Затримання або доставлення до ТЦК «порушника» правил військового обліку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Затримання або «добровільне» доставлення до ТЦК «порушника» правил військового обліку (ст. 210 «Порушення правил військового обліку» і 210-1 «Порушення законодавства мобілізацію» КУпАП)

 

Яка різниця між затриманням та доставленням?

Затримання і доставлення - різні заходи, хоча можуть перетинатися.

Затримання - це обмеження свободи пересування особи, зазвичай з метою притягнення до відповідальності за правопорушення із обов’язковим складанням протоколу та дотриманням інших обов’язкових процедур.

Доставлення - це переміщення особи до ТЦК, і може бути як добровільним, так і примусовим, але не обов'язково пов'язане з порушенням закону та оформленням протоколу.

 

Хто може проводити адміністративне затримання? 

Відповідно до ч. 5 ст. 24 Закону України «Про національну поліцію» за зверненням ТЦК та СП  виключно органи та підрозділи, що входять до системи поліції здійснюють адміністративне затримання та доставлення до цих центрів та органів.

В свою чергу ст. 261 КУпАП встановлює що:

-  про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються: дата і місце його складення; посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви затримання;

- про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляються її родичі, а на її прохання також власник відповідного підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган;

- про кожний випадок адміністративного затримання осіб поліція інформує центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, крім випадків, якщо особа захищає себе особисто чи запросила захисника;

(!!!) Адміністративне затримання може тривати не більше 3 годин (ч. 1 ст. 263 КУпАП)

 

 Як відбувається доставлення?

Відповідно до ст. 259 КУпАП доставлення порушника правил військового обліку відбувається:

1)  З метою складення протоколу про адміністративне правопорушення в разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим;

2) Доставлення порушника має бути проведено в можливо короткий строк. 

 

До якого ТЦК та СП поліція зобов’язана доставити «порушника» правил військового обліку (ст. 210 «Порушення правил військового обліку» і 210-1 «Порушення законодавства мобілізацію» КУпАП)?

Відповідно до абз. 16 п. 79 Постанови КМУ від 30 грудня 2022 р. № 1487 « Про затвердження Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів» районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки звертаються в установленому законом порядку до органів Національної поліції (у разі неможливості складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці його вчинення) для доставлення осіб, які скоїли адміністративні правопорушення, передбачені статтями 210, 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, з метою складення протоколів про адміністративні правопорушення, до відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, в якому ця особа перебуває (повинна перебувати) на військовому обліку, з урахуванням вимог абзацу третього пункту 56 цього Порядку;

ВИСНОВКИ: 

У випадку якщо поліція намагається «примусово доставити» порушника до ТЦК:

- необхідно з’ясувати у поліції це затримання (протокол, повідомлення родичів, безоплатна правова допомога) чи доставлення (добровільне переміщення особи без складання протоколу);

-  у випадку затримання необхідно: 1) прослідкувати щоб протокол містив всі необхідні відомості та реквізити (див. вище) зокрема, час і мотиви затримання; 2) отримати копію протоколу (відмова від підпису протоколу не врятує ситуацію); 3) не чинити фізичний опір поліції; 4) оскаржити його в суді;

-  Доставлення повинно відбуватися до відповідного ТЦК в якому правопорушник перебуває (повинен перебувати) на військовому обліку!!!

 

І після цього: оскаржити протокол затримання складений поліцією та протокол ТЦК до суду.

  

 Матеріал по темі: «(НЕ) Оновлення даних в ТЦК, ЦНАП, Резерв+»

Витребування майна проданого на електронних торгах від добросовісного набувача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та підстави витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень

05 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 932/2319/23, провадження № 61-16154св24 (ЄДРСРУ № 129310748) досліджував питання щодо витребування майна проданого на електронних торгах від добросовісного набувача.

Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Виходячи з положень зазначених статей, власник майна має право витребувати майно з чужого незаконного володіння за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема шляхом подання віндикаційного позову.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Разом з тим, частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

У постанові від 15 травня 2019 року у справі № 285/3414/17 Верховний Суд дійшов висновку, відповідно до якого, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 592/7963/16-ц, від 23 грудня 2020 року у справі № 639/7253/18, від 13 квітня 2022 року у справі № 750/3763/21, від 22 лютого 2023 року у справі № 206/5891/16-ц, від 01 березня 2023 року у справі № 741/1523/20, від 27 липня 2023 року у справі № 201/12927/17.

Правило частини другої статті 388 ЦК України виключає будь-яку можливість витребування власником свого майна від особи, яка придбала майно в порядку, встановленому для виконання судового рішення, а також від особи, якій таке майно згодом було відчужено. Отже, позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті електронних (публічних) торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними.

Схожий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 344/6425/17, від 17 травня 2022 року у справі № 640/14276/17, від 08 грудня 2022 року у справі № 352/1690/16-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 592/19484/18, від 01 березня 2023 року № 668/12003/15-ц.

Згідно з правовим висновком, висловленим Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 465/650/16-ц, провадження № 14-356цс18, та від 23 січня 2019 року у справі № 522/10127/14-ц, провадження № 14-428цс18, від 15 травня 2019 року у справі № 678/301/12, провадження № 14-624цс18, правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів, зазначене свідчить про оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином.

Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/856/17, від 07 липня 2020  року у справі № 438/610/14-ц).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17).

У постанові від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з яким при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі №  233/4365/18 (від вказаних вище правових висновків не відступлено) викладено правовий висновок, що вимогу про визнання недійсними електронних торгів суд може інтерпретувати як позов про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу. Проте ця вимога лише за певних умов може бути ефективним способом захисту, наприклад, тоді якщо позивачем і відповідачем є продавець і покупець купівлі-продажу. Питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

З урахуванням того, що відповідач придбав спірне майно у порядку, встановленому для виконання судових рішень, а електронні торги з його продажу не оскаржувались та не були визнані недійсними, загалом правильним є висновки про те, що придбане на таких торгах майно, на цей час, не може бути витребуване у порядку статті 388 ЦК України.

Аналогічні за змістом правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від  04 жовтня 2023 року у справі № 638/2998/21 (провадження № 61-8976св23).

ВИСНОВОК: Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, але суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними.

 

 

Матеріал по темі: «Захист прав боржника якщо електроні торги не відбулись, а майно передане стягувачу»

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Невідповідність позовних вимог належному способу захисту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту, як підстава для відмови в позові з формальних підстав 

16 липня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2389/23, провадження № 12-14гс25 (ЄДРСРУ № 129278127) досліджувала питання щодо невідповідності чи неповної відповідності позовних вимог належному способу захисту, як підстави для відмови в позові з формальних підстав.

Звертаючись до суду з позовом за захистом порушеного права позивач пропонує (викладає) в позові правову кваліфікацію спору, зокрема формулює в ньому спосіб захисту, який, на його думку, забезпечить відновлення такого права. При цьому процесуальний закон не вимагає посилання на законодавчу норму, яка передбачає цей спосіб захисту або дозволяє його застосувати.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи в межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01 липня 2021 року у справі №  9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)].

(!) Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, що є складовою класичного принципу "jura novit curia" (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19).

Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням судочинства. Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі №  904/7803/21, від 20 вересня 2023 року у справі № 910/3453/22, від 01  листопада  2023 року у справі № 910/7987/22.

У свою чергу, якщо невідповідність способу захисту критеріям належності та ефективності призводить до відмови в задоволенні позовних вимог, то в разі посилання позивача на неправильні (невідповідні предмету позову) законодавчі положення суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.

У такому разі спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінку предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке він зазначає в позовній заяві, здійснює суд, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19  вересня  2019 року у справі № 924/831/17, від 26 травня 2022 року у справі №  910/17717/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі №  990/150/23).

ВИСНОВКИ щодо застосування норм права щодо неправильної правової кваліфікації позивачем заявлених вимог:

Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням судочинства.

Суд у кожному окремому конкретному випадку має встановити, якого результату прагне досягнути позивач за наслідком розгляду справи, тобто надати належну інтерпретацію змісту його заявлених вимог.

У разі посилання позивача на неправильні (невідповідні предмету позову) законодавчі положення суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.

 

Матеріал по темі: «Застосування принципу «jura novit curia» («суд знає закон»)»

 

 

 

Теги: jura_novit_curia, суд_знає_закон, належний_спосіб_захисту, відмова_в_позові, правова_кваліфікація, правова_позиція,  Верховний_суд, принцип_знання_закону, судовий_захист, Адвокат_Морозов

Захист орендодавця в разі неповернення земельної ділянки після закінчення строку договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: належний спосіб захисту прав орендодавця в разі неповернення орендарем земельної ділянки після закінчення строку договору

16 липня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2389/23, провадження № 12-14гс25 (ЄДРСРУ № 129278127) досліджувала питання щодо визначення належного способу захисту прав орендодавця в разі неповернення орендарем земельної ділянки після закінчення строку договору оренди.

Відповідно до статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України "Про орендну землі").

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

За приписами статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Закінчення строку дії договору оренди землі спричиняє усталені та законодавчо визначені наслідки, зокрема припиняються права та обов`язки, що випливають із договору, за винятком тих, які продовжують існувати після закінчення договірних відносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення.

Таке відновлення може відбутися за заявленою вимогою про повернення земельної ділянки.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для повернення спірної земельної ділянки шляхом зобов`язання відповідача  повернути спірну земельну ділянку (див. подібний висновок щодо форми задоволення вимог про повернення майна (земельної ділянки) у разі звернення прокурора з позовом до суду як самостійним позивачем та визначення відповідачем органу місцевого самоврядування, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20).

ВИСНОВКИ про застосування норм права при визначенні належного способу захисту прав орендодавця в разі неповернення орендарем земельної ділянки після закінчення строку договору оренди:

Наявність договірних (зобов`язальних) відносин щодо спірного майна унеможливлює його повернення із застосуванням положень статті 391 ЦК України.

У разі закінчення строку договору оренди, на який його було укладено, та невиконання орендарем свого обов`язку з повернення земельної ділянки, належним та ефективним способом захисту порушених прав орендодавця відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України є зобов`язання орендаря повернути земельну ділянку, яка була предметом цього договору.

 

 

 

Матеріал по темі: «Оренда земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури»

 

 

 

Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря, самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Оренда земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: оренда та забудова  земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури

16 липня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2389/23, провадження № 12-14гс25 (ЄДРСРУ № 129278127) досліджувала питання щодо оренди та забудови земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури.

Відповідно до частин другої, третьої статті 54 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони із забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

За статтею 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин):

- історичне населене місце - населене  місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

- історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку;

- зони охорони пам`ятки (далі - зони охорони) - встановлювані навколо пам`ятки охоронна зона,  зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного  культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.

Частиною першою статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам`яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини. Порядок визначення та затвердження меж і режимів використання зон охорони пам`яток та внесення змін до них встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України. Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини (частина друга статті 32 цього Закону).

Згідно із частиною третьою статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Території пам`яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації (частина перша статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Таким чином, особливість використання зон охорони пам`яток передбачає нормативно визначений спеціальний режим їх використання.

Отже в зоні охорони пам’ятки архітектури встановлено спеціальний режим використання земельних ділянок, у тому числі щодо регулювання забудови та заборони проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини. Такі обмеження спрямовані на забезпечення захисту традиційного характеру середовища пам`ятки, оптимальне візуальне її сприйняття, збереження історичного середовища пам`ятки, захист від динамічних навантажень, підтоплення, ерозії ґрунтів, шкідливих техногенних та природніх впливів.

ВИСНОВОК: Відносно земельної ділянки, яка розташована в охоронній зоні, діє спеціальний режим її використання, що передбачає заборону на здійснення нового будівництва, проведення земляних, будівельних робіт без дозволу управління охорони пам`яток історії, культури та історичного середовища.

Водночас немає заборони щодо передачі такої земельної ділянки в оренду з урахуванням установлених законом обмежень використання зон охорони пам`яток.

  

 

 

Матеріал по темі: «"Нематеріальна" цінність, охорона та збереження культурної спадщини»

 

 

 

 

Теги: оренда, реконструкція, будівництво, земляні роботи, забудова,   земельна ділянка, охоронна зона, пам`ятка архітектури, управління охорони пам`яток історії, культури, історичного середовища, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

"Нематеріальна" цінність, охорона та збереження культурної спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду щодо «нематеріальної» цінності, охорони та збереження культурної спадщини, як головного пріоритету Держави 

16 липня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2389/23, провадження № 12-14гс25 (ЄДРСРУ № 129278127) досліджувала питання щодо «нематеріальної» цінності, охорони та збереження культурної спадщини, як головного пріоритету Держави.

Відповідно до статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України "Про охорону культурної спадщини".

Згідно з преамбулою Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин):

- культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини;

- об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи  водні об`єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

- нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

- пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

- охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації,  пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

- предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою;

Отже, нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об`єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно ("матеріальну" цінність), а набувають історико-культурну цінність ("нематеріальну", ідеологічну цінність).

(!) Подібна "нематеріальна" цінність культурної спадщини не з`являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь. Тому руйнування нерухомого об`єкта культурної спадщини завдасть шкоди не лише його власнику або володільцю (які втратять внаслідок цього нерухоме майно), а і суспільству в цілому (оскільки разом із нерухомим майном буде безповоротно втрачено його "нематеріальну" історико-культурну цінність, що формувалась протягом поколінь).

Тож нерухомі об`єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

Важливість для України завдання щодо охорони культурної спадщини також підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями. Зокрема, Конвенцією про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, яка ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04 жовтня 1988 року № 6673-XI, Конвенцією про охорону архітектурної спадщини Європи від 03 жовтня 1985 року, яка ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи" від 20 вересня 2006 року № 165-V, Рамковою конвенцією Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, яку ратифіковано Законом України "Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства" від 19 вересня 2013 року № 581-VII.

Згідно з наведеними Конвенціями Україна як їх сторона взяла на себе міжнародне зобов`язання, зокрема: забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини; вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; забезпечити охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць; запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються;  прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка передбачає охорону архітектурної спадщини як одну з головних цілей планування забудови міської та сільської територій, а також забезпечує врахування цієї вимоги на всіх етапах розробки планів розвитку територій та виконання процедур видання дозволів на проведення робіт.

ВИСНОВОК: Отже, охорона нерухомих об`єктів культурної спадщини є завданням держави, пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід`ємною частиною якого є ратифіковані міжнародні конвенції (див. висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21).

 

 

 

Матеріал по темі:  «Охоронний договір культурної спадщини»