Відвід присяжного у справі про усиновлення у зв’язку із повторною неявкою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відвід присяжного у справі про усиновлення у зв’язку із повторною неявкою на розгляд справи на підставі п.5. ч.1. ст . 36 ЦПК України (є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об’єктивності судді)

Відповідно до ст.127 Конституції України у визначених законом випадках правосуддя в Україні здійснюється за участю присяжних.

Відповідно до положень пункту 3 частини 2 ст. 19 ЦПК України та за приписами частини 4 ст. 293 ЦПК України, суд розглядає у порядку окремого провадження справи про усиновлення у складі одного судді і двох присяжних.

Відповідно доч.1 ст. 63 Закону України «Про судострій та статус суддів» присяжним є особа, яка у випадках, визначених процесуальним законом, та за її згодою вирішує справи у складі суду разом із суддею або залучається до здійснення правосуддя.

Отже, присяжний у складі суду разом із суддею здійснює правосуддя.

Згідно з п. 7,8, ст. 40 ЦПК України питання про відвід судді має бути розглянуто не пізніше двох днів із дня надходження заяви про відвід судді, а у випадку розгляду заяви про відвід суддею іншого суду - не пізніше десяти днів з дня надходження заяви про відвід судді.

Суд вирішує питання про відвід судді без повідомлення учасників справи. За ініціативою суду питання про відвід судді може вирішуватися у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неявка учасників справи у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід судді, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід судді.

(!!!) А відтак, питання про відвід суд вирішує без повідомлення учасників справи.

За приписами частини 3 ст. 65 вказаного Закону, особа, включена до списку присяжних, зобов`язана повідомити суд про обставини, що унеможливлюють її участь у здійсненні правосуддя, у разі їх наявності.

Відповідно до висновку №1 Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 01.01.2001, незалежність судової влади означає повну неупередженість із боку суддів. При винесенні судових рішень щодо сторін у судовому розгляді судді повинні бути безсторонніми, вільними від будь-яких зв`язків, прихильності чи упередження, що впливає або може сприйматися як таке, що впливає, на здатність судді приймати незалежні рішення.

Згідно з частиною 4 ст. 66 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», увільнення від виконання обов`язків присяжного внаслідок відводу здійснюється в порядку, встановленому процесуальним законом або за поданням головуючого судді.

За приписами п. 5 ч. 1 ст. 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Крім того, присяжний може бути увільнений від виконання обов’язків у конкретній справі, якщо буде задоволено його відвід/ самовідвід у порядку, передбаченому процесуальним законодавством або за поданням головуючого судді.

Також присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження у таких випадках:

1) у разі невиконання присяжним обов'язків;

2) за наявності обґрунтованих підстав вважати, що присяжний у результаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону.

За положенням ч. 2 ст. 40 ЦПК України  питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість.

За ч. 2 ст. 41 ЦПК України у разі задоволення заяви про відвід одному із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, який визначається у порядку, встановленому статтею 33 цього Кодексу.

ВИСНОВОК: Наслідком відводу присяжного є здійснення повторного попереднього добору серед присяжних для визначення одного для участі у розгляді справи у порядку, визначеному частиною 2 статті 67 Закону «Про судоустрій та статус суддів».

 

 

 

Матеріал по темі: «Хто такий «орган опіки та піклування» у справах про усиновлення?»

 

 

 

Теги: усиновлення, усиновлення дитини, заява про усиновлення дитини, висновок служби у справах дітей, актовий запис, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, зміна прізвища дитини, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Встановлення особи за відсутністю паспорту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та особливості встановлення особи за відсутністю документу, що посвідчує особу

04 червня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 686/20198/22, провадження № 51-565км25 (ЄДРСРУ № 128309294)  досліджував питання щодо порядку встановлення особи за відсутністю паспорту.

Ідентифікація особи – це процес встановлення особи шляхом порівняння наданих даних (параметрів), у тому числі біометричних, з наявною інформацією про особу в реєстрах, картотеках, базах даних тощо.

У разі відсутності документів з фотокарткою/відцифрованим образом обличчя особи, отриманих з державних, єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, проводиться процедура встановлення особи шляхом опитування свідків, які були зазначені заявником. Свідками можуть бути дієздатні один із членів сім’ї особи (у тому числі колишня дружина/чоловік), близька особа або сусід, які досягли 14-річного віку та мають документи, що посвідчують особу, які підлягають обов’язковому пред’явленню.

За результатами опитування свідків складається акт встановлення особи.

ВИСНОВОК: Відсутність документа, що посвідчує особу, не виключає можливості встановлення інформації про особу, зокрема за допомогою відомостей, наданих самою особою.

 

 

 

Матеріал по темі: «(НЕ)отримання судового дозволу на огляд мобільного телефону»

 

 

Теги: паспорт, затримання, встановлення особи, паспорт, посвідчення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

(НЕ)отримання судового дозволу на огляд мобільного телефону

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: неотримання судового дозволу на огляд мобільного телефону підозрюваного з боку правоохоронних органів 

04 червня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 686/20198/22, провадження № 51-565км25 (ЄДРСРУ № 128309294) досліджував питання щодо неотримання судового дозволу на огляд мобільного телефону з боку правоохоронних органів. 

Верховний Суд у справі № 727/6578/17 (постанова від 09 квітня 2020 року) ствердив, що сутність такої негласної слідчої (розшукової) дії, як доступ до зняття інформації з електронних інформаційних систем полягає у здійсненні на підставі ухвали слідчого судді пошуку, виявлення і фіксації відомостей, що містяться в електронній інформаційній системі або її частин, доступ до яких обмежений власником, володільцем або утримувачем системи розміщенням її у публічно недоступному місці, житлі чи іншому володінні особи або логічним захистом доступу, а також отримання таких відомостей без відома її власника, володільця або утримувача. 

Відповідно до положень частини 1 статті 159 КПК тимчасовий доступ до речей і документів в контексті доступу до інформації, що міститься на мобільних терміналах систем зв`язку, полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходиться інформація, можливості отримати її копію. 

Іншими словами, дозвіл на тимчасовий доступ становить собою наказ суду, адресований особі, у володінні якої знаходиться мобільний термінал, надати стороні кримінального провадження доступ до такої інформації для зняття її копії (постанова Верховного Суду у справі № 369/4929/19 від 09.04.2024). 

Згідно ч.1 ст.162 КПК України до охоронюваної законом таємниці, яка міститься в речах і документах, належать особисте листування особи та інші записи особистого характеру. 

Частиною 6 статті 163 КПК України передбачено, що слідчий суддя постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, якщо сторона кримінального провадження, крім обставин, передбачених частиною п`ятою цієї статті, доведе можливість використання як доказів відомостей, що містяться в цих речах і документах, та неможливість іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих речей і документів. 

Загальні положення про втручання у приватне спілкування містяться у статті 258КПК України: ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді; прокурор, слідчий за погодженням з прокурором зобов`язаний звернутися до слідчого судді з клопотанням про дозвіл на втручання у приватне спілкування в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 цього Кодексу, якщо будь-яка слідча (розшукова) дія включатиме таке втручання. 

Відповідно до ч. 3 ст. 258 КПК спілкуванням є передання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв`язку будь-якого типу. Спілкування є приватним, якщо інформація передається та зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. 

Разом з тим, як неодноразово зазначав Верховний Суд, указані положення охороняють права осіб, які бажають зберегти таємницю їхнього спілкування, і надають гарантії від зловживань правоохоронних органів на несанкціоноване втручання у спілкування. Натомість таємниця виключається, якщо абонент (учасник) спілкування не бажає її зберігати і добровільно розкриває, зокрема, перед державними органами. За таких обставин невідбувається втручання у спілкування, а відбувається фіксація добровільно розкритої інформації, яка втрачає статус таємниці й набуває статусу відкритості (постанова ВС від 21.11.2024 у справі №639/3093/23). 

У справі, що розглядалась Верховним Судом, під час огляду місця події засуджена надала дозвіл працівникам поліції на огляд належного їй мобільного телефону, отже доступ до відповідної інформації не був пов`язаний з подоланням систем логічного захисту, здійснювався за добровільною згодою особи, про що було складено протокол огляду електронних інформаційних систем, підписаний засудженою без зауважень. За таких обставин, колегія суддів ККС вважала, що доступ до інформації, що містилась в телефоні засудженої, отримано органом досудового розслідування без порушення вимог КПК України. 

У постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 202/2174/23 зазначено, що відповідно до протоколу затримання особи на підставі ч. 3 ст. 208 КПК України у останнього було виявлено та вилучено мобільний телефон та інформація, наявна в мобільному телефоні, була досліджена шляхом його включення та огляду мобільних додатків, текстових повідомлень, які в ньому знаходились, та доступ до яких не був пов`язаний із наданням володільцем відповідного серверу (оператором мобільного зв`язку) доступу до електронних інформаційних систем. В даному випадку орган досудового розслідування провів огляд предмета - телефону та оформив його відповідним протоколом, який складений з дотриманням вимог кримінального процесуального закону. Крім того, відповідно до протоколу огляду речей під час огляду мобільного телефону особа добровільно повідомила цифровий пароль від телефону. 

Зазначене не суперечить положенням ч. 2 ст. 264 КПК, відповідно до яких зняття інформації з електронних інформаційних систем або їх частин можливе без дозволу слідчого судді, якщо доступ до них не обмежується їх власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту. 

У постанові від 10.09.2024 (справа № 127/13972/17) Верховний Суд також зазначає, що у справі, що розглядалась, інформація, яка містилася мобільних телефонах, була досліджена шляхом їхнього включення та огляду наявних в них текстових повідомлень, доступ до яких не був пов`язаний із наданням володільцем відповідного серверу (оператором мобільного зв`язку) доступу до електронних інформаційних систем. У цьому випадку орган досудового розслідування провів огляд предметів та оформив його відповідним протоколом, який був складений із дотриманням вимог кримінального процесуального закону. Огляд наявного на технічних пристроях особистого листування осіб, яке відбулося в минулому, для якого немає підстав проводити його в умовах таємності та негласності, не є видом НСРД і не потребує отримання дозволу слідчого судді, як і не потребує такого дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів. 

Положенням ч. 2 ст. 264 КПК передбачено, що зняття інформації з електронних інформаційних систем або їх частин можливий без дозволу слідчого судді, якщо доступ до них не обмежується їх власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту. 

Отже,  у випадку коли власник (володілець) речей дає згоду на їх огляд, то немає необхідності додаткового звернення органу досудового розслідування за судовим дозволом на проведення таких дій (див. наприклад постанови Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 740/3412/20, провадження № 51-2768км22 та від 13 листопада 2024 року у справі №202/2174/23, провадження № 51-2894км24). 

Проведення огляду наявного на технічних пристроях особистого листування осіб, яке відбулося в минулому,   для проведення якого немає підстав проводити його в умовах таємності та негласності, не є видом НСРД і не потребує отримання дозволу слідчого судді, як і не потребує такого дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів (10 вересня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 127/13972/17, провадження  № 51-5694км19 (ЄДРСРУ № 122000053). 

ВИСНОВОК: Зняття інформації з електронних інформаційних систем або їх частин можливе без дозволу слідчого судді, якщо доступ до них не обмежується їх власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту.  

Аналогічний висновок зроблений 26 березня 2025 року Верховним Судом колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 743/799/22, провадження № 51-5497км24 (ЄДРСРУ № 126211666).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Спецконфіскація автомобіля як знаряддя вчинення злочину»

 

 

Перевірка стану виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок держвиконавця перевірити стан виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника 

21 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/3888/24, адміністративне провадження № К/990/27209/24 (ЄДРСРУ № 129676521) досліджував питання щодо необхідності проведення державним виконавцем перевірки виконання боржником судових рішень під час прийняття постанови про арешт коштів боржника у тому числі й у межах зведеного виконавчого провадження. 

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду враховує, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, аналізуючи положення частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII у своїй постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, фактично сформулював правовий висновок про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. 

Статтею 1 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Згідно зі статтею 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. 

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». 

Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 

Отже, під час здійснення виконавчого провадження виконавець зобов`язаний неупереджено, ефективно, своєчасно та в повному обсязі вживати заходів щодо примусового виконання рішень, дотримуючись способу та порядку виконання, встановлених виконавчим документом і цим Законом. 

Положеннями пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. 

(!!!) Аналіз наведеної норми вказує на те, що в межах здійснення виконавчого провадження законодавець наділяє виконавця повноваженням здійснювати перевірку виконання боржниками рішень, які підлягають примусовому виконанню відповідно до цього Закону. 

Здійснення такої перевірки є правом виконавця, реалізація якого залежить від його розсуду, а не імперативно обов`язковою дією у кожному виконавчому провадженні чи перед кожною процесуальною виконавчою дією. 

Крім того, абзацом 3 частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII встановлено, що постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. 

Отже Закон № 1404-VIII встановлює чіткі строки для прийняття виконавцем постанови про арешт майна (коштів) боржника: під час відкриття виконавчого провадження або не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. За цих умов арешт майна (коштів) боржника є процесуальною дією, що має забезпечувальний характер, і вчиняється виконавцем автоматично, без попередньої перевірки стану виконання рішення боржником у розумінні пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, оскільки застосування цього заходу безпосередньо пов`язане з настанням визначеного юридичного факту (відкриттям виконавчого провадження чи виявленням майна). 

Надзвичайно стислі строки, у межах яких має бути застосований вказаний захід примусового виконання рішень, фактично виключають можливість проведення виконавцем перевірки виконання боржником рішень у цей час. 

Наведене свідчить, що законодавець не пов`язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з фактом проведення перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Отож відсутність такої перевірки сама по собі не свідчить про порушення виконавцем принципів неупередженості, ефективності, своєчасності і повноти вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні. 

Окрім цього, слід враховувати, що відповідно до частини четвертою статті 19 Закону № 1404-VIII сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи. 

Тобто законодавець передбачив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі його добровільного повного чи часткового виконання боржником: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов`язкового повідомлення про вказані обставини. 

Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов`язків у тому числі щодо інформування виконавця не може бути розцінене як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника. 

З огляду на викладене, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення від висновку Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07 щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. 

ВИСНОВОК: Справа №580/3888/24  передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Порядок  оскарження дій виконавця особою, яка не є стороною виконавчого провадження»

 

 

Порядок оскарження дій виконавця особою, яка не є стороною виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процедура та порядок  оскарження дій виконавця в порядку статті 339 ГПК особою, яка не є стороною виконавчого провадження під час виконання судового рішення

18 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2006/23 (ЄДРСРУ № 129576961) досліджував питання щодо процедури оскарження дій виконавця в порядку статті 339 ГПК особою, яка не є стороною виконавчого провадження під час виконання судового рішення.

Порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, постановлених у порядку господарського судочинства, врегульовано положеннями розділу VI "Судовий контроль за виконанням судових рішень" ГПК.

Стаття 339 цього Кодексу дійсно визначає, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Наведене узгоджується з викладеною у постанові від 27.03.2019 у справі №823/359/18 позицією Великої Палати Верховного Суду, яка, переглядаючи в межах адміністративного провадження ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за позовом товариства до приватного виконавця про визнання недійсною й скасування вимоги, вважала помилковим висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірні правовідносини виникли під час виконання рішення господарського суду в іншій справі, а тому спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства тим судом, який видав виконавчий документ (наказ).

Проаналізувавши норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС), Закону України "Про виконавче провадження", а саме статтю 15, яка визначає хто є сторонами виконавчого провадження, а також норми статті 339 ГПК, Велика Палата Верховного Суду  вважала, що товариство, яке не є стороною виконавчого провадження, відкритого в межах господарської справи, не наділене процесуальним правом щодо оскарження вимоги приватного виконавця в порядку статті 339 ГПК.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважила, що з огляду на  норми статті 339 ГПК та частини першої статті 287 КАС цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Тобто, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.03.2019 у справі №823/359/18    висловила позицію, яка  узагальнено полягає в тому, що особа, яка не є стороною виконавчого провадження і не наділена процесуальним правом оскарження вимоги приватного виконавця в порядку, визначеному ГПК, може реалізувати відповідне право в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічні висновки щодо відсутності у заявника як особи, яка не є учасником виконавчого провадження, права звертатися до суду зі скаргою на дії виконавця у порядку, передбаченому статтею 447 (зараз стаття 447-1) Цивільного-процесуального кодексу України,  яка за змістом аналогічна статті 339 ГПК, викладені в постановах Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №522/15037/15-ц, від 19.12.2018 у справі №740/3428/17 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі №676/5081/16-ц.

Нормою частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" дійсно визначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Отже, наведена норма дає право оскаржити дії виконавця щодо виконання судового рішення (1) сторонам спору, (2 іншим учасникам спору, (3) іншим особам, втім лише тим, які є учасниками виконавчого провадження.

Таке висновується з того, що норма частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" обумовлює право звернення названим вище, зокрема, іншим особам, до суду, який видав виконавчий документ, саме у порядку, передбаченому законом, яким є Розділ VI ГПК  "Судовий контроль за виконанням судового рішення", оскільки у цій нормі відсутнє зазначення про право на оскарження в порядку, передбаченому "цим Законом".

Так, стаття 339 ГПК імперативно обмежує коло осіб, наділених правом на звернення в порядку контролю за виконанням судового рішення до суду, який розглянув справу, лише тими особами, які є учасниками виконавчого провадження, і які можуть не бути ані сторонами спору, ані іншими учасниками справи.

Аналіз вказаних норм закону і відповідна судова практика у сукупності є підставою для висновку про те, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у разі оскарження дій/бездіяльності приватного, державного виконавця щодо виконання судового рішення особою, яка не є стороною виконавчого провадження, в даному випадку особою, яка вважає себе переможницею у торгах, організованих приватним виконавцем, з продажу майна боржника в процедурі виконання судового рішення.

Крім цього Суд відзначає, що  якщо скаржник вважає, що через відповідні дії та рішення приватного виконавця, які він оскаржує, або інших осіб у нього виник спір про право, зокрема про право набуття у власність нерухомого майна він не позбавлена можливості (права) звернутись до суду (залежно від кола суб`єктів, характеру спірних правовідносин та предмета) з позовними вимогами про захист, відновлення та/або визначення такого права шляхом подання окремого позову, так як відповідне є неможливим в межах розгляду її скарги на дії та рішення приватного виконавця (в межах процедури судового контролю за виконанням судових рішень відсутні механізми поновлення та/або визнання права, яке скаржник вважає порушеним за результатами припинення електронних торгів).

ВИСНОВОК: Особа, яка не є стороною виконавчого провадження і не наділена процесуальним правом оскарження вимоги приватного виконавця в порядку, визначеному ГПК (ЦПК), може реалізувати відповідне право в порядку адміністративного судочинства.

 

Матеріал по темі: ««Віндикаційний імунітет для майна проданого в порядку виконання судового рішення»

 

 

 

 

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, звіт про виконання, встановлення судового контролю, невиконання судового рішення, відмова від виконання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Рахунок (квитанція) на оплату = вимога в розумінні ст.530 ЦК?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може вважатися рахунок на оплату послуги – вимогою в розумінні ст.530 ЦК?

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2625/23 (ЄДРСРУ № 129576763) досліджував питання «Чи може вважатися рахунок на оплату послуги – вимогою в розумінні ст.530 ЦК»?

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч.1 ст.530 ЦК).

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ч.2 ст.530 ЦК).

Так, Верховний Суд у постанові від 23.10.2018 у справі №910/17838/17 вказав, що у ст.530 ЦК не визначена форма пред`явлення вимоги кредитором, відтак останній може здійснити своє право як шляхом надіслання платіжної вимоги-доручення, так і шляхом звернення до боржника з листом, телеграмою, надіслання йому рахунка (рахунка-фактури) тощо.

Суди попередніх інстанцій у цій справі вказали, що рахунок на оплату послуги не може вважатись вимогою, оскільки він не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати грошові кошти як оплату за надані послуги, тобто носить інформаційний характер.

(!) Дійсно, рахунок на оплату не є первинним документом, оскільки не фіксує факт здійснення господарської операції, а лише інформує про її умови та необхідність сплати коштів за договором.

Втім, Верховний Суд не погоджується з тим, що рахунок на оплату містить тільки платіжні реквізити.

Усталеною в Україні комерційною практикою є виставлення рахунку на оплату. Така дія означає, що контрагент очікує платіж за договором на конкретно визначену суму за конкретні послуги/роботи/товар. Тобто такий рахунок є вимогою.

Втім, Верховний Суд (колегія суддів: Чумак Ю.Я., Дроботова Т.Б., Багай Н.О.) у постанові від 15.07.2025 у справі №914/3621/23 погодився з позицією судів першої та апеляційної інстанції, які вважали, що рахунок на оплату не є вимогою про оплату, вказавши таке:

"25. До того ж, суди попередніх інстанцій встановили, що умовами договору № 0521-03041 також не врегульовано строк оплати вартості фактично наданої послуги, оскільки сторони по різному трактують умови договору щодо визначення, що саме є вимогою, від отримання якої обліковуватиметься строк оплати в розумінні частини 2 статті 530 ЦК України. Так, позивач вважає, що вимогою в розумінні частини 2 статті 530 ЦК України є акт наданих послуг та рахунки (рахунки-фактури), скеровані з проектами актів, однак суди попередніх інстанцій не погодилися з такими доводами позивача, оскільки в розумінні частини 2 статті 530 ЦК України акт надання послуги не є вимогою, позаяк такий не містить в собі власне вимоги про оплату, як і терміну оплати, тощо.

…

62. Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно та без будь-якої оцінки проігнорували наявні в матеріалах справи рахунки-фактури, які є вимогами кредитора в розумінні частини 2 статті 230 ЦК України, з огляду на мотиви судів попередніх інстанцій, наведені у пунктах 26-29 цієї постанови".

Верховний Суд у постанові від 15.07.2025 у справі №914/3621/23 не зробив висновок щодо застосування ст.530 ЦК у подібних правовідносинах, але погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виставлені рахунки на суми попередньої оплати не можна вважати вимогами в розумінні ст.530 ЦК.

В свою чергу, Верховний суд вважає,  що рахунок на оплату в розумінні ч.2 ст.530 ЦК є платіжною вимогою, яка містить: 1) підставу, з якої має бути здійснена оплата коштів; 2) суму, яка підлягає сплаті; 3) платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати грошові кошти як оплату за надані послуги. Такий рахунок інформує відповідну сторону договору (користувача) про необхідність здійснення оплати за обумовлені договором послуги.

ВИСНОВОК: … існують підстави для передачі цієї справи на розгляд Об`єднаної палати.

 

 

 

Матеріал по темі: «Типовий договір: умови, зміст, відступ»

 

 

 

Теги: рахунок на оплату, квитанція, вимога, первино-бухгалтерський документ, користувач, сума до оплати, рахунок-фактура, боржник, кредитор, первинка, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Типовий договір: умови, зміст, відступ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право сторін відступати від змісту та умов типового договору

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2625/23 (ЄДРСРУ № 129576763) нагадав позицію стосовно відступу від типового договору.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема,  типового договору,  затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади,  коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

Водночас, необхідно мати на увазі, що укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів має здійснюватися з додержанням умов діючого законодавства, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами  та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Отже, договір повинен бути розроблений та відповідати типовому договору. Законодавець забороняє відступати від змісту типового договору, затвердженого органом державної влади,  сторони наділені правом тільки конкретизувати його умови.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 921/375/17-г/14.

Згідно правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 904/7024/17 від 06.11.2018 р. проект договору повинен бути розроблений та відповідати типовому договору, який затверджений Кабінетом Міністрів України.

ВИСНОВОК: Законодавець забороняє відступати від змісту типового договору, сторони наділені правом тільки конкретизувати його умови.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду у справі № 908/2598/19 від 25.11.2020 р., у справі № 904/1984/19 від 28.05.2020 р., у справі № 904/1983/19 від 27.02.2020 р.

 

 

 

Матеріал по темі: «Новий власник не повинен сплачувати борги попередника за електропостачання»

 

 

Теги: типовий договір, КМУ, примірний договір, умови, зміст договору, відступ, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов