Підтвердження право власності на тимчасову торгівельну споруду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу тимчасової споруди та його державної реєстрації: підтвердження право власності.

28 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/16157/15-ц, провадження № 61-1253св17 (ЄДРСРУ № 73124714) досліджував законність судових рішень на підставі яких було відмовлено заявнику щодо витребування майна (торгівельної споруди) з чужого незаконного володіння на підставі відсутності правовстановлюючих документів, які б підтверджували право власності на спірний збірно-розбірний торговельний павільйон.

Суд вказав, шо відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею першою Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97‒ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположнихсвобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»,встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

(!!!) Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).

За змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу щодо меж здійснення цивільних прав.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову. Тобто право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що у позивача відсутні правовстановлюючі документи, які б підтверджували право власності на спірний збірно-розбірний торговельний павільйон.

Однак Верховний суд вказав, що такі висновки судів ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права.

За змістом вищенаведеної статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

З контексту вказаної правової норми вбачається, що позивачем може бути лише законний власник, особа, яка володіє майном на відповідній правовій підставі. Відповідачем виступає особа, яка заволоділа чужим майном, або набула його за відповідним правочином з третьою особою. Незаконне володіння - це фактичне володіння, яке не спирається на правовий титул. Незаконні володільці відповідають перед власником майна неоднаково, залежно від того, чи є вони добросовісними або недобросовісними набувачами майна.

Частиною другою статті 328 ЦК України закріплено презумпцію правомірності набуття права власності, та за умовами частини третьої статті 397 ЦК України фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або рішення суду. Таким чином, позивач має довести відсутність у відповідача правових підстав володіння майном та підтвердити своє право власності на спірне майно.

У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Як установлено судами, та підтверджується матеріалами справи, між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу збірно-розбірного торговельного павільйону, тобто між сторонами було укладено договір купівлі-продажу тимчасової споруди.

Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з частиною другою статті 181 ЦК України рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до частини другої статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI) тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Частиною четвертою статті 28 Закону № 3038-VI передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

ВАЖЛИВО: У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17 серпня 2000 року № 507, міститься визначення терміну «будівля», їх перелік та класифікація - тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.

Крім того, відповідно до частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Майно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає з закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК). Відповідно до статті 387 ЦК та частини третьої статті 10 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

ВИСНОВОК: Оскільки тимчасова споруда не є нерухомістю, то законом не вимагається обов'язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору відчуження чи оренди такої споруди, а отже і відсутня необхідність державної реєстрації вказаного майна.

Теги: тимчасова споруда, временное сооружение, киоск, торгівельний павільйон, знесення ларька, витребування майна, право власності на споруду, незаконне володіння, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оподаткування транспортним податком: методика обчислення вартості

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оподаткування транспортним податком: методика визначення середньоринкової вартості легкових автомобілів та практика Верховного суду. 

29 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/2478/17, адміністративне провадження №К/9901/1876/17 (ЄДРСРУ № 73081890) досліджував питання щодо методики визначення середньоринкової вартості легкових автомобілів для обкладання податком «на розкіш».

Суд вказав, що автомобіль платника податку (Volkswagen, TOUAREG, 3.0, 2015 року випуску) не є об'єктом оподаткування транспортним податком у 2016 році, оскільки середньоринкова вартість автомобіля позивача враховуючи Методику визначення середньоринкової вартості легкових автомобілів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2016 року № 66, навіть без урахування "коефіцієнту з урахуванням різниці між фактичним та нормативним середньорічним пробігом транспортних засобів у тис. кілометрів" має становити понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати.

Суди попередніх інстанцій зазначили, що розрахунок середньоринкової вартості автомобіля позивача здійснено відповідачем без урахуванням всіх показників визначених статтею 267 Податкового кодексу України для віднесення транспортного засобу до об'єкту оподаткування, та часу, на який визначена застосована ціна нового автомобіля та відповідно розрахована середньоринкова вартість автомобіля, без врахування даних про фактичний пробіг автомобіля які відсутні.

ВАЖЛИВО: За позицією судів попередніх інстанцій, законодавством не передбачено право податкового органу в разі відсутності даних про фактичний пробіг визначати його самостійно, чи як середньонормативний, чи як відсутній, чи в інший спосіб. Відповідні положення в Кодексі, Методиці та Порядку відсутні.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства (стаття 1 Податкового кодексу України).

(!!!) 01 січня 2015 набрав чинності Закон України від 28.12.2014 року № 71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», яким згідно зі статтею 267 Податкового кодексу України введено новий транспортний податок.

Відповідно до пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

Повноваження міських рад щодо податків та зборів визначені статтею 12 Податкового кодексу України.

Відповідно до підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

У разі якщо сільська, селищна, міська рада або рада об'єднаних територіальних громад, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю (підпункт 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України).

Водночас, 24 грудня 2015 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 909-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році», що набрав чинності 01 січня 2016 року (далі - Закон №909-VIII), яким внесено зміни у Податковий кодекс України щодо об'єкту оподаткування транспортним податком.

Згідно підпункту 267.2.1 пункту 267.2 статті 267 Податкового кодексу України (в редакції Закону від 24 грудня 2015 року № 909-VIII) об'єктом оподаткування є легкові автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п'яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.

Пунктом 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 909-VIII визначено, що у 2016 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів на 2016 рік не застосовуються вимоги, встановлені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України та Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

ВАЖЛИВО: Враховуючи те, що Законом України № 909-VIII не встановлювався новий транспортний податок, а також не змінювалась його ставка, колегія суддів погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, що з 01 січня 2016 року платниками транспортного податку є власники легкових автомобілів не старше п'яти років, середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати.

Станом на 01 січня 2016 року мінімальна заробітна плата установлена в розмірі 1 378 грн. (стаття 8 Закону України «Про державний бюджет України на 2016 рік»). Отже, 750 розмірів мінімальної заробітної плати станом на 01.01.2016 р. складали 1 033 500 грн.

(!!!) Така вартість визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику економічного розвитку, за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, виходячи з марки, моделі, року випуску, типу двигуна, об'єму циліндрів двигуна, типу коробки переключення передач, пробігу легкового автомобіля, та розміщується на його офіційному веб-сайті (абз.2 підпункту 267.2.1 пункту 267.2 статті 267 Податкового кодексу України).

Методика визначення середньоринкової вартості легкових автомобілів, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.2016 року № 66, відповідно до положень пункту 2 якої середньоринкова вартість автомобіля розраховується за методом аналогії цін ідентичних автомобілів за формулою, визначеною у пункті 3 Порядку визначення середньоринкової вартості легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2013 р. N 403 (Офіційний вісник України, 2013 р., N 44, ст. 1576), де за ціну нового транспортного засобу (Ц н) береться ціна нового автомобіля з урахуванням марки, моделі, типу двигуна, об'єму циліндрів двигуна, типу коробки переключення передач.

Пунктом 3 Порядку N 403 встановлено, що середньоринкова вартість транспортного засобу розраховується за методом аналогії цін ідентичних транспортних засобів за такою формулою: С ср= Ц н х (Г / 100) х (1 ± (Г к / 100), де Ц н - ціна нового транспортного засобу в Україні; Г - коефіцієнт коригування ринкової ціни транспортних засобів залежно від строку експлуатації згідно з додатком 1; Г к - коефіцієнт коригування ринкової ціни транспортних засобів залежно від пробігу згідно з додатком 2.

(!!!) Джерелом інформації про ціни нових транспортних засобів в Україні є офіційні прайс-листи виробників (дилерів) або довідкові дані про ціни щодо ідентичних або аналогічних нових транспортних засобів в Україні чи країнах-виробниках (експортерах) з урахуванням податків та зборів, що визначаються відповідно до законодавства (пункт 4 Порядку N 403).

Згідно пункту 5 Методики, ідентичними є автомобілі, в яких збігаються такі ознаки і параметри: марка; країна-виробник; тип кузова (седан, універсал тощо); модель; конструкція привода тягових коліс;тип та робочий об'єм двигуна; потужність двигуна; тип коробки переключення передач та інших складників силової передачі; габаритні розміри;рік випуску; комплектація.

Розбіжності можуть стосуватися комплектації, пробігу та технічного стану.

Мінекономрозвитку відповідно до цієї Методики розраховує середньоринкову вартість автомобіля та щороку до 1 лютого базового податкового (звітного) періоду подає ДФС інформацію про автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п'яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року (пункт 13 Методики в редакції чинній на час спірних правовідносин).

Мінекономрозвитку забезпечує роботу офіційного веб-сайту в режимі, який дає змогу отримати інформацію про середньоринкову вартість автомобіля шляхом введення даних про їх марку, модель, рік випуску, тип двигуна, об'єм циліндрів двигуна, тип коробки переключення передач та пробіг (пункт 14 Методики в редакції чинній на час спірних правовідносин).

Аналіз наведених положень Методики та Порядку визначення середньоринкової вартості легкових автомобілів свідчить про врахування при розрахунку цієї вартості певних ознак, параметрів і характеристик транспортного засобу.

Обов'язок щодо визначення середньоринкової вартості транспортного засобу законодавець покладає на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику економічного розвитку. Межі повноважень податкового органу полягають виключно у прийнятті податкового повідомлення-рішення на підставі отриманої від Мінекономрозвитку інформації про автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п'яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.

ВАЖЛИВО: Відтак, підставою для прийняття відповідачем податкового повідомлення-рішення є отримана від Мінекономрозвитку інформація про автомобіль позивача.

Відповідач в підтвердження своєї позиції щодо правомірності визначення позивачу податкового зобов'язання надавав судам попередніх інстанцій роздрукований з сайту Мінекономрозвитку розрахунок вартості транспортного засобу Volkswagen, TOUAREG, 3.0.

В спростування правильності наданого відповідачем розрахунку транспортного засобу, позивач надав договір купівлі –продажу, лист замовлення на автомобіль та довідку продавця (ТОВ).

УВАГА, в підтвердження зазначеного суди попередніх інстанцій також взяли до уваги інформацію з сайту avto.ria.com, згідно якої новий автомобіль Volkswagen, модель TOUAREG коштує від 1349562 грн до 1793740 грн, та дійшли висновку, що вартість нового автомобілю комплектації, як у транспортного засобу позивача, відповідає рівню ціни, за яку був придбаний автомобіль позивача.

Верховний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що відповідач не надав судам належного обґрунтування середньоринкової вартості транспортного засобу позивача для розрахунку податкового зобов'язання у травні 2016, визначив середньоринкову вартість автомобіля позивача у 2016 році, з урахуванням первинної вартості нового авто за даними сайту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України станом на серпень 2017, без врахування певних характеристик автомобіля позивача та визначена податковим органом ціна транспортного засобу не є ціною ідентичного автомобіля.

Аналогічні справи Верховного суду від 28 березня 2018 року справа №803/1598/16 (ЄДРСРУ № 73042725), від 29 березня 2018 року справа №813/2758/16 (ЄДРСРУ № 73089081), від 29 березня 2018 року справа №820/3032/17 (ЄДРСРУ № 73081736) та ін.

ВИСНОВОК: по-перше: з 01.01.2016 р. об'єктом оподаткування є легкові автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п'яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати; по-друге: обов'язок щодо визначення середньоринкової вартості транспортного засобу законодавець покладає на центральний орган виконавчої влади – Мінекономрозвитку; по-третє: законодавством не передбачено право податкового органу в разі відсутності даних про фактичний пробіг визначати його самостійно, чи як середньонормативний, чи як відсутній, чи в інший спосіб так як відповідні положення в Кодексі, Методиці та Порядку відсутні; по-четверте: при купівлі авто необхідно опинитись в межах ціни «до 750 розмірів мінімальної заробітної плати»; по-п’яте: у такого роду спорах дуже важливо правильно рахувати )).

Матеріал по темі:  ПОДАТКОВІ СПОРИ: ЗАКОННІСТЬ НАРАХУВАННЯ ТРАНСПОРТНОГО ПОДАТКУ

Теги: транспортний податок, податок на розкішь, середньоринкова вартість автомобіля, Методика визначення середньоринкової вартості легкових автомобілів, об'єктом оподаткування, легкові автомобілі, не більше пяти років, Верховний суд, Адвокат Морозов

Суб’єктивний склад відповідачів у спорах з державною виконавчою службою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди завданої органами державної виконавчої служби, а саме суб’єктивний склад відповідачів у такого роду спорах. 

30 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/219/16 (ЄДРСРУ № 73081712) досліджував питання щодо відшкодування шкоди завданої органами державної виконавчої служби, а саме суб’єктивний склад відповідачів у такого роду спорах.

Суд вказав, що статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з приписами статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків ті інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

ВАЖЛИВО: Відповідно до ч. 2 ст. 87 Закону України "Про виконавче провадження" збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому законом.

За приписами статті 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна державним виконавцем юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Статтею 1166 ЦК України унормовано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 24 березня 1998 року N 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу" та Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (чинних на час виникнення спірних правовідносин).

Крім того, у статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов'язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід'ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (пункт 63 рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).

У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від 11 грудня   2008 року в справі «Антонюк проти України» зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні

Європейський суд з прав людини в пункті 100 рішення від 15 жовтня   2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» вказав, що існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірне тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року № 6-48цс13 та від 8 листопада 2017 р.  № 6-99цс17.

ВИСНОВОК: Здійснивши аналіз, указаних норм законодавства, можна зробити висновок, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди, заподіяної, рішеннями, діями (бездіяльністю) державного виконавця відповідачами можуть бути 1) відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці та 2) відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження в рамках зведеного виконавчого провадження: підсудність спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

14 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду по справі № 660/612/16-ц, провадження № 14-19цс18 (ЄДРСРУ № 73001394) досліджувала питання юрисдикції при оскарженні дій/бездіяльності в рамках зведеного виконавчого провадження відкритого за різними видами судочинства (цивільна та господарська юрисдикції).

Суд вказав, що аналіз правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону № 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 447, 448 ЦПК України та статей 339, 340 ГПК України у редакціях від 03 жовтня 2017 року, дає підстави зробити висновок, що в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення при виконані рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, зазначена скарга розглядається судом, який ухвалив вказане рішення за правилами цивільного судочинства, а якщо скарга подається на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення за правилами господарського судочинства, відповідно.

(!!!) Разом з тим ні в ЦПК України, ні в ГПК України не урегульовано порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судових рішень при вчиненні таких дій у зведеному виконавчому провадженні.

Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон № 1404-VIII та Закон № 606-ХІV, який був чинним на час вчинення виконавчих дій.

За правилами цих законів, як у редакції, що була чинною на час вчинення виконавчих дій, так і на час розгляду справи, передбачалися особливості виконання рішень у разі відкриття кількох виконавчих проваджень щодо одного боржника.

Так, у статті 33 Закону № 606-ХІV, чинного на час вчинення виконавчих дій, передбачалося, що в разі якщо в органі ДВС відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об'єднуються у зведене виконавче провадження і на майно боржника накладається арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору і можливих витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій.

У разі якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкриті у кількох органах ДВС, об'єднання виконавчих проваджень у зведене здійснюється в порядку, встановленому Міністерством юстиції України.

Детально дії виконавця на час вчинення виконавчих дій регламентувалися Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року за № 512/5 (далі - Інструкція), а саме підпунктами 3.8.1 - 3.8.8 пункту 3.8 розділу ІІІ.

У підпункті 3.8.8 пункту 3.8 розділу ІІІ Інструкції у редакції, що була чинною на час вчинення виконавчих дій, за наявності підстав для завершення виконавчого провадження виконавчий документ виводиться зі зведеного виконавчого провадження за постановою державного виконавця про виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження.

Відповідно до вимог статті 30 Закону № 1404-VIIIу редакції, чинній на час розгляду справи, виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.

Аналогічні вимоги містить Інструкція у редакції, чинній на час розгляду справи та поширюється на випадки відкриття виконавчого провадження і вчинення виконавчих дій приватним виконавцем.

ВАЖЛИВО: Проаналізувавши вказані норми, можна зробити висновок, що при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника, незалежно від кількості судових рішень та юрисдикції, у яких вказані рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів.

Також існує лише одна підстава для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження - це наявність підстав для завершення виконавчого провадження. При цьому таким правом наділений лише виконавець, який ухвалює відповідну постанову, що є його дискреційним повноваженням. Суд такими повноваженнями не наділений. 

В той же час Закон не передбачає порядку розгляду скарг на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Суд апеляційної інстанції надав оцінку вказаному доводу, зазначивши, що у зведеному виконавчому провадженні об'єднані виконавчі провадження щодо виконання дев'яти судових рішень, а скарга розглянута лише в частині, яка стосується виконання саме рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства.

(!!!) Погодитися з таким висновком не можна, оскільки за зведеним виконавчим провадженням виконавець вчиняє виконавчі дії щодо виконання усіх судових рішень, незалежно від того, за правилами якої юрисдикції і якими судами вони ухвалені.

Такий висновок апеляційного суду закріплює правову невизначеність щодо порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця при виконанні зведеного виконавчого провадження і зобов'язує учасників виконавчого провадження одні й ті самі рішення, дії чи бездіяльність ДВС, виконавця чи приватного виконавця оскаржувати в судах різних юрисдикцій. При цьому порушується єдність зведеного виконавчого провадження, вилучаються окремо виконавчі документи, оскільки вони розглядаються окремо від зведеного виконавчого провадження, а такі дії можливі лише за наявності підстав для завершення виконавчого провадження і є компетенцією виконавця, у провадженні якого перебуває зведене виконавче провадження.

Водночас статтею 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця.

Відповідно до частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Разом з тим у частині п'ятій вказаної статті передбачено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

Тобто частина п'ята статті 287 КАС України передбачає загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об'єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції.

Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в такому випадку потрібно застосовувати частину першу статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

ВИСНОВОК: За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 74 Закону № 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 447, 448 ЦПК України, статей 339, 340 ГПК України, частини п'ятої статті 287 КАС України у редакціях від 03 жовтня 2017 року, у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, зазначена скарга розглядається судом, який ухвалив вказане рішення, за правилами цивільного судочинства.

Якщо скарга подається на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення, за правилами господарського судочинства.

Адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

Це правило діє і при виконанні зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднані судові рішення, ухвалені за правилами однієї юрисдикції.

При виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких ці судові рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів.

Існує лише одна підстава для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження - наявність підстав для завершення виконавчого провадження. Правом виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження наділений лише державний чи приватний виконавець, на виконанні якого перебуває зведене виконавче провадження, про що ухвалюється відповідна постанова. Суд такими повноваженнями не наділений.

Закон не передбачає порядку розгляду скарг на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 КАС України.

(!!!) При поданні апеляційної чи касаційної скарги особою, відмінною від позивача, який є стягувачем у виконавчому провадженні, стягується судовий збір.

Відповідно до підпункту 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, що була чинною на час подання касаційних скарг, за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, заяви про приєднання до апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду юридичною особою або фізичною особою - підприємцем судовий збір становить 1 розмір мінімальної заробітної плати, а в разі подання таких скарг фізичною особою судовий збір становить 0,2 розміру мінімальної заробітної плати.

Матеріал по темі: «Оскарження дій/рішень виконавчої служби: сплата судового збору»

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов