Порядок компенсації майнової шкоди спричиненої слідчими СБУ

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України: майнова шкода спричинена слідчим відділом СБУ компенсуються за рахунок державного бюджету, а відповідне рішення суду виконується органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

12.04.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу №6-3014цс16 вирішував питання щодо відшкодування майнової шкоди у зв’язку із порушенням службовими особами слідчого відділу УСБУ порядку зберігання вилучених під час обшуку речових доказів що призвело до втрати грошових коштів та валютних цінностей і унеможливило виконання ухвали суду про їх повернення.

Підставою для перегляду рішень нижчих інстанцій слугувала постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (№ 6-440цс16) в якій міститься висновок про те, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: 1) у випадку незаконного засудження, 2) незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, 3) незаконного застосування запобіжного заходу, 4) незаконного затримання, 5) незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті: така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Так, вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з нижчевикладеного.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини третьої статті 5 Закону України від 25 березня 1992 року № 2229-XII «Про Службу безпеки України» орган Служби безпеки України у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.

ВАЖЛИВО: Співробітники Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону, не несуть відповідальності за завдані майнові збитки.

Такі збитки відповідно до законодавства компенсуються за рахунок державного бюджету Службою безпеки України (частина друга і третя статті 35 цього Закону).

Згідно з абзацом другим пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів здійснює Казначейство України.

(!!!) Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (підпункт 5 пункту 4 цього Положення).

За змістом частини другої статті 3 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на час розгляду справи в суді першої інстанції, рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Аналогічне положення міститься у частині другій статті 3 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».

Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі – Порядок).

Згідно з пунктом 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів – з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників – у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

ВИСНОВОК: таким чином збитки, спричинені співробітниками Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону України «Про Службу безпеки України», компенсуються Службою безпеки України за рахунок державного бюджету, а відповідне рішення суду виконується органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Хочеться лише додати, що п. 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (Заява N 70297/01) від 18.10.2005  р. передбачено, що Високий Суд погоджується,  що  асигнування  для виплати державою боргів з державного бюджету  можуть  викликати  певну  затримку  у виконанні рішень   судів  (див.  вищезазначене  Voytenko  judgment ( 980_223 ),   параграф  42), однак відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (п. 48 Рішення).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі № 11/446).

А у пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі  «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

P.s. Разом з цим необхідно вказати, що шкода завдана саме неправомірними діями працівників УСБУ ("порушенням службовими особами слідчого відділу УСБУ порядку зберігання вилучених під час обшуку речових доказів що призвело до втрати грошових коштів та валютних цінностей"), а відповідно до вимог статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових обов’язків), а тому на думку суду касаційної інстанції (ВССУ) саме УСБУ повинне відповідати за завдану шкоду.

Теги: шкода, компенсація шкоди, незаконні рішення, бездіяльність правоохоронного органу, оперативно-розшукова діяльність, розслідування, прокуратура, суд, судова практика, Адвокат Морозов

Примусова заміна боржника у виконавчому провадженні на його спадкоємців

Адвокат Морозов (судебная защита)

Заміна боржника у виконавчому провадженні у зв’язку зі смертю останнього на його спадкоємців, які фактично успадкували майно, але зволікають з отриманням свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно.

12.04.2017 р. Верховним судом України розглянута справа № 6-2962цс16 предметом якої було позовна вимога банку щодо заміни боржника у виконавчому провадженні у зв’язку зі смертю останнього на його спадкоємців, які фактично успадкували майно, але зволікають з отриманням свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно.

Суди попередніх інстанцій відмовляли у даному позові посилаючись на те, щодо оформлення права на спадщину усіма спадкоємцями померлого неможливо визначити коло правонаступників боржника у виконавчому провадженні, обсяг їх відповідальності за зобов'язаннями боржника (спадкоємці відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України несуть відповідальність за зобов'язаннями спадкодавця в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до них) та замінити сторону у виконавчому провадженні.

Однак,  в постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року у справі № 6-33цс15  (ЄДРСРУ № 43533922) зазначено, що аналіз норм статей 1216, 1218, 1219, 1231, 1268, 1269, 1296, 1297 ЦК України свідчить про те, що спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно набуває і право розпорядження ним. Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва, з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки.

ВАЖЛИВО: Зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредиту входять до складу спадщини, а умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред’явлення  вимог, які є присічними (преклюзивними) - протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1281 ЦК України) позбавляє його права вимоги до спадкоємців.

Порядок прийняття спадщини, яка відкрилася після 1 січня 2004 року,  визначений главою 87 ЦК України.

Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права й обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком прав і обов’язків, зазначених у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 цього Кодексу).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

Дії, які свідчать про прийняття спадщини спадкоємцем, визначені у частинах третій, четвертій статті 1268, статті 1269 ЦК України.

Так, згідно із частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Разом з цим, 14 вересня 2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 755/7357/15-ц, провадження № 6-1215цс16 дійшов до досить суперечливого висновку, суть якого полягає в наступному: «…якщо спадкоємець не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні».

Більше того, Верховний суд України в постанові від 4 листопада 2015 року по справі № 6-1486цс15 вказав, що причина пропуску строку для прийняття спадщини не може бути визнана поважною, оскільки саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року (справа № 6-85цс12).

(!!!) Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України «Здійснення права на спадкування») та оформлення спадщини (глава 89 цього Кодексу «Оформлення права на спадщину»).

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п’ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що хоч отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця такого свідоцтва не може бути підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора.

ВИСНОВОК: Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов'язку, передбаченого статтею 1297 ЦК України, зокрема, з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця.  

Оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредиту входять до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов’язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї норми. Саме на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України кредитор заявив вимоги до спадкоємців.

Так, згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен зі спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов’язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі.

Разом з тим положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред’явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки – це строки, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб’єктивне право.

Теги: вступление в наследство, спадок, завещание, закон, время открытия наследства, заповіт, наследник, відкриття спадщини, нотариус, час відкриття спадщини, место открытие наследства, срок, Адвокат Морозов

Позика: форма договору, порядок передачі коштів, виплати процентів

Адвокат Морозов (судебная защита)

Судова практика Верховного суду України стосовно оформлення договору позики, порядку передачі грошей (предметів), виплати процентів та відповідальності боржників у разі неповернення (не своєчасного повернення) предмету позики. 

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені  родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року суд виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Аналогічна правова позиція підтверджена Постановою Верховного суду України від 24.02.2016 року по справі № 6-50цс16.

ВАЖЛИВО: За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки (правова позиція Верховного суду України від 12.04.2017 р. у справі № 6-487цс17)

Між тим статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

19.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2129цс16 підвів підсумок відповідальності боржника перед кредитором, в разі несвоєчасного повернення позики та конкретизував складові його боргу.

Так частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625  цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

ВАЖЛИВО: Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме:

1. суму позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання;

2. проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами (правова позиція Верховного суду України від 07 вересня 2016 р. у справі за № 6-1412цс16);

3. три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.

При цьому індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою (стаття 1048 ЦК України) підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу.

Разом з цим, відповідно до правової позиції  Верховного суду України висловленій у постанові від 30 травня 2012 року  справа № 6-48цс12 в разі якщо спір виник між фізичними особами про стягнення боргу за договором позики, то право позикодавця, який не є ні юридичною особою, ні суб’єктом підприємницької діяльності, які відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг, на отримання від позичальника обумовлених договором позики процентів за користування грошима регулюється ст. ст. 1046–1048 ЦК України, а не вказаним вище Законом.

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного потрібно наголосити, що при передачі грошових коштів в борг можна піти двома шляхами:

1) Укласти ПИСЬМОВИЙ договір позики, вказавши у ньому, що підставою для його підписання є факт передачі обумовлених коштів у позику;

2) Скласти розписку про виконання умов договору позики, в частині передачі позичальнику грошових коштів за договором позики на конкретно визначений термін.

Крім усього вищевикладеного, в договорі позики необхідно чітко прописати всі реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації / проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту і.т.д.).

Слід також пам'ятати, що необхідно чітко (з розшифровкою) прописувати предмет позики - якщо це грошова валюта, то вказати якої країни, наприклад долари США, Канади або Австралії, тому що чітко не охарактеризувавши предмет договору можна недоотримати суму боргу, а якщо це річ - вказати її характеристики, стан, грошову вартість (можна її сфотографувати).

В противному випадку, доведеться отримувати від боржника належні та допустимі докази, які можуть бути використані у суді: листи, розписки, e-mail повідомлення, висновки та/або витяги по кримінальному провадженню (належним чином оформлені) і.т.і.

P.s. висновок працівника правоохоронного органу, зроблений на підставі відповідних пояснень боржника і відібраних в рамках кримінального провадження про отримання грошей в борг, не завжди є належним та допустимим доказом у суді (постанова Верховного суду України від 08 червня 2016 р. у справі № 6-1103цс16)

Теги: позика, займ, форма договору, проценты по займу, відповідальність, неповернення позики, відсотки, пеня, боржник, кредитор, 3% річних, індекс інфляції, судова практика, Адвокат Морозов

Витребування майна у набувача в наслідок неправомірних дій міськради

Адвокат Морозов (судебная защита)

Витребування майна у добросовісного набувача в наслідок неправомірних дій міської ради направлених на відчуження майна територіальної громади не у спосіб передбачений діючим законодавством. 

15.03.2017 р. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 3-1515гс16 зважувала на вагах правосуддя сталу судову практику Європейського суду з прав людини та наявну практику Верховного суду України.

Предметом провадження було з’ясування наявності волі та ділової мети територіальної громади міста при відчуженні майна у наслідок незаконності дій міської ради.

У справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) за аналогічним позовом Верховний Суд України погодився з висновком Вищого господарського суду України про задоволення позовних вимог про витребування майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК і зазначив, що незаконність дій міської ради при прийнятті рішення цієї  ради, на підставі якого було укладено договір купівлі-продажу, не є вираженням волі територіальної громади міста як власника спірного об’єкта нерухомості на вибуття майна із його володіння.

Між тим закон пов'язує можливість витребування майна від добросовісного набувача, однак зважаючи на положення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року та висновки рішень Європейського суду з прав людини щодо обов’язку державних органів запровадити внутрішні процедури для сприяння юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України»), щодо пропорційного втручання у право нового власника на мирне володіння своїм майном за наявності порушень з боку публічного органу і відсутності протиправної поведінки самого нового власника (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства»), щодо принципу «належного урядування», коли  потреба виправити минулу помилку державного органу не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» та інших).

ВАЖЛИВО: Суд зазначив, що власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК), та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала право його відчужувати (частина третя статті 388 ЦК).

Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК.

У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договором права відчужувати це майно.

(!!!) Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна –відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів.

Таким чином, наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. 

Матеріал по темі: «Витребування майна, яке вибуло з володіння власника за рішенням суду» 

 Відповідно до приписів частини п’ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною п’ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є міськрада.

При цьому статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста як власник спірного об’єкта нерухомості делегує міськраді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

ВИСНОВОК: Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Таким чином, здійснення міськрадою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16.

Стосовно судової практики  Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Стретч проти Сполученого Королівства», «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трго проти Хорватії», «Федоренко проти України», «Беєлер проти Італії», «Онер'їлдіз проти Туреччини» «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі», «Лелас проти Хорватії», «Тошкуце та інші проти Румунії», Верховний суд України чітко вказав, що висновки Європейського суду з прав людини не повинні бути для суду безумовно обов’язковими без урахування конкретних обставин справи.

Матеріал по темі: «Захист права власності: витребування майна у добросовісного набувача» 

Теги: право собственности, собственник имущества, правочин, перепродажа, перепродаж, истребование имущества, витребування майна, віндикаційний позов, право власності на підставі судового рішення, добросовісний набувач, судовий захист, Адвокат Морозов