежився лише загальними посиланнями на норми права, при цьому, в якості правових підстав для надіслання запиту контролюючий орган визначив такі підстави як: результати аналізу показників, що містяться у податковій декларації з ПДВ, поданій платником податків за відповідний період; результати аналізу податкової інформації, отриманої й опрацьованої відповідно до ст.ст.72-74 Податкового кодексу України. Водночас конкретної інформації, яка це підтверджує, контролюючий орган не зазначив.

Вимога про надання відповідної інформації має визначати у запиті саме фактичні дані підстави, тобто наявність конкретних обставин, а не посилання на відповідні норми Податкового кодексу України. У разі наявності обставин для подання інформаційного запиту, що передбачені підп.1 та підп.3 абз.3 п.73.3 ст.73 Податкового кодексу України, податковим органом має бути вказано в такому запиті, які саме факти, що свідчать про порушення платником податків законодавства, виявлено податковим органом. Без повідомлення вказаних фактів платник податків не в змозі надати будь-які пояснення та їх документальне підтвердження.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дослідивши доводи позивача і податкового органу правильно прийшли до висновку, що задля проведення перевірки необхідно зазначити факти, що свідчать  про порушення податкового законодавства та відомості, які є джерелом інформації.

Враховуючи вищенаведене та приймаючи до уваги те, що спірний наказ не містить зазначення будь-якої податкової інформації, що свідчила б про можливі порушення з боку платника податків вимог валютного, податкового та іншого не врегульованого Податковим кодексом України законодавства, натомість контролюючий орган обмежився лише загальними посиланнями на норми права, а отже, податковим органом недотримано обов'язкових умов для проведення позапланової виїзної документальної перевірки, що й дає підстави суду для висновку про необґрунтованість прийнятого наказу та наявність підстав для його скасування.

Матеріал по темі: «Можливість оскаржити наказ про проведення податкової перевірки, після її проведення»

Теги: документальної, позапланової, невиїзної, податкової, перевірка, платник податку, наказ, запит про надання інформації, податкова перевірка, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Представництво прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: представництво прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування

08 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/20/18 (ЄДРСРУ № 79687771) досліджував питання щодо представництва прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування.

Згідно з п. 3 ст. 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Ч. 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України визначено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

(!!!) Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.99 N 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

(!!!) Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 зі справи N 806/1000/17 та від 25 вересня 2018 року у справі №822/238/15, адміністративне провадження №К/9901/53795/18 (ЄДРСРУ № 76701362).

В контексті правовідносин у даній справі, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання.

Верховний суд стверджує, що органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи. 

Заперечуючи на вказане доцільно зазначити, що відповідно до положень ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

У той же час згідно зі ст. 7 Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів декількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Відповідно до статті 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. З цього конституційного положення у системному взаємозв'язку з положеннями статті 6 Конституції України про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, випливає, що органи місцевого самоврядування не є органами державної влади, а місцеве самоврядування слід розглядати як форму здійснення народом влади, яка визнається і гарантується в Україні (стаття 7 Конституції України) (рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2002 року у справі N 6-рп/2002). 

Більше того, згідно ч. 2 та 3 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб (ч. 2 ст. 53 ГПК України).

Отже, на думку автора, твердження суду, що органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи є не зовсім коректним…

Водночас пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках.

ВАЖЛИВО: Аналіз частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Аналогічною є Окрема думка Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. від 06 червня 2018 року по справі № 607/1557/17, провадження № 61-17407св18, ЄДРСРУ № 74659804).

Більше того, прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Враховуючи, що нову редакцію Закону України «Про прокуратуру» прийнято саме з метою наближення до міжнародних стандартів, при її застосуванні слід брати до уваги, що зазвичай Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора в судовому провадженні та вирішує, наскільки участь прокурора в розгляді справи відповідає принципу рівності сторін, вивчаючи кожний випадок окремо.

Так, у справі «Gregorio de Andrade v. Portugal» (№41537/02, 14.11.2006) ЄСПЛ відзначив, що держава несе відповідальність за дії або бездіяльність працівників прокуратури при виконанні ними службових обов’язків (п.38).

Крім того, у справі «Ferreira Alves v. Portugal» (№25053/05, 21.06.2007) ЄСПЛ наголосив, що не має значення, чи виступає прокурор як сторона у справі, оскільки він може вплинути на рішення суду, і такий вплив потенційно може бути не на користь заявника (п.38).

У справі «Менчинська проти Росії» (№42454/02, 15.01.2009) Євросуд відзначив, що сторонами цивільного провадження є позивач та відповідач, яким надаються рівні права, зокрема право на юридичну допомогу. Підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян або коли потрібно захистити інтереси держави (п.35). Просте повторення прокуратурою правових доводів, які наводяться однією зі сторін процесу, має сенс лише в тому випадку, коли це відбувається з метою впливу на суд. У зв’язку з цим ЄСПЛ послався на резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи №1604 (2003) щодо ролі прокуратури в демократичному суспільстві, заснованій на верховенстві права, відповідно до якої її функції не повинні давати приводу для конфлікту інтересів або бути перепоною для окремих осіб для звернення за захистом своїх прав (п.38). У цій справі Євросуд констатував, що втручання прокурора у розгляд справи на стадії оскарження рішення завдало шкоди зовнішнім ознакам справедливого судового розгляду та принципу рівності сторін (п. 39).

У справі «Корольов проти Росії, №2» (№5447/03, 1.04.2010) ЄСПЛ установив: «Прокурор вступив у справу на стадії касаційного провадження, і такий вступ зводився до простої підтримки рішення суду першої інстанції, тобто повторення правових доводів відповідачів, що мало на меті вплинути на суд. Отже, принцип процесуальної рівності, який вимагає встановлення справедливого балансу інтересів сторін, у такій справі дотримано не було».

ВИСНОВОК: На думку автора, представництво прокурором «інтересів держави» в суді здійснюється «у виключних випадках» (ч. 3 ст. 131-1 Конституції України), а отже прокурор може звернутися до суду з позовом лише у випадку відсутності відповідного компетентного органу або нездійснення чи неналежного здійснення останнім чи іншим суб’єктом відповідних владних повноважень (причому з застосуванням до винного суб’єкта адмін-,  або кримінал-, відповідальності за нездійснення функцій представництва).

При цьому,  в кожному випадку прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав такого представництва та надати докази на підтвердження того, що він попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси держави та попередив останніх про наслідки не виконання відповідних функцій.

В іншому випадку… це зловживання…

Більше того, безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави або органів місцевого самоврядування має бути підставою для скасування судового акту та притягнення, вже прокурора до відповідальності.

Матеріал по темі: «Для держави, в особі органів прокуратури, не існує строків позовної давності?»

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Відповідальність суб'єктів господарювання за неоприбуткування готівки у касах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальність суб'єктів господарювання за неоприбуткування готівки у касах: штрафи на підставі  Указу Президента України від 12.06.1995 р. № 436/95 та строки застосування фінансових санкцій.

05 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/3701/16, адміністративне провадження №К/9901/36570/18 (ЄДРСРУ № 79638070) досліджував питання щодо правових засад застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також штрафних санкцій.

В частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг визначено Законом України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" від 06 липня 1995 року №265/95-ВР (далі - Закон №265), дія якого поширюється на усіх суб'єктів господарювання, їх господарські одиниці та представників (уповноважених осіб) суб'єктів господарювання, які здійснюють розрахункові операції у готівковій та/або безготівковій формі.

Відповідно до статті 2 Закону №265 фіскальний звітний чек - документ встановленої форми, надрукований реєстратором розрахункових операцій, що містить дані денного звіту, під час друкування якого інформація про обсяг виконаних розрахункових операцій заноситься до фіскальної пам'яті; денний звіт - документ встановленої форми, надрукований реєстратором розрахункових операцій, що містить інформацію про денні підсумки розрахункових операцій, проведених з його застосуванням.

(!!!) Отже передумовою друку фіскального звітного чеку є робочий режим РРО та проведення на ньому розрахункових операцій, у разі ж якщо РРО на протязі дня не розпочинав свою роботу, фіскальний звітний чек не може бути роздрукований.

Також за змістом статті 2 Закону №265 книга обліку розрахункових операцій - прошнурована і належним чином зареєстрована в органах доходів і зборів книга, що містить щоденні звіти, які складаються на підставі відповідних розрахункових документів щодо руху готівкових коштів, товарів (послуг).

Аналогічне визначення КОРО наведено і в пункті 1.2 глави 1 Положення №637, в якому також зазначено, що під оприбуткуванням готівки розуміється проведення підприємствами і підприємцями обліку готівки в касі на повну суму її фактичних надходжень у касовій книзі, книзі обліку доходів і витрат, книзі обліку розрахункових операцій.

Підприємства (підприємці) здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють підприємницької діяльності) через касу як за рахунок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки проводяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів. Підприємства (підприємці) здійснюють облік операцій з готівкою у відповідних книгах обліку (пункт 2.2 глави 2 Положення №637).

Згідно з пунктом 7.15 глави 7 Положення №637 уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно та в повній сумі оприбутковуватися. Порядок оприбуткування готівки в касах, у тому числі і під час розрахунків із застосуванням РРО (РК), визначено в пункті 2.6 цього Положення.

Відповідно до пункту 2.6 глави 2 згаданого Положення уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватися. У разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням РК оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у КОРО на підставі фіскальних звітних чеків РРО (даних РК). Суми готівки, що оприбутковуються, мають відповідати сумам, визначеним у відповідних касових (розрахункових) документах.

Абзацом третім статті 1 Указу №436/95 встановлено, що у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами - громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються НБУ, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу, зокрема за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки - у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми.

ВАЖЛИВО: Відтак у разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням РК оприбуткуванням готівки є сукупність таких дій: фіксація повної суми фактичних надходжень готівки у фіскальних звітних чеках РРО (даних РК) та відображення на їх підставі готівки у КОРО. Невиконання будь-якої із цих дій є порушенням порядку оприбуткування готівки, за яке встановлена відповідальність (абзац третій статті 1 Указу №436/95).

Аналогічна правова позиція вже неодноразово була висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 11 грудня 2012 року (справа №21-400а12), від 04 листопада 2015 року (справа №825/554/15-а), а також Верховним Судом, у тому числі у постановах від 31 липня 2018 року (справа №813/2229/17), від 17 грудня 2018 року (справа №810/3811/17).

Необхідно наголосити, що ч.1 п. 1.1 ст. 1 Податкового кодексу України встановлює, що податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Однак, Президентом України видано Указ від 12.06.1995 № 436/95, яким, зокрема, врегульовано питання відповідальності суб'єктів господарювання за неоприбуткування у касах готівки.

Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» передбачено, зокрема, відповідальність суб'єктів господарювання за порушення вимог цього Закону.

Так, розділом V Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» визначено вичерпний перелік порушень, за які передбачено фінансові санкції, у якому відсутнє таке порушення, як неоприбуткування у касах готівки, а отже й не встановлена відповідальність за це.

Водночас, зазначене питання прямо врегульоване в Указі Президента України від 12.06.1995 № 436/95.

Зокрема, абз. 3 ст. 1 вказаного нормативно-правового акта встановлено штраф у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки.

ВАЖЛИВО: Таким чином, предмети правового регулювання Указу Президента України від 12.06.1995 № 436/95 та Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» є різними.

Слід зазначити також, що попри зміни, які вносилися до Указу Президента України від 12.06.1995 № 436/95, правове регулювання відповідальності та розмір штрафу за неоприбуткування готівки не змінилися.

Отже, відносини щодо відповідальності суб'єктів господарювання за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки не врегульовані Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», прийнятим пізніше, ніж видано Указ Президента України від 12.06.1995 № 436/95.

Так, 08 червня 1995 року між Верховною Радою України та Президентом України укладено Конституційний Договір №1к/95-ВР (далі - Конституційний Договір) про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України.

Статтею 25 Конституційного Договору передбачено, що Президент України в межах своїх повноважень видає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території України, дає їх тлумачення. Президент України видає укази з питань економічної реформи, не врегульованих чинним законодавством України, які діють до прийняття відповідних законів.

(!!!) Наведене дозволяє прийти до висновку, що Укази Президента України з питань економічної реформи, не врегульованих чинним на той час законодавством України, видані у відповідності до Конституційного Договору, є обов'язковими для виконання на всій території України до прийняття відповідних законів.

12 червня 1995 року Президент України видав Указ №436/95, яким зокрема врегулював питання відповідальності суб'єктів господарювання за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки.

Метою прийняття Указу №436/95 є поліпшення стану готівкового обігу, визначення єдиних підходів до встановлення відповідальності за порушення суб'єктами підприємницької діяльності норм з регулювання обігу готівки та запобігання зловживанням під час здійснення операцій з готівкою, приховуванню доходів.

06 липня 1995 року органом законодавчої влади прийнято Закон №265, положення розділу V якого визначають перелік порушень, за вчинення яких передбачено застосування фінансових санкцій.

В той же час розділом V Закону №265, так само як і положеннями інших законів України, не визначено серед правопорушень неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки та не встановлена відповідальність за таке діяння.

З прийняттям Конституції України 1996 року Указ №436/95 скасовано не було. На час виникнення спірних у цій адміністративній справі відносин законодавцем не прийнято будь-яких інших законів, сфера дії яких би охоплювала відносини, регламентовані Указом №436/95.

ВИСНОВОК: Верховний Суд визнає, що застосування до суб'єктів господарювання штрафних (фінансових) санкцій на підставі абзацу 3 статті 1 Указу №436/95 є правомірним.

Таке правозастосування відповідає правовій позиції Верховного Суду України, закріпленій у постанові від 02 квітня 2013 року у справі №21-77а13 та від 10.09.2013 у справі № 21-190а13.

Аналогічний висновок щодо застосування названих вище норм права викладено й у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №826/8121/16 (адміністративне провадження №К/9901/47141/18), від 13 грудня 2018 року у справі №824/966/17-а (адміністративне провадження №К/9901/58927/18).

P.s. Положення частини другої статті 250 Господарського кодексу України слід розуміти таким чином, що дія частини першої вказаної статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені в тому числі Указом Президента України від 12 червня 1995 року № 436/95 «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», який має юридичну силу Закону, контроль за дотриманням якого покладено на фіскальні органи.

Наголошується також на безпідставності врахування правової позиції, висловленій Верховним Судом України в постанові від 04.11.2014 №21-466а14, що штрафні санкції за порушення норм з регулювання обігу готівки є адміністративно-господарською санкцією, оскільки така правова позиція стосувалась порушення вчиненого до 01.01.2011, тобто до введення в дію частини другої ст. 250 Господарського кодексу України.

Тобто Верховний Суд вказує, що граничні строки застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) до платників податків регламентовано статтею 114 Податкового кодексу України та встановлено їх відповідність строкам давності для нарахування податкових зобов'язань, визначеним статтею 102 цього Кодексу (Позиція Верховного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 803/680/16, адміністративне провадження №К/9901/25982/18 (ЄДРСРУ № 77860309), від 05 листопада 2018 року у справі № 803/780/17, адміністративне провадження №К/9901/40827/18 (ЄДРСРУ № 77749439), від 12 червня 2018 року у справі № 826/8121/16, адміністративне провадження №К/9901/47141/18 (ЄДРСРУ № 74672170) та ін.

Матеріал по темі: «Податкові спори: вихід з ладу реєстратора розрахункових операцій»

Теги: неоприбуткування готівки, коро, рро, фінансові санкції, штрафи, готівка, Указ №436/95, оприбуткування готівки, застосування штрафних санкцій, судова практика, Адвокат Морозов

Пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (іпотеки)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пріоритет податкової застави щодо пріоритету іпотечних обтяжень. Черговість задоволення вимог стягувачів.

05 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1662/13-а, адміністративне провадження №К/9901/19211/18 (ЄДРСРУ № 79616343) досліджував питання відносно пріоритету податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень.

Пунктом 88.1 статті 88 Податкового кодексу України передбачено, що з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Відповідно до пункту 89.3. статті 89 Податкового кодексу України, майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису.

До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу.

Положення наведеного пункту узгоджуються з Розділом ІІ «Опис майна, на яке поширюється право податкової застави» Порядку застосування податкової застави органами доходів і зборів" № 572, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 жовтня 2013 року (далі - Порядок № 572).

Статтею 95 Податкового кодексу України регламентовано порядок продажу майна платника податків, що перебуває у податковій заставі.

ВАЖЛИВО: Пунктом 95.3 статті 95 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючий орган звертається до суду щодо надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі. Рішення суду щодо надання вказаного дозволу є підставою для прийняття контролюючим органом рішення про погашення усієї суми податкового боргу.

Відповідно до пункту 87.2. Податкового кодексу України джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Пунктом 87.3. Податкового кодексу України визначено коло майна, яке не може бути використане як джерела погашення податкового боргу платника податків. Не може бути використане як джерела погашення податкового боргу платника податків майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави (підпункт 87.3.1. Податкового кодексу України).

Відповідно до статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Іпотеку» пріоритет - переважне право однієї особи відносно права іншої особи на те ж саме нерухоме майно. Вищий пріоритет - пріоритет встановлений раніше будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна. Нижчий пріоритет - пріоритет, встановлений пізніше пріоритету будь-якого інше пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна.

Пунктом 90.1 статті 90 Податкового кодексу України визначено, що пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (включаючи інші застави) встановлюється відповідно до закону.

ВИСНОВОК: Відтак, пріоритет на задоволення вимог іпотекодержателя, право на яке виникло відповідно до іпотечного договору та зареєстроване у передбаченому законом порядку раніше, є вищим відносно пріоритету податкової застави, що виникла пізніше.

Матеріал по темі: «Податкова застава або погашення податкового боргу за рахунок заставного майна»

Теги: пріоритет, застава, податкова застава, інші обтяження, іпотека, операцій із заставленим майном, припинення податкової застави, адміністративний арешт майна, судова практика, Адвокат Морозов

Аспект законності проведення повторної камеральної перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість проведення повторної камеральної перевірки в рамках Податкового кодексу України.

05 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 824/51/16-а, адміністративне провадження №К/9901/27065/18 (ЄДРСРУ № 79615454) досліджував питання повторності проведення камеральної перевірки.

За приписами підпункту 75.1.1 пункту 75.1  статті 75 Податкового кодексу України камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків, та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій).

Як зазначено у пункті 76.1 статті 76 Податкового кодексу України камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком.

Протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних, як це встановлено пунктом 200.10 статті 200 податкового кодексу України.

Строки подання податкових декларацій встановлені пунктом 49.18 статті 49 Податкового кодексу України, підпунктом 49.18.1 якого зазначено, що податкові декларації, крім випадків, передбачених цим Кодексом, подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному місяцю (у тому числі в разі сплати місячних авансових внесків) - протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця.

Звітним періодом для платника податку на додану вартість є один календарний місяць, що встановлено пунктом 202.1 статті 202 Податкового кодексу України.

Згідно пункту 86.1 статті 86 Податкового кодексу України результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Пунктом 86.2 статті 86 Податкового кодексу України встановлено, що за результатами камеральної перевірки у разі встановлення порушень складається акт у двох примірниках, який підписується посадовими особами такого органу, які проводили перевірку, і після реєстрації у контролюючому органі вручається або надсилається для підписання протягом трьох робочих днів платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.

ВАЖЛИВО: Узагальнюючи вищенаведене, після подання податкової звітності, дані, зазначені у декларації, перевіряються податковим органом на протязі 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, не складання податковим органом акта за спливом строку перевірки свідчить про відсутність порушення.

В той же час,  19 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №804/4100/17, адміністративне провадження №К/9901/4937/17 (ЄДРСРУ № 77925879) досліджував питання можливості проведення податковим органом камеральної перевірки за час дії мораторію.

Порядок проведення камеральної перевірки та його процедуру врегульовано статтею 76 ПК. Зокрема, камеральна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу без будь-якого спеціального рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) такого органу або направлення на її проведення. Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення перевірки не обов'язкова.

Відповідно до підпункту 75.1.1 пункту 75.1 статті 75 ПК України, камеральна перевірка проводиться у приміщенні податкового органу виключно на підставі податкових декларацій (розрахунків), поданих платником податків. Об'єктом перевірки за положеннями цього підпункту є серед іншого дані Єдиного реєстру податкових накладних.

(!!!) Об'єктом камеральної перевірки є виключно дані, які знаходяться в розпорядженні податкового органу, будь-які інші дані не можуть бути предметом дослідження податковим органом.

Аналогічну позицію викладено Верховним Судом у постановах від 23 червня 2018 року по справі №803/552/17, від 21 червня 2018 року по справі № 813/448/17, від 27 лютого 2018 року по справі № 808/918/17, від 13 лютого 2018 року по справі № 805/4016/16-а.

Крім цього, 05 лютого 2019 року в рамках справи № 817/907/16,  адміністративне провадження №К/9901/35531/18 (ЄДРСРУ № 79616346) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду визнав, що податкове повідомлення-рішення прийняте на підставі електронної перевірки даних діяльності платника податку, не може бути підставою для самостійного визначення суми грошового зобов'язання контролюючим органом, про що безпосередньо зазначено в підпункті 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України, що й доводить порушення контролюючим органом способу реалізації владних управлінських функцій та спростовує правомірність прийняття спірного податкового повідомлення-рішення.

ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що проведення повторної камеральної перевірки Податковим кодексом України не передбачено, то протиправність її проведення та безпідставність висновків, які покладені в основу прийняття спірного податкового повідомлення-рішення, обумовлює безпідставність визначення податкового правопорушення і, як наслідок цього, безпідставність застосування штрафу.