Поділ майна жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поділ майна жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, але  між ними склалися усталені відносини що притаманні подружжю

27 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 374/156/19, провадження № 61-6562св22 (ЄДРСРУ № 110486253) досліджував питання щодо особливостей поділу майна жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.

Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15 (провадження № 14-130цс19) зазначила, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання.

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:

1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);

2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, сімейне законодавство встановлює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка існує поки не спростована.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (стаття 17 «Про власність»), тощо.

З 1 січня 2004 року набрали чинності ЦК та СК України.

У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

У статті 74 СК України (в редакції, чинній станом на 01 січня 2004 року) передбачено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Відповідно до статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року у справі № 705/938/19 (провадження № 61-16263св20) вказано, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: 1) спільного проживання однією сім`єю; 2) спільний побут; 3) взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)».

Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню. Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства. Домогосподарством є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти. Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання (20 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 738/1054/20, провадження № 61-7302св21 (ЄДРСРУ № 110453000).

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно встановити не лише 1) факт спільного проживання сторін у справі, а й 2) обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

ВИСНОВОК: Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Під час застосування положень статті 74 СК України, яка регулює поділ майна осіб, що проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно врахувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

 

Матеріал по темі: «Самочинне будівництво при поділі майна подружжя»

  

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(Не)можливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів та подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна)

03 березня 2023 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/448/22 (ЄДРСРУ № 109395144) досліджував питання щодо подвійного забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна).

Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.

Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №753/22860/17).

Вжиття заходів забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуального рівноправ`я сторін, оскільки мета забезпечення позову - це негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання рішення, а також перешкоджання завдання шкоди позивачу (27 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/3686/22 (ЄДРСРУ № 110485378).

Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №910/9498/19, від 17.09.2020 у справі №910/72/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 16.02.2021 у справі №910/16866/20, від 15.04.2021 у справі №910/16370/20, від 24.06.2022 у справі №904/3783/21, від 26.09.2022 у справі №911/3208/21).

(!!!) Верховний Суд звертає увагу на те, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Водночас Суд не погоджується з висновком про те, що накладення арешту на майно має стосуватися саме майна, яке належить до предмета спору, з таких підстав.

Виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язане з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.

При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.

Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами Відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів  є для Позивача додатковою гарантією  того, що рішення суду у разі задоволення позову буде реально виконане та Позивач отримає задоволення своїх вимог.

Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із Позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника.

Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21 дійшов висновку про необхідність відступити від висновків щодо застосування, зокрема, статті 137 ГПК України про неможливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, викладених у низці постанов Верховного Суду.

Крім того, подібні висновки про те, що у справах, де предметом спору є стягнення грошових коштів, накладення арешту на нерухоме майно є належним видом забезпечення позову, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду  від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.

У вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову господарським судам необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими позивачем вимогами.

Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову (аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 18.02.2022 у справі №910/12404/21).

Верховний Суд неодноразово наголошував (у т.ч. в постановах від 09.12.2020 у справі №910/9400/20, від 21.12.2020 у справі №910/9627/20) на необхідності конкретизації заходів забезпечення позову в аспекті співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами.

Однак накладення арешту як на кошти, так і на майно Відповідача, причому окремо на те, і на інше - у повній сумі спору матиме наслідком подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна), що також суперечить наведеним вимогам закону стосовно співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами.

За умови неможливості встановити достатність чи недостатність грошових коштів, що належать Відповідачу і знаходяться на всіх його рахунках в усіх банківських або інших фінансово-кредитних установах, для задоволення вимог про стягнення значних коштів доцільно було накласти арешт на майно Відповідача саме у межах суми, яка була б достатньою для такого стягнення у випадку недостатності арештованих грошових коштів, тобто лише в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів.

З урахуванням наведеного об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду у постанові від 05.08.2022 зі справи № 905/447/22 щодо можливості забезпечення позову шляхом накладення арешту одночасно на кошти і на майно відповідача щодо кожного виду майна в межах повної суми позову.

ВИСНОВОК:

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відступила від висновків про неможливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, в той же час вказавши, що подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна) суперечить наведеним вимогам закону, однак  для задоволення вимог про стягнення значних коштів доцільно було накласти арешт на майно Відповідача саме у межах суми, яка була б достатньою для такого стягнення у випадку недостатності арештованих грошових коштів, тобто лише в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів.

в той же час…

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

 

Матеріал по темі: «Алгоритм оцінки судом обґрунтованості заходів забезпечення позову»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Ціна продажу предмета іпотеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни

27 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 345/3027/18, провадження № 61-12543св22 (ЄДРСРУ № 110486385) досліджував питання щодо встановлення ціни продажу предмету іпотеки.

Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що  залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим законом (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки передбачено статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

За змістом частини шостої цієї статті, ціна продажу предмета іпотеки встановлюється 1) за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або 2) на  підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з  пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Слід вказати, що оцінка предмета забезпечення (майна) сторонами на момент укладення договору не впливає на обсяг забезпечених вимог у разі звернення стягнення на предмет забезпечення.

Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 15 травня 2018 року у справі № 902/492/17 (провадження № 12-52гс18), від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19), від 03 липня 2019 року у справі № 521/10445/15-ц (провадження № 14-280цс19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.03.2018 у справі № 235/3619/15-ц зазначила наступне: «Виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону».

ВИСНОВОК: Тобто, у разі якщо продаж предмета іпотеки здійснено іпотекодержателем за  ціною, яка не була погоджена з іпотекодавцем і яка не відповідала його реальній вартості, іпотекодацець має право на відшкодування збитків у вигляді різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

 

Матеріал по темі: «Початкова ціна предмета іпотеки в грошовому вираженні у рішенні суду»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, ціна іпотеки у рішенні суду, початкова ціна предмета іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Судовий збір при об’єднані позовних вимог про розблокування податкових накладних

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Граничний розмір ставок судового збору при об’єднанні позовних вимог щодо скасування декількох рішень про відмову у реєстрації податкової накладної

25 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №300/3800/22, адміністративне провадження №К/990/4135/23 (ЄДРСРУ № 110441983) досліджував питання щодо граничного розміру ставок судового збору при об’єднані вимог за  позовом про розблокування накладних.

Суть проблеми: Закон України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI (далі - Закон № 3674-VI) не встановлює граничного розміру ставки судового збору, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви немайнового характеру, однак, встановлює такий для позовних заяв майнового характеру.

У постановах від 12 листопада 2019 року у справі № 640/21330/18, 05 червня 2020 року у справі № 280/5161/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 520/10578/19, 05 лютого 2021 року у справі № 400/2863/19, від 02 грудня 2021 року у справі № 280/5145/19, від 08 лютого 2022 року у справі № 400/6051/21 Верховний Суд сформулював висновок про те, що системний аналіз частини першої статті 6 Закону № 3674-VI, частини другої статті 245 КАС України дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою. Відповідно, вимоги 1) про скасування рішення відповідного контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної та 2) зобов`язання її зареєструвати Верховний Суд визнає однією вимогою немайнового характеру. 

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 серпня 2020 року у справі № 910/13737/19 зазначала, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці. Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього. Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову. Натомість до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

Важко не погодитися з доводами, що реєстрація податкових накладних створює відповідні правові наслідки, пов`язані із сумами, які в них відображені, як для продавця (виконавця) товарів/робіт/послуг - обов`язок сплати вказаних у ній сум ПДВ до бюджету, так і для покупця (замовника) - право на віднесення сум ПДВ до складу податкового кредиту. Однак, вирішуючи питання законності рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної предметом перевірки є саме обставини, які стали підставою для відмови у її реєстрації, а не перевірка законності сум, зазначених у ній, та/або наявність підстав для їх сплати до бюджету/формування податкового кредиту.

Відповідно, доводи платника податків із посиланням на наслідки, пов`язані із реєстрацією податкових накладних, не можуть впливати ані на характер заявлених вимог, ані на порядок розрахунку судового збору.

Відповідно до підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI (в редакції, чинній на час подання позовної заяви) за подання до суду адміністративного позову майнового характеру, який подано суб`єктом владних повноважень, юридичною особою ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. За подання до суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано суб`єктом владних повноважень, юридичною особою або фізичною особою підприємцем ставка судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

(!!!) Отже, Закон № 3674-VI розмежовує ставки судового збору за подання до адміністративного суду позовної заяви як за характером позовних вимог (майнові чи немайнові), так і за суб`єктом, яким такий позов подається (суб`єктом владних повноважень, юридичною особою, фізичною особою чи фізичною особою-підприємцем). Водночас, якщо для вимог майнового характеру Закон № 3674-VI встановлює верхню і нижню межу розміру судового збору (мінімальний і максимальний), то для вимог немайнового характеру такий розмір є фіксованим.

Згідно з частиною третьою статті 6 Закону № 3674-VI за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Верховний Суд вважає, що об`єднання позивачем у позові декількох вимог майнового та/або немайнового характеру, які до того ж не пов`язані між собою підставами виникнення або поданими доказами, не є основними та похідними, не може призводити до штучного зменшення розміру судового збору, який підлягає сплаті за подання такої позовної заяви, а порядок розрахунку судового збору у випадку заявлення декількох вимог однозначно визначає частина третя статті 6 Закону № 3674-VI.

ВИСНОВОК: Враховуючи вищевикладене вбачається, шо звертаючись до суду з позовом про скасування рішення про відмову у реєстрації податкової накладної, розмір судового збору визначається відповідно до вимог Закону № 3674-VI і сплачується за кожну заявлену вимогу немайнового характеру.

 

Матеріал по темі: «Відповідальність Держави за протиправну НЕ реєстрацію податкової накладної у ЄРПН»

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

 

 

 

 

Переривання строків позовної давності при оподаткуванні безнадійної заборгованості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Переривання строків позовної давності при оподаткуванні безнадійної заборгованості за зобов`язаннями щодо яких минув строк позовної давності

25 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/723/20, адміністративне провадження № К/9901/34754/20 (ЄДРСРУ № 110441941) досліджував питання щодо переривання строків позовної давності при оподаткуванні безнадійної заборгованості.

Відповідно до пункту «а» підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 ПК безнадійною заборгованістю є заборгованість за зобов`язаннями, щодо яких минув строк позовної давності.

Підпунктом 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 ПК встановлено, що об`єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього розділу (стаття 134 в розділі ІІІ ПК).

Частиною другою статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 №996-XIV (далі - Закон №996-XIV) визначено, що бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, грунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Згідно із частиною першою статті 9 цього Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Згідно з пунктом 15 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 №290 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14.12.1999 за №860/4153), доходом визнається сума зобов`язання, яке не підлягає погашенню.

Зобов`язання визнається, якщо його оцінка може бути достовірно визначена та існує ймовірність зменшення економічних вигод у майбутньому внаслідок його погашення. Якщо на дату балансу раніше визнане зобов`язання не підлягає погашенню, то його сума включається до складу доходу звітного періоду (пункт 5 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 11 «Зобов`язання», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.01.2000 №20 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11.02.2000 за №85/4306)).

Згідно зі статтею 256 ЦК позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК).

Примітка: Відповідно до положень ст.259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Аналіз норм чинного цивільного законодавства дозволяє дійти висновку, що загальний  строк позовної давності, передбачений ст.256 ЦК України становить три роки. Цей строк може бути продовжений за домовленістю сторін, оформленою у письмовому вигляді.

Частиною першою статті 264 ЦК встановлено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново (частина третя статті 264 ЦК).

(!!!) Відтак, якщо сума кредиторської заборгованості платника податку за придбані товари/послуги залишилася не сплаченою після закінчення терміну позовної давності, то у податковому періоді, на який припадає закінчення терміну позовної давності, платник податку повинен включити суму такої кредиторської заборгованості до складу доходів, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування податком на прибуток.

Втім у постанові від 07.06.2018 у справі №668/8830/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, застосувавши норми статей 265, 264 ЦК, зробив висновок, що правила переривання перебігу строку позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності відповідного клопотання сторін у справі, якщо у справі є докази, що підтверджують факт переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

У постанові від 19.04.2018 у справі №905/1198/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що акт звірки взаєморозрахунків, підписаний уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором, є належним доказом підтвердження заборгованості. Чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання відповідачем акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, свідчить про визнання ним такого боргу.

Подібний правовий висновок зроблено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.05.2018 у справі №910/16725/17, від 24.10.2018 у справі №905/3062/17, від 17.10.2018 у справі №905/3063/17, від 21.05.2019 у справі №904/6726/17, від 09.07.2019 у справі №903/849/17.

Крім того, в адміністративному судочинстві акту звірки взаєморозрахунків надається значення як доказу переривання позовної давності, але виключно у випадках, коли про це обґрунтовано заявляє сам платник податку - сторона господарського зобов`язання, (платник податків оскаржує передчасність включення простроченої кредиторської заборгованості до доходу платника податку - боржника в господарському зобов`язанні), як наприклад у справах №820/568/13-а, №820/5386/16, №825/1468/17.

Отже, до дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати зокрема 1) підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; 2) часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій (31 березня 2021 року верховний суд у справі № 826/8703/18, адміністративне провадження № К/9901/2763/19 (ЄДРСРУ № 95917966).

У свою чергу, Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.07.2019 у справі №820/568/13-а, застосувавши норми підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 ПК, статті 264 ЦК, зазначив, що до дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема: зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, або прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Слід також звернути увагу на практику Верховного суду викладену в постанові від 07.08.2018 по справі №2а/1770/3569/2012, де зазначено «що скерування на адресу контрагента листів є фактом визнання Позивачем своєї заборгованості перед кредитором, відтак відсутні підстави вважати строк позовної давності за розглядуваною заборгованістю таким, що сплинув».

ВИСНОВОК: Інститут строків позовної давності (зокрема переривання та збільшення) може бути достатньо ефективним інструментом на службі у платника податків при оподаткуванні безнадійної заборгованості, за умови належного документального оформлення відносин з контрагентом та надання відповідних доказів до або під час податкових перевірок контролюючому органу.

 

Матеріал по темі: «Безнадійна заборгованість або акт звірки як спосіб визнання боргу»

 

 

Теги: безнадійна заборгованість, податок на прибуток, списання безнадійного боргу, строки позовної давності, часткова сплата боргу, оподаткування безнадійної заборгованості, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов