Власні норми витрат пального на автотранспорті для податкового обліку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкова перевірка норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті для цілей податкового обліку

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 340/333/25, касаційне провадження № К/990/2807/26 (ЄДРСРУ № 140332509) досліджував питання щодо норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті для цілей податкового обліку.

Відповідно до уставленої судової практики Верховного Суду, висловленої, зокрема, в постановах від 28 липня 2020 року у справі № 826/13368/15, від 08 вересня 2020 року у справі № 808/966/16, від 01 жовтня 2019 року у справі № 820/2788/18, від 14 квітня 2020 року у справі № 822/2258/17, норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 10 лютого 1998 року № 43, є галузевими, призначеними перед усім для цілей планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів.

Вони можуть застосовуватися для розроблення питомих норм витрат палива.

Але, оскільки такий наказ не пройшов реєстрацію в Міністерстві юстиції України, то він не може визначати права та обов`язки платників податків.

Таким чином, наказ Міністерства транспорту України від 10.02.1998р. №43 не має обов`язкового характеру для цілей оподаткування та може застосовуватися платником податків у господарській діяльності на власний розсуд, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08.09.2020 у справі №808/966/16.

Отже, із аналізу наведених правових висновків слідує, що витрати платника податків на придбання паливно-мастильних матеріалів, що підлягають врахуванню при визначенні оподатковуваного доходу, не обов`язково мають відповідати нормативам, встановленим Наказом №43.

У той же час витрати на придбання паливно-мастильних матеріалів конкретного платника, що підлягають врахуванню при визначенні його оподатковуваного доходу, не обов`язково мають дорівнювати цим нормативам. А відтак, відповідні витрати мають визнаватися на підставі первинних документів, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених відповідними розділами ПК України.

Водночас, відповідні витрати мають визначатися на підставі первинних бухгалтерських документів, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також інших документів, визначених нормами Податкового кодексу України.

Крім того, витрати на придбання паливо-мастильних матеріалів ураховуються при визначенні фінансового результату у разі їх підтвердження належним чином оформленими первинними документами.

Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду, що викладений у постанові від 09.03.2021 у справі №160/3026/19.

ВИСНОВОК: Отже, платник податків з метою обліку пального під час здійснення господарської діяльності може керуватися власними нормами витрат пального, які розраховані з огляду на характеристики, технічний стан та рік випуску належних йому автомобілів, які враховують рекомендації заводів-виробників, але повинні бути підтверджені відповідними первинними документами, що враховували навантаження та інші фактори.

 

 

 

Матеріал по темі: «Зберігання пального для власних потреб: чи потрібна ліцензія?»

 

 

Теги: ліцензія, зберігання пального, ліцензія на пальне, для власних потреб, штраф, 500000, оскарження ППР, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Чи всі об’єкти нерухомості є самостійним об`єктом цивільного права?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: господарсько-побутові будівлі та споруди є приналежністю головної речі та не є самостійними об`єктами цивільних прав

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 556/1090/24, провадження № 61-3999св26 (ЄДРСРУ № 140309140) досліджував питання щодо приналежності господарсько-побутових будівель та споруди до самостійних об`єктів цивільних прав.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (частина перша статті 181 ЦК України).

Слід врахувати, що сама по собі кваліфікація об`єкта як нерухомої речі не є достатньою підставою для визнання його самостійним об`єктом цивільного права. Правова природа конкретного об`єкта має визначатися не лише на підставі його фізичних характеристик, але й з урахуванням його функціонального призначення та правового зв`язку з іншими об`єктами.

Відповідно до частин першої та другої статті 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

(!) Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню (стаття 187 ЦК України).

Згідно зі статтею 380 ЦК України житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

У постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 303/4772/16-ц (провадження № 61-10507св22) зазначено, що житловий будинок може складатися власне із самого будинку або з будинку та інших приміщень, що забезпечують нормальне проживання в ньому людини (наприклад, гараж, погріб, сарай, відокремлений санвузол тощо).

У цьому випадку будинок є головною річчю, а підсобні (допоміжні) приміщення розглядаються як невід`ємна частина будинку (приналежність).

Тобто головною річчю є житловий будинок, а інші складові елементи є його приналежністю. Різні господарські будівлі (літні кухні, сараї, навіси, погреби тощо) є підсобними будівлями, становлять з будинком одне ціле і не є самостійними нерухомими речами. 

ВАЖЛИВО: Отже, перехід приналежності головної речі, а саме господарських будівель та споруд, до нового власника можливий тільки разом із головною річчю, тобто будинком, квартирою в ньому.

Частиною першою статті 381 ЦК України визначено, що садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж та інших складових частин меліоративної системи, складових частин меліоративної мережі.

ВИСНОВОК: Таким чином, зведені та/або реконструйовані господарсько-побутові будівлі та споруди (альтанки, дровітні, літні кухні, сараї, навіси, погреби тощо) є приналежністю головної речі (житлового будинку) та не є самостійними об`єктами цивільних прав. Окрема державна реєстрація права власності на такі споруди чи виключення їх зі складу садиби чинним законодавством не передбачена.

Збільшення площі, реконструкція та зміна технічних характеристик господарських будівель не приводять до створення нового об`єкта нерухомості, який міг би бути предметом окремого речового права позивача.

 

 

Матеріал по темі: «Добудова (прибудова) здійснена одним із співвласників житлового будинку»

 

 

Теги: добудова, прибудова, перебудування, добудування, реконструкція нерухомості, збільшення вартості, корисна площа, невід’ємні поліпшення, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Нотаріус це не суд, а тому не встановлює прав учасників правовідносин

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нотаріус, при вчинені виконавчого напису, не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права, а  лише підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 621/325/25, провадження № 61-5043св26 (ЄДРСРУ № 140309131) досліджував питання щодо вимог про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до статті 18 ЦК нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»).

Правове регулювання процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів міститься у главі 14 Закону України «Про нотаріат» та главі 16 розділу ІІ Порядку № 296/5.

Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до положень цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку № 296/5).

Підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку № 296/5 визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку. Перелік не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права.

Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше.

Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (див. пункти 20, 22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду виклала висновок, що для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису» (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц).

У постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 204/4071/14, від 09 лютого 2022 року у справі № 547/210/20 зазначено, що вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 947/10174/21.

ВИСНОВОК: Нотаріус, при вчинені виконавчого напису, не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права, а  лише підтверджує, що ПРАВО НА СТЯГНЕННЯ виникло у кредитора раніше. 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавчий напис на нотаріально непосвідченому договорі поза Законом»

 

 

Теги: виконавчий напис, кредитний договір, нотаріус, нотаріально непосвідчений, арешт майна, оскарження рішення нотаріуса, держреєстратор, судове рішення, примусове виконання, судова практика, Адвокат Морозов, виконавче провадження, Верховний суд

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та судова практика Верховного суду щодо розірвання договору дарування з підстав вчинення злочину проти дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 214/6638/25, провадження № 61-6009св26 (ЄДРСРУ № 140309101) досліджував питання щодо розірвання договору дарування з підстав вчинення злочину проти дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

За умовами договору дарування житла до обдарованого переходить право власності на житло, дарувальник фактично втрачає право на володіння, користування та розпорядження ним, право на проживання, а в обдарованого немає обов`язку надавати відчужене на його користь житло для проживання дарувальнику (постанова Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17).

Відповідно до положень частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Згідно з частинами першою, четвертою, п`ятою статті 727 ЦК України дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров`я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред`явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов`язаний повернути дарунок у натурі.

Розірвання договору є правовою підставою припинення права власності на подаровану річ у обдаровуваного. Обдаровуваний зобов`язується повернути річ дарувальнику в натурі з урахуванням можливого нормального зносу на час перебування у обдаровуваного та у тому вигляді, в якому вона існувала на момент розірвання договору.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 464/1509/17.

Договір дарування зумовлюється особистими відносинами дарувальника і обдаровуваного та укладається з добрим ставленням до обдаровуваного, а тому містить особливі правила його розірвання, що не застосовуються до інших договорів. Загальною підставою для такого розірвання правочину є злісна невдячність обдаровуваного. Це обумовлено також і тим, що законом не може бути передбачено морального обов`язку для обдарованого, спрямованого на вдячність та повагу до дарувальника.

Законом встановлені певні правові підстави розірвання договору дарування - у випадку вчинення обдаровуваним протиправних та аморальних дій відносно особи дарувальника.

Правова характеристика умисного злочину надається статтею 24 КК України (злочин вважається умисно вчиненим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (прямий умисел), або хоча і не бажала, але свідомо припускала їх настання (непрямий умисел).

Злочин сам по собі є аморальним явищем. Тому вчинення злочину має тягнути настання цивільно-правових наслідків. Такими наслідками закон визначає розірвання договору дарування, предметом якого є нерухоме майно.

У таких випадках дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування та повернення дарунка або відшкодування його вартості. Законом чітко сформульовані умови (підстави) виникнення такого права у дарувальника, причому незалежно від того, чи був договір дарування укладений з обов`язком передати дарунок у майбутньому, чи дарунок вже був переданий дарувальником та прийнятий обдаровуваним.

Відповідно до статті 62 Конституції України та частини шостої статті 82 ЦПК України, оскільки особу не визнано винною у кримінальному провадженні та обвинувальний вирок суду відсутній, її поведінка не може розглядатися як винна або як така, що містить ознаки кримінального правопорушення в межах цивільного судочинства.

ВИСНОВОК: Отже, для розірвання договору дарування з підстав, передбачених статтею 727 ЦК України, обов`язковою умовою є наявність такого, що набрав законної сили, вироку суду щодо особи обдарованого, який вчинив злочин.

Оскільки в даному випадку право на розірвання договору виникає саме з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. У такому випадку, дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування та повернення дарунка або відшкодування його вартості.

При цьому на час пред`явлення позову такий дарунок має бути наявний у натурі та бути збереженим.

 

 

 

Матеріал по темі: «Дарування нерухомості для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди)»

 

 

 

Теги: договір дарування, розірвання договору, визнання недійсним, сторони, дарування, учасники справи, належний відповідач, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Право на апеляцію особою, персональні дані якою містяться в судовому рішенні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо судовому рішенні вказуються персональні дані (ПІБ), суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у відкритті апеляційного провадження 

15 вересня 2026 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 752/12789/25, провадження № 51-4716км25 (ЄДРСРУ № 139825701) досліджував питання щодо права на апеляційне оскарження особою, персональні дані якою містяться в судовому рішенні. 

Якщо у оскаржуваному судовому рішенні безпосередньо вказано прізвище, ім`я та по-батькові певної особи, або наведено такі індивідуальні відомості, що дозволяють встановити конкретну особу, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити їй або її представнику у відкритті апеляційного провадження з метою подальшого вивчення і з`ясування питання про те, чи дійсно згадка особи в оскаржуваному судовому рішенні стосується її прав, свобод чи інтересів. 

Однак суддя апеляційного суду на етапі відкриття провадження може прийти до висновку про повернення апеляційної скарги, оскільки ні з її змісту, ні з оскаржуваного судового рішення не вбачається, що воно стосується скаржника. Зокрема йдеться про випадки, коли в оскаржуваному судовому рішенні немає згадки персональних даних чи таких індивідуальних даних, які дозволяють конкретизувати особу. 

(!!!) Верховний суд не вважає, що суддя суду апеляційної інстанції повинен у всіх випадках надходження апеляційної скарги від особи, яка вважає себе заінтересованою, відкривати апеляційне провадження. Адже це може привести до ситуації, коли будь-яка особа, яка не матиме жодного відношення до провадження, буде наполягати, що певне провадження стосується її інтересів. 

Тобто для висновку про те, чи стосується певне судове рішення прав чи інтересів конкретної особи суддя апеляційного суду повинен проаналізувати сам зміст оскаржуваного судового рішення на предмет згадки цієї особи у рішенні. Якщо у такому рішенні персональні дані особи, яка оскаржила рішення, або чіткі індивідуальні ознаки не будуть згадуватися, то суддя апеляційного суду може констатувати, що рішення оскаржила особа, прав та інтересів якої воно не стосується і ухвалою повернути скаргу. 

ВИСНОВОК: Якщо в оскаржуваному судовому рішенні містяться персональні дані особи, яка вважає себе заінтересованою, або її чіткі індивідуальні ознаки, що дозволяють ідентифікувати таку особу, то суддя апеляційного суду не вправі констатувати, що у такої особи або її представника відсутнє право на оскарження відповідного рішення.

 

 

Матеріал по темі: «Повторне апеляційне оскарження»

 

Теги: ухвала суду першої інстанції, окреме оскарження, перелік ухвал, судове рішення, апеляційна скарга, закриття апеляційного провадження,  Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Судова процедура спростування зупинення реєстрації податкової накладної

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік необхідних документів та процедура, у межах якої платник податків реалізує право на спростування підстав зупинення реєстрації податкової накладної

10 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/4422/25, адміністративне провадження № К/990/30015/26 (ЄДРСРУ № 139693070) досліджував питання щодо судової процедура спростування зупинення реєстрації податкової накладної.

Квитанція про зупинення реєстрації податкової накладної виконує подвійну функцію:

1) з одного боку, вона підтверджує факт зупинення реєстрації;

2)з іншого - доводить до відома платника ті конкретні обставини, які стали підставою для такого зупинення, і водночас окреслює межі, у яких платник має спростувати сумніви контролюючого органу.

Процедуру, у межах якої платник реалізує право на спростування підстав зупинення реєстрації, врегульовано Порядком прийняття рішень про реєстрацію/відмову в реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, затвердженим наказом Мінфіну від 12 грудня 2019 року № 520 (далі - Порядок № 520).

У пунктах 4 та 5 Порядку №520 передбачено, що у разі зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі платник податку має право подати копії документів та письмові пояснення стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію / відмову в реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Реєстрі.

Як визначено у пункті 9 Порядку №520 письмові пояснення та копії документів, подані платником податку до контролюючого органу відповідно до пункту 4 цього Порядку, розглядає комісія регіонального рівня.

За змістом пункту 10 Порядку №520 комісія регіонального рівня приймає рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Реєстрі в разі:

ненадання / часткового надання додаткових письмових пояснень та копій документів стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі, при отриманні Повідомлення;

та/або надання платником податку копій документів, складених/оформлених із порушенням законодавства.

(!!!) Наведене свідчить, що комісія регіонального рівня не наділена необмеженою дискрецією у питанні відмови в реєстрації податкової накладної, а перелік підстав для такої відмови, закріплений у пункті 10 Порядку № 520, є вичерпним і включає лише два випадки:

1)    ненадання або часткове надання додаткових письмових пояснень і копій документів,

2)    та/або надання платником податку копій документів, складених чи оформлених із порушенням законодавства.

Розвиваючи раніше сформовані підходи до застосування зазначених норм, Верховний Суд у постанові від 16 липня 2026 року у справі № 500/6492/25 виснував, що:

- процедура, передбачена пунктом 201.16 статті 201 ПК України, спрямована на вирішення питання про наявність чи відсутність достатнього документального підтвердження інформації, зазначеної у конкретній податковій накладній. Процедура моніторингу податкових накладних має превентивний характер та не повинна підміняти за своїм змістом проведення податкової перевірки, оскільки питання реальності господарської операції може бути предметом дослідження лише під час здійснення податкового контролю у формах, визначених Податковим кодексом України.

- комісія регіонального рівня має право оцінювати достатність документів, поданих платником податків, однак така оцінка здійснюється виключно в межах адміністративної процедури прийняття рішення щодо реєстрації податкової накладної та не передбачає встановлення фактичної реальності здійснення господарської діяльності платника податків.

- за змістом пунктів 4, 5, 9 та 10 Порядку № 520 предметом розгляду комісії регіонального рівня є не формальна повнота переліку витребуваних документів як така, а наявність достатнього документального підтвердження інформації, зазначеної у конкретній податковій накладній. Тому факт часткового ненадання документів, зазначених у повідомленні комісії, підлягає оцінці не ізольовано, а у взаємозв`язку зі змістом господарської операції та сукупністю документів, фактично поданих платником податку. Інакше передбачена пунктом 10 Порядку № 520 підстава для відмови набувала б суто формального характеру та застосовувалася б незалежно від того, чи підтверджують уже подані документи інформацію, відображену у податковій накладній;

- висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 24 липня 2025 року у справі № 420/14450/24, від 2 грудня 2025 року у справі № 400/996/25 та від 18 березня 2026 року у справі № 580/1932/25, цього підходу не змінюють. Вони підтверджують право комісії направляти платнику повідомлення про необхідність надання додаткових пояснень та документів і враховувати реакцію платника на таке повідомлення; водночас ці висновки не встановлюють правила, за яким часткове ненадання будь-якого з витребуваних документів звільняє комісію та суд від оцінки документів, фактично поданих на підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній. Таким чином, запровадження додаткової стадії адміністративної процедури у вигляді направлення повідомлення розширило процесуальні можливості комісії щодо отримання необхідних матеріалів, однак не змінило предмета процедури: ним залишається достатність документального підтвердження інформації, зазначеної у конкретній податковій накладній, а не формальне виконання платником вимоги про подання всього визначеного контролюючим органом переліку документів.

Верховний Суд звертає увагу на те, що адміністративна процедура розгляду питання про реєстрацію податкової накладної, реєстрацію якої зупинено, має послідовний характер і складається з двох пов`язаних між собою стадій, дотримання яких має забезпечити суб`єкт владних повноважень .

Під час перевірки правомірності рішення про відмову в реєстрації податкової накладної суд не повинен обмежуватися формальним встановленням факту надання чи ненадання платником окремих документів, зазначених у повідомленні комісії регіонального рівня.

 Суд має оцінити процедуру прийняття такого рішення у її послідовності та взаємозв`язку, зокрема з`ясувати, які документи були подані платником на стадії зупинення реєстрації податкової накладної, чи були вони достатніми для підтвердження інформації, зазначеної у ній, а також чи існувала, з огляду на зміст та сукупність уже поданих документів, об`єктивна необхідність у витребуванні додаткових документів та направленні платнику відповідного повідомлення.

ВИСНОВОК: Під час перевірки правомірності рішення податкового органу про відмову в реєстрації податкової накладної суд, не повинен обмежуватися формальним встановленням факту надання чи ненадання платником окремих документів, а повинен пересвідчитися в повноті та достатності поданих документів.

 

 

Матеріал по темі: «Склад злочину за ст. 212 КК України без «узгодженого ППР»»

  

«Відмова у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів»

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов