Реалізація майна державного підприємства в ліквідаційній процедурі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реалізація майна державного підприємства в ліквідаційній процедурі – різновид його відчуження, на яке суб’єкт господарювання має отримати згоду Фонду державного майна України.

06.09.2017 р . в рамках справи № 6-1081цс17 Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України усуваючи недоліки в застосуванні судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 5, 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», пунктів 5 – 8 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803, у взаємозв’язку зі статтями 74, 75, 136 ГК України, статтями 203, 215 ЦК України, досліджували питання щодо порядку реалізації майна державного підприємства в ліквідаційній процедурі, а саме необхідність отримання згоди Фонду державного майна.

Суд вказав, що згідно з частиною другою статті 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

 При цьому, ЦК України передбачає, що ним (цим Кодексом) встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (частина третя статті 81 ЦК України).

Державне підприємство – це юридична особа публічного права (частина друга статті 167 ЦК України).

Як встановлено законом (частини перша, друга та дев’ята статті 73 ГК України), державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.  

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання, - речового права суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами (частини перша та друга статті 74, частина перша статті 136 ГК України). Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства (частина друга статті 136 ГК України).

Крім того, ГК України (абзац третій частини шостої статті 73 ГК України) прямо передбачає, що особливості управління державним унітарним підприємством визначаються Законом України «Про управління об'єктами державної власності».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управління об'єктами державної власності – здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Стаття 3 цього Закону майно, яке передане державним комерційним підприємствам, відносить до об’єктів управління державної власності.

ВАЖЛИВО: З огляду на наведене, закон установлює особливості правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права та особливості правового режиму майна державного підприємства, до яких застосовується спеціальний порядок правового регулювання, в тому числі й щодо управління майном державного підприємства, розпорядження цим майном, що не дає підстав для їх цілковитого ототожнення з правовим статусом юридичних осіб приватного права та порядком регулювання правового режиму майна юридичних осіб приватного права.

Характерною особливістю правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства є обмеження на рівні закону його (підприємства) правомочності розпорядження щодо окремих видів майна та наявність спеціальних, закріплених окремим законом, правил управління майном державного підприємства, зокрема й правил щодо розпорядження державним майном у спосіб його відчуження. 

Так, правила розпорядження майном, що належить державному підприємству на праві господарського відання, передбачають участь у цьому процесі суб’єктів управління об’єктами державної власності, в тому числі Фонду державного майна України. Зокрема, згідно з підпунктом «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Фонд державного майна України відповідно до законодавства дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Такий випадок установлено частиною п’ятою статті 75 ГК України, відповідно до якої відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України. Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Кабінет Міністрів України постановою від 6 червня               2007 року № 803 затвердив Порядок відчуження об’єктів державної власності. Пунктом 6 цього Порядку так само передбачено, що рішення про надання згоди на відчуження, зокрема, нерухомого майна державної власності приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Отже, ЦК України правовий статус юридичної особи публічного права не встановлює (частина третя статті 81 ЦК України). Норми ГК України, що стосуються регулювання правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства, як і норми Закону України «Про управління об'єктами державної власності», що застосовні до правовідносин із розпорядження майном, закріпленим за державним підприємством на праві господарського відання, встановлюють правило про те, що відчуження нерухомого майна державного підприємства вимагає не лише попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно (підприємство) належить, але й обов’язкового погодження з Фондом державного майна України.  Виняток із цього правила передбачений частиною дев’ятнадцятою статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», відповідно до якої відчуження майна державних підприємств та господарських товариств з корпоративними правами держави понад 25 відсотків їх статутного капіталу в процедурі банкрутства здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації.

ВАЖЛИВО: Для процедури відчуження майна державного підприємства, яке перебуває в процесі ліквідації за рішенням органу, до сфери управління якого воно належить, подібних винятків ГК України чи Закон України «Про управління об'єктами державної власності» не передбачають, а також і не містять норм, які б спеціально уповноважували саме в такому випадку керівництво державного підприємства, комісію з його ліквідації, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого воно належить, відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України.

Згідно з підпунктом 4 пункту 5 Порядку його дія не поширюється на відчуження майна, порядок відчуження якого визначається окремим законом. Таким «окремим законом» у силу припису частини дев’ятнадцятої статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» можна визнати, зокрема, Закон України «Про приватизацію державного майна», Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інше законодавство про приватизацію з урахуванням присів статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна».

(!!!) Разом із тим, статті 105, 110-112 ЦК України не можуть виступати тим «окремим законом», який дає підстави для відчуження нерухомого майна державного підприємства без погодження з Фондом державного майна України, оскільки зазначені норми ЦК України регулюють загальний порядок ліквідації юридичної особи без урахування особливостей правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права (статті 73, 74, 75 ГК України) та правового режиму державного майна у сфері господарювання (стаття 141 ГК України).

Крім того, аналіз норм ЦК України, ГК України, Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» дає підстави для висновку про те, що чинне законодавство передбачає два способи відчуження державного майна, що закріплене за державним підприємством на праві господарського відання: 1) в порядку приватизаційного процесу згідно з вимогами законодавства про приватизацію та 2) в процесі здійснення господарської діяльності з додержанням правил, визначених статтями 75, 141 ГК України, Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Порядку відчуження об’єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803.

Відчуження державного майна в процесі приватизації та відчуження такого майна в процесі господарювання державного підприємства відрізняються правовим регулюванням, процедурою здійснення, складом учасників відповідних процесів і їх повноваженнями. Зазначене підтверджується також пунктом 5 Порядку відчуження об’єктів державної власності, згідно з якою цей Порядок не поширюється на відчуження: цілісних майнових комплексів державних підприємств, їх структурних підрозділів (підпункт 1 пункту 5 Порядку);  індивідуально визначеного майна, що в установленому порядку включене до переліків об'єктів, які підлягають приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації (підпункт 2 пункту 5 Порядку); майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), але перебуває на їх балансі, і відчуження якого здійснюється шляхом приватизації (підпункт 5 пункту 5 Порядку).                                                                                                                                                                                               

При цьому, до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належить, зокрема, окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких це майно розташовано (частина перша статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», частина перша статті 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»).

Частина перша статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» прямо передбачає, що окремим індивідуально визначеним майном для цілей приватизації вважається, зокрема, майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном. Ініціювати приватизацію об’єктів можуть державні органи приватизації (зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах), уповноважені органи управління або покупці (стаття 7, частина перша статті 12 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

(!!!) З огляду на наведені положення законодавства про приватизацію та за змістом Закону України «Про управління об'єктами державної власності» майно державних підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, може бути відчуженим у порядку приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації. На таке відчуження не поширюється Порядок відчуження об’єктів державної власності, про що й зазначено у підпункті 2 пункту 5 цього Порядку.

Разом із тим, той факт, що після прийняття рішення про ліквідацію державного підприємства ініціатива щодо приватизації його майна не була реалізована уповноваженим органом управління, не наділяє комісію з ліквідації підприємства, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого підприємство належить, додатковими, не передбаченими законом повноваженнями відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України. Оскільки іншого законом не передбачено, в такому разі підлягають застосуванню норми частини п’ятої статті 75 ГК України, підпункту «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та Порядок відчуження об’єктів державної власності, якими передбачене обов’язкове погодження з Фондом державного майна України рішення суб’єкта управління державним майном про надання згоди на відчуження нерухомого майна, яке закріплене за державним підприємством.

Оскільки в силу статей 6, 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління не зобов’язані погоджувати з Фондом державного майна України свої рішення про ліквідацію підприємств, заснованих на державній власності, то в процесі взаємодії комісії з ліквідації підприємства та/або органу, до сфери управління якого підприємство належить, з Фондом державного майна України з питань погодження відчуження нерухомого майна останній також одержує інформацію про появу об’єкту державної власності, що потенційно підлягає приватизації (частина перша статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна»), для вирішення питання про реалізацію власного права ініціативи на здійснення його приватизації. Такий спосіб взаємодії суб’єктів управління об’єктами державної власності слугує як меті такого управління (стаття 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»), так і меті приватизації (стаття 1 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

ВИСНОВОК:  реалізація майна державного підприємства в ліквідаційній процедурі – різновид його відчуження, на яке суб’єкт господарювання має отримати згоду Фонду державного майна України.

Відсутність відповідного дозволу/погодження може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу майна державного підприємства.

Орендна плата за землю після відчуження частини об’єкта нерухомості

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи повинен платник податків сплачувати орендну плату за земельну ділянку, користувачем якої не є, після відчуження частини об’єкта нерухомості та його реєстрації за іншими особами?

12.09.2017 р. судові палати в адміністративних та у господарських справах Верховного Суду України в контексті справи № 21-3078а16 досліджували питання щодо правомірності сплати земельного податку позивачем, який відчужив об’єкт нерухомості на якій він розташований.

За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК земельним податком визнається обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

За пунктом 287.7 статті 287 ПК у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

ВАЖЛИВО: Необхідно вказати, що усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції положень статті 287 ПК,  Верховний Суд України дійшов висновку про те, що незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов'язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (постанова ВСУ від 7 липня 2015 року № 21-775а15).

У частинах першій та другій статті 120 ЗК встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 ЦК.

(!!!) Так, 12.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2225цс16 підтвердив раніше висловлену позицію та серед іншого вказав, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

За частиною третьою статті 7 Закону № 161-ХІV до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об’єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов’язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

У даній справі після завершення будівництва об’єкта нерухомості право власності на частки цього нежилого приміщення було зареєстровано за кількома власниками, які у подальшому змінювались, тобто об’єкт нерухомості знаходиться у спільній частковій власності.

У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов’язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Розглядаючи питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 120 ЗК, у постанові від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16) колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку про те, що при застосуванні положень статті 120 ЗК у поєднанні з нормою статті 125 ЗК слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Отже, якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 21-804а16) та від 11.02.2015 року по справі № 6-2цс15 (№ в ЄДРСРУ 42763573).

Таким чином, до нового власника об’єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов’язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розташоване набуте ним майно.

ВИСНОВОК: після відчуження частини об’єкта нерухомості та його реєстрації за іншими особами позивач не повинен сплачувати орендну плату за земельну ділянку, користувачем якої не є.

Більше того, ухвалюючи рішення, суд повинен враховувати,  що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти нерухомості.

Аналогічна правова позиція закріплена у Постанові Верховного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2099цс16. 

Теги: земля, податок на землю, налог на землю, земельный налог, відчуження частини об’єкта нерухомості, податок за земельну ділянку, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання правочину дійсним в судовому порядку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочину дійсним в судовому порядку в контексті ухилення однією із сторін від нотаріального посвідчення договору.

06.09.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 6-1288цс17 досліджували питання щодо обставин по визнанню правочину дійсним в судовому порядку в контексті ухилення однією із сторін від нотаріального посвідчення договору.

У Конституції України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності (статті 13, 41 Конституції України).

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.

Основоположні принципи здійснення правомочностей власника сформульовані у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 року), що набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та є складовою її правової системи відповідно до вимог статті 9 Конституції України.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

ВАЖЛИВО: Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Примітка: з 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого частину третю статті 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним із дня такого посвідчення, а з частини другої статті 657 ЦК України виключено слова «та державної реєстрації».

Таким чином, положення статті 220 ЦК України можливі до застосування за умови укладення таких правочинів після набрання чинності вищезазначеного Закону.

Між тим, до вказаної дати договір купівлі-продажу нерухомості в силу ст. 657 ЦК України підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України (Постанови ВСУ від 30.01.2013 року № 6-162цс12 та від 19.06.2013 р. у справі № 6-49ц13).

Тобто, до моменту внесення змін, судова практика виходила з того, що до моменту державної реєстрації договір купівлі-продажу нерухомості юридично не є укладеним. За змістом ч. 2 ст. 220 ЦК України та роз’яснень, які надав Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд може визнати дійсним нікчемний договір, а не договір, який не є укладеним (Рішення колегії суддів Верховного Суду України від 30 березня 2011 р.).

Окремо Верховний суд вказує, що однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Відповідно до  п. 13 постанови пленуму Верховного Суду України  № 9 від 06 листопада 2009 року при розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Таким чином, відсутність коштів для оплати послу нотаріуса, відпустка, відрядження, хвороба – реабілітація,  втрата продавцем правовстановлюючого документа на предмет відчуження за договором та т.і. не є безповоротнім ухиленням відповідача від нотаріального посвідчення правочину, а отже з цих підстав не вбачається втрата можливості з будь-яких причин його посвідчити, що в свою чергу є обов’язковими умовами для визнання правочину дійсним згідно зі ст. 220 ЦК України.

Отже, саме лише небажання сторони правочину нотаріально посвідчувати договір не може бути підставою для визнання такого договору дійсним.

ВИСНОВОК: з огляду на зазначене вище та за для підготовки та подання позову про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності, мотивувальна частина позовних вимог, серед іншого, обов’язково повинна розкривати наступне:

1) Предмет, зміст та умови нікчемного договору (в даному випадку підстави недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору);

2) Обставини та письмові докази, які підтверджують факт того, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору;

3) Належні докази того, що  відбулося повне або часткове виконання умов договору;

4) Докази, що одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, а саме:

а) факт безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину;

б) остаточною втратою стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Теги: визнання правочину дійсним, нотаріальне посвідчення договору, купівля-продаж, державна реєстрація, визнання право власності, визнання дійсним договору купівлі-продажу, судова практика, Адвокат Морозов

Підвідомчість: стягнення шкоди фізичною особою з державного органу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання відмінності цивільно-правового від публічно-правового спору в контексті стягнення шкоди суб’єктом приватного права – фізичною особою з органу державної влади. 

23.08.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1114цс17 в черговий раз досліджувалось питання відмінності цивільно-правового від публічно-правового спору в контексті стягнення шкоди суб’єктом приватного права – фізичною особою з органу державної влади.

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої  статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

ВАЖЛИВО: З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 05.07.2017 р. в контексті справи № 6-1094цс17, від 10.07.2017 р. в рамках справи № 6-1113цс17 та від  12.07.2017 р. в справі № 6-1096цс17 та вказана в ч. 2 п. 21 Постанови пленуму ВССУ від 01.03.2013 р. № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

ВИСНОВОК: Оскільки  невиплата грошових коштів, це фактичне завдання шкоди, тобто порушення цивільного права заявника, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, з огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб’єктом приватного права – фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, хоч в спорі й бере участь суб’єкт публічного права (висновок ВСУ від 16.08.2017 р. у справі № 6-782цс17).

Теги: підсудність, підвідомчість, цивільно-правовий спір, адміністративна юрисдикція, суб’єкт владних повноважень, управлінські функції, вертикальна підпорядкованість, владне підпорядкування, судовий захист, Адвокат Морозов

Необізнаність спадкоємця про заповіт, як поважна причина для суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є необізнаність спадкоємця про наявність заповіту поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини?

06.09.2017 р. в контексті справи № 6-496цс17 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України досліджувала питання: «Чи є необізнаність спадкоємця про наявність заповіту поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини?»

Суд вказав, що згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року передбачено, що особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України. Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними,  непереборними,  істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постановах від 26 вересня 2012 року у справі № 6-85цс12, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15, від 14 вересня 2016 року № 6-1215цс16, які в силу ст. 360-7 ЦПК України мають враховуватися місцевими загальними судами при застосуванні аналогічних норм матеріального права.

ВСУ також наголошує, що у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.

Матеріал по темі:«Пропущення строку для прийняття спадщини: поважні причини»  

У своїх скаргах заявниця зазначає, що вона не проживала зі спадкодавцем за заповітом, а нотаріус не вчиняв дій щодо розшуку та повідомлення її як спадкоємця за заповітом, про існування заповіту їй стало відомо лише після спливу шестимісячного строку, встановленого для подання заяви про прийняття спадщини.

Між тим у пункті 2 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13 міститься роз'яснення, відповідно до якого судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини: 1) як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, 2) необізнаність особи про наявність спадкового майна, 3) похилий вік, 4) непрацездатність, 5) незнання про існування заповіту, 6) встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім'єю), невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, 7) відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, 8) несприятливі погодні умови.

Разом з цим, при вирішенні цивільно - правового спору суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.

Так, відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах – посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов’язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме.

Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на  вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.

Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 чинного на час виникнення спірних правовідносин Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №  296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595, при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту.

Щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз’яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття.

З огляду на зазначене, ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 23.08.2017 р. в аспекті справи № 6-1320цс17.

Матеріал по темі: «Спадщина: необізнаність або незнання спадкоємця про наявність заповіту» 

#спадок, #спадкоємець, #наследство, #строкнаприйняттяспадщини, #порушеннястроку, #додатковийстрокдляприйняттяспадщини, #заява, #нотаріус, суд, #поважніпричинипропуску, #заповіт, #завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, #АдвокатМорозов