Визнання спадщини відумерлою та отримання її у власність територіальною громадою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості грошової компенсації або правова можливість витребування відумерлої спадщини спадкоємцем та територіальною громадою

14 грудня 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 461/12525/15-ц, провадження № 14-190цс20 (ЄДРСРУ № 109046336) досліджувала питання щодо особливостей грошової компенсації або правової можливості витребування відумерлої спадщини спадкоємцем та територіальною громадою.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини (частина третя статті 1277 ЦК України та частина перша статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в редакції, чинній на час подання позову до суду).

Однак відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається з моменту реєстрації цього права.

(!!!) Зміст зазначених норм права свідчить про те, що спадщина набуває статусу відумерлої саме після набуття чинності рішенням суду про визнання її такою, а право власності на зазначене майно набувається у територіальної громади з моменту реєстрації цього права за громадою. При цьому слід зауважити, що якщо спадкоємці повинні заявити про прийняття спадщини у строк шість місяців із часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України), то територіальна громада зобов`язана подати заяву про визнання спадщини відумерлою лише після спливу одного року із часу відкриття спадщини (частина друга статті 1277 ЦК України).

За змістом зазначених норм цивільного та цивільного процесуального права, орган місцевого самоврядування не є спадкоємцем у справі та не залучається до спадкування. Однак у зв`язку з відсутністю інших спадкоємців у нього виникає цивільний інтерес на визнання спадщини відумерлою та отримання її у власність територіальної громади. Зазначене надає підстави місцевій раді звертатись до суду як із заявами про визнання спадщини відумерлою у порядку окремого провадження та у подальшому оформити своє право власності на таке майно, так і з належним позовами в порядку позовного провадження на захист свого інтересу.

Положення ЦК України щодо прийняття спадщини спрямовані на захист прав усіх спадкоємців, які мають права на спадщину, та надають можливість кожному з них захистити своє право чи інтерес, навіть якщо строк на прийняття спадщини пропущено і спадщина вже розподілена між іншими спадкоємцями. Крім того, такі ж права має спадкоємець, якщо спадщина визнана відумерлою та перейшла до територіальної громади.

Зокрема, за змістом статті 1280 ЦК України, якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.

Відтак спадкоємець, який із зазначених причин не зміг прийняти спадщину, яка була перерозподілена між іншими спадкоємцями або перейшла у власність територіальної громади як відумерла, має право на передачу йому належної частки спадщини в натурі, якщо спадщина збереглася, а у випадку неможливості такої передачі у зв`язку з тим, що спадщина не збереглася, або визнана відумерлою та відчужена територіальною громадою на користь іншої особи, має право на отримання лише грошової компенсації. Такий підхід до розв`язання проблем переходу прав на відумерлу спадщину застосовується законодавством задля захисту прав добросовісного набувача майна, що на час переходу прав на це майно не знав та не міг знати про наявність спадкоємців, що мають право на спадщину.

Разом з тим законодавство не містить положень про можливість територіальної громади отримати відчужене майно в натурі та/або способи захисту інтересів територіальної громади у випадку, якщо спадщина була незаконно передана особі-спадкоємцю, зокрема, на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, та у випадку, коли спадщина такою особою була вже відчужена іншій особі, що позбавило територіальну громаду отримати майно у свою власність як відумерле в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.

Велика Палата вважає, що у цій справі підлягає застосуванню аналогія закону, що регулює подібні правовідносини, зокрема положення статті 1280 ЦК України, виходячи з таких міркувань.

Інтерес територіальної громади в отриманні спадкового майна у власність громади в разі відсутності спадкоємців є наслідком неотримання спадщини будь-ким зі спадкоємців або наслідком їх відсутності взагалі. За таких обставин слід дійти висновку, що такі правовідносини є подібними до спадкових, хоч до них у цілому не відносяться. На користь цього висновку свідчить також розміщення норм права про можливість визнання спадщини відумерлою саме у книзі шостій ЦК України «Спадкове право».

Відтак захист інтересу територіальної громади щодо відумерлого майна повинен регулюватись та здійснюватися таким самим способом, виходячи з тих самих принципів, як і можливість захистити своє право спадкоємцем, який своєчасно спадщину не прийняв, вона була визнана відумерлою та продана іншій особі.

Як зазначалось, стаття 1280 ЦК України передбачає, що якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі ж продажу такого майна спадкоємець має право на грошову компенсацію.

Аналіз змісту зазначеної норми свідчить про те, що право на отримання спадкового майна в натурі виникає у спадкоємця лише якщо майно, що було визнане відумерлою спадщиною, збереглося і не було відчужене територіальною громадою. Якщо ж воно було відчужене іншій особі за договором або не збереглося, то спадкоємець має право лише на компенсацію його вартості у грошовому еквіваленті. А відтак, застосовуючи аналогію закону й територіальна громада в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, або незбереження цього майна, на користь добросовісного набувача, має право на отримання лише грошової компенсації.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що закон передбачає саме такий спосіб захисту порушеного інтересу територіальної громади та спосіб відновлення її інтересу на спадкове майно за відсутності спадкоємців (стаття 16 ЦК України) та у разі продажу спадкового майна іншій особі, якщо остання є добросовісним набувачем.

Слід зауважити, що захист прав чи інтересів територіальної громади у цьому випадку також має бути реальним, спрямованим на дійсне відновлення порушеного права та/або інтересу, а відтак з метою захисту порушеного права чи інтересу територіальної громади при відчуженні спадкового майна розмір грошової компенсації вартості цього майна визначається, виходячи з його ринкової вартості на час розгляду спору в суді або на час добровільного врегулювання спору між сторонами цих правовідносин.

До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21) та в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), розв`язуючи правову проблему розміру грошової компенсації при відчужені майна та стягненні такої компенсації при поділі майна подружжя.

При відчуженні спадкового майна територіальна громада має право лише на відшкодування вартості спадкового майна за ринковими цінами, а тому позовні вимоги територіальної громади про визнання спадщини відумерлою та передачу її позивачу задоволенню не підлягають.

ВИСНОВОК: Якщо відумерла спадщина перейшла як відумерла до територіальної громади і зберіглася, то спадкоємець має право вимагати її передання в натурі або на грошову компенсацію, а територіальна громада в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, або незбереження цього майна, на користь добросовісного набувача, має право на отримання лише грошової компенсації.

 

Матеріал по темі: «Визнання спадщини відумерлою»

 

 

Теги: спадщина, спадкоємці спадкодавця, вимоги до спадкоємців, перехід боргів у спадщину, вимагання повернення боргу, кредитор, боржник, строк прийняття спадщини, позовна давність, відкриття спадщини, свідоцтво про спадщину, судова практика, Адвокат Морозов

 

Відсутність право власності на автомобіль, як підстава для відмови у відшкодуванні шкоди при ДТП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність доказів про право власності на автомобіль, як підстава для відмови в позові про відшкодування шкоди завданої в наслідок ДТП та строк звернення до суду

12 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду  в рамках справи № 623/290/21, провадження № 61-9224св21 (ЄДРСРУ № 104373341) досліджував питання щодо відсутності доказів про право власності на автомобіль (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо), як підстава для відмови в позові про відшкодування шкоди завданої в наслідок ДТП та строк звернення до суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 06 червня 2018 року у справі № 597/1070/15-ц (провадження № 61-9445св18) зазначено, що «пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

(!!!) Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну.

Враховуючи те, що відповідно до статей 386, 395, 396 ЦК України положення щодо захисту права власності поширюються також на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (речове право), такі особи також мають право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зазначено, що «факт правомірності володіння особою транспортним засобом є достатньою підставою для неї, щоб звернутися за захистом права щодо відшкодування шкоди, заподіяної вказаному майну.

За змістом частини другої статті 1187 ЦК України володільцем джерела підвищеної небезпеки є юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших правових підстав (договору оренди, довіреності тощо).

Пунктом 2.2. Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (в редакції, чинній на час вчинення ДТП) передбачено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб».

ВИСНОВОК № 1: Отже, водію, який правомірно керував транспортним засобом належить право на відшкодування майнової шкоди, заподіяної цьому майну за рахунок страхової (винуватця ДТП).

***

Верховний суд зауважує, що водночас, страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України «Про страхування»).

Відносини страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регламентує, зокрема, Закон України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV).

У разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов`язаний: дотримуватися передбачених правилами дорожнього руху обов`язків водія, причетного до дорожньо-транспортної пригоди; вжити заходів з метою запобігання чи зменшення подальшої шкоди; поінформувати інших осіб, причетних до цієї пригоди, про себе, своє місце проживання, назву та місцезнаходження страховика та надати відомості про відповідні страхові поліси; невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально (стаття 33 Закону №1961-IV).

Страховик зобов`язаний після отримання повідомлення про настання події, що містить ознаки страхового випадку, розпочати її розслідування, у тому числі здійснити запити щодо отримання відомостей, необхідних для своєчасного здійснення страхового відшкодування (пункт 34.1 статті 34 Закону№ 1961-IV).

Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) заяву про страхове відшкодування, яка має містити певні відомості та визначені Законом додатки до заяви (пункт 35.1 статті 35 Закону № 1961-IV).

Підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної витати), є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди ( підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону№ 1961-IV).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зазначено, що «право потерпілого на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18))…

… Аналізуючи норми законодавства стосовно добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин (стаття 13 ЦПК України) та принципу повного відшкодування шкоди (стаття 1166 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду з огляду на відсутність норми закону, що передбачає припинення в цьому випадку цивільного права на відшкодування, та з урахуванням із загального права особи на захист права в суді (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) дійшла висновку, що при добросовісній поведінці потерпілої особи та доведеності, що річний строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, особа може отримати таке відшкодування, пред`явивши вимогу до страховика (страхової компанії) в судовому порядку протягом строку позовної давності…

..Відтак, аналізуючи зазначене законодавство в сукупності з загальними принципами цивільного права, як то добросовісність поведінки та спрямованість на відновлення порушеного права, слід дійти висновку, що потерпіла особа при відмові страховика (страхової компанії) у виплаті регламентних платежів у зв`язку з пропуском річного строку, має право на пред`явлення вимоги до страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи про відшкодування шкоди в межах страхової суми протягом строку позовної давності.

ВИСНОВОК № 2: У випадку, якщо потерпіла особа звернеться до страховика (страхової компанії) за відшкодуванням шкоди з пропуском встановленого річного строку, однак доведе, що нею здійснено розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика, та строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, вона має право на відшкодування шкоди в межах страхової суми за рахунок страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи, у тому числі у судовому порядку протягом строків позовної давності.

 

Матеріал по темі: «Відшкодування шкоди заподіяної внаслідок ДТП»

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Суб’єкт звернення до суду за захистом від самочинного будівництва

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суб’єкт звернення до суду за захистом своєї власності (земельної ділянки) від самочинного будівництва

07 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/5533/17, провадження № 61-11430св21 (ЄДРСРУ № 109445685) досліджував питання щодо усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (земельною ділянкою) шляхом знесення самочинного будівництва.

У статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено принцип непорушності права приватної власності, зокрема, право особи на безперешкодне користування своїм майном, право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону, за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Відповідно до статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), право власності на землю - це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками.

Згідно зі статтею 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Відповідно до частин четвертої, сьомої статті 376 ЦК України, якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 і стаття 391 ЦК України).

Втім знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування (виконати роботи по приведенню об`єкта будівництва у відповідність із проєктною документацією шляхом перебудови) та притягнення винної особи до відповідальності.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 17 липня 2019 року у справі № 462/469/14-ц (провадження № 61-23742св18); від 21 травня 2020 року у справі № 726/824/15-ц (провадження № 61-45216св18) та від 30 червня 2020 року у справі № 201/2886/15-ц (провадження № 61-4332св20), 02 червня 2022 року у справі №  727/7282/15-ц, провадження № 61-9671св21 (ЄДРСРУ № 104885943).

ВИСНОВОК: Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

 

Матеріал по темі: «Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою»

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Статус ФОП та нерухомість не є ознакою здійснення господарської діяльності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення юрисдикції спору за позовом теплопостачальної організації до фізичної особи, яка має статус ФОП та є власником нежитлового приміщення

07 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/587/22 досліджував питання щодо визначення юрисдикції спору за позовом теплопостачальної організації до фізичної особи, яка має статус фізичної особи-підприємця та є власником нежитлового приміщення. 

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі №  911/1834/18,  від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20).

Тобто юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (частина перша статті 2 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

У свою чергу відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України, частиною першою якої унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 цього Кодексу.

(!!!) Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 916/385/19, від 13.02.2019 у справі №910/8729/18.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Статтями 25, 26 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання.

У свою чергу наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №2-7615/10, від 05.06.2018 у справі №522/7909/16-ц).

Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18, на яку, зокрема, посилається скаржник в касаційній скарзі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.06.2018 у справі №548/981/15-ц також звернула увагу, що наявність такого статусу (ФОП) в особи, яка є стороною в справі, не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи підприємцем вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах.

ВАЖЛИВО: Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

Суд відзначає, що за положеннями статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України).

Суд зауважує, що статус нерухомого майна "нежитловий", з урахуванням різноманітності видів майна та можливостей його використання, а також  права власника володіти, користуватися та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, не зобов`язує власника використовувати таке майно лише з господарською метою, а відтак і не є критерієм для визначення юрисдикції спору.

Фізична особа - підприємець в цивільно-господарських відносинах  є різностороннім учасником.  Принципи здійснення ним підприємницької діяльності роблять його подібним до  юридичних  осіб,  тоді  як  в приватних відносинах, незважаючи на будь-які зміни в його статусі, він залишається бути громадянином - фізичною особою (Роз’яснення Міністерства юстиції України від 14.01.2011 р. «Статус фізичної особи - підприємця: проблеми застосування законодавства»). 

Таким чином, наявність у фізичної особи статусу суб'єкта господарювання не означає, що усі правовідносини за її участю є господарськими.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати  Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 910/16713/15 та від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 216/181/16-ц).

Вказаний висновок підтримано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року по справі № 331/5054/15-ц, провадження № 14-164цс19 (ЄДРСРУ № 82316169).

ВИСНОВОК: Верховний Суд належним чином обґрунтував, що  віднесення спору у цій справі до господарської юрисдикції є передчасним, оскільки статус ФОП та наявність нежитлового приміщення не є ознаками здійснення господарської діяльності.

 

Матеріал по темі: «Позов до ФОП: господарська чи цивільна юрисдикція?»

 

 

 

ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов

Поділ (виділ) самочинно збудованого нерухомого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: чи може самочинно збудоване нерухоме майно бути предметом поділу (виділу)?

09 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/28862/21, провадження № 61-9283св22 (ЄДРСРУ 109446095) досліджував питання щодо поділу або виділу самочинно збудованого нерухомого майна.

Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Пунктом 2.3 розділу 2 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція № 55) передбачено, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.

За змістом статей 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

У постанові Верховного Суду від 15.04.2020 в справі №307/3957/14-ц вказано, що «самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу між подружжям (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 04.12.2013 №6-130цс13).

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і прави.

Аналогічні висновки викладені в постанові від 22.09.2021 у справі № 587/1186/18 Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

У розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об`єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акту приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акту приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року № 146).

При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

(!!!) Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.

Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).

ВИСНОВОК: Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.

Вищезазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13, від 04 квітня 2019 у справі № 750/4445/17, від 15 квітня 2020 року в справі№ 307/3957/14-ц, від 22 вересня 2021 у справі № 587/1186/18.

 

Матеріал по темі: «Різниця між об`єктом незавершеного будівництва та самочинно збудованим»

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов