Строк на звернення про перегляд судового рішення за виключними обставинами (КПК України)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початок обчислення строку на звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами (КПК України)

11 березня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 469/97/17, провадження № 51-3719км23 (ЄДРСРУ № 117721254) досліджував питання щодо обчислення строку на звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами (КПК України).

Статтею 462 КПК України встановлено вимоги до заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами.

До заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, яка не оформлена згідно з вимогами, передбаченими статтею 462 цього Кодексу, застосовуються правила ч. 3 ст. 429 цього Кодексу. Копія ухвали невідкладно надсилається особі, яка її подала, разом із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами й усіма доданими до неї матеріалами (ч. 3 ст. 464 КПК).

Зокрема, п. 3 ч. 3 ст. 429 КПК визначено, що касаційна скарга повертається, якщо вона подана після закінчення строку касаційного оскарження і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або суд касаційної інстанції за заявою такої особи не знайшов підстав для його поновлення.

Водночас згідно з п. 1 ч. 5 ст. 461 КПК заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано з підстави, визначеної пунктом 1 частини третьої статті 459 цього Кодексу, - протягом тридцяти днів із дня офіційного оприлюднення відповідного рішення КСУ.

Верховний суд наголошує, що кримінальним процесуальним законом чітко визначено, що обчислення строків на звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами в порядку п. 1 ч. 5 ст. 461 КПК, відбувається з моменту офіційного оприлюднення тексту рішення КСУ. Будь-яких застережень або виключень обрахування відповідного строку положення цього Кодексу не містять.

При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що слід розмежовувати правову природу безпосереднього настання наслідків за рішенням КСУ і офіційного оприлюднення його тексту, оскільки у справі, яка є предметом розгляду, законодавець пов`язує початок обчислення строків саме з офіційним оприлюдненням тексу рішення КСУ.

Отже, аргументи щодо обрахування строку на звернення із заявою про перегляд рішення суду за виключними обставинами з моменту визнання неконституційності  і втрати чинності п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК, а не з моменту офіційного оприлюднення рішення КСУ є необґрунтованими і суперечать точному змісту цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду за подібних обставин вже застосувала аналогію права та зупиняла провадження у справі, оскільки була позбавлена можливості вирішити поставлене перед нею питання по суті з урахуванням Рішення КСУ в період збереження норми, яка була визнана неконституційною, формальної чинності (ухвала від 02 вересня 2020 року у справі № 0306/7567/12).

ВИСНОВОК: Строк на звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами обраховується з моменту офіційного оприлюднення рішення КСУ, а не з моменту визнання неконституційності та втрати чинності певних положень закону

 

 

Матеріал по темі: «Перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами»

 

 

 

 

 

Теги: нововиявлені обставини, виключні обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Підстави для зміни черговості у спадкуванні за законом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість зміни черговості одержання права на спадкування, у тому числі і за рішенням суду

26 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 339/186/22, провадження № 61-13297св23 (ЄДРСРУ № 117946529) досліджував питання щодо підстав для зміни черговості у спадкуванні за законом.

Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини - дня смерті спадкодавця (частина друга статті 1220, частина перша статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Статтею 1262 ЦПК України передбачено, що у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).

(!!!) Тлумачення положень статей 1258, 1259 та інших положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати про необхідність розмежовувати такі правові конструкції як одержання права на спадкування наступною чергою (частина друга статті 1258 ЦК України) та зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом.

В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення (постанова Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18)).

Одержання права на спадкування наступною чергою стосується другої-п`ятої черг і пов`язується із такими негативними юридичними фактами як: відсутність спадкоємців попередньої черги; усунення спадкоємців попередньої черги від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями попередньої черги спадщини; відмова від прийняття спадщини.

На зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом в межах певної черги, впливають такі юридичні факти як: зміна черговості на підставі договору або рішення суду (стаття 1259 ЦК України); застосування правил про право представлення (стаття 1266 ЦК України); відмова спадкоємця від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за законом (частина друга статті 1274 ЦК України); спадкова трансмісія (стаття 1276 ЦК України); збереження правового зв`язку при усиновленні (частина третя статті 1260 ЦК України). Зміна суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом, стосується першої-п`ятої черги.

Стаття 1259 ЦК України передбачає можливість зміни черговості одержання права на спадкування, у тому числі і за рішенням суду.

Відповідно до частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

(!!!) Право на пред`явлення позову про зміну черговості спадкування мають лише спадкоємці за законом (27 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/6646/21, провадження № 61-12493св22 (ЄДРСРУ № 108654296).

Підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.

ВАЖЛИВО: Для задоволення такого позову необхідна наявність всіх п`яти вищезазначених обставин.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 753/16113/20 (провадження № 61-2552св23).

Під безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2022 року у справі № 372/3988/20-ц (провадження№ 61-5062св22), від 22 березня 2023 року у справі № 753/10668/19 (провадження № 61-11248св22).

Належними доказами, які підтверджують безпорадний стан особи, є відповідні медичні (лікарські) документи, висновки судово-медичних експертів (постанови Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року у справі № 401/2614/17 (провадження № 61-14759св20), від 28 червня 2023 року у справі № 691/1559/18 (провадження № 61-1917св23)).

ВИСНОВОК: Отже, для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність юридичних фактів, які особа повинна довести в судовому порядку, зокрема здійснення протягом тривалого часу опіки над спадкодавцем, його матеріального забезпечення та надання іншої допомоги, а також перебування спадкодавця у безпорадному стані.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий порядок зміни черговості права на спадкування»

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

 

 

Зупинення провадження у справі до вирішення питання про нечинність нормативного-правового акту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вирішення питання про чинність / нечинність нормативного-правового акту, як підстава для зупинення провадження в господарській справі 

01 березня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17615/20 (ЄДРСРУ № 117402180) досліджував питання щодо вирішення питання про чинність / нечинність нормативного-правового акту, як підстава для зупинення провадження в господарській справі.

Відповідно до статті 1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) цей Кодекс визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.

За частиною першою статті 5 цього Кодексу кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.

Статтею 265 КАС України визначені наслідки визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним. Так, за частиною другою цієї статті нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Таким чином, процесуальним законодавством регламентовано порядок втрати чинності нормативно-правового акту в разі визнання його протиправним, а саме: з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду і практика щодо застосування положень частини другої статті 265 КАС України Верховним Судом є сталою.

Так, у постанові від 21.09.2021 у справі №910/10374/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала: "Судове рішення про визнання протиправним (незаконним) та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень має ті ж наслідки, що і визнання такого акта чи окремих його положень такими, що втратили чинність (скасовані) органом, уповноваженим приймати або скасовувати такий акт. Отже, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Таким чином, постанова №662, якою вносилися зміни до Переліку документів, що передбачали можливість вчинення нотаріусами виконавчих написів на кредитних договорах, не посвідчених нотаріально, яка набрала чинності 10.12.2014, втратила чинність (у частині) 22.02.2017 з набранням законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від у справі №826/20084/14".

Тобто, визнання постанови Кабінету Міністрів України нечинною означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати також приймає до уваги і зважує на те, що під час розгляду справи про визнання протиправним та нечинним нормативного-правового чи індивідуального акта суд адміністративної юрисдикції з`ясовує питання законності чи незаконності прийняття такого акта.

Під час ухвалення рішення адміністративний суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються (частина перша статті 244 КАС України). Відповідно, за загальним правилом, враховуючи приписи статті 264 КАС України, обставини, які з`ясовуються адміністративним судом під час ухвалення рішення у справі щодо оскарження нормативно-правового акта, зокрема, Кабінету Міністрів України, стосуються законності такого акта та порядку його прийняття, що не належать до обставин справи господарської юрисдикції.

Об`єднана палата, констатуючи вказане, звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09.06.2022 у справі №520/2098/19, у якій Велика Палата зазначила про те, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).

Питання застосовності (незастосовності) до встановлених господарським судом обставин справи певного нормативно-правового акта як джерела права жодним чином не належить до обставин господарської справи, які входять до кола доказування у справі та не є фактами, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, а підлягає вирішенню судом в порядку частини шостої статті 11 ГПК України.

ВИСНОВОК: Вирішення питання про чинність / нечинність нормативного-правового акту не є підставою для зупинення провадження в господарській справі, адже господарський суд в межах вирішення господарського спору не лише може, але й зобов`язаний самостійно, дотримуючись завдань та принципів господарського судочинства, закріплених у статті 2 ГПК України, в тому числі змагальності та диспозитивності, встановити обставини, які є предметом доказування у ній, застосувати джерела права та розглянути спір у відповідності зі статтями 2 та 11 ГПК України.

Реалізація судом обов`язку зупинити провадження у справі у випадку, передбачених частиною першою статті 227 ГПК України має відбуватись у межах встановленими частиною третьою статті 195 ГПК України.

 

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження у господарській справі»

 

 

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Зупинення провадження у господарській справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зупинення провадження у судовій справі до набрання законної сили судовим рішенням у іншій, пов’язаній, справі

01 березня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17615/20 (ЄДРСРУ № 117402180) досліджував питання щодо зупинення провадження у судовій справі до набрання законної сили судовим рішенням у іншій, пов’язаній, справі.

Глава 8 розділу ІІІ ГПК України містить норми, які регулюють залишення позову без розгляду, зупинення і закриття провадження у справі.

Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків (частина 1 статті 117 ГПК України), який продовжується з дня поновлення провадження у справі (частина 2 статті 117 ГПК України), а самі випадки, які регламентують зупинення провадження у справі чітко передбачені статтями 227, 228 ГПК України і є вичерпними.

Положення статті 227 ГПК України передбачають обов`язок суду зупинити провадження у справі.

Пункт 5 частини 1 статті 227 ГПК України визначає, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках: об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини 1 статті 227 цього Кодексу, до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (пункт 4 частини 1 статті 229 ГПК України).

Досліджуючи питання про дотримання судом під час зупинення провадження норм процесуального права, зокрема пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України, Верховний Суд від 26 березня 2024 року у справі № 907/882/22 (ЄДРСРУ № 117946392) виходячи із системного аналізу цього пункту через призму завдань та основних засад господарського судочинства, закріплених у частині 1, пунктах 1, 4, 10, 11 частини 3 статті 2 ГПК України, а також умов застосування цього пункту, якими є:

- об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи; тобто неможливість для суду самостійно встановити обставини, які встановлюються судом в іншій справі;

- пов`язаність справи з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення;

- обґрунтованість судового рішення, в якому має бути проаналізовано, чи дійсно від наведених обставин залежить вирішення спору в цій справі, та належно мотивовано, що зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи зумовлюється виявленням в ній саме обставин, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження в якій зупинено і саме це і є першопричиною перешкоди у здійсненні правосуддя в справі, що зупиняється.

(!!!) Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження в якій зупинено.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 виснував, що: по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.

Таким чином, для вирішення питання про зупинення провадження у справі з огляду на вимоги пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України суд повинен у кожному конкретному випадку з`ясувати:

- чи існує вмотивований зв`язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства;

- чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі.

Вказаний висновок Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду узгоджується із постановою Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14.02.2022 у справі №  357/10397/19.

Водночас Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 вказав, що за приписами пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

ВИСНОВОК: Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі, суд повинен у кожному конкретному випадку з`ясувати:

- чи існує вмотивований зв`язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі;

- чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі.

 

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі через перебування сторони в ЗСУ»

 

 

 

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Форма рішення керівника митного органу про взяття проб (зразків) товарів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження незгоди із формою рішення митного органу про відібрання проб (зразків) товарів в порядку митного контролю

25 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/585/22, адміністративне провадження №К/990/27764/23 (ЄДРСРУ № 117889728) досліджував питання щодо форми рішення митного органу про відібрання проб (зразків) товарів в порядку митного контролю.

Суть спору: ключовим питанням, яке підлягає вирішенню під час касаційного перегляду, є застосування частини другої статті 356 МК України в частині правомірності відібрання проб (зразків) товару для проведення експертного дослідження на підставі доповідної записки з накладеною на неї резолюцією керівника митного органу або його заступника і чи є це порушення підставою для визнання протиправним та скасування класифікаційного рішення, прийнятого за результатами проведеного експертного дослідження.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Указана норма Основного Закону означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

При цьому вжите законодавцем словосполучення «на підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Критерії правомірності рішення суб`єкта владних повноважень також визначені у частині другій статті 2 КАС України, яка передбачає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із частиною першою статті 356 МК України взяття проб (зразків) товарів здійснюється посадовими особами митного органу в рамках процедур митного контролю та митного оформлення з метою встановлення характеристик, визначальних для: 1) класифікації товарів згідно з УКТ ЗЕД; 2) перевірки задекларованої митної вартості товарів; 3) встановлення країни походження товарів; 4) встановлення належності товарів до наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, сильнодіючих чи отруйних речовин; 5) встановлення належності товарів до предметів, що мають художню, історичну чи археологічну цінність; 6) встановлення належності товарів до таких, що виготовлені з використанням об`єктів права інтелектуальної власності, що охороняються відповідно до закону.

(!!!) Правила частини другої статті 356 МК України передбачають, що взяття проб (зразків) товарів проводиться уповноваженими посадовими особами митного органу на підставі вмотивованого письмового рішення керівника цього митного органу або його заступника.

Верховний Суд вже неодноразово вирішував питання щодо форми передбаченого частиною другою статті 356 МК України рішення керівника митного органу або його заступника про відібрання проб (зразків) товару. Так, зокрема, але не виключно у постановах від 28 липня 2021 року (справа №815/3903/17), від 28 травня 2020 року (справа №818/1205/16), від 14 серпня 2018 року (справа №818/3408/15), від 12 листопада 2020 року (справа №808/1697/15), від 29 липня 2021 року (справа №160/11199/19), від 13 квітня 2021 року (справа №818/294/17), від 27 травня 2021 року (справа №820/6482/16), від 25 лютого 2021 року (справа №815/1557/17) Верховний Суд виснував, що передбачене частиною другою статті 356 МК України письмове вмотивоване рішення не може бути прийняте у формі резолюції керівника на службовій записці інспектора митного органу. За таких обставин, з урахуванням приписів статті 19 Конституції України, є підстави вважати, що владні управлінські функції під час прийняття рішення про визначення коду товару було здійснено у непередбачений законом спосіб.

Отже, суд касаційної інстанції висновує, що зміст статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 КАС України свідчить, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Про те, що порушення вимог частини другої статті 356 МК України у взаємозв`язку з пунктом 1 частини другої статті 24 МК України є підставою для визнання рішень митного органу про відібрання проб (зразків) таким, що не відповідає приписам статті 2 КАС України, вказував Верховний Суд у постанові від 29 липня 2021 року (справа №160/11199/19).

ВИСНОВОК: Проведення експертного дослідження щодо взяття проб (зразків) товарів на підставі доповідної записки з накладеною на неї резолюцією керівника митного органу або його заступника суперечить вимогам частини другої статті 356 МК України в частині прийняття вмотивованого письмового рішення керівника митного органу або його заступника, а  відібрання митницею проб (зразків) товарів без такого рішення суперечить вимогам Митного кодексу України та є протиправним, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення митної вартості на підставі нелегалізованих документів отриманих від інших держав»

 

 

Теги: митниця, визначення митної вартості, відібрання зразків, #резолюція керівника, експертне дослідження, доповідна записка, оскарження рішення митниці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відсутність складу податкового правопорушення в акті перевірки контролюючого органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Факти податкових порушень, не зафіксовані в акті перевірки, не можуть слугувати підставою для притягнення платника до відповідальності

У постанові від 19.06.2020 у справі № 140/388/19 Верховний Суд, застосувавши норми підпунктів 17.1.6, 17.1.7 пункту 17.1 статті 17, пункту 58.1 статті 58, пунктів 86.1, 86.7, 86.8 статті 86 ПК, дійшов висновку, що акт податкової перевірки є службовим документом, в якому зафіксовані виявлені при проведенні тієї або іншої податкової перевірки порушення, він є носієм доказової інформації про виявлені порушення та його зміст може бути оспорено шляхом подання до контролюючого органу за основним місцем обліку заперечень. Доводи, судження, інформація акта перевірки, складеного особами, що її проводили, вивчається та оцінюється, зокрема начальником або заступником начальника контролюючого органу, і в разі наявності податкових порушень саме вони приймають податкове повідомлення-рішення, яке і визначає грошові зобов`язання платникові податків.

За висновком Верховного Суду, акт перевірки - це документ, в якому зафіксовано факти та оціночні судження осіб, що її проводили, тому до акта можуть пред`являтися лише ті вимоги, що стосуються, доказів. Оцінка акта перевірки, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

Відповідно до положень Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків - юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України 20.08.2015 № 727.

Акт документальної перевірки повинен містити систематизований виклад виявлених під час перевірки фактів порушень норм законодавства з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

В акті документальної перевірки викладаються всі суттєві обставини фінансово-господарської діяльності платника податків, які стосуються фактів виявлених порушень законодавства з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Факти виявлених порушень законодавства з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об`єктивно та повною мірою з посиланням на первинні документи, регістри податкового та бухгалтерського обліку, фінансової та іншої звітності, інші документи, пов`язані з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів, ведення/складання яких передбачено законодавством, або отримані від інших суб`єктів господарювання, органів державної влади, у тому числі іноземних держав, правоохоронних органів, а також податкову інформацію, що підтверджують наявність зазначених фактів.

у разі встановлення перевіркою порушень податкового законодавства за кожним відображеним в акті документальної перевірки фактом порушення необхідно:

викласти зміст порушення з посиланням на конкретні пункти і статті законодавчих актів (міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування), що порушені платником податків, зазначити період (календарний день, місяць, квартал, півріччя, три квартали, рік) фінансово-господарської діяльності платника податків та господарську операцію, при здійсненні якої вчинено це порушення;

викласти зміст порушень (у разі їх встановлення), в тому числі щодо правильності та повноти визначення фінансового результату до оподаткування згідно з бухгалтерським обліком відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, виконання законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи;

зазначити первинні документи, на підставі яких вчинено записи у податковому та бухгалтерському обліку, навести регістри бухгалтерського обліку, кореспонденцію рахунків операцій та інші документи, пов`язані з обчисленням і сплатою податків, зборів, та докази, що підтверджують наявність факту порушення;

у разі відсутності первинних документів, документів податкового або бухгалтерського обліку, інших документів, що підтверджують факт порушення, або у разі ненадання їх для перевірки - зазначити перелік цих документів;

у разі отримання під час перевірки копій документів, які підтверджують факт виявленого порушення, про це робиться запис із відображенням підстав для їх отримання, а також переліку цих документів;

у разі відмови посадових осіб платника податків (керівника платника податків або уповноважених ним осіб) надати документи та/або копії документів посадовій особі контролюючого органу така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові посадової особи платника податків, уповноваженої здійснювати від його імені юридичні дії, та переліку документів (копій документів), які йому запропоновано подати, факт складання такого акта відображається в акті (довідці) документальної перевірки;

у разі надання посадовими особами платника податків (керівником платника податків або уповноваженою ним особою) посадовим особам контролюючого органу письмових пояснень щодо встановлених порушень податкового законодавства та/або причин ненадання первинних та інших документів, що підтверджують встановлені порушення, або їх копій факти надання таких пояснень необхідно відобразити в акті документальної перевірки;

Отже, детальне відображення в акті змісту виявлених порушень є обов`язковою умовою вчинення податковим органом подальших дій щодо притягнення платника до податкової відповідальності, застосування механізмів примусового стягнення податку, а також слугує гарантією дотримання прав платника; факти податкових порушень, не зафіксовані в акті перевірки, не можуть слугувати підставою для притягнення платника до відповідальності.

Вказана правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 11.11.2021 року у справі №420/1878/19 (ЄДРСРУ № 101009971).

ВИСНОВОК: Факти податкових порушень, не зафіксовані в акті перевірки, не можуть слугувати підставою для притягнення платника до відповідальності, а відсутність акту перевірки взагалі - зводить її результати нанівець, навіть не вирішуючи наперед питання наявності чи відсутності у діях платника складу податкового правопорушення.

 

 

Матеріал по темі: «Внесення змін в акт податкової перевірки та прийняття на цій підставі нових ППР»

 

 

 

 

 

Теги: акт перевірки, внесення змін в акт перевірки, доповнення до акту перевірки, прийняття нових ППР, НУР, податкові повідомлення рішення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов