Особливості визначення частки боржника у спільному майні та порядок звернення до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання наявності/відсутності спору про право між співвласниками майна при визначенні частки боржника у спільному майні та порядок/спосіб звернення до суду

20 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1663/23 (ЄДРСРУ № 128275713) досліджував питання щодо питання наявності спору про право між співвласниками майна при застосуванні статті 335 Господарського процесуального кодексу України. Чи є сама по собі відсутність судового спору між співвласниками достатньою підставою для висновку про відсутність спору про право?

Відповідно до положень частин першої та другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України, питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Звідси приписи статті 60 Сімейного кодексу України містять презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини першої статті 70 Сімейного кодексу України  у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 355 Цивільного кодексу України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За положеннями частини першої статті 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до вимог частини другої статті 370 Цивільного кодексу України, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №  367/6321/16-ц зазначено, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

Таким чином, для спільної сумісної власності характерною є неконкретизованість часток співвласників. Так, відповідно до припису норми стаття 372 Цивільного кодексу України закон встановлює презумпцію рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності. Дана презумпція може бути спростована домовленістю співвласників або законом, або рішенням суду. Достатніми підставами для зміни розміру часток можуть послугувати міра фінансової, трудової чи іншої участі кожного із співвласників в придбанні, утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, вчинення співвласником дій, що порушують права інших співвласників тощо. Обставини, які можуть послугувати для збільшення або зменшення частки співвласників мають мати істотне значення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2  24/494-2009, зазначено, що під час розгляду подання державного чи приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не можуть застосовуватися норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України (аналогія статті 443 Цивільного процесуального кодексу України) не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна. Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.

Поряд з цим Суд звертає увагу, що питання належної процесуальної форми звернення державного (приватного) виконавця для вирішення питання про визначення частки майна боржника у спільному майні та необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в контексті статті 335 Господарського процесуального кодексу України проаналізовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

За наслідками прийняття відповідної постанови було уточнено висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2-  24/494-  2009, яке полягає у тому, що у разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. В останньому випадку суд має або закрити провадження (якщо порушені правила про юрисдикцію спору - (пункт 73 постанови), або залишити заяву (подання) без розгляду (якщо правила про юрисдикцію спору не порушені - пункти 74 - 75 постанови).

Наголошуючи на необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами Велика Палата Верховного Суду, зауважила, що якщо спір виник щодо визначення частки майна боржника у майні, яке належить боржнику та іншим особам на праві спільної сумісної власності, то судове рішення у разі задоволення позову має наслідком зміну матеріального правовідношення - право спільної сумісної власності припиняється, натомість виникає право спільної часткової власності.

Одночасно Велика Палата Верховного Суду наголосила, що: "у такому випадку відбувається припинення права власності одного виду і виникнення права власності іншого виду не тільки боржника, а й іншої особи (співвласника), яка могла взагалі не брати участі у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Відсутність згоди такої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, у тому числі заперечення самого існування права спільного з боржником права власності, свідчить про наявність матеріального спору, який не вирішувався і не міг бути вирішений у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Це новий матеріальний спір, який не може розглядатися як процесуальне питання, а тому не може вирішуватися за правилами розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. Такий спір має бути вирішений судом у порядку позовного провадження. Тому заява про визначення частки майна боржника у спільному майні за наявності спору, подана до суду виконавцем, незалежно від її назви (позовна заява, подання) за своєю суттю є саме позовною заявою. Особа, яка є стверджуваним співвласником майна боржника у такому спорі, є стороною у спорі, якій має бути забезпечена можливість користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону. Лише в цьому разі буде забезпечене право такої особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод."(пункт 69).

Зазначені висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  585/1695/20, від 16.07.2023 у справі №  367/5663/21, від 06.03.2024 у справі №  2-3185/2010.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2- 591/11 сформувала підхід, згідно з яким для констатації наявності або відсутності спору про право у справах, що розглядаються за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України, визначальне значення має встановлення (з`ясування) позиції іншого співвласника щодо визначення частки майна боржника у спільному майні.

На необхідність дослідження позиції іншого співвласника нерухомого майна як ключового елементу для з`ясування наявності спору про право при розгляді подання виконавця щодо визначення частки боржника у спільному майні наголошено у низці рішень Верховного Суду. Зокрема, така правова позиція застосована у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  766/19976/18, а також підтверджена в ухвалах від 19.02.2024 у справі №  760/20457/17, від 11.03.2024 у справі №  347/528/22 та від 11.09.2024 у справі №  608/1630/22.

Водночас Суд звертає увагу, що приписи Закону України "Про виконавче провадження" та положення Господарського процесуального кодексу України не покладають на державного чи приватного виконавця обов`язку самостійного з`ясування правої позиції іншого співвласника майна боржника щодо визначення частки останнього у спільному майні у разі звернення з поданням на підставі статті 335 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що в частині другій статті 335 Господарського процесуального кодексу України законодавець прямо вказує на необхідність повідомлення не лише сторін спору, а й заінтересованих осіб.

Водночас за своїм змістом поняття "заінтересованої особи" є відмінним від поняття "учасників справи" в сенсі, застосованому у частині першій статті 41 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.

Ураховуючи відмінність у цих поняттях, Суд вважає, що законодавець, застосовуючи саме поняття "заінтересованої особи", а не "інші учасники справи", в контексті ролі та значення процедури, передбаченої статтею 335 Господарського процесуального кодексу України (щодо визначення частки боржника у спільному майні), передбачив залучення таких осіб, зокрема, з метою з`ясування питання про наявність/відсутність спору щодо майна, з`ясування інших обставин, які мають значення для належного розгляду подання.

Іншими словами, законодавець фактично надав можливість заінтересованій особі, яка могла і не бути учасником справи, скористатися своїм правом та надати відповідні пояснення, докази тощо.

У такий спосіб, якщо заінтересована особа, за умови забезпечення її можливості участі при розгляді питання щодо визначення частки боржника у спільному майні, не скористалася своїми правами, то зазначене надає суду можливість прийняти рішення відповідно до вимог законодавства та з урахуванням наявних у справі матеріалів, у т.ч. даних, які містяться у відкритих державних реєстрах (зокрема, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Єдиному державному реєстрі судових рішень тощо).

З огляду на це, саме суд у межах розгляду відповідного подання виконавця має надати належну правову оцінку позиції іншого співвласника (за умови, якщо він скористається своїми процесуальними права), з урахуванням її змісту, обґрунтованості та доказового підтвердження. Така оцінка здійснюється саме в межах судового провадження, ініційованого поданням виконавця, і передбачає забезпечення можливості щодо процесуальної участі відповідної особи шляхом її повідомлення, та, відповідно, надання їй можливості висловити свою позицію шляхом реалізації права на участь у судовому засіданні.

При цьому, виходячи з обставин справи, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11, поняття дослідження наявності/відсутності згоди іншого співвласника на визначення частки майна боржника у спільному майні, передбачає встановлення не формального заперечення іншим співвласником визначення частки майна боржника, а наявності позиції, підтвердженою певною доказовою базою та/або нормативним обґрунтування незгоди щодо визначення такої частки.

У межах провадження, ініційованого виконавцем відповідно до статті 335 Господарського процесуального кодексу України, оцінка наявності спору про право між співвласниками не може ґрунтуватися виключно на факті формального або декларативного заперечення іншим співвласником визначення частки боржника у спільному майні.

Тобто, таке з`ясування повинно ґрунтуватися на оцінці наданих співвласником доказів або нормативному обґрунтуванні його незгоди, які мають свідчити про те, що відповідна особа вбачає у запропонованому визначенні частки порушення своїх суб`єктивних майнових прав або законних інтересів, та реалізує цю позицію у спосіб, визначений процесуальним законом.

Зазначене пояснюється тим, що відмінний підхід, згідно з яким будь-яке формальне заперечення іншого співвласника фактично унеможливлює застосування статті 335 Господарського процесуального кодексу України, не відповідає ані змісту цієї норми, ані меті виконавчого провадження як завершальної стадії господарського процесу. Такий підхід створює ризик недобросовісного перешкоджання реалізації механізму звернення стягнення на частку боржника у спільному майні лише шляхом формального волевиявлення іншого співвласника, позбавленого належного доказового чи правового підґрунтя.

З огляду на викладене, Суд зазначає, що у межах застосування положень статті 335 Господарського процесуального кодексу України сама по собі формальна незгода іншого співвласника майна, яка не підтверджена належними доказами або не містить правової аргументації, не може розцінюватися як наявність спору про право в розумінні процесуального закону.

Спір про право в контексті цієї норми виникає лише за наявності обґрунтованої та підтвердженої позиції іншого співвласника, яка вказує на конкретне порушення його суб`єктивного майнового права, виражене у вигляді заперечення щодо правомірності або допустимості визначення частки боржника у спільному майні.

У свою чергу, відсутність судового спору між співвласниками не є безумовним свідченням відсутності спору про право, оскільки визначальною у цьому контексті є не процесуальна активність особи, а зміст її правової позиції, яка може бути реалізована зокрема, у вигляді письмових заперечень, заяв або іншим способом, з якого вбачається наявність суперечності у можливості реалізації боржником речового права.

Таке заперечення має супроводжуватися наданням доказів або посиланням на норми матеріального права, які б свідчили про існування дійсного юридичного конфлікту щодо обсягу чи змісту речових прав.

ВИСНОВОК: Отже, висновок про відсутність спору про право між співвласниками нерухомого майна, зроблений виключно на підставі того, що між ними відсутній судовий спір, не ґрунтується на правильному застосуванні положень статті 335 ГПК та 443 ЦПК України та не враховує висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Різниця між поділом та виділом нерухомого майна що є у спільній власності»
 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Виконавчі дії приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Щодо правомірності проведення виконавчих дій приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА

20 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/1270/20 (ЄДРСРУ № 128275714) досліджував питання щодо правомірності проведення виконавчих дій приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Умови й порядок виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) визначається приписами Закону України "Про виконавче провадження".

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Так, виконавець відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про виконавче провадження" є одним з учасників виконавчого провадження. Державний виконавець є суб`єктом виконавчих процесуальних правовідносин, статус якого характеризується владними повноваженнями.

Повноваження виконавця щодо вчинення виконавчих дій наведені у статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" через визначення переліку прав і обов`язків виконавця.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання (підпункти 1, 3 частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження").

(!) Інститут приватної виконавчої діяльності запроваджений із введенням з 05.10.2016 в дію Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Приватний виконавець - це суб`єкт незалежної професійної діяльності, уповноважений державою на здійснення діяльності з примусового виконання рішень під наглядом Міністерства юстиції України та у порядку, встановленому законом.

Як зазначено у статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішень, за якими боржником є юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалено постанову у справі №  903/421/24 від 16.05.2025, відступаючи від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі №  903/62/23, з огляду на положення статей 1, 5 та 18 Закону України "Про виконавче провадження", які не містять обмежень щодо примусового виконання рішення у разі тимчасового управління активами без зміни форми власності, та ураховуючи, що управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, дійшла висновку, що саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення.

ВИСНОВОК: Перебування частки у статутному капіталі боржника в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення.

 

  

P.s. В той же час, якщо до дати відкриття виконавчого провадження частка держави в особі Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів у статутному капіталі боржника перевищує 25 відсотків, то приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішення суду (20 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  903/62/23 (ЄДРСРУ № 125291900).

 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження відносно боржника корпоративні права якого перебувають в управлінні АРМА»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання договору дарування недійсним з підстав помилки щодо природи правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання договору дарування недійсним з підстав неправильного сприйняття особою фактичних обставин правочину (помилка), яка має істотне значення

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 148/2386/16-ц, провадження № 61-11812св23 (ЄДРСРУ № 127863684) досліджував питання щодо визнання договору дарування недійсним з підстав помилки щодо природи правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Такий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України у разі, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

(!) Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій:  а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення.

Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).

Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі, проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (постанова Верховного Суду від 09 квітня 2025 року у справі № 331/5576/21, провадження № 61-16731св24).

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Касаційний суд зауважує, що уявлення про справжню волю може існувати тільки в особи, яка помилялася, а зовнішньому сприйняттю це може бути взагалі недоступно. Тому тільки сторона правочину, яка його вчинила під впливом обману і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».

Крім того, Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21 (провадження № 61-8606св23), від 21 лютого 2025 року у справі № 363/112/23 (провадження № 61-17020св24).

ВИСНОВОК: Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

 

 

Матеріал по темі: «Коли договір дарування не має ознак фраудаторного правочину»

 

 

 

 

Теги: обман, помилка, дарування, визнання договору недійсним, істотне значення, недійсний правочин, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Нововиявлені обставини: неподання та/або неприйняття доказів стороною/судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова суду у прийнятті доказів, як підстава для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/12045/17, провадження № 61-2581 св 25 (ЄДРСРУ № 127825811) досліджував питання щодо

Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 423 ЦПК України підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є, зокрема, істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи; 2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

При перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову (частина четверта, п`ята статті 423 ЦПК України).

Процедура перегляду остаточного судового рішення за нововиявленими обставинами не є тотожною новому розгляду справи та не передбачає повторної оцінки всіх доводів сторін. Суд має переглянути раніше ухвалене рішення лише в межах нововиявлених обставин. Підставою такого перегляду є не недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення, постанови чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки її учасники не знали про цю обставину та, відповідно, не могли підтвердити її у суді. Тобто перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами спрямований не на усунення судових помилок, а на перегляд судового рішення у вже розглянутій справі з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення такого рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), пункти 7.4, 7.5).

Нововиявлені обставини - це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи, існували на час її розгляду, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин. Питання про те, які обставини вважати істотними, є оціночним. Суд вирішує його у кожному конкретному випадку з урахуванням того, чи ці обставини могли спростувати факти, покладені в основу судового рішення, та вплинути на висновки суду під час його ухвалення так, що якби вказана обставина була відома особам, які беруть участь у справі, то зміст судового рішення був би іншим (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 752/4995/17 (провадження № 14-41цс21), пункт 34.1.1).

Схожі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 березня 2024 року у справі № 334/6285/23 (провадження № 61-18435св23), від 17 березня 2025 року у справі № 463/155/20 (провадження № 61-10687св24) та інших.

Нововиявленими є обставини, які: входять до предмета доказування у відповідній справі; обґрунтовують вимоги або заперечення сторін; можуть вплинути на висновки суду про права й обов`язки її учасників або мають інше істотне значення для правильного вирішення спору; існували на час розгляду справи, рішення в якій переглядається; спростовують фактичні дані, покладені в основу такого рішення; не були встановлені, коли суд ухвалював це рішення; не були та не могли бути відомі на час розгляду справи особі, яка звертається із заявою про перегляд рішення; стали відомими тільки після його ухвалення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-549зц18), пункт 26).

Не є нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці доказів, які вже оцінив суд у процесі розгляду справи. Крім того, судове рішення не можна переглядати у зв`язку з нововиявленими обставинами у разі, якщо обставини, передбачені процесуальним законом, відсутні, а також якщо ці обставини були або могли бути відомі заявникові на час розгляду справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-549зц18), пункти 27, 28).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц (провадження № 14-43цс22) зазначено, що «нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. Суд має право скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається. Необхідно розрізняти нові докази та докази, якими підтверджуються нововиявлені обставини, оскільки нові докази не можуть бути підставою для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами. Процесуальні недоліки розгляду справи (зокрема, неповне встановлення фактичних обставин справи, порушення порядку дослідження доказів) не вважаються нововиявленими обставинами, проте можуть бути підставою для перегляду судового рішення в апеляційному або касаційному порядку».

Європейський суд з прав людини зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення (справа «Пономарьов проти України», рішення від 03 квітня 2008 року).

У абзаці першому, третьому пункту 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2014 року № 4 «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами» судам роз`яснено, що процесуальні недоліки розгляду справи (зокрема, неналежне повідомлення заявника про час і місце розгляду справи, неповне встановлення фактичних обставин справи, порушення порядку дослідження доказів) не вважаються нововиявленими обставинами, проте можуть бути підставою для перегляду судового рішення в апеляційному або касаційному порядку.

Верховний Суд ураховує, не можуть вважатися нововиявленими обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі. Не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже оцінювалися судом у процесі розгляду справи.

Неналежне виконання сторонами своїх процесуальних обов`язків, у тому числі неподання до суду всіх доказів, збирання нових доказів після розгляду справи, не є нововиявленими обставинами в силу вимог процесуального закону.

ВИСНОВОК: Неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів не є підставами для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 06 травня 2025 року у справі № 752/14296/16-ц, провадження № 61-13460св24 (ЄДРСРУ № 127138427).

 

 

Матеріал по темі: «Суд уповноважений розглядати справу за нововиявленими обставинами в умовах перебування сторони у процедурі банкрутства»
 

 

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов