Визначення реальної вартості проданого автомобіля при поділі майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення ринкової вартості проданого одним із подружжя автомобіля при поділі спільно нажитого майна подружжя

17 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 545/2396/20, провадження № 61-4894св22 (ЄДРСРУ № 106116488) досліджував питання щодо визначення ринкової (реальної) вартості проданого одним із подружжя автомобіля (майна) при поділі спільно нажитого майна подружжя.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція також висловлена ще у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частини перша, четверта статті 65 СК України).

Згідно правового висновку Верховного суду України у справі за №6-54цс17 від 16.08.2017 згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Згідно висновку Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду в постанові від 05 квітня 2019 року у справі № 645/4711/15-ц (61-40897св 18) один із подружжя може вимагати від іншого із подружжя 1/2 частину вартості спільного майна, якщо один із них здійснив його відчуження проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби.

Частинами першою, четвертою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

(!!!) Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц (провадження № 61-10442св18), від 09 грудня 2020 року у справі № 301/2231/17 (провадження № 61-5392св19), від 07 квітня 2021 року у справі № 402/849/18 (провадження № 61-8383св19), в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 755/20923/14-ц: при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна;

- у справі № 127/7029/15-ц: у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на частку у спільному майні;

- у справі № 301/2231/17: у випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) зазначено, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на частку у спільному майні. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки спірний автомобіль придбаний сторонами під час їх перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти, то це майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Відповідач здійснив продаж транспортного засобу без повідомлення про це позивача та без отримання її згоди, тому має відшкодувати останній 1/2 частину його вартості, визначену відповідно до висновку (акта) експертної оцінки, за яким вартість транспортного засобу становить 132 500 грн;

- у справі № 402/849/18: у разі, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Визначаючи розмір компенсації вартості частки автомобіля, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що у договорі купівлі-продажу автомобіля визначена вартість його продажу. Водночас суди не врахували, що у договорі купівлі-продажу спірного автомобіля його ціна визначається за згодою сторін, яка може не відповідати його дійсній вартості, а також на момент поділу майна вартість автомобіля може змінитися, а тому під час вирішення спору суд зобов`язаний був врахувати дійсну його вартість. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18). Звертаючись до суду з позовом, позивач на обґрунтування вартості спірного автомобіля надала звіт про оцінку майна, за яким середня ринкова вартість транспортного засобу становить 489 530 грн. Відповідач на спростування розміру ринкової вартості автомобіля інших доказів суду не надав, не звертався із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи, не надав суду заперечень щодо звіту про оцінку транспортного засобу, а тому Верховний Суд дійшов висновку, що саме ці обставини, з`ясовані судами на підставі звіту, підлягали врахуванню ними під час визначення належного розміру компенсації частини спільного майна колишнього подружжя.

ВИСНОВОК: У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.

Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно, що відповідає правовому висновку, викладеному, зокрема у вищенаведеній постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18).

 

Матеріал по темі: «Поділ неподільної речі (автомобіля) між подружжям»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Заміни сторони виконавчого провадження, якщо таке закінчено

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість заміни сторони виконавчого провадження, якщо таке закінчено

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21 уточнила висновок щодо можливості заміни сторони виконавчого провадження, якщо таке закінчено. 

Зокрема, у пунктах 80, 81, 84, 86, 90, 92, 94 та 97 указаної постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що на стадії виконання судового рішення як на завершальній стадії судового провадження можлива заміна сторони у виконавчому провадженні як юридичному процесі правонаступником за наявності відкритого виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження та до його закінчення заміна сторони виконавчого провадження (з одночасною заміною відповідного учасника справи) правонаступником здійснюється у порядку, передбаченому статтею 442 ЦПК України з урахуванням підстав, визначених статтею 55 ЦПК України. У цьому випадку норми статті 442 ЦПК України, що містить процесуальні особливості здійснення правонаступництва у виконавчому провадженні, застосовуються разом з нормами статті 55 ЦПК України.

Натомість як до відкриття виконавчого провадження, так і після його закінчення заміна учасника справи правонаступником здійснюється на підставі статті 55 ЦПК України, а в окремих випадках також на підставі частини п`ятої статті 442 ЦПК України.

(!!!) Відповідно, тільки до закінчення виконавчого провадження можна ставити питання про заміну сторони виконавчого провадження, а якщо виконавче провадження закінчене, то заміна відповідної сторони цього виконавчого провадження правонаступником є неможливою без його відновлення відповідно до умов законодавства.

Вчинення процесуальних дій безпосередньо в межах виконавчого провадження як юридичного процесу, спрямованих на виконання судового рішення, можливе лише за умови відкритого виконавчого провадження.

Наслідком закінчення виконавчого провадження є те, що виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» (абзац другий частини першої статті 40 цього Закону), зокрема, у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу буде визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку (частина перша статті 41 Закону України «Про виконавче провадження»).

Частиною першою статті 2 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Заміна будь-якого учасника справи судом носить не виключно формальний характер, покликаний зафіксувати процесуальне правонаступництво на підставі матеріального правонаступництва, а здійснюється саме для реалізації завдань цивільного судочинства, передбачених частиною першою статті 2 ЦПК України, в межах стадій судового процесу.

Ураховуючи завдання виконавчого провадження як складової судового провадження, процесуальною метою заміни як сторони відкритого виконавчого провадження, так і сторони справи (стягувача у виконавчому документі) в цьому контексті є отримання виконання судового рішення в межах виконавчого провадження. За відсутності підстав відновлення виконавчого провадження, яке було закінчене, досягнення цієї процесуальної мети неможливе. Тому разом із заявою щодо правонаступництва, якщо виконавче провадження закінчене, заявник має здійснювати процесуальні дії (наприклад, оскаржити постанову про закінчення виконавчого провадження), спрямовані на відновлення виконавчого провадження, а суд має оцінювати ці питання в комплексі.

Тобто, у випадку закінчення виконавчого провадження заявник, що звертається з заявою про заміну сторони виконавчого провадження, повинен поставити перед судом питання щодо відновлення виконавчого провадження (оскарження постанови про закінчення виконавчого провадження). За відсутності підстав для відновлення закінченого виконавчого провадження відсутні й підстави для процесуального правонаступництва.

Отже, не можна замінити сторону виконавчого провадження, яке було закінчене, якщо не існує підстав для відновлення виконавчого провадження, з приводу чого особа має звернутися до суду, надавши переконливі аргументи щодо такого відновлення.

Окрім цього, 14 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 1519/2-1141/11, провадження № 61-4323 св 22 (ЄДРСРУ № 106264415) наголосив, що стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення документа до виконання, оскільки у разі пропуску такого строку виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби/приватним виконавцем без прийняття до виконання. Отже, за межами цього процесуального строку виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 25 червня 2019 року у справі № 910/10031/13 та від 11 березня 2021 року у справі № 910/2954/17).

(!!!) Особа, на користь якої видано виконавчий документ, набуває статусу стягувача з моменту видачі такого виконавчого документа, а не з моменту відкриття виконавчого провадження. Але разом з тим ця особа до відкриття виконавчого провадження як юридичного процесу є лише стягувачем у виконавчому документі на стадії виконання судового рішення з відповідним потенціалом прав у виконавчому провадженні, які повноцінно реалізує лише у статусі стягувача як сторони відкритого виконавчого провадження, за виключеннями, передбаченими законодавством. Тому заміна стягувача як сторони виконавчого провадження неможлива, якщо заява правонаступника про це подана, зокрема, після спливу строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, і він не був поновлений судом. Водночас заміна стягувача у виконавчому документі іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) допускається на будь-якій стадії судового процесу, у тому числі до відкриття виконавчого провадження.

При вирішенні питання про заміну сторони виконавчого провадження суди мають встановити, чи не сплив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки за межами цього процесуального строку виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання. Після спливу строку виконавчого провадження не може вирішуватись питання про заміну сторони виконавчого провадження.

ВИСНОВОК: Для вирішення питання щодо заміни сторони у виконавчому провадженні вирішальним є встановлення наявності відкритого виконавчого провадження, в якому ставиться таке питання та/або дотримання процесуального строку щодо  пред`явлення виконавчого документа до виконання.

 

Матеріал по темі: «Заміна сторони виконавчого провадження на підставі виконавчого напису нотаріуса»

 

Теги: заміна сторони, закінчення виконавчого провадження, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Як не платити по боргам попередніх власників нерухомості за комуналку?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зобов`язання комунальної організації виключити з обліку по особовому рахунку заборгованість попередніх власників квартири

14 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/1807/21, провадження № 61-2572 св 22 (ЄДРСРУ № 106264414) досліджував питання щодо сплати комунальних боргів попереднього власника нерухомості.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статей 66, 67, 162 ЖК України за користування житловим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується плата за утримання будинку, прибудинкової території та плата за спожиті комунальні послуги.

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

(!!!) Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

Відповідно до статті 322 ЦК України на власника покладається тягар утримання майна.

Проте, новий власник майна не зобов`язаний повертати борги попереднього власника, якщо суд установить, що він не брав на себе обов`язку з їх сплати. Договори про надання послуг не обтяжують майна.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 01 вересня 2020 року у справі № 686/6276/19 (провадження № 61-3604св20), від 15 жовтня 2020 року у справі № 522/19127/18 (провадження № 61-20547св19), при цьому зроблено висновок про те, що діючим законодавством не передбачено обов`язку покупця квартири сплачувати борги попередніх власників (наймачів) квартири за отримані ними раніше житлово-комунальні послуги, якщо це прямо не оговорено в договорі купівлі-продажу.

Окрім цього, 26 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/11406/20, провадження № 61-18079св21 (ЄДРСРУ № 102941107) підтримав вищевказану позицію.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення,   в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов`язання.

Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах. При цьому такими учасниками є: споживач, виробник, виконавець. Виробник може бути одночасно і виконавцем.

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до пункту 6 частини другої статті 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець (підприємство, яке надає житлово-комунальні послуги) зобов`язаний проводити відповідні перерахунки розміру плати за житлово-комунальні послуги у разі їх ненадання.

Згідно з частиною першою статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статей 66, 67, 162 ЖК України за користування житловим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується плата за утримання будинку, прибудинкової території та плата за спожиті комунальні послуги.

Власність, відповідно до частини четвертої статті 319 ЦК України, зобов`язує; зокрема, за статтею 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договори про надання послуг не обтяжують майно, тому за відсутності відповідної умови в договорі про  відчуження нерухомого майна вимоги до нового власника про стягнення заборгованості за  отриманими комунальними послугами попереднього власника є безпідставними.

ВИСНОВОК: Новий власник майна не зобов`язаний повертати борги попереднього власника, якщо суд установить, що він не брав на себе обов`язку з їх сплати.

 

Матеріал по темі: «Новий власник не повинен сплачувати борги попередника за електропостачання»

 

Визначення митної вартості на підставі нелегалізованих документів отриманих від інших держав

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримання контролюючим органом офіційної документально-підтвердженої інформації від уповноважених органів іноземних держав щодо вартості ввезених товарів

14 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/1862/20, адміністративне провадження № К/9901/144/21 (ЄДРСРУ № 106243158) досліджував питання щодо отримання контролюючим органом офіційної документально-підтвердженої інформації від уповноважених органів іноземних держав щодо вартості ввезених товарів.

Стаття 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

В даній справі контролюючим органом було призначено перевірку та обґрунтування її висновків здійснювалось на підставі документів органу іноземної держави, без перекладу на українську мову та нелегалізованих в установлений законом спосіб.

Так, підставою для висновку про заниження суб`єктом господарювання податкових зобов`язань, під час ввезення товарів на митну територію України, може слугувати лише офіційна документально-підтверджена інформація від уповноважених органів іноземних держав щодо, зокрема, вартості ввезених товарів. Крім того, така інформація повинна підтверджувати або не підтверджувати автентичність поданих документів щодо ввезених товарів.

Указаний висновок знайшов своє відображення у постанові Верховного Суду від  05.03.2019 у справі № 820/305/17 та від 01 квітня 2021 року у справі № 140/902/19.

Відповідно до частини першої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною першою статті 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином Верховний суд наголошує, що копії документів, отримані від митних органів іноземних держав, на підставі яких контролюючий орган зробив висновок про заниження платником податкових зобов`язань зі сплати податку на додану вартість, ввізного мита із ввезених на митну територію України товарів та додаткового імпортного збору є неналежними доказами у адміністративній справі, оскільки не перекладені на державну мову, а тому вказане не дає можливості зробити обґрунтовані висновки щодо їх змісту.

Зазначені висновки також узгоджуються із правовими позиціями викладених у постановах Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 821/2067/17 та від 08.08.2019 у справі №  2а/0370/1152/12.

 

Матеріал по темі: «Визначення та коригування митної вартості за другорядним методом»

 

 

Теги: митниця, визначення митної вартості, ціна договору, декларація, основний метод, коригування, оскарження рішення митниці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Міністерства юстиції України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заходи забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Міністерства юстиції України прийнятого за наслідками розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора

07 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/18997/21 (ЄДРСРУ № 106130352) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Міністерства юстиції України.

Згідно з частинами 1, 2 статті 136 ГПК господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача (боржника) або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації  в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача. За положеннями статей 136, 137 ГПК України заходи забезпечення позову є одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є запобігання можливому порушенню в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому ґарантується виконання судових актів. Цим забезпечується можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Тобто, забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача.

Сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 74 ГПК, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

При вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням таких умов: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між заявленим заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, імовірності ускладнення чи непоновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Водночас заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина 4 статті 137 ГПК).

Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Відповідно до частини 1 статті 137 ГПК позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; (пункт 3 частини 1 статті 137 виключено на підставі Закону № 460-IX від 15.01.2020); 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; (пункт 7 частини 1 статті 137 виключено на підставі Закону № 460-IX від 15.01.2020); 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Разом із тим у випадку звернення особи до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в такому випадку має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. При цьому в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду (така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18).

Водночас, зі змісту частини 1 статті 137 ГПК, у якій визначено заходи забезпечення позову, серед перелічених цією статтею заходів забезпечення позову відсутній такий захід, як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України та/або зупинення дії оскаржуваного/заперечуваного акта, натомість положеннями пункту 10 зазначеної норми встановлено, що позов забезпечується іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, за змістом статті 137 ГПК (положення частини першої якої містять вичерпний перелік заходів забезпечення позову), якщо сторона просить вжити захід забезпечення позову, що прямо не передбачений цим процесуальним законом (статтею 137 ГПК), суд на вимогу учасника справи може вжити такий захід забезпечення, що визначений іншим нормативним актом - законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

При цьому не допускається вжиття судом заходу забезпечення позову, який хоча і відповідає змісту позовних вимог, предмету спору, є необхідним з урахуванням розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, однак не передбачений ні процесуальним законом, ні іншим Законом України (міжнародним договором, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України).

Тобто визначений частиною 1 статті 137 ГПК  вичерпний перелік видів заходів забезпечення позову може доповнюватися виключно за рахунок певних заходів забезпечення позову, прямо передбачених Законами України або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Такі висновки наведено у постанові  Верховного Суду від 30.09.2021 у справі № 910/7451/21, постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21.

Відповідно до частини 1 статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції на час подання заяви про забезпечення позову у цій справі) проведення реєстраційних дій (щодо реєстрації прав/обтяжень прав) зупиняється, зокрема на підставі судового рішення про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили.

Аналогічні за змістом положення містяться і у чинній редакції зазначеної норми.

У частині 2 статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зазначено, що судове рішення або заява власника об`єкта нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій реєструється у Державному реєстрі прав.

Державний реєстратор приймає рішення про відновлення реєстраційних дій на підставі судового рішення про скасування судового рішення, що було підставою для прийняття рішення про зупинення проведення реєстраційних дій та/або судового рішення про скасування заборони вчинення реєстраційних дій, або на підставі заяви власника об`єкта нерухомого майна про відкликання власної заяви про заборону вчинення реєстраційних дій, зареєстрованих у Державному реєстрі прав ( частина 3 статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

За таких обставин у спорі про скасування наказу Міністерства юстиції України, прийнятого за наслідками розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції - щодо реєстраційної дії (відмови у її вчиненні) відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вжиття такого заходу забезпечення позову, як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України, не допускається, оскільки цей захід не належить до вичерпного переліку видів заходів забезпечення позову згідно із частиною 1 статті 137 ГПК: прямо не передбачений ні процесуальним законом, ні іншим Законом України (міжнародним договором, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України), як цього вимагають положення пункту 10 частини 1 статті 137 ГПК (такий висновок наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21).

Таким чином, вжиття судом такого заходу забезпечення позову, як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України хоча і узгоджується з предметом та змістом позовних вимог у спірних правовідносинах, однак не відповідає наведеним положенням законодавства (подібний за змістом висновок наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21).

ВИСНОВОК: У спорі про скасування наказу Міністерства юстиції України, прийнятого за наслідками розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції - щодо реєстраційної дії (відмови у її вчиненні) відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вжиття такого заходу забезпечення позову, як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України, не допускається.

 

Матеріал по темі: «Держреєстраторне є учасником правовідносин, що виникли на підставі реєстраційної дії»

Теги: забезпечення позову, наказ Мінюсту, скарга на реєстратора, зупинення дії наказу Мінюсту, реєстрація, право власності, оскарження дій реєстратора, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов