Витребування майна, яке не визначене індивідуально або яке не виділено в натурі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи можливо витребувати в порядку статті 388 ЦК України майно, яке не визначене індивідуально, або майно, яке не виділено в натурі?

20 червня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 362/2707/19, провадження № 14-21цс22 (ЄДРСРУ № 111908321) досліджувала питання щодо правової можливості витребувати в порядку статті 388 ЦК України майно, яке не визначене індивідуально, або майно, яке не виділено в натурі.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц (провадження № 61-22051св18) вказано, що індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмінних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють у необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору.

У постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 Верховний Суд України зробив висновок, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

Вказаний висновок неодноразово підтримував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 25 січня 2018 року у справі № 520/9193/15-ц (провадження № 61-1466св18), від 02 квітня 2018 року у справі № 522/12782/15-ц (провадження № 61-2963св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18), від 28 лютого 2019 року у справі № 472/34/15-ц (провадження № 61-28409св18), від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) та інших.

Водночас при вирішенні справи № 6-1203цс15 Верховний Суд України в постанові від 16 вересня 2015 року зазначив про наявність підстав для витребування у відповідача на користь фізичних осіб 54/100 частки спірного нерухомого майна згідно зі статтею 388 ЦК України. Витребовуючи частку в майні, Верховний Суд України не з`ясовував, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним у натурі.

За вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).

Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).

З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».

Як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2  ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки.

Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з`ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі.

Виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у статті 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у статті 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

ВИСНОВОК: Таким чином, суд має правову можливість витребувати в порядку статті 388 ЦК України майно, яке не визначене індивідуально, або майно, яке не виділено в натурі на користь позивача (без зобов’язань відповідача повернути це майно власникові), що є підставою  для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем… і яке, в подальшому, може бути поділено/розділено між сторонами.

 

Матеріал по темі: «Витребування майна, яке вибуло на підставі скасованого судового рішення»

 

 

Теги: право власності, майно, скасування судового рішення, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Поділ кредитних боргів подружжя після розірвання шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість поділу (компенсації) коштів подружжя витрачених під час шлюбу на погашення особистих (кредитних) зобов`язань одного з них

12 червня 2023 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/8602/19, провадження № 61-14809сво21 (ЄДРСРУ № 111871301) досліджував питання щодо права одного із подружжя, який не був стороною кредитного договору, проте частина кредитного боргу була сплачена подружжям у шлюбі, на отримання компенсації у вигляді частини сплачених банку щомісячних платежів на виконання умов кредитного договору, або на компенсацію частки вартості нерухомого майна, або право на певну частку нерухомості.

За змістом положень глав 7 та 8 СК України власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна  власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання  розпорядження таким майном.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й одним із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Отже, об`єктом права спільної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов`язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім`ї, а одержане за цим договором майно фактично  використано на задоволення потреб сім`ї.

Водночас відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним до шлюбу; набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі  та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (стаття 1054 ЦК України).

Кредитний договір є двостороннім, оскільки породжує обов`язок кредитодавця надати кредит та обов`язок позичальника його повернути, та сплатити проценти за користування ним.

У разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов`язання подружжям під час шлюбу, той з подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини сум що вносилися на виконання кредитного зобов`язання.

За таких обставин, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права (статті 60, 69 СК України, статті 179, 190 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеному в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від   03 липня 2019 року в справі № 554/14662/15-ц (провадження № 61-19294св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати  Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року в справі № 341/2539/13 (провадження № 61-5478св20), щодо можливості стягнення на користь одного з подружжя сум, сплачених за кредитним зобов`язанням іншого з подружжя під час шлюбу. 

Висновки щодо застосування норми права:

У разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов`язання подружжям під час шлюбу, той із подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини суми, що вносилась на виконання кредитного зобов`язання.

Сплата подружжям частини коштів за кредитним договором, укладеним одним із них для придбання квартири, не змінює правового статусу квартири, оскільки кредитний договір укладений не в період перебування сторін у шлюбі й зобов`язання з повернення кредиту за зазначеним договором виникло у позичальника.

Той з подружжя, який не був стороною кредитного договору, після розірвання шлюбу має на компенсацію половини сум що вносилися на виконання кредитного зобов`язання, та не має права на компенсацію частки вартості нерухомого майна або на певну частку нерухомості.

Таке правозастосування знайшло своє підтвердження у постанові Верховного Суду  у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2023 року у справі № 175/3374/21, провадження № 61-10014св22 (ЄДРСРУ № 112087857).

ВИСНОВОК: У судовій практиці існує можливість стягнення на користь одного з подружжя сум, сплачених за кредитним зобов`язанням іншого з подружжя під час шлюбу.

 

Матеріал по темі: «Поділ боргового зобов`язання між колишнім подружжям»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Машиномісце (паркомісце) в багатоквартирного будинку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність  спору власника машиномісця (паркомісця) в багатоквартирного будинку з балансоутримувачем (ОСББ)

06 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/18499/21 (ЄДРСРУ № 112087699) досліджував питання щодо підсудності спору власника машиномісця (паркомісця) в багатоквартирного будинку з балансоутримувачем (ОСББ).

Частиною другою статті 382 ЦК України встановлено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Згідно зі статтею 385 Цивільного кодексу України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об`єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту. Об`єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України від 29 листопада 2001 року № 2866-III «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон № 2866-III).

Статтею 1 цього Закону встановлено, що ОСББ - це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, правові, організаційні та економічні відносини, пов`язані з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління визначає Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14 травня 2015 року № 417-VIII.

Згідно з визначенням термінів, що наведено у частині першій статті 1 цього Закону:

багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна (пункт   1);

співвласник багатоквартирного будинку (далі - співвласник) - власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку (пункт 5);

спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія (пункт 6);

допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення, пункт 2).

(!!!) Тобто, Закон України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» не відносить власників машиномісць до співвласників багатоквартирного будинку, а машиномісця до спільного майна багатоквартирного будинку.

Наразі відсутнє правове регулювання прав, свобод й інтересів фізичних осіб - власників машиномісць у паркінгах, які територіально та конструктивно пов`язані з багатоквартирним будинком, у якому створено об`єднання співвласників багатоквартирного будинку. Зокрема, не визначено ні статусу паркомісць, ні статусу їх власників та їх права, зокрема, брати участь у загальних зборах співвласників багатоквартирного будинку.

Разом з тим, саме з  наявністю у фізичної особи права брати участь в управлінні  об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку пов`язується можливість оскарження нею рішень загальних зборів об`єднання в порядку господарського судочинства, як найбільш наближених до корпоративних спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої   статті 20 ГПК України, незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами   ГПК України   (постанови від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18, пункт 4.19), від 01 квітня 2020 року у справі № 813/1056/18 (провадження № 11-1012апп19, пункт 40), від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15 (провадження № 11-1106апп19, пункт 39)). 

У справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18) від 06 лютого 2019 року позов про визнання протиправної та скасування реєстраційної дії з державної реєстрації ОСББ заявлено мешканцем будинку та власником квартири в будинку, який увійшов до новоствореного та зареєстрованого ОСББ «На Війтівській». У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовідносини між власником нерухомого майна у житловому будинку та ОСББ, яке створене у тому ж будинку, найбільш подібні до спорів, пов`язаних із діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України).

У постанові від 01.02.2022 у справі №   910/5179/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спір про дійсність рішення установчих (загальних) зборів ОСББ, зокрема про затвердження кошторису ОСББ та розміру внесків його членів, що виник між членом ОСББ та самим ОСББ, охоплюється поняттям «управління юридичною особою» як такий, що є спором про компетенцію найвищого органу управління ОСББ приймати рішення, віднесені до його виключної компетенції, а тому  підвідомчий господарським судам.

Однак наведені висновки сформовані у справах де позивачами є власники квартири та/або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку, які мають право брати участь у  створенні та діяльності ОСББ в силу закону.

Велика Палата Верховного Суду окремо не викладала правового висновку щодо юрисдикції спору, у якому позивач є власником машиномісця у паркінгу, який територіально та конструктивно пов`язаний з багатоквартирним будинком та переданий створеному у ньому ОСББ на баланс, та права власника такого майна в  Законі України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» не визначені.

Зокрема, підлягають вирішенню такі питання:

- чи поширюються на позивача, як власника паркомісця в напівпідземному паркінгу багатоквартирного будинку, який Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» не віднесений до співвласників багатоквартирного будинку, права учасника об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, передбачені статтею 14 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», зокрема, на участь в управлінні об`єднанням, а саме: на участь в загальних зборах співвласників багатоквартирного будинку - при вирішенні питань, що впливають на  права та обов`язки позивача;

- якщо на установчих зборах ОСББ не було вирішено питання про прийом до складу ОСББ власників машиномісць підземного паркінгу, який територіально і конструктивно пов`язаний з багатоквартирним будинком, та у Статуті ОСББ не визначено обсяг їх прав та порядок участі, чи має брати участь власник паркомісця в напівпідземному паркінгу у зборах та голосувати за рішення, які стосуються його прав так обов`язків,  яким чином у такому разі визначається кількість голосів власника паркомісця під час голосування учасників ОСББ, щодо яких питань діяльності ОСББ має право голосу власник паркомісця;

- чи підлягають розгляду в порядку господарського судочинства спори за позовом фізичної особи - власника паркомісця в напівпідземному паркінгу багатоквартирного будинку, яка Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» не віднесена до співвласників багатоквартирного будинку, та самостійно не увійшла до складу ОСББ, щодо оскарження рішень загальних зборів ОСББ, якими такій особі встановлюються певні обов`язки щодо утримання майна, яке належить їй на праві власності.

 

Матеріал по темі: «Право співвласника квартири брати участь в управління будинком»

 

 

Теги: осбб, управління будинком, співвласник, сумісна власність, титульний власник, оскарження рішення осбб, спільна часткова власність, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку,  технічна документацію на будинок, технічне обслуговування, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Обшук житла за згодою орендаря приміщення (не титульного власника)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обшук житла чи огляд місця події за згодою орендаря приміщення  (не титульного власника) без звернення до слідчого судді та отримання відповідного дозволу

20 червня 2023 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 756/16122/21, провадження № 51-641 км 23 (ЄДРСРУ № 111772574) досліджував питання щодо обшуку / огляду місця події житла за згодою орендаря  (не титульного власника) без звернення до слідчого судді та отримання відповідного дозволу.

Згідно з ч.ч. 1–2 ст. 30 Конституції України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку.

У Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК України) зазначено, що обшук проводять на підставі ухвали слідчого судді місцевого загального суду.

Положеннями п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК передбачено, що суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит (04 травня 2023 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 210/3050/20, провадження №51-4714км21 (ЄДРСРУ № 110999485).

Згідно з положеннями статей 86, 87 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Так, огляд місця події - це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з`ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. Огляд місця події є однією з перших та невідкладних слідчо-оперативних дій, а також джерелом отримання доказів

За змістом статей 214, 223, 237 КПК України огляд є слідчою (розшуковою) дією, спрямованою на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, яка проводиться в межах досудового розслідування кримінального провадження. У невідкладних випадках огляд місця події може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудового розслідування, що здійснюється після огляду. Підставою для проведення огляду місця події слугує інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі.

Відповідно до ч. 2 ст. 237 КПК України огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.

За наявності згоди особи, яка володіє приміщенням, закон не вимагає звернення до слідчого судді за відповідним дозволом (ч. 1 ст. 233 КПК України).

Більш того, як вже неодноразово зазначав суд касаційної інстанції, положення ст. 223 КПК України не мають на меті вирішення питань власності. Вони захищають особу від необґрунтованого втручання у сферу її приватності, на яке вона вправі розраховувати у своєму житлі або іншому володінні. Термін «особа, яка володіє» в ч. 1 ст. 233 КПК України охоплює більш широке коло осіб, ніж титульний власник або особа, володіння якої ґрунтується на певних договірних чи інших законних підставах (постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 08 грудня 2020 року (справа № 278/1306/17), від 01 листопада 2022 року (справа № 344/2995/15-к)).

Велика Палата Верховного суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21 ЄДРСРУ № 101829985) звернула увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (ч. 1 ст. 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв’язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може. 

Крім того, Верховний Суд зазначає, що коли сторона вимагає скасування або зміни судового рішення, посилаючись на порушення, допущене під час кримінального провадження, вона має обґрунтувати не лише наявність такого порушення, але й переконати, що воно істотно позначилося на можливостях сторони відстоювати свою позицію у справі і не було виправлено в ході кримінального провадження[Постанови від 14 травня 2020 року у справі № 279/3434/17 (ЄДРСРУ № 89345735) та від 28 січня 2020 року у справі № 456/2742/15-к (ЄДРСРУ № 87672451)].

Для цього сторона, крім іншого, має продемонструвати, що вона під час кримінального провадження вжила заходів у межах процесуальних можливостей, наданих їй кримінальним процесуальним законодавством, для виправлення ситуації, що склалася внаслідок стверджуваного порушення, і скористалася можливостями, наданими їй іншою стороною та/або судом (13 червня 2023 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 461/5454/14-к, провадження № 51-907км23 (ЄДРСРУ № 111647922).

Право слідчого, прокурора на проникнення до житла і проведення в ньому обшуку може виникати у трьох випадках: 1) за ухвалою слідчого судді, 2) без постановлення такої ухвали на підставі добровільної згоди власника житла чи іншого володіння особи; 3) до постановлення ухвали слідчого судді лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (Постанова Верховного Суду від 08.04.2021 року у справі № 573/2028/19).

Як роз’яснив Верховний Суд, під «невідкладними випадками» потрібно розуміти лише такі зазначені у ч. 3 ст. 233 КПК виключні обставини, які існували на момент проникнення до житла чи іншого володіння особи та унеможливлювали отримання в порядку, передбаченому КПК, відповідного дозволу слідчого судді (див. постанови Верховного Суду від 24.03.2020 у справі № 755/5825/18 та від 05.04.2023 у справі № 683/1200/18).

ВИСНОВОК: Процесуальний Закон встановлює, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, отже навіть з таким формулювання прискіпливому вивченню підлягають як і сам «володілець-орендар» або суб’єкт/об’єкт обшуку,  так і правова підстава володіння – договір оренди, зокрема: предмет, права і обов’язки сторін,  строки оренди, державна/нотаріальна реєстрація і т.і.

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку оперативним працівником за дорученням слідчого»

 

Збитки при відсудженні у покупця придбаного ним нерухомого майна (евікція товару)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування та розмір збитків при відсудженні у покупця придбаного ним нерухомого майна при незаконному продажі (евікція товару)

03 липня 2023 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/6092/20, провадження № 61-1447 сво 22 (ЄДРСРУ № 112058227) досліджував питання щодо відшкодування та розмір збитків при відсудженні у покупця придбаного ним нерухомого майна при незаконному продажі (евікція товару).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (частина третя статті 623 ЦК України).

Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав (частина перша статті 661 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм закону свідчить про те, що положення статті 661 ЦК України є частиною системи правил про наслідки евікції товару (тобто відсудження у покупця придбаного ним майна, товару на підставі того, що продаж був незаконним).

Продавець зобов`язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо) (стаття 659 ЦК України).

Це зумовлено тим, що продавець повинен мати право продажу товару (стаття 658 ЦК України) і, відтак, гарантувати покупцю чистоту правового титулу, що його покупець набуває за відповідним договором купівлі-продажу. Якщо продавець цього обов`язку не виконує або виконує його неналежно, то для покупця створюється загроза евікції - вилучення речі у титульного володільця третьою особою, що має на цю річ те чи інше право, яке не погашається встановленням нового правового титулу на річ. Таке право може бути як речовим, так і зобов`язальним, але у будь-якому разі повинно передбачати можливість позбавити покупця володіння річчю на користь носія такого права. Віндикація є одним з характерних і найпоширеніших (але далеко не єдино можливим) варіантів евікції речі.

Унаслідок евікції покупець позбавляється можливості панування над річчю в обсязі, що набувався ним на підставі відповідного договору купівлі-продажу, або обмежується в такому пануванні. А тому не має значення, чи річ витребувана у набувача (покупця) у цілому, чи він лише позбавився статусу одноосібного власника і натомість став співвласником, речі у певній частці (чи навіть в режимі спільної часткової власності). Відтак, у будь-якому з наведених варіантів є підстави для стягнення збитків із продавця за правилами статті 661 ЦК України.

У статті 661 ЦК України законодавець закріпив право покупця вимагати від продавця відшкодування збитків, завданих продавцю евікцією товару. При цьому спеціальних правил щодо визначення складу та розміру таких збитків стаття 661 ЦК України не містить, фактично відсилаючи до загальних положень статей 22 і 623 ЦК України.

Положення частини третьої статті 623 ЦК України конкретизують загальний принцип повного відшкодування (частина третя статті 22 ЦК України), а тому є справедливими й для будь-яких інших правовідносин, крім зобов`язальних. Оскільки у будь-якому випадку йдеться про те, що кредитор має отримати рішення про присудження відшкодування, реальна грошова цінність якого є адекватною економічній ситуації в суспільстві та цінності відповідних матеріальних благ на момент ухвалення судом відповідного рішення. При ухваленні рішення про стягнення збитків, суд має найбільш повно відновити порушене право кредитора.

Отже, суд має підстави визначити розмір збитків саме за правилами другого речення частини третьої статті 623 ЦК України, якщо на момент ухвалення рішення відповідні ціни істотно зросли порівняно із датою подачі позову. Але застосування цього правила здійснюється не за ініціативою суду (що було б порушенням: принципу диспозитивності процесу), а лише за позовом кредитора (позивача).

Розмір збитків у разі вилучення товару за рішенням суду визначається судом за правилами частини третьої статті 623 ЦК України: якщо вимога кредитора не була задоволена боржником добровільно, то збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували у місці, де зобов`язання має бути виконане, на день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення, керуючись при цьому загальними принципами повного відшкодування збитків, справедливості, добросовісності та розумності.

У зв`язку з викладеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 206/1193/16-ц (провадження № 61-30679 св 18), Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 335/7363/15-ц (провадження № 61-18149 св 18) та Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2021 року у справі № 520/6824/18 (провадження № 61-7468 св 21), оскільки продавець товару, вилученого за рішенням суду, повинен відшкодувати покупцю збитки у вигляді дійсної вартості майна, тобто з урахуванням ринкових цін, що існували у місці, де зобов`язання має бути виконане, на день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом, а не на день придбання майна.

ВИСНОВКИ про застосування норм права (частина друга статті 416 ЦПК України):

• Суд має підстави визначити розмір збитків саме за правилами другого речення частини третьої статті 623 ЦК України, якщо на момент ухвалення рішення відповідні ціни істотно зросли порівняно із датою подачі позову.

• Застосування цього правила здійснюється не за ініціативою суду (що було б порушенням: принципу диспозитивності процесу), а лише за позовом кредитора (позивача).

• Розмір збитків у разі вилучення товару за рішенням суду визначається судом за правилами частини третьої статті 623 ЦК України: якщо вимога кредитора не була задоволена боржником добровільно, то збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували у місці, де зобов`язання має бути виконане, на день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення, керуючись при цьому загальними принципами повного відшкодування збитків, справедливості, добросовісності та розумності.

 

Матеріал по темі: «Момент визначення розміру збитків виходячи з ринкових та/або звичайних цін»

 

 

ТЕГИ: ціна, ринкова ціна, звичайна ціна, інформація щодо ринкових цін, евікція товару, момент визначення розміру збитків, упущена вигода, судова практика, Адвокат Морозов