Порядок розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство, роль та обов`язки суду на цій стадії провадження

 

02 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справ №  911/248/21 (ЄДРСРУ № 107217478), від 17 листопада 2022 року у справах № 902/986/21 (ЄДРСРУ №107389243) та №  911/1395/21 (ЄДРСРУ № 107389237) досліджував питання щодо порядку розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство, ролі та обов`язків суду на цій стадії провадження.

За змістом статті 1 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУПБ) грошовим зобов`язанням є зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України, зокрема до грошових зобов`язань належать зобов`язання щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника.

Порядок звернення кредиторів із вимогами до боржника у справі про банкрутство (після відкриття провадження) та порядок розгляду судом відповідних заяв визначені, зокрема статтями 45, 46, 47 КУПБ.

Відповідно до положень частин 1, 3, 6 статті 45 КУПБ:

- конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство;

- до заяви в обов`язковому порядку додаються, зокрема, документи, які підтверджують грошові вимоги до боржника;

- заяви з вимогами конкурсних кредиторів або забезпечених кредиторів, подані в межах строку, визначеного частиною першою цієї статті, розглядаються господарським судом у попередньому засіданні суду. За результатами розгляду зазначених заяв господарський суд постановляє ухвалу про визнання чи відхилення (повністю або частково) вимог таких кредиторів.

Приписами частини 1 статті 46 цього Кодексу передбачено, що господарський суд не пізніше п`яти днів з дня надходження заяви конкурсного кредитора здійснює перевірку її відповідності вимогам цього Кодексу. Згідно з частиною 2 статті 47 КУПБ у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, що надійшли протягом строку, передбаченого частиною першою статті 45 цього Кодексу, у тому числі щодо яких були заперечення боржника або розпорядника майна.

Суд касаційної інстанції звертає увагу на усталені правові висновки Верховного Суду стосовно порядку розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство, ролі та обов`язків суду на цій стадії провадження у справі про банкрутство, відповідно до яких:

- заявник сам визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги (постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 908/710/18, 25.06.2019 у справі № 922/116/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17, від 24.10.2019 у справі №    910/10542/18, від 07.11.2019 у справі № 904/9024/16);

- обов`язок здійснення правового аналізу заявлених у справі кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог покладений на господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство (постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 908/710/18, від 05.03.2019 у справі № 910/3353/16, від 18.04.2019 у справі № 914/1126/14, від 20.06.2019 у справі № 915/535/17, від 25.06.2019 у справі № 922/116/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17, від 24.10.2019 у справі № 910/10542/18, від 07.11.2019 у справі № 904/9024/16);

- під час розгляду заявлених грошових вимог суд користується правами та повноваженнями, наданими йому процесуальним законом; суд самостійно розглядає кожну заявлену грошову вимогу, перевіряє її відповідність чинному законодавству та за результатами такого розгляду визнає або відхиляє частково чи повністю грошові вимоги кредитора (постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 908/710/18, 25.06.2019 у справі № 922/116/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17, від 24.10.2019 у справі № 910/10542/18, від 07.11.2019 у справі № 904/9024/16);

Втім, у справі про банкрутство господарський суд не розглядає по суті спори стосовно заявлених до боржника грошових вимог, а лише встановлює наявність або відсутність відповідного грошового зобов`язання боржника шляхом дослідження первинних документів (договорів, накладних, актів тощо) та (або) рішення юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення відповідного спору (постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №908/710/18, від 15.10.2019 у справі №908/2189/17).

(!!!) Наведені висновки не втратили своєї актуальності з введенням в дію з 21.10.2019 КУПБ (відповідно до пункту 4 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" якого з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство), оскільки Кодекс (статті 45-47) містить аналогічне правове регулювання порядку звернення кредиторів із заявами із вимогами до боржника у справі про банкрутство та порядку розгляду цих заяв судом.

Такі висновки про застосування норм права зазначені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 09.12.2021 у справі № 905/857/19, від 20.12.2021 у справі № 922/1775/19, від 09.06.2022 у справі №    910/14927/20.

У разі виникнення мотивованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог, на заявника таких кредиторських вимог покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог (постанова Верховного Суду від 07.08.2019 у справі №922/1014/18).

У постановах Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №910/21939/15 наведено висновок про застосування норм права, відповідно до якого на стадії звернення кредиторів з вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них.

Законодавцем у справах про банкрутство обов`язок доказування обґрунтованості вимог кредитора певними доказами покладено на заявника грошових вимог, а предметом спору в даному випадку є вирішення питання про належне документальне підтвердження цих вимог кредитором-заявником. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів. Надані кредитором докази мають відповідати засадам належності (стаття 76 ГПК України), допустимості (стаття 77 ГПК України), достовірності (стаття 78 ГПК України) та вірогідності (стаття 79 ГПК України). Комплексне дослідження доказів на предмет їх відповідності законодавчо встановленим вимогам є сутністю суддівського розсуду на стадії встановлення обсягу кредиторських вимог у справі про банкрутство.

Покладення обов`язку доказування обґрунтованості відповідними доказами своїх вимог до боржника саме на кредитора не позбавляє його права на власний розсуд подавати суду ті чи інші докази, що дозволяє суду застосовувати принцип диспозитивності господарського судочинства та приймати рішення про визнання чи відмову у визнанні вимог кредитора, виходячи з тієї сукупності доказів, яка надана кредитором-заявником грошових вимог.

Такий висновок про застосування норм права викладений Верховним Судом у постанові від 27.08.2020 у справі № 911/2498/18.

ВИСНОВОК: Розглядаючи кредиторські вимоги суд в силу норм статей 45 - 47 КУПБ має належним чином дослідити сукупність поданих заявником доказів (договори, накладні, акти, судові рішення, якими вирішено відповідний спір тощо), перевірити їх, надати оцінку наявним у них невідповідностям (за їх наявності), та аргументам, запереченням щодо цих вимог з урахуванням чого з`ясувати чи є відповідні докази підставою для виникнення у боржника грошового зобов`язання (див. висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.10.2021 у справі №  913/479/18).

 

Матеріал по темі: «Відкриття провадження у справі про банкрутство при наявності спору про право»

 «Заборона на відкриття провадження у справі про банкрутство в період карантину COVID-19»

«Заперечення боржника, які унеможливлюють відкриття справи про банкрутство?»

 

 

Теги: справа про банкрутство, провадження, банкрутство, боржник, кредитор, мораторій, заборона, зміни до КУзПБ, COVID-19, банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звернення прокурора в інтересах особи, яка не є суб`єктом владних повноважень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд у складі ОП КГС відступив від висновку щодо можливості звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень

18 листопада 2022 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2656/21 (ЄДРСРУ № 107428592) досліджував питання щодо відступу від висновку про можливість звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень.

Підставою для передачі справи № 914/2656/21 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду слугувала необхідність відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15.06.2022 у справі № 924/674/21, про можливість звернення прокурора з позовом в інтересах Комунального некомерційного підприємства "Хмельницький обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф" Хмельницької обласної ради, тобто особи, яка не є органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах.

Беручи до уваги положення ст. 53 ГПК України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", Велика Палата Верховного Суду у справі № 911/2169/20 (постанова від 06.07.2021) дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абз. 3 ч. 3 ст. 23 зазначеного Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу 1 частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду, підтримавши висновок Великої Палати Верховного Суду у постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, зазначила, що відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган;

2) у разі відсутності такого органу.

При цьому поняття "компетентний орган" у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. 

Отже, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у даній справі відступив від висновку щодо можливості звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень, який (висновок) викладено у постанові Верховного Суду від 15.06.2022 у справі № 924/674/21, що розглядалася колегією суддів Касаційного господарського суду, яка входить до складу іншої палати.

Відповідно до приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру" - представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша); 

- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань (абзаци перший - третій частини третьої);

- наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді (абзац перший частини четвертої).

Згідно з положеннями частин третьої, четвертої статті 53 ГПК України: у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами; прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, і невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Водночас пунктом 2 частини першої статті 226 ГПК України передбачено, що суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

З огляду на відповідні законодавчі положення, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у підпункті 9.3 пункту 9 даної постанови, попередні судові інстанції, з`ясувавши, що:

- Театр, в особі якого (поряд з іншими особами) прокурором подано позов в інтересах держави, не є органом державної влади чи  місцевого самоврядування і не є суб`єктом владних повноважень;

- водночас Театр як юридична особа спроможний самостійно захистити в суді свої права та/або законні інтереси в разі їх порушення;

- за таких обставин відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави в цій справі в особі Театру, дійшли обґрунтованого висновку про необхідність застосування у відповідних правовідносинах наведеного припису пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України.

ВИСНОВОК: Отже, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, а саме щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 15.06.2022 у справі № 924/674/21 («…про можливість звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень»).

Таким чином, суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави (за наявності підстав), має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

 

Матеріал по темі: «Позов прокурора в інтересах громади»

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, позов прокурора в інтересах громади, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Моніторинг податкових накладних не повинен підміняти податкову перевірку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Здійснення моніторингу відповідності податкових накладних критеріям оцінки ступеня ризиків не повинно підміняти проведення податкових перевірок

У постанові Верховного суду України 02.04.2019 року у справі №822/1878/18 передбачено, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення податковим органом конкретних підстав його прийняття (фактичних та юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Зазначена правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду від 22 липня 2019 р. по справі №815/2985/18, від 10 квітня 2020 р. по справі №819/330/18. 

Виключний перелік підстав для відмови у реєстрації податкової накладної визначено пунктом 11 Порядку № 520, а саме:

• ненадання платником податку письмових пояснень стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі;
• та/або ненадання платником податку копій документів відповідно до пункту 5 цього Порядку;
• та/або надання платником податку копій документів, складених/оформлених із порушенням законодавства.

Пунктами 2-4 Порядку №520 передбачено, що прийняття рішень про реєстрацію / відмову в реєстрації податкових накладних / розрахунків коригування в Реєстрі, реєстрацію яких зупинено, здійснюють комісії з питань зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі головних управлінь Державної податкової служби України в областях, м. Києві та Офісу великих платників податків ДПС (далі - комісія регіонального рівня). Комісія регіонального рівня протягом п`яти робочих днів, що настають за днем отримання пояснень та копій документів, поданих відповідно до пункту 4 цього Порядку, приймає рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі та надсилає його платнику податку в порядку, встановленому статтею 42 Кодексу. У разі зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі платник податку має право подати копії документів та письмові пояснення стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію / відмову в реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Реєстрі.

За змістом пункту 5 Порядку №520 перелік документів, необхідних для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію / відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі, може включати: договори, зокрема зовнішньоекономічні контракти, з додатками до них; договори, довіреності, акти керівного органу платника податку, якими оформлено повноваження осіб, які одержують продукцію в інтересах платника податку для здійснення операції; первинні документи щодо постачання/придбання товарів/послуг, зберігання і транспортування, навантаження, розвантаження продукції, складські документи (інвентаризаційні описи), у тому числі рахунки-фактури/інвойси, акти приймання-передачі товарів (робіт, послуг) з урахуванням наявності певних типових форм і галузевої специфіки, накладні; розрахункові документи та/або банківські виписки з особових рахунків; документи щодо підтвердження відповідності продукції (декларації про відповідність, паспорти якості, сертифікати відповідності), наявність яких передбачено договором та/або законодавством.

У постанові Верховного Суду від 18.12.2019 року в справі №560/435/19 (ЄДРСРУ № 86504198) зазначено, що конкретний перелік документів може залежати, зокрема від змісту операції з постачання, суб`єктного складу її учасників, їх податкової поведінки.

Слід відмітити, що використання податковим органом загального пункту щодо різновидів оцінки за критеріями ризику є неконкретизованим та призводить до необґрунтованого обмеження права платника податків бути обізнаним у моделюванні поведінки та таким, що не повідомлений про необхідність надання документів за  вичерпним і зрозумілим переліком, а невиконання податковим органом законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії має наслідком визнання його протиправним. 

Згідно з приписами п. 19, 20 Порядку ведення Єдиного реєстру податкових накладних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року № 1246, податкова накладна та/або розрахунок коригування, реєстрацію яких зупинено, реєструється у день настання однієї з таких подій:

• прийняття в установленому порядку та набрання чинності рішенням про реєстрацію податкової накладної та/або розрахунку коригування;
• набрання рішенням суду законної сили про реєстрацію податкової накладної та/або розрахунку коригування (у разі надходження до ДПС відповідного рішення);
• неприйняття та/або відсутність реєстрації в установленому порядку рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування.

Внесення відомостей до Реєстру на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, здійснюється з дотриманням вимог цього Порядку. При цьому вимоги абзацу десятого пункту 12 цього Порядку не застосовуються до податкової накладної та/або розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в установленому порядку. Датою внесення відомостей до Реєстру вважається день, зазначений в рішенні суду, або день набрання законної сили таким рішенням.

Отже, реєстрація в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної/розрахунку коригування, реєстрацію якої попередньо було зупинено, є повноваженням Державної податкової служби України. 

Окремо,  слід зазначити, що рішенням Комісії центрального рівня не є такими, що прийняті у зв`язку з реалізацією управлінських повноважень, а є актом вирішення спору в досудовому порядку, не створюють юридичного наслідку для платника.

Такий висновок відповідає правовій позиції, наведеній у постанові Верховного Суду від 07.02.2020 року у справі №826/11086/18. У цій постанові Верховний Суд вказав, що у разі відмови платнику податку на додану вартість в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних належним способом захисту порушеного права в судовому порядку є позовні вимоги: «Про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування та, як наслідок, зобов`язання відповідного контролюючого органу вчинити дії щодо реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних».

Таким чином, всі сумніви та протиріччя контролюючого органу щодо дотримання позивачем вимог податкового законодавства України під час здійснення господарської діяльності повинні досліджуватися шляхом проведення перевірок такого платника податків, за умови наявності підстав для її проведення визначених ПК України, а не шляхом блокування реєстрації податкових накладних.

Здійснення моніторингу відповідності ПН/РК критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податку копіями документів, що складені з порушенням законодавства. Здійснення моніторингу не повинне підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18.07.2019 у справі № 1740/2004/18 (ЄДРСРУ № 83105330), від 21.05.2019 у справі № 0940/1240/18 (ЄДРСРУ № 81858144), від 25.10.2019 у справі № 0340/1834/18 (ЄДРСРУ № 85207548), від 12.11.2019 у справі № 816/2183/18 (ЄДРСРУ № 85574619), від 18 лютого 2020 року у справі №360/1776/19, від 27 квітня 2020 року у справі №360/1050/19, від 18 червня 2020 року у справі №824/245/19-а та ряду інших.

ВИСНОВОК: Здійснення моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом і не повинно підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок, як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

 

Матеріал по темі: «Конкретизація переліку документів для розблокування податкової накладної»

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

Визначення належного суб’єкта відповідальності за постановами Укртрансбезпеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення належного суб’єкта відповідальності та конкретного порушення вимог законодавства за постановами Укртрансбезпеки

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 № 2344-III.

Цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.

Відповідно до частини 11статті 6 Закону України «Про автомобільний транспорт» державний контроль автомобільних перевізників здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок.

За приписами частини 3статті 6 Закону України «Про автомобільний транспорт» центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері автомобільного транспорту, забезпечує: формування та реалізацію державної політики у сфері автомобільного транспорту; нормативно-правове регулювання; визначення пріоритетних напрямів розвитку автомобільного транспорту.

Пунктом 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 №103 (далі - Положення №103), визначено, що Державна служба України з безпеки на транспорті є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства).

(!!!) Укртрансбезпека відповідно до покладених на неї завдань, зокрема здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням вимог законодавства на автомобільному, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті, підготовку пропозицій щодо їх удосконалення, а також законодавства про судноплавство на суднах, у морських і річкових портах, територіальних та внутрішніх водах, на внутрішніх водних шляхах України, габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування.

Укртрансбезпека здійснює свої повноваження безпосередньо, через утворені в установленому порядку територіальні органи та Держспецтрансслужбу (пункт 8 Положення №103).

Згідно з пунктом 15 Порядку здійснення контролю на автомобільному транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 №1567, під час проведення рейдової перевірки перевіряється, зокрема, наявність визначених статтями 39 і 48 Закону документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільний перевізник повинен: виконувати вимоги цього Законута інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів; утримувати транспортні засоби в належному технічному і санітарному стані та забезпечувати їх зберігання відповідно до вимог статті 21 цього Закону; забезпечувати контроль технічного і санітарного стану транспортних засобів перед виїздом на маршрут; забезпечувати проведення медичного контролю стану здоров`я водіїв; організувати проведення періодичного навчання водіїв методам надання до медичної допомоги потерпілим від дорожньо-транспортних пригод; забезпечувати умови праці та відпочинку водіїв згідно з вимогами законодавства; забезпечувати проведення стажування та інструктажу водіїв у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту; забезпечувати безпеку дорожнього руху; забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів.

Статтею 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» встановлено, що автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення. Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством.

Відповідно до частини четвертої статті 48 Закону України "Про автомобільний транспорт", у разі перевезення вантажів з перевищенням габаритних або вагових обмежень обов`язковим документом також є дозвіл, який дає право на рух автомобільними дорогами України, виданий компетентними уповноваженими органами, або документ про внесення плати за проїзд великовагових (великогабаритних) транспортних засобів, якщо перевищення вагових або габаритних обмежень над визначеними законодавством становить менше п`яти відсотків.

З аналізу вищенаведених правових норм слідує, що з метою збереження автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, допускається за наявності дозволу на участь у дорожньому русі таких транспортних засобів.

Слід зазначити, що обов`язок отримати дозвіл на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, а також внести плату за проїзд такого великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу автомобільними дорогами загального користування покладається на перевізника (28 квітня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/383/21, адміністративне провадження № К/9901/33394/21).

За порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи.

Відповідно до абз. 14 ч. 1 ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм від 5% до 10% включно при перевезенні вантажу без відповідного дозволу - штраф у розмірі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно з абзацом 16 першої статті 60 Закону України "Про автомобільний транспорт" за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 20% при перевезенні вантажу без відповідного дозволу - штраф у розмірі двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Верховний суд констатує, що законодавством чітко встановлено, що перевищення вагових параметрів порівняно з визначеними у пункті 22.5 Правил дорожнього руху в межах 2% не потребує оформлення відповідного дозволу та внесення плати за проїзд (28 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/5173/20, адміністративне провадження № К/9901/35111/20).

Примітка: «Перелік питань та документів, які перевіряються посадовими особами Укртрансбезпеки під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі)»

Статтею 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» встановлено, що за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи.

Тобто, як зазначено в абзаці 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», суб`єктом відповідальності за встановлене правопорушення є саме автомобільний перевізник.

(!!!) Відповідальність за порушення вимог законодавства сфері автомобільного транспорту під час перевезення вантажів застосовується саме до перевізників.

За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України «Про автомобільний транспорт», автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; вантажні перевезення - це перевезення вантажів вантажними автомобілями; водій - особа, яка керує транспортним засобом і має відповідне посвідчення встановленого зразка.

Автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажів на договірних умовах, є суб`єкт господарювання, який відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послугу згідно з договором про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовують на законних підставах (стаття 33 Закону України «Про автомобільний транспорт»).

Таким чином, суб`єктом відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт, в тому числі за перевищення допустимої ширини транспортного засобу при перевезенні вантажу із значним перевищенням, є автомобільний перевізник, який здійснює за власний кошт перевезення вантажів.

Тому відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері автомобільного транспорту під час перевезення вантажів несе саме перевізник, а не власник транспортних засобів у випадку, коли власник не використовує транспортний засіб, а лише володіє майновими правами на транспортний засіб.

Норми Закону № 2344-ІІІ не ототожнюють поняття "власник транспортного засобу" та "автомобільний перевізник", оскільки власник автомобіля за певних умов може бути одночасно і автомобільним перевізником, проте, у випадку, якщо автомобільним перевізником є користувач транспортного засобу, а не його власник, відповідальність за Законом останній не несе.

ВИСНОВОК: Автомобільний перевізник притягується до адміністративно-господарської відповідальності у разі допущення порушень визначених діючим законодавством, але з першу Укртрансбезпека повинна встановити належного суб`єкта відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт та визначити вид порушення з посиланням на конкретні приписи та норми, а у разі незгоди перевізник може оскаржити постанову Укртрансбезпеки в судовому порядку.

 

P.s. Відповідно до частини двадцятої статті 6 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільні перевізники, їх уповноважені особи (водії), автомобільні самозайняті перевізники, суб’єкти господарювання, які надають автостанційні послуги, мають право фіксувати процес проведення планової, позапланової або рейдової перевірки (перевірки на дорозі) засобами фото- і відеотехніки, не перешкоджаючи проведенню таких перевірок.

 

Матеріал по темі: «Витрати на утримання сідельного тягача та вантажного напівпричіпа»

 

 

Теги: укртрансбезпека, перевірки на дорогах, постанова, власник, транспортний засіб, автомобільний перевізник, вантажні, пасажирські перевезення, таксі, рейдові перевірки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов