Податкові наслідки за результатами вчинення господарських операцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій (вирок по контрагенту, кримінальне провадження, ланцюг постачання, протокол допиту)

22 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/3895/18, адміністративне провадження № К/9901/31147/20  (ЄДРСРУ № 106390305), від 19 вересня 2022 року у справі № 640/19724/18,адміністративне провадження № К/9901/28163/20 (ЄДРСРУ № 106314890) та ін. досліджував питання щодо наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій

Господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними документами, які відображають реальність таких операцій. Сума податку для включення до податкового кредиту повинна бути підтверджена податковою накладною, виписаною постачальником на операцію з постачання товару (послуг) і зареєстрованою в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Встановлюючи правило щодо обов`язкового підтвердження сум податкового кредиту, врахованих платником ПДВ при визначенні податкових зобов`язань, законодавець, безумовно, передбачає, що ці документи є достовірними, тобто операції, які вони підтверджують, дійсно мали місце.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені для оформлення такої операції, не відповідають дійсності і не можуть бути підставою податкового обліку. Це відповідає і вимогам статті 75 КАС щодо достовірності доказів.

Превалювання сутності над формою (операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми) як принцип бухгалтерського обліку, що закріплений в статті 4 Закону №996-XIV, так само характеризує і податковий облік.

Надання контролюючому органу належним чином оформлених документів, передбачених правовими нормами, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо контролюючий орган не встановив і не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні, суперечливі або ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть свідчити підтверджені доказами доводи контролюючого органу, зокрема про наявність таких обставин, як:

• неможливість реального здійснення операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;
• відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, господарської діяльності у зв`язку з відсутності управлінського або технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;
• облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов`язані з виникненням податкової вигоди, якщо для цього виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;
• здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку; відсутність документів обліку.

Такий висновок щодо оцінки документів, наданих платником податків на підтвердження даних податкового обліку, зробив Верховний Суд України в постанові від 27.03.2012 у адміністративній справі за позовом ПП «Ангара» до ДПІ у Печерському районі м. Києва, Головного управління Державного казначейства України в м. Києві, за участю прокурора м. Києва про скасування податкового повідомлення-рішення та відшкодування ПДВ.

Такої ж правової позиції дотримується і Верховний Суд в ряді постанов, зокрема в постанові від 06.10.2020 (справа № 826/13468/18), на яку посилається ГУ ДПС в обґрунтування підстави касаційного оскарження, а також в постановах від 24.01.2018 (справа №2а-19379/11/2670), від 28.10.2019 (справа №280/5058/18), від 26.02.2020 (справа №826/1308/18), від 06.05.2020 ( справа №640/4687/19).

(!!!) Сам факт  наявності у позивача податкової накладної та інших облікових документів, виписаних від імені постачальника, не є безумовним доказом реальності господарських операцій з ним, якщо інші обставини свідчать про недостовірність інформації в цих документах. Для податкового обліку значення має саме факт поставки тим постачальником, який вказаний в первинних документах, наданих платником податків на підтвердження задекларованих сум податкового кредиту.

Наведений висновок Верховного Суду України в силу норм частини п`ятої статті 242, підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС підлягає врахуванню судом при застосуванні норм права до подібних правовідносин. Відступу від такої правової позиції Велика Палата Верховного Суду не зробила.

У постанові від 06.10.2020 (справа № 826/13468/18) Верховний Суд зробив висновок, що у разі надання контролюючим органом доказів, які спростовують дійсність чи повноту даних поданої платником податків податкової звітності, платник податків відповідно до встановленого частиною першою статті 77 КАС обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу), повинен довести, що у нього були встановлені законом  підстави для врахування задекларованих в податковому обліку даних при визначені суми податкового зобов`язання.

З`ясовуючи обставини щодо реальності вчинення господарської операції, слід ретельно перевіряти доводи контролюючого органу про фактичне нездійснення господарської операції, викладені в актах перевірки або зафіксовані іншими доказами.

Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються, тощо.

У постанові Верховного Суду від 14.05.2019 у справі №825/3990/14 викладена правова позиція, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця - права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв`язку з цим юридично дефектних первинних документів, та незважаючи на наявність у платника податку доказів сплати продавцеві вартості товарів/послуг, якщо рух коштів не забезпечений зв`язком з господарською діяльністю учасників цих операцій. При цьому, відсутність ділової мети також є підставою для відмови у наданні податкової вигоди.

Згідно з висновком Верховного Суду у постанові від 05.09.2018 (адміністративне провадження №К/9901/2599/18) наявність у платника податкової накладної є обов`язковою, але не вичерпною підставою для визначення правильності формування податкового кредиту, адже правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на податковий кредит можуть мати лише реально вчинені господарські операції з придбання товарів (послуг) із метою використання таких товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності підприємства, а не саме лише оформлення відповідних документів.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 07.07.2022 у справі №160/3364/19 відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного, зокрема у постанові від 01.12.2015 у справі №826/15034/17 (№21-3788а15), що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, у зв`язку із чим господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

У постанові від 07.07.2022 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що формулювання Верховного Суду України - «статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю» - не ґрунтується на чинних нормах матеріального права, оскільки статус у юридичному розумінні - це перелік прав та обов`язків певного суб`єкта. Водночас жоден нормативно-правовий акт в Україні не містив визначення статусу фіктивного підприємства.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суб`єкт господарювання з ознаками фіктивності є правосуб`єктним, незважаючи на дефекти при його створенні чи мету діяльності, а це суперечить висновкам Верховного Суду України про те, що «господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».

Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що вирок щодо посадової особи контрагента за статтею 205 Кримінального кодексу України, а також ухвала про звільнення особи від кримінальної відповідальності за цією статтею  у зв`язку із закінченням строків давності не можуть створювати преюдицію для адміністративного суду, якщо тільки суд кримінальної юрисдикції не встановив конкретні обставини щодо дій чи бездіяльності позивача. Такі вирок чи ухвала суду за результатами розгляду кримінального провадження мають оцінюватися адміністративним судом разом з наданими первинними документами та обставинами щодо наявності первинних документів, правильності їх оформлення, можливості виконання (здійснення) спірних господарських операцій, їх зв`язку з господарською діяльністю позивача та можливого використання придбаного товару (робіт, послуг) у подальшій діяльності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду підтримала правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 06.11.2018 у справі №822/551/18, про те, що до постановлення вироку в межах кримінального провадження протокол допиту під час досудового розслідування не може вважатися належним доказом в адміністративному судочинстві. При цьому, частиною четвертою статті 95 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу; суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Велика Палата також сформулювала висновок, відповідно до якого платник податків не може бути обмежений у використанні первинного документа для цілей податкового обліку в тому разі, якщо безпосередньо він не вносив до такого документа неправдиві (недостовірні) відомості. Всі негативні наслідки, пов`язані з недостовірністю даних, зазначених у первинному документі, мають покладатися виключно на ту особу, яка їх внесла. Отже, якщо іншою особою були внесені до документа відомості щодо учасника господарської операції, який має дефекти правового статусу, то добросовісний платник податків, який скористався відповідним документом для підтвердження даних свого податкового обліку, не може зазнавати жодних негативних наслідків у тому разі, якщо інші обставини, зазначені в первинному документі, зокрема рух відповідних активів, мали місце. При цьому має враховуватися реальна можливість платника податків пересвідчитися у тому, чи були достовірними відомості, що внесені до первинного документа його контрагентом.

Сам собою факт використання первинних документів з недостовірними даними для підтвердження обставин здійснення господарської операції не повинен автоматично вказувати на безпідставність даних податкового обліку. Натомість контролюючий орган має довести, що платник податків, приймаючи від контрагентів та використовуючи певні документи для цілей податкового обліку, діяв нерозумно, недобросовісно або без належної обачності. А це також пов`язано з фактичною можливістю й економічною доцільністю перевірки самим платником податків достовірності відомостей, які були включені до первинних документів. Мають бути наявні докази того, що розумними заходами добросовісний платник податків міг перевірити правдивість відповідних документів, а також мав достатні підстави, діючи з належною обачністю, для обґрунтованих сумнівів у їх змісті (пункт 109 постанови).

Крім того, норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами-постачальниками, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певним постачальником товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту та витрат, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом в постановах від 18.05.2018 року у справі № П/811/1508/16, від 12.06.2018 року у справі № 802/1155/17-а, від 18.11.2019 року у справі № 808/3356/17.

ВИСНОВОК: Отже, визначальним для вирішення спорів про наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій є дослідження сукупності обставин та первинних документів, які можуть як підтверджувати, так і спростовувати реальність господарських операцій.

Саме по собі:

• лише наявність вироку щодо контрагента платника податків;
• лише факт порушення кримінального провадження відносно контрагента та отримання під час таких свідчень особи щодо не прийняття участі у створенні і діяльності підприємства;
• лише податкова інформація щодо контрагентів по ланцюгу постачання; лише незначні помилки в оформленні первинних документів (окремо) - не є самостійними та достатніми підставами для висновку про нереальність господарських операцій.

 

P.s. Водночас, у сукупності з іншими обставинами справи наявність або відсутність таких документів чи обставин можуть свідчити на спростування або підтвердження позиції контролюючого органу.

 

Матеріал по темі: «Статус фіктивного підприємства СУМІСНИЙ з легальною підприємницькою діяльністю»

 

Теги: фіктивність, фіктивний директор, фіктивне підприємництво, нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Проведення судового засідання у режимі відеоконференції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Проведення судового засідання у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою програмного забезпечення «Easycon»

15 вересня 2022 року Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду  в рамках справи № 991/3285/22, провадження №11-сс/991/269/22 (ЄДРСРУ № 106267420) досліджувала питання щодо проведення судового засідання у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою програмного забезпечення «Easycon».

Судове провадження може здійснюватися у режимі відеоконференції під час трансляції з іншого приміщення, у тому числі яке знаходиться поза межами приміщення суду (дистанційне судове провадження), у разі: 1) неможливості безпосередньої участі учасника кримінального провадження в судовому провадженні за станом здоров`я або з інших поважних причин (ст. 138 Кримінального процесуального кодексу України /далі - КПК/); 2) необхідності забезпечення безпеки осіб; 3) проведення допиту малолітнього або неповнолітнього свідка, потерпілого; 4) необхідності вжиття таких заходів для забезпечення оперативності судового провадження; 5) наявності інших підстав, визначених судом достатніми (ч. 1 ст. 336 КПК).

Із відповідного переліку вбачається, що введення законодавцем до кримінального процесуального закону положень п. п. 1, 4, 5 ч. 1 ст. 336 КПК, які передбачають можливість проведення судових засідань у режимі відеоконференції, було обумовлено, з одного боку, необхідністю у ситуаціях, коли участь певних осіб у судовому розгляді є обов`язковою, скоротити строки кримінального провадження (підп. 6 п. 3 пояснювальної записки до проекту КПК), а з іншого боку, потребою створити умови, які дозволяли б забезпечувати людям, незалежно від їх майнового стану, місця проживання, стану здоров`я чи перебування в умовах дії складних життєвих обставин, можливість скористатися правом на безпосередню участь у розгляді їх справи судом, установленим законом.

Водночас ураховуючи, що в ч. 1 ст. 336 КПК законодавець використав слово «може», то така норма кримінального процесуального закону закріплює не обов`язок, а право суду прийняти рішення стосовно проведення судового засідання чи засідань у режимі відеоконференції.

Разом із тим, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків (ч. ч. 1, 2, 6 ст. 22 КПК).

Вищевказане у поєднанні із положеннями ч. 1 ст. 336 КПК вказує на те, що клопотання стосовно проведення судового засідання у режимі відеоконференції (1) має містити не лише наведення фактів, наявність яких обумовлює потребу в дистанційному судовому провадженні, (2) але й до нього зазвичай повинні бути долучені докази, які б підтверджували існування однієї з підстав, передбачених у ч. 1 ст. 336 КПК.

Так, дійсно відповідно до п. 10 рекомендацій Ради суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану від 02.03.2022, якщо за об`єктивних обставин учасник провадження не може брати участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою технічних засобів, визначених КПК, як виняток допускати участь такого учасника в режимі відеоконференції за допомогою будь-яких інших технічних засобів, в тому числі і власних.

Крім того, якщо через об`єктивні обставини учасник кримінального провадження не може брати участь у засіданні в режимі відеоконференцзв`язку за допомогою технічних засобів, визначених КПК, як виняток можна допускати участь такого учасника в режимі відеоконференцзв`язку за допомогою інших засобів, при цьому треба звернути увагу на роз`яснення такому учаснику його процесуальних прав та обов`язків (п. 7 листа Верховного Суду №1/0/2-22 від 03.03.2022 «Щодо окремих питань здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану»).

Поруч із наведеним, проведення судового засідання в Україні у режимі відеоконференції забезпечується лише ліцензованою програмою TrueConf, яка забезпечує учасникам процесу інформаційну безпеку (ухвали Верховного Суду від 11.04.2022 у справі №572/499/20 та від 12.05.2022 у справі №442/3912/19).

Водночас проведення судового розгляду у кримінальному провадженні, зокрема й апеляційного, за допомогою власних засобів зв`язку, у тому числі з використанням програми EasyCon, положеннями чинного законодавства не регламентовано (ухвала Верховного Суду від 12.05.2022 у справі №442/3912/19).

І, як передбачено вимогами ч. 2 ст. 342 КПК, секретар судового засідання доповідає суду, хто з учасників судового провадження, викликаних та повідомлених осіб прибув у судове засідання, встановлює їх особи, повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відомі. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 345 КПК судовий розпорядник роздає особам, які беруть участь у судовому розгляді, пам`ятку про їхні права та обов`язки, передбачені цим Кодексом.

Таким чином здійснення судового провадження в режимі відеоконференції з використанням програмного забезпечення EasyCon поза межами приміщення суду позбавить можливість суд виконати вимоги ст. 342-345 КПК та дотриматись процедури апеляційного розгляду (ухвала Верховного Суду від 28.04.2022 у справі №583/1283/20).

Більше того, наказом Державної судової адміністрації України №169 від 08.04.2020 затверджено Порядок роботи з технічними засобами відеоконференцзв`язку під час судового засідання в адміністративному, цивільному та господарському процесах за участі сторін поза межами приміщення суду /далі - Порядок/. При цьому проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами суду у кримінальному процесі вказаним Порядком не передбачено (ухвала Верховного Суду від 28.04.2022 у справі №583/1283/20).

 

Матеріал по темі: «Звернення особи до суду в електронному вигляді без використання ЄСІТС»

 

Теги: електронний позов, электронный иск, ЕЦП, електронно-цифровий підпис, подання позову через електронний суд, електронний суд, єдина судова інформаційна (автоматизована) система, ЄСІТС, судова практика, Адвокат Морозов

 

Відмежування шахрайства від цивільно-правових деліктів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: розмежування кримінально-караного злочину від цивільно-правової угоди

16 серпня 2022 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 442/3912/19, провадження № 51-6128км21 (ЄДРСРУ № 105852838)  дослідив питання щодо розмежування кримінально-караного злочину від цивільно-правової угоди (шахрайство від цивільно-правових деліктів).

Згідно зі ст. 190 КК України шахрайство - це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Відмежовуючи шахрайство від цивільно-правових деліктів, слід виходити з того, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов`язання може бути кваліфіковане як шахрайство, якщо встановлено, що винна особа вже в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, а зобов`язання - не виконувати.

Розмежування кримінально-караного злочину від цивільно-правової угоди слід проводити не по тому, як оформлені укладені між сторонами договори, а по тому, що стало результатом цієї договірної діяльності. Якщо одна сторона, приймаючи на себе зобов`язання, не має ніяких реальних можливостей і бажання їх виконувати, мова йде про шахрайство.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.09.2020 р. у справі №755/10138/16-к.

Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 5-250кс16, наявність формальних (навіть належним чином оформлених) цивільно-правових відносин, за допомогою яких суб`єкт прагне завуалювати свій злочинний умисел, за наявності підстав не повинна бути перешкодою для оцінки скоєного як злочину, передбаченого ст. 190 КК України.

Як засвідчує судова практика, доказування суб`єктивної сторони досить часто ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності всіх доказів, які вказують на характер дій обвинуваченого, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння, обстановку, в якій діяла відповідна особа, тощо, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) таких елементів суб`єктивної сторони злочину, як прямого умислу та корисливого мотиву.

За для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням (див. постанови Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 8 жовтня 2019 р. у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 р. у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 р. у справі № 760/23459/17 та ін.).

ВИСНОВОК: Таким чином, для доведення перед судом відсутності складу злочину, необхідно надати докази реальних можливостей та бажання виконати взяті на себе зобов`язання .

Подібна за змістом позиція викладена 20 жовтня 2021 року Верховним Судом Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 759/14119/17, провадження № 51-2274км21 (ЄДРСРУ № 100614114).

 

Матеріал по темі: «Недопустимість ініціювання позовного провадження для оцінки доказів у кримінальному провадженні»

 

Особливий статус заставодержателя у справі про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечений кредитор має право на оскарження ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство

31 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/909/21 (ЄДРСРУ № 105981925) та від 15 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/2498/18 (ЄДРСРУ № 106303998) досліджував питання щодо особливого статусу заставодержателя у справі про банкрутство.

Вирішуючи поставлене питання, Верховний Суд колегія суддів Верховного Суду звертається до правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19.

Так, у справі про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення, звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.

Відповідна правова позиція не має законодавчого відтворення ані в ГПК України, ані в Законі України "Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом" або Кодексі України з процедур банкрутства, однак є усталеною під час перегляду справ про банкрутство та викладена суддями судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07.07.2020 у справі № Б-39/27-09, від 11.06.2020 у справі № 916/3206/17, від 03.06.2020 у справі № 910/18031/14, від 19.05.2020 у справі № 908/2332/19, від 03.03.2020 у справі № 904/7965/16, від 20.02.2019 у справі № 5005/2329/2011, від 16.01.2020 у справі № 911/5186/14.

Відповідно до положень статті 1 Кодексу України з процедур банкрутства учасники у справі про банкрутство - сторони, арбітражний керуючий, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір. Сторони у справі про банкрутство - конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), забезпечені кредитори, боржник (банкрут).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Аналогічна норма також міститься у статті 572 ЦК України.

Стаття 589 ЦК України передбачає, що у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право  задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частина третя статті 590 ЦК України встановлює, що у разі ліквідації юридичної особи - заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов`язання, забезпеченого заставою. Аналогічні положення містить стаття 20 Закону України "Про заставу".

Частинами першою, другою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. У разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи - іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов`язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.

Питання особливого правового захисту прав забезпеченого кредитора знаходило своє відображення у Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" на всіх стадіях процедури банкрутства.

Отже, з моменту введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства правове регулювання статусу забезпеченого кредитора, зокрема в частині порядку набуття ним статусу учасника (сторони) у справі про банкрутство, не змінилося.

Тобто наявність забезпечення виконання грошового зобов`язання у вигляді застави/іпотеки надає такій особі (статус кредитора якої ще не підтверджено) певні особливості у статусі і обсязі протягом процедур банкрутства порівняно з іншими кредиторами боржника.

Відповідно до висновків про застосування норми права, викладених Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суд у постанові від 22.10.2019 у справі №    910/11946/18, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" наслідки, що настають з моменту порушення справи про банкрутство, полягають, зокрема, в обмеженні прав заставодержателя майна боржника вільно обирати способи та процедуру звернення стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно, а також в особливостях задоволення вимог забезпечених кредиторів до боржника - лише в порядку, передбаченому Законом про банкрутство, та в межах провадження у справі про банкрутство.

А тому ухвала про відкриття провадження у справі про банкрутство має наслідком зміну порядку задоволення вимог заставодержателя майна боржника, у зв`язку з чим є судовим рішенням, яке ухвалено про права та інтереси цієї особи, що надає заставодержателю права заперечувати у підготовчому засіданні відкриття провадження у справі про банкрутство боржника з наділенням у такому разі заставодержателя процесуальними правами учасника у справі про банкрутство - щодо подання клопотань, надання доказів тощо, а відповідно, і процесуальним правом на оскарження ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство у розумінні частини першої статті 254 ГПК України. Такий висновок Верховного Суду ґрунтується на нормах матеріального права, що регулюють питання застави та відповідних прав (ЦКУ, Закон України "Про заставу", Закон України "Про іпотеку").

Аналогічна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19.

ВИСНОВОК: Особливий статус заставодержателя у справі про банкрутство, надає право останньому користуватися своїм процесуальним правом на оскарження ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство у розумінні ч. 1 ст. 254 ГПК України.

 

Матеріал по темі: «Заперечення боржника, які унеможливлюють відкриття справи про банкрутство?»

 

Теги: банкрутство, боржник, кредитор, санація, ліквідація, кредиторські вимоги, оскарження правочину, заперечення боржника, кредиторські вимоги, відкриття провадження, справа про банкрутство, керуючий санацією, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами за відповідними дозволами

20 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/6305/21, адміністративне провадження № К/990/10045/22  (ЄДРСРУ № 106339018) досліджував питання щодо викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами повинні здійснюватися виключно за відповідними дозволами.

За приписами ч. 2 ст. 10 Закону України від 15 червня 1991 року № 1264-XII «Про охорону навколишнього природного середовища» (далі - Закон № 1264-XII) діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України.

Частиною третьою статті 50 Закону № 1264-XII передбачено, що діяльність фізичних та юридичних осіб, що завдає шкоди навколишньому природному середовищу, може бути припинена за рішенням суду.

За правилами частини першої статті 20-2 Закону № 1264-XII визначено, що до компетенції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, у сфері охорони навколишнього природного середовища належить зокрема:

а) організація і здійснення у межах компетенції державного нагляду (контролю) за додержанням центральними органами виконавчої влади та їх територіальними органами, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, а також юридичними особами - нерезидентами вимог законодавства про поводження з відходами;

в) обмеження чи зупинення (тимчасове) діяльності підприємств і об`єктів незалежно від їх підпорядкування та форми власності, якщо їх експлуатація здійснюється з порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, законодавства про оцінку впливу на довкілля, вимог дозволів на використання природних ресурсів, з перевищенням нормативів гранично допустимих викидів впливу фізичних та біологічних факторів і лімітів скидів забруднюючих речовин;

е) надання обов`язкових до виконання приписів щодо усунення виявлених порушень вимог законодавства з питань, що належать до його компетенції, інформування дозвільних органів про надані приписи суб`єктам господарювання, що здійснюють діяльність на підставі дозволів у сфері охорони навколишнього природного середовища, та здійснення контролю за їх виконанням;

й) вживати в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів, виступати позивачем та відповідачем у судах.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 2017 року № 275 затверджено Положення про Державну екологічну інспекцію України, відповідно до якого Державна екологічна інспекція України (Держекоінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

Згідно з пунктом 3 цього Положення про Державну екологічну інспекцію України основними завданнями Держекоінспекції є:

1) реалізація державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів;

2) здійснення у межах повноважень, передбачених законом, державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства, зокрема, щодо поводження з відходами.

Держекоінспекція здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 7 Положення про Державну екологічну інспекцію України).

За визначенням понять, наведених у абзаці другому, третьому статті 1 Закону України від 05 квітня 2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 877-V) державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища;

заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та в інших формах, визначених законом.

Виробництво (виготовлення) або реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг суб`єктами господарювання можуть бути зупинені повністю або частково виключно за рішенням суду (частина 5 статті 4 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»).

Згідно із частинами шість-дев`ять статті 7 Закону № 877-V за результатами здійснення планового або позапланового заходу посадова особа органу державного нагляду (контролю) складає акт, який повинен містити відомості, передбачені цією статтею.

На підставі акта, складеного за результатами здійснення заходу, в ході якого виявлено порушення вимог законодавства, орган державного нагляду (контролю) за наявності підстав для повного або часткового зупинення виробництва (виготовлення), реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг звертається у порядку та строки, встановлені законом, з відповідним позовом до адміністративного суду. У разі необхідності вжиття інших заходів реагування орган державного нагляду (контролю) протягом п`яти робочих днів з дня завершення здійснення заходу державного нагляду (контролю) складає припис, розпорядження, інший розпорядчий документ щодо усунення порушень, виявлених під час здійснення заходу (частина сьома статті 7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»).

Припис - обов`язкова для виконання у визначені строки письмова вимога посадової особи органу державного нагляду (контролю) суб`єкту господарювання щодо усунення порушень вимог законодавства. Припис не передбачає застосування санкцій щодо суб`єкта господарювання. Припис видається та підписується посадовою особою органу державного нагляду (контролю), яка здійснювала перевірку (частина 8 статті 7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»).

Розпорядження або інший розпорядчий документ органу державного нагляду (контролю) - обов`язкове для виконання письмове рішення органу державного нагляду (контролю) щодо усунення виявлених порушень у визначені строки. Розпорядження видається та підписується керівником органу державного нагляду (контролю) (головою державного колегіального органу) або його заступником (членом державного колегіального органу).

(!!!) Зі змісту вищенаведених правових норм вбачається, що винесення припису та звернення до суду із позовом щодо повного або часткового припинення виробництва - це два різних засоби реагування органу державного нагляду, які застосовуються окремо.

У постановах Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі №    640/4506/19 та від 07 грудня 2020 року у справі № 340/1451/20 зроблено висновки, зміст яких дає підстави стверджувати, що застосування заходів реагування у вигляді зупинення експлуатації підприємства є тимчасовим заходом, який направлений на попередження настання негативних наслідків, викликаних наявністю порушень вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, а винесення припису та звернення до суду із позовом щодо повного або часткового припинення виробництва - це два різних засоби реагування органу державного нагляду, які можуть застосовуватись окремо, незалежно і самостійно, оскільки переслідують різну мету.

В свою чергу повне або часткове зупинення виробництва є більш суворим заходом реагування за винесення припису.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 816/1349/16, від 10 квітня 2020 року у справі № 560/1370/19 та від 25 травня 2022 року у справі № 420/6009/20.

Так, Верховний Суд у постановах від 11 вересня 2019  року у справі № 807/1410/17 та від 31 березня 2021 року у справі № 804/3983/18 звертав увагу на те, що захід реагування у вигляді повного зупинення будівництва (робіт) є виключним заходом, обрання якого є можливим у разі, якщо виявлені порушення реально створюють загрозу життю та/або здоров`ю людей. При обранні такого заходу реагування, позивачем, як суб`єктом владних повноважень, і судом, відповідно, мають враховуватися принцип співмірності обраного заходу реагування тим порушенням, які виникли та тим, які залишилися не усунутими на час розгляду справи, а також дотримання справедливого балансу між інтересами відповідача і публічними інтересами. З цього приводу Верховний суд зазначає, що здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоров`ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється в силу прямої вказівки про це у статті 246 Господарського кодексу України.

Водночас застосування заходів реагування у сфері державного нагляду (контролю) є необхідним оперативним та превентивним способом впливу на порушника з метою усунення існування загрози життю та здоров`ю людей. Застосування таких заходів обумовлюється виключно наявністю підстав, які свідчать про загрозу для життя і здоров`я людей внаслідок забруднення довкілля.

Заходи реагування у сфері державного нагляду (контролю) покликані запобігти поширенню негативного впливу виробництва на навколишнє середовище та здоров`я громадян, а його застосування в найкоротші строки покликане мінімізувати такий вплив і шкоду.

За своїм змістом і суттю такого заходу, він застосовується до усунення виявлених порушень та існування реальної загрози життю та/або здоров`ю людей.

ВИСНОВОК: Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися на підставі відповідного дозволу.

Разом з цим, необхідність отримання суб`єктом господарювання відповідного дозволу виникає за наявності певних умов: по-перше - це вставання факту, того, що певний об`єкт є джерелом викиду, тобто є об`єктом (підприємством, цехом, агрегатом, установкою, транспортним засобом тощо), з якого надходить в атмосферне повітря забруднююча речовина або суміш таких речовин, а норматив якості атмосферного повітря не відповідає критеріям якості атмосферного повітря, який відображає гранично допустимий максимальний вміст забруднюючих речовин в атмосферному повітрі і при якому відсутній негативний вплив на здоров`я людини та стан навколишнього природного середовища; по друге - такий об`єкт має експлуатуватись.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі № 160/301/19 та від 20 квітня 2022 року у справі № 420/6935/19.

 

Матеріал по темі: «Екологічний податок за викиди в атмосферне повітря метану»

 

Теги: екологічний податок, викиди забруднюючих речовин, атмосферне повітря, забруднююча речовина, природний газ, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов