Неможливість виникнення «абстрактної іпотеки»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення цивільно-правового (іпотечного) зобов`язання та неможливість виникнення «абстрактної іпотеки» (від’єднаної від основного зобов’язання)

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) досліджувала питання щодо підстав припинення цивільно-правового зобов`язання

Відповідно до частин першої, другої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Згідно зі статтями 599-601, 604-609 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, поєднанням боржника і кредитора в одній особі, неможливістю його виконання, смертю фізичної особи, ліквідацією юридичної особи.

За загальним правилом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним у належний спосіб. Так само забезпечувальне зобов`язання припиняється виконанням основного зобов`язання. Інші підстави припинення іпотечного зобов`язання мають бути врегульовані спеціальним законом або певним договором.

За загальним правилом, закріпленим у частині п`ятій статті 3 Закону № 898-IV, іпотека має похідний від основного зобов`язання характер і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно з приписами статті 17 Закону № 898-IV іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Оскільки іпотека є обтяженням, яке застосовується задля виконання зобов`язань, що виникли за умовами, зокрема, кредитного договору, то таке обтяження припиняється лише у випадках, установлених спеціальним законом. Припинення іпотеки відрізняється від припинення права іпотекодержателя, яке передбачає не припинення зобов`язань іпотекодавця, а припинення права іпотекодержателя на реалізацію своїх передбачених договором іпотеки прав, зокрема права звернення стягнення на предмет іпотеки, відчуження права вимоги тощо.

У разі відчуження кредитором прав за кредитним договором та договором іпотеки права іпотекодержателя переходять до набувача, лише якщо таке відчуження відбулося у порядку, визначеному законом (у контексті цієї справи - за наслідками торгів з нотаріальним посвідченням правочину про відступлення прав за іпотечним договором та з державною реєстрацією відомостей про таке відступлення).

(!!!) Вочевидь недооформлення у належний спосіб відступлення права вимоги за іпотечним договором не може вражати саме іпотечне зобов`язання настільки, аби бути підставою для припинення самої іпотеки.

Відповідно й порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора) права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір.

У такому разі новий кредитор набуде право вимоги за іпотечним договором з моменту державної реєстрації відомостей про відступлення права вимоги.

ВИСНОВОК: Отже, оцінюючи неможливість виникнення «абстрактної іпотеки», Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що за українським правом таку заборону потрібно розуміти так, що права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть одночасно бути відступлені кредитором на користь різних осіб.

Утім виникнення такої аномалії не може тлумачитися як підстава для припинення іпотечного зобов`язання.

 

 

Матеріал по темі: «Належне оформлення відступлення права вимоги за забезпечувальним зобов`язанням (іпотека)»

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Належне оформлення відступлення права вимоги за забезпечувальним зобов`язанням (іпотека)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість відступлення права вимоги за забезпечувальним зобов`язанням (іпотека) та належного оформлення таких правовідносин

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) досліджувала питання щодо можливості відступлення права вимоги за забезпечувальним зобов`язанням та належного оформлення таких правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 898-IV відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

Аналіз приписів частини першої статті 24 Закону № 898-IV дозволяє зробити висновок, що законодавець прагне, аби в регулятивних цивільних правовідносинах відбувалося одночасне відступлення зобов`язань як за основним, так і за іпотечним зобов`язаннями.

Зокрема, правила першого речення частини першої статті 24 Закону № 898-IV, враховуючи мету цього Закону і межі його правового регулювання, спрямовані саме на врегулювання відступлення прав за іпотечним договором, певно поєднавши їх юридичну долю з юридичною долею основного зобов`язання.

Отже, цей припис статті 24 Закону № 898-IV закріплює правило, відповідно до якого у регулятивних правовідносинах відступлення прав за іпотечним договором здійснюється лише за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

Друге речення частини першої статті 24 Закону № 898-IV має таку правову мету - встановити доказову презумпцію в разі з`ясування питання, чи відбулося та коли відбулося відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Це речення не може тлумачитися так, що воно вказує на недійсність основного чи забезпечувального зобов`язання як на наслідок невиконання такого правила поведінки.

Логіка законодавця є зрозумілою, оскільки з огляду на те, що право іпотеки підлягає реєстрації у відповідному державному реєстрі, то в разі реєстрації відступлення прав вимоги за іпотечним договором з певним рівнем переконливості можна стверджувати і про відступлення за основним зобов`язанням.

Отже, відступлення прав за іпотечним договором доводить (підтверджує) відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, а не навпаки. Тож факт відступлення права вимоги за іпотечним договором створює доказову презумпцію того, що відбулося й відступлення прав вимоги за основним зобов`язанням.

Проте, якщо немає сумнівів у факті, часі та обсязі відступленого права вимоги за основним зобов`язанням, тоді немає й підстав для застосування другого речення частини першої статті 24 Закону № 898-IV: у цьому реченні йдеться саме про доведеність факту відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, у разі якщо у відповідному державному реєстрі здійснено реєстрацію відступлення права вимоги за іпотечним зобов`язанням.

Як підсумок, відступлення права вимоги за іпотечним договором, за загальним правилом, має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб, оскільки «абстрактну іпотеку» (без зв`язку з належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає, а, навпаки, констатує, що іпотекодержателем завжди є кредитор (стаття 1 Закону № 898-IV), що відповідає суті іпотеки як способу забезпечення виконання зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що механізм дії норм права визначається залежно від того, в охоронних чи в регулятивних відносинах виник спір.

У регулятивних відносинах законодавець передбачив заборону на одночасне відступлення права вимоги за основним та іпотечним зобов`язаннями на користь різних осіб. Проте в охоронних відносинах у разі виникнення спору належність прав за основним та іпотечним зобов`язаннями різним особам є можливою та не призводить до недійсності як основного, так і забезпечувального зобов`язань.

Вочевидь для врегулювання такої спірної ситуації, яка існує в межах охоронних відносин, регулятивні правила частини першої статті 24 Закону № 898-IV не можна застосовувати.

Також потрібно враховувати, що у статті 18 Закону № 898-IV закріплені вимоги щодо форми та змісту іпотечного договору. Так, у частині першій зазначеної статті передбачено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно із частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону № 898-IV правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

(!!!) Тож законодавство встановлює імперативну вимогу щодо нотаріального посвідчення іпотечного договору та договору про відступлення прав за таким договором.

За змістом частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Утім, потрібно враховувати, що законодавство, чинне на момент виникнення спірних правовідносин, зокрема стаття 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Положення щодо організації продажу активів (майна) банків, які ліквідуються, затверджене рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24 березня 2016 року № 388, та рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 липня 2017 року № 3117 «Про реалізацію активів (майна) банків, що ліквідуються, шляхом проведення відкритих торгів (аукціонів) із використанням електронної торгової системи для проведення електронного аукціону, який складається з автоматичного покрокового зниження початкової (стартової) ціни лота, етапів подання закритих цінових пропозицій та цінової пропозиції», визначали порядок продажу майна банку, що ліквідується. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснює передпродажну підготовку та реалізацію майна банку за найвищою вартістю у найкоротший строк на відкритих торгах (аукціоні) шляхом продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі чи шляхом продажу майна (активів) банку в електронній формі (на електронних майданчиках).

Правова природа процедур реалізації майна на торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов`язання зі сплати коштів за продане майно та передання права на майно до покупця - учасника торгів. Процедура набуття майна на торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Отже, реалізація майна є завершеною з моменту виконання сторонами договору купівлі-продажу, укладеного на торгах.

Специфіка проведення конкурсних процедур з відчуження майна (активів) банку полягає в тому, що зазначені процедури є тривалими та складаються з низки визначених законодавством дій, які здійснюють учасники цих процедур, маючи на меті вчинення двостороннього правочину та виникнення на його підставі певних прав та обов`язків.

Враховуючи фактичні обставини цієї конкретної справи, Велика Палата Верховного Суду виснує, що сама по собі відсутність нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами торгів, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів у цілому, а фактично є незавершеним оформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів.

Резюмуючи, у цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що сторони правочину про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, укладеного за результатами проведення торгів, не позбавлені можливості посвідчити його нотаріально у подальшому, а також здійснити державну реєстрацію відомостей про таке відступлення на виконання вимог частини третьої статті 24 Закону № 898-IV. З цього моменту у сторін виникнуть права та обов`язки, передбачені договором, зокрема цесіонарій набуде статусу іпотекодержателя та притаманних цьому статусу прав, а саме - права на звернення стягнення на предмет іпотеки. Такі висновки Велика Палати сформулювала винятково у контексті тлумачення приписів частини першої статті 24 Закону № 898-IV за конкретних обставин цієї справи.

ВИСНОВОК:

По-перше: Відступлення прав за іпотечним договором здійснюється лише за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням;

По-друге: Факт відступлення права вимоги за іпотечним договором створює доказову презумпцію того, що відбулося й відступлення прав вимоги за основним зобов`язанням;

По-третє: Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації;

По-четверте: Сама по собі відсутність нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами торгів, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів у цілому, а фактично є незавершеним оформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів, оскільки сторони не позбавлені можливості посвідчити його нотаріально у подальшому, а також здійснити державну реєстрацію відомостей про таке відступлення.

 

Матеріал по темі: «Іпотека є акцесорним видом забезпечення виконання зобов`язання»

 

 

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Іпотека є акцесорним видом забезпечення виконання зобов`язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Іпотека є акцесорним видом забезпечення виконання зобов`язання, а тому поділяє долю права вимоги, яку вона забезпечує

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) досліджувала питання щодо акцесорної природи забезпечувального зобов`язання за договором іпотеки

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина перша статті 546 ЦК України).

За загальним правилом, акцесорність означає односторонню залежність забезпечувального зобов`язання від основного зобов`язання та характеризується відсутністю взаємозалежності, а також взаємної акцесорності. Тобто саме забезпечувальне зобов`язання має похідний характер від основного та саме юридична доля забезпечувального зобов`язання наслідує юридичну долю основного, а не навпаки.

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотека є видом застави.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону № 898-IV іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 3 Закону № 898-IV іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

У частинах четвертій, п`ятій згаданої статті визначено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання (частина перша статті 7 Закону № 898-IV).

(!!!) Аналіз параграфа 1 глави 49 ЦК України та приписів Закону № 898-IV дає підстави для висновку, що іпотечне зобов`язання має похідний характер від основного зобов`язання, існує в межах основного зобов`язання і саме недійсність основного зобов`язання як договору або вимоги призводить до недійсності правочину щодо його забезпечення, а не навпаки.

З огляду на правову природу забезпечувального зобов`язання саме це зобов`язання має наслідувати юридичну долю основного зобов`язання. В разі припинення основного зобов`язання за українським правом так само припиняється і забезпечувальне зобов`язання, зокрема, в разі виконання боржником основного зобов`язання в повному обсязі.

ВИСГОВОК: Отже, іпотека є акцесорним видом забезпечення виконання зобов`язання, а тому поділяє долю права вимоги, яку вона забезпечує.

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність оригіналів договорів за якими відступаються права вимоги»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Відсутність оригіналів договорів за якими відступаються права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки відсутності у продавця оригіналів договорів, за якими відступаються права вимоги

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) досліджувала питання щодо правової природи відступлення права вимоги.

Відповідно до частин першої та другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України).

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України).

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (частина перша статті 513 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

У частині першій статті 517 ЦК України передбачено, що первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

(!!!) Водночас законодавство не встановлює вимог до цих документів, зокрема не визначає, що первісний кредитор у зобов`язанні має передати новому кредиторові винятково оригінали документів, які засвідчують права, що передаються, а так само не передбачає, що невиконання цього обов`язку має наслідком недійсність договору про відступлення права вимоги.

Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватися з урахуванням обмежень, встановлених приписами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (пункти 56, 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Сутність договору відступлення права вимоги полягає у домовленості про те, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений для первісного кредитора договором, за яким виникло таке зобов`язання. Заміна кредитора у зобов`язанні допускається протягом усього часу до припинення зобов`язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 16 березня 2021 року у справі № 906/174/18 (пункт 62) та від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 34) уточнила правовий висновок, викладений у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, зазначивши, що відступлення права вимоги за договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ, якщо таке відступлення відбулося у процедурі позбавлення фінансової установи ліцензії та виведення її з ринку банківських послуг.

Відступлення права вимоги (цесія) - це саме факт заміни особи у зобов`язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором. Отже, приписи ЦК України (зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватися саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія. Вади предмета договору не можуть впливати на дійсність договору. Це правило застосовується до всіх договірних зобов`язань. Сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передача недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу. Отже, недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану правилами ЦК України. Договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (частина перша статті 229 ЦК України), обману (частина перша статті 230 ЦК України), насильства (частина перша статті 231 ЦК України) тощо (пункти 73, 74, 83, 92, 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21).

ВИСНОВОК: Тож відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними договору, який може бути визнаний недійсним у разі наявності передбаченої законом підстави.

Водночас відсутність у продавця оригіналів договорів, за якими відступаються права вимоги, не може впливати на дійсність договору відступлення, оскільки законодавство не передбачає, що первісний кредитор у зобов`язанні має передати новому кредиторові винятково оригінали документів, які засвідчують права, що передаються, а так само не передбачає, що невиконання цього обов`язку має наслідком недійсність договору про відступлення права вимоги.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсним договору відступлення права вимоги»

 

 

 

 

 

Теги: відступлення права вимоги, оригінали договорів, продаж боргу, новий кредитор, факторинг, цесія, електроні торги, ліквідація банку, кредитний договір, уступка по договору, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Апеляційне оскарження заочного рішення прокурором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість апеляційного оскарження заочного рішення прокурором в інтересах держави в особі відповідача без подання заяви про перегляд заочного рішення

03 червня 2024 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 183/8338/21, провадження № 61-198сво24 (ЄДРСРУ № 119559285) досліджував питання чи допускається апеляційне оскарження заочного рішення прокурором в інтересах держави в особі відповідача без подання заяви про перегляд заочного рішення?

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача (частина перша статті 284 ЦПК України).

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення (частина четверта статті 287 ЦПК України).

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України).

Глава 8 «Заочний розгляд справи» ЦПК України встановлює особливі умови та порядок проведення заочного розгляду справи, ухвалення заочного рішення, подання і розгляду заяви про його перегляд, а також скасування й оскарження цього рішення.

Відповідно до частини першої статті 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

У частинах другій та третій статті 288 ЦПК України передбачено, що позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно з частиною першою, четвертою статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Тлумачення статей 284, 287, 288 ЦПК України дає підстави для висновку, що ЦПК України передбачає дві форми перегляду заочного рішення: загальну (перегляд в апеляційному порядку) та спеціальну (перегляд судом, який ухвалив заочне рішення, за заявою відповідача). При цьому апеляційну скаргу можуть подати сторони (відповідач лише у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення) та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки. Такий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 760/13894/14.

(!!!) Процесуальним законом визначено спеціальний порядок перегляду заочного рішення, який проводиться судом, що його ухвалив, лише за письмовою заявою відповідача, і це є лише його персоніфікованим правом.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі №462/3542/16-ц (провадження № 61-7677св18), від 12 червня 2019 року у справі № 308/8618/17 (провадження № 61-23208св18), від 05 лютого 2020 року у справі № 369/1534/18 (провадження № 61-47851св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 488/3949/16-ц (провадження № 61-3498св20), від 22 липня 2020 року у справі № 760/13894/14-ц (провадження № 61-19413св19).

У частині другій статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом третім частини першої статті 131-1 Конституції, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (частини перша, третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

У частині шостій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження: 1) звертатися до суду з позовом (заявою, поданням); 2) вступати у справу, порушену за позовом (заявою, поданням) іншої особи, на будь-якому етапі судового провадження; 3) ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи; 4) брати участь у розгляді справи; 5) подавати цивільний позов під час кримінального провадження у випадках та порядку, визначених кримінальним процесуальним законом; 6) брати участь у виконавчому провадженні при виконанні рішень у справі, в якій прокурором здійснювалося представництво інтересів громадянина або держави в суді; 7) з дозволу суду ознайомлюватися з матеріалами справи в суді та матеріалами виконавчого провадження, робити виписки з них, отримувати безоплатно копії документів, що знаходяться у матеріалах справи чи виконавчого провадження.

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (частина третя статті 56 ЦПК України).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина четверта статті 56 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 49 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: 1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; 2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; 3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 56 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

ЄСПЛ зазначав, що одна лише участь («активна» чи «пасивна») прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення у справі Martinie v. France, application no. 58675/00, 12.04.2006, § 53,). Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі Kress v. France, application no. 39594/98, 07.06.2001, § 81; рішення у справі F.W. v. France, application no. 61517/00, 31.03.2005, § 27).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16 (провадження № 11-609апп18) зазначено, що: «у Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені й ефективні органи. Консультативна рада європейських прокурорів (далі - КРЄП), створена Комітетом міністрів Ради Європи 13 липня 2005 року, у Висновку № 3 (2008) «Про роль прокуратури за межами сфери кримінального права» наголосила, що держави, у яких прокурорські служби виконують функції за межами сфери кримінального права, мають забезпечувати реалізацію цих функцій згідно з такими, зокрема, принципами: діючи за межами сфери кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами й обов`язками, що й будь-яка інша сторона, і не повинні мати привілейоване становище у ході судових проваджень (рівність сторін); обов`язок прокурорів обґрунтовувати свої дії та розкривати ці причини особам або інститутам, задіяним або зацікавленим у справі, має бути встановлений законом. Згідно з пунктом 2 Рекомендації CM/Rec (2012)11 щодо ролі державних прокурорів за межами системи кримінального судочинства, прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2012 року, обов`язками та повноваженнями прокурора за межами системи кримінального провадження є представництво загальних та громадських інтересів, захист прав людини та основоположних свобод, а також підтримка верховенства права. При цьому обов`язки та повноваження прокурорів за межами кримінального судочинства мають завжди встановлюватися та чітко визначатися у законодавстві (пункт 3 цієї Рекомендації). З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, підстави та порядок звернення прокурора до адміністративного суду в порядку його представництва інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено та відмінно від реалізації права на звернення до суду самого суб`єкта владних повноважень».

Обміркувавши викладене та підстави передання справи на розгляд Об`єднаної палати касаційний суд зауважує, що:

• участь прокурора в судовому процесі повинна бути виправданою та лише з підстав, передбачених законом;
• представництво інтересів прокурором в цивільному судочинстві слід відрізняти від інституту представництва, тому прокурор не може розглядатися як представник в контексті ситуації, яка описана у запиті, а виступає самостійним суб`єктом та діє на підставі статей 56-57 ЦПК України;
• у межах підстави участі прокурора у некримінальних провадженнях необхідно розрізняє дві складові: об`єктивну складову, що полягає у наявності порушення законних інтересів держави або загрози порушення інтересів держави, і суб`єктну складову, що передбачає відсутність суб`єкта владних повноважень, який має законодавчо визначену компетенцію подати відповідний позов;
• у визначених законом випадках прокурор може за своєю ініціативою в інтересах держави в інтересах відповідача вступити у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, зокрема, після ухвалення рішення судом першої інстанції;
• ЦПК України передбачає дві форми перегляду заочного рішення: загальну (перегляд в апеляційному порядку) та спеціальну (перегляд судом, який ухвалив заочне рішення, за заявою відповідача). При цьому апеляційну скаргу може подати відповідач лише у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення;
• саме бездіяльність відповідача (неподання відзиву, неявка у судове засідання, неподання заяви про перегляд заочного рішення) і свідчать у своїй сукупності про бездіяльність органу державної влади, на який законом покладено обов`язок представлення інтересів держави у відповідних правовідносинах, що становить собою суб`єктивну складову підстави участі прокурора в цивільному судочинстві. Зважаючи на зазначене прокурор не зобов`язаний подавати у цьому разі заяву про перегляд заочного рішення, однак він наділений правом апеляційного оскарження;
• ЦПК України не передбачає такої форми участі прокурора у цивільному судочинстві, як подача заяви про перегляд заочного рішення. Апеляційне оскарження заочного рішення прокурором в інтересах держави в особі відповідача має відбуватися без попереднього подання заяви про перегляд заочного рішення до суду, що ухвалив таке рішення.

З урахуванням висновків, зроблених у цій постанові, Об`єднана палата відступає від висновку щодо застосування норм права (статей 284, 287 ЦПК України) у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року у справі № 202/3829/16-ц (провадження № 61-1930св23), від 21 червня 2023 року у справі № 175/3593/20 (провадження № 61-2785св23), від 15 серпня 2023 року у справі № 178/2124/21 (провадження № 61-7811св23), про те, що: «апеляційне оскарження заочного рішення прокурором в інтересах відповідача без подання заяви про перегляд заочного рішення не допускається.

ВИСНОВОК: ЦПК України не передбачає такої форми участі прокурора у цивільному судочинстві, як подача заяви про перегляд заочного рішення. Апеляційне оскарження заочного рішення прокурором в інтересах держави в особі відповідача має відбуватися без попереднього подання заяви про перегляд заочного рішення до суду, що ухвалив таке рішення.

 

Матеріал по темі: «Наслідки пропуску строку для подання заяви про перегляд заочного рішення»

 

 

 

 

 

Теги: заочне рішення, перегляд судового рішення, залишення без розгляду, поновлення строків, заява про перегляд, апеляційне оскарження, суд,  Адвокат Морозов

Підвищення кваліфікації адвоката 2024 р.