Заявлення відводу державному виконавцю в порядку судового контролю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість заявлення відводу  державному виконавцеві в порядку судового контролю за виконанням судових рішень

22 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  2-9/11(4-с/444/7/2020), провадження № 61-2573св21 (ЄДРСРУ № 104886054) досліджував питання щодо правової можливості заявлення відводу  державним виконавцям у виконавчому провадженні в порядку судового контролю за виконанням судових рішень.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

На виконання зазначеної норми, у ЦПК України міститься окремий розділ, присвячений питанням судового контролю.

Відповідно до статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані, зокрема, на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших Законів,  а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

(!!!) Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Тобто, з метою забезпечення реального виконання судового рішення та ефективного захисту порушених прав, ЦПК України  передбачає спеціальні форми реагування, зокрема розділом VІІ «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України визначено порядок судового контролю за виконанням судових рішень в цивільних справах.

Так, статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 447 ЦПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про виконавче провадження» у разі виявлення обставин, передбачених частиною четвертою статті 5 цього Закону, виконавець зобов`язаний заявити самовідвід та повідомити про це стягувача.

З тих самих підстав відвід виконавцю може бути заявлений стягувачем, боржником або їхніми представниками. Відвід має бути вмотивованим, викладеним у письмовій формі і може бути заявлений у будь-який час до закінчення виконавчого провадження.

Згідно з частиною другою статті 23 Закону України «Про виконавче провадження» питання про відвід державного виконавця, який не заявив самовідвід, вирішується начальником відділу, якому підпорядкований державний виконавець, про що виноситься постанова.

Питання про відвід, самовідвід начальника відділу або всіх державних виконавців зазначеного відділу вирішується керівником органу державної виконавчої служби вищого рівня. Постанова про задоволення чи відмову           в задоволенні відводу, самовідводу начальника відділу або всіх державних виконавців зазначеного відділу може бути оскаржена в 10-денний строк  у порядку, встановленому цим Законом.

У разі відводу державного виконавця виконавчий документ передається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або іншому органу державної виконавчої служби.

ВАЖЛИВО: Відмова у задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена в 10-денний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Посадові особи, які мають право на розгляд питання про відвід державного виконавця, зобов`язані розглянути заяву про відвід або самовідвід у строк до п`яти робочих днів після її надходження.

Таким чином порядок розгляду питання про відвід державного виконавця передбачений і детально регламентований статтею 23 Закону України «Про виконавче провадження», за якою відвід державного виконавця вирішується саме начальником відділу, якому підпорядкований державний виконавець.

Вирішуючи питання про відвід державного виконавця начальник відділу, якому підпорядкований державний виконавець, виносить постанову.

Заявник не позбавлений можливості, відповідно до розділу VII ЦПК України оскаржити дії, рішення або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби шляхом подання відповідної скарги, якщо вважає, що такими порушено їхні права чи інтереси. Проте у справі, яка переглядається заявник сформулював вимоги, якими заявив відвід державним виконавцям у виконавчому провадженні, що має вирішуватись в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про виконавче провадження», тобто начальником відділу, якому підпорядковані державні виконавці, а не судом в порядку судового контролю за виконанням судових рішень.

ВИСНОВОК: Питання відводу у виконавчому провадженні, зокрема і питання відводу державного виконавця, вирішується начальником відділу, якому підпорядкований державний виконавець та регламентований ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження», а не судом в порядку судового контролю за виконанням судових рішень.

 

P.s. Питання про відвід приватному виконавцю, який не заявив самовідвід, вирішується самим приватним виконавцем у строк до п’яти робочих днів після надходження заяви про відвід.

У випадку самовідводу приватного виконавця він зобов’язаний повернути виконавчий документ стягувачу або передати його за згодою стягувача іншому приватному виконавцю чи відповідному органу державної виконавчої служби.

Постанова приватного виконавця про самовідвід або про відмову у відводі може бути оскаржена стягувачем, боржником або їхніми представниками до суду.

 

Матеріал по темі: «Виключення відомостей про боржника з Єдиного реєстру боржників»

 

 

Теги: виконавче провадження, зупинення виконавчих дій, заборона заміни стягувача, видаткові операції з арештованих рахунків, припинення звернення стягнення на ЗП, зупинення строків, Верховна Рада, закон, Адвокат Морозов

Відомості про кінцевих бенефіціарних власників у 2022 р.

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження/оновлення інформації про кінцевих бенефіціарів та структури власності юрособи в умовах військового стану

Суть проблеми: Законодавством встановлено обов’язок для юридичних осіб подати відомості про кінцевих бенефіціарних власників (надалі – КБВ) та структуру власності до 11.07.2022 року.

Однак лист Мін’юсту від 09.06.2022 р. № 44816/55964-26-22/8.4.3 «Щодо подання держреєстратору інформації про кінцевих бенефіціарних власників та структури власності юрособи в умовах військового стану» надає вичерпну відповідь на це питання.

Так, пунктом 4 розділу X “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 06 грудня 2019 року № 361-IX “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення” (далі – Закон № 361-IX) встановлено, що юридичні особи повинні оновити інформацію про КБВ протягом одного року з дня набрання чинності нормативно-правовим актом, яким затверджується форма та зміст структури власності.

Положення про форму та зміст структури власності затверджене наказом Міністерства фінансів України від 19 березня 2021 року № 163, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 08 червня 2021 року за № 768/36390 (далі – Положення про структуру власності) та набрало чинності 11 липня 2021 року.

Враховуючи вищезазначене, відлік строку оновлення інформації про КБВ у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань (далі – Єдиний державний реєстр) на виконання пункту 4 розділу X “Прикінцеві та перехідні положення” Закону № 361-IX розпочався 11 липня 2021 року та триватиме до 11 липня 2022 року (включно).

Також Законом № 361-IX доповнено Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань” (далі – Закон про реєстрацію) статтею 171, якою передбачено необхідність здійснення щорічного підтвердження відомостей про КБВ.

Слід зауважити, що норми Закону № 361-IX є логічно-послідовною. Так, є норми, які першочергово зобов’язують оновити відомості про КБВ у Єдиному державному реєстрі (пункту 4 розділу X “Прикінцеві та перехідні положення”), а вже потім виникає необхідність щорічно підтверджувати відповідну інформацію.

Враховуючи зазначене, слід зробити висновок, що процес щорічного підтвердження відомостей про КБВ відповідно до положень статті 171 Закону про реєстрацію має розпочатися з 2023 року, після завершення процедури оновлення зазначених відомостей.

Водночас у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, підпунктом 1 пункту 1 Закону України від 03 березня 2022 року № 2115-IX “Про захист інтересів суб’єктів подання звітності та інших документів у період дії воєнного стану або стану війни” (далі – Закон № 2115) встановлено, що фізичні особи, фізичні особи – підприємці, юридичні особи подають облікові, фінансові, бухгалтерські, розрахункові, аудиторські звіти та будь-які інші документи, подання яких вимагається відповідно до норм чинного законодавства в документальній та/або в електронній формі, протягом трьох місяців після припинення чи скасування воєнного стану або стану війни за весь період неподання звітності чи обов’язку подати документи.

Підпунктом 2 пункту 1 Закону № 2115 визначено, що у період дії воєнного стану або стану війни, а також протягом трьох місяців після його завершення до фізичних осіб, фізичних осіб – підприємців, юридичних осіб не застосовується адміністративна та/або кримінальна відповідальність за неподання чи несвоєчасне подання звітності та/або документів, визначених підпунктом 1 цього пункту.

Також особи, які не мають фізичної можливості протягом строку, визначеного цим Законом, подати звітність чи документи, зазначені у підпункті 1 цього пункту, у зв’язку з безпосередніми наслідками їх участі у бойових діях, звільняються від адміністративної та/або кримінальної відповідальності та подають звітність чи документи протягом одного місяця з дня закінчення наслідків, які унеможливлювали їх подання (підпункт 3 пункту 1 Закону № 2115).

Враховуючи все вищезазначене, Міністерство юстиції України повідомляє, що підтримує позицію Міністерства фінансів України, викладену у листі, та погоджується з тим, що встановлені Законом № 361 зобов’язання щодо оновлення відомостей про КБВ та здійснення щорічного підтвердження відомостей про КБВ, яке, як зазначалося вище, повноцінно запроваджується з 2023 року, підпадають під дію норм Закону № 2115. Варто також зауважити, що санкції, передбачені законодавством, у такому випадку застосовуватися до суб’єктів господарювання не будуть.

 

Лист Мін’юсту від 09.06.2022 р. № 44816/55964-26-22/8.4.3

 

Теги: держреєстратор, КБВ, кінцеві бенефіціарні власники,  структура власності юрособи, подання відомостей, відомості про тов, мінюст, мінфін, Адвокат Морозов

Звільнення майна з податкової застави при наявності безнадійного боргу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості звільнення з податкової застави майна платника податків з дня визнання податкового боргу безнадійним

25 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/11297/20, адміністративне провадження № К/9901/10087/21 (ЄДРСРУ № 104466883) досліджував питання щодо стягнення/списання безнадійного податкового боргу у зв`язку зі спливом строків давності.

За правилами пункту 16.1.4. статті 16 Податкового кодексу України (далі - ПК України) платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Податковим боргом вважається сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання (підпункт 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

Підпунктом 14.1.152 пункту14.1 статті 14 ПК України визначено, що погашення податкового боргу - зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом.

Статтею 102 ПК України врегульовано питання застосування строків давності визначення грошових зобов`язань.

За змістом пунктів 88.1 та 88.2 статті 88 ПК України з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Право податкової застави виникає згідно з цим Кодексом та не потребує письмового оформлення.

Податкова застава - спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов`язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом.

У разі невиконання платником податків грошового зобов`язання, забезпеченого податковою заставою, орган стягнення у порядку, визначеному цим Кодексом, звертає стягнення на майно такого платника, що є предметом податкової застави (підпункт 14.1.155, пункт 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.

Відповідно пункту 87.2 статті 87 ПК України джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Підстави виникнення права податкової застави визначені пунктом 89.1 статті 89 ПК України, відповідно до якого право податкової застави виникає, зокрема, у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов`язання, самостійно визначеної контролюючим органом, - з дня виникнення податкового боргу (підпункт 89.1.2).

Згідно з пунктом 89.8 статті 89 цього Кодексу контролюючий орган зобов`язаний безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному державному реєстрі.

У свою чергу, підстави та строки звільнення майна платника податків з податкової застави встановлені пунктом 93.1 статті 93 ПК України, за приписами якого майно платника податків звільняється з податкової застави з дня, зокрема, 93.1.2. визнання податкового боргу безнадійним.

Згідно з пунктом 93.2 статті 93 цього Кодексу підставою для звільнення майна платника податків з-під податкової застави та її виключення з відповідних державних реєстрів є відповідний документ, що засвідчує закінчення будь-якої з подій, визначених підпунктами 93.1.1-93.1.5 пункту 93.1 цієї статті.

Пунктом 93.3 статті 93 кодексу передбачено, що порядок застосування податкової застави встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Пунктами першим та другим розділу VI Порядку застосування податкової застави контролюючими органами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 16.06.2017 р. № 586, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 14.07.2017 р. за № 859/30727, визначено, що у випадках, визначених пунктом 93.1 статті 93 глави 9 розділу II Кодексу, майно платника податків звільняється з-під податкової застави, про що такому платнику надсилається повідомлення (додаток 7).

Звільнення майна платника податків з-під податкової застави та її виключення з відповідних державних реєстрів здійснюються у порядку, передбаченому пунктом 93.2 статті 93 глави 9 розділу II Кодексу.

ВАЖЛИВО: Таким чином, підставою для звільнення майна платника податків з-під податкової застави є одна з наступних підстав:

• отримання контролюючим органом підтвердження повного погашення суми податкового боргу та/або розстрочених (відстрочених) грошових зобов`язань та процентів за користування розстроченням (відстроченням) в установленому законодавством порядку;
• визнання податкового боргу безнадійним;
• набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства;
• отримання платником податків внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження або в інших випадках, передбачених статтею 55 цього Кодексу, рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов`язання; отримання платником податків згоди контролюючого органу на відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, відповідно до статті 92 цього Кодексу.

Так, поняття безнадійного податкового боргу визначено у підпункті 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 ПК України, відповідно до якого безнадійна заборгованість - заборгованість, що відповідає одній з таких ознак як, зокрема, а) заборгованість за зобов`язаннями, щодо яких минув строк позовної давності.

Статтею 101 ПК України регулюється питання списання безнадійного податкового боргу, відповідно до пункту 101.1 якої списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.

Згідно з пунктом 101.2 статті 101 цього кодексу під терміном "безнадійний" розуміється: 101.2.1. податковий борг платника податку, визнаного в установленому порядку банкрутом, вимоги щодо якого не були задоволені у зв`язку з недостатністю майна банкрута; 101.2.2. податковий борг фізичної особи, яка:  визнана у судовому порядку недієздатною, безвісно відсутньою або оголошена померлою, у разі недостатності майна, на яке може бути звернуто стягнення згідно із законом; померла, у разі недостатності майна, на яке може бути звернуто стягнення згідно із законом; понад 720 днів перебуває у розшуку; 101.2.3. податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом; 101.2.4. податковий борг платника податків, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин); 101.2.5. податковий борг платника податків, щодо якого до Державного реєстру внесено запис про його припинення на підставі рішення суду, а для банків - на підставі рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про затвердження звіту про завершення ліквідації банку або рішення Національного банку України про затвердження ліквідаційного балансу, ухвалення остаточного звіту ліквідатора і завершення ліквідаційної процедури.

Отже, перелік підстав віднесення податкового боргу платника до безнадійного є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Крім того, у пункті 101.2 цієї статті під терміном "безнадійний податковий борг" розуміється, зокрема, податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом (підпункт 101.2.3).

Пунктом 101.5 статті 101 ПК України визначено, що контролюючі органи щокварталу здійснюють списання безнадійного податкового боргу. Порядок такого списання встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Строки давності та їх застосування визначені у статті 102 ПК України.

При цьому, згідно з пунктом 102.1 статті 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Відповідно до пункту 102.4 статті 102 ПК України у разі якщо грошове зобов`язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв`язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов`язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Якщо платіж стягується за рішенням суду, строки стягнення встановлюються до повного погашення такого платежу або визначення боргу безнадійним.

Аналізуючи зазначені норми закону, Верховний Суд дійшов висновків, що за кожним податком та збором у платника податку виникає безумовний податковий обов`язок сплатити суму такого податку чи збору в порядку і строки, визначені законом. Виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк. У разі виникнення у платника податку податкового боргу платник зобов`язаний його сплатити, а у разі несплати - податковий обов`язок не є виконаним.

У такому разі контролюючий орган здійснює заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі (пункт 95.1 статті 95 ПК України).

ВАЖЛИВО: При цьому стягнення коштів контролюючий орган має право ініціювати тільки в межах 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Податковий борг платника податків, стосовно якого минув цей строк давності, не може бути ініційований контролюючим органом до стягнення, оскільки безумовно вважається безнадійним.

У разі коли контролюючий орган ініціював до стягнення податковий борг до закінчення цього строку давності, цей податковий борг не підпадає під визначення «безнадійного», що зазначене у підпункті 101.2.3 пункту 101.2 статті 101 ПК України (податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом), тому у разі його стягнення за рішенням суду, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання, строк його стягнення може встановлюватись тільки до повного погашення заборгованості або до визнання його безнадійним тільки у випадках, передбачених підпунктами 101.2.1, 101.2.2, 101.2.4, 101.2.5 пункту 101.2 статті 101 ПК України.

Наведене узгоджується з правовою позицією щодо тлумачення пункту 102.4 статті 102 ПК України, викладеною у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 03.04.2020 у справі №822/2243/17, від 19.05.2020 у справі №826/8231/15, від 11.06.2020 у справі №823/127/17 та Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 28.07.2020 у справі № Б8/129-11 (пункт 10.6) та від 18 серпня 2021 року у справі № 922/2727/20 (ЄДРСРУ № 99225425).

Таким чином, з урахуванням викладеного, під час судового провадження у аналогічній справі, достеменно підлягає з’ясування обставина чи набув податковий борг статусу безнадійного (23 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-2002/12/1370, касаційне провадження № К/9901/51452/18, ЄДРСРУ № 104904427).

ВИСНОВОК: Визнання податкового боргу безнадійним є безумовним наслідком звільнення з податкової застави майна платника податків.

 

Матеріал по темі: «Податкова застава або погашення податкового боргу за рахунок заставного майна»

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, безнадійний борг, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Поділ майна подружжя після «цивільного шлюбу»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості визнання права спільної сумісної власності чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу («цивільного подружжя») та поділу майна

08 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 1303/1459/12, провадження № 61-11718св21 (ЄДРСРУ № 104748357) досліджував питання щодо особливостей визнання права спільної сумісної власності подружжя та поділу майна.

Встановлення факту проживання однією сім`єю

Стаття 3 СК України визначає, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення     у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до статті 74 СК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо жінка та чоловік проживають  однією  сім`єю,  але  не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно,  що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки  та  чоловіка,  які  не  перебувають  у  шлюбі  між   собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

(!!!) Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного суду  від 08.12.2021 р. у справі №531/295/19).

Між тим, факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року (після набрання чинності СК України), так як КпШС не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу (19 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/13484/19, провадження № 61-17330св21 (ЄДРСРУ № 104443518).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

ВАЖЛИВО: Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так  і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Окрім зазначеного, доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі №524/10054/16.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

ВИСНОВОК № 1: Поділ майна між «незареєстрованим подружжям» відбувається спочатку шляхом встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а тому вимога немайнового характеру (встановлення факту спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу) є обов’язковою у подібного роду спорах.

 

Поділ майна подружжя, яке істотно збільшилося у своїй вартості

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України доводить, що об`єктами права спільної сумісної власності подружжя, що підлягають поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого  з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що       є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно зі статтею 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність (22 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 206/5629/19, провадження № 61-598 св 22 (ЄДРСРУ № 104896737).

Втручання у право власності може бути визнано обґрунтованим та здійсненим із дотриманням балансу інтересів подружжя у разі наявності  у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що привели до істотного збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у кожній конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом   з урахуванням усіх її обставин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зазначила, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному  з подружжя на праві приватної власності, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальним правилом мають враховуватися здійснені капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не створюватиме підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт у такому разі не зазнає і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість особистого майна однієї зі сторін.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених витрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає їх істотними, то інший з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення вартості має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилася, не є підставою для визнання його спільним майном.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що за статтею 62 СК України не визнаються підставами для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу (20 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/457/17-ц, провадження № 61-114св22 (ЄДРСРУ № 104885923).

Примітка: Покращення стану житлового будинку та вкладені у це кошти дають підстави позивачу звертатись до відповідача з вимогою про компенсацію вкладених ним особистих затрат.

Визначення частки права власності подружжя в новобудові здійснюється відповідно до часток вкладу у зведення будівлі у період шлюбу. А сам по собі факт оформлення права власності на новобудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

ВИСНОВОК №2: Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

 

Матеріал по темі: «Поділ боргового зобов`язання між колишнім подружжям»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Порушення правил носіння та перевезення вогнепальної зброї

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративна відповідальність за порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення нагородної, вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів

Положеннями ст.ст. 1 та 2 Закону України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» передбачено, що громадяни України можуть брати участь у відсічі та стримуванні збройної агресії РФ та/або інших держав, у тому числі отримати вогнепальну зброю і боєприпаси у порядку встановленому Законом, і застосування такої зброї цивільними особами здійснюється відповідно до правил, встановлених для військовослужбовців.

Окрім цього, 29 грудня 2021 р. за № 1448 Урядом затверджено «Порядок застосування членами добровольчих формувань територіальних громад особистої мисливської зброї та набоїв до неї під час виконання завдань територіальної оборони».

Відповідно до вказаного Порядку під час перенесення або перевезення особиста мисливська зброя членів добровольчих формувань може бути у зарядженому стані та поза спеціальним чохлом, кейсом, футляром тощо, але виключно під час виконання ними завдань територіальної оборони.

Втім адміністративна відповідальність за ч.1 ст.191 КУпАП настає за порушення правил зберігання, носіння або перевезення нагородної, вогнепальної мисливської чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів громадянами, які мають відповідний документ дозвільного характеру, виданий уповноваженим державним органом на зберігання зазначеної зброї.

Стаття 191 КУпАП за своїм змістом є бланкетною адміністративно-правовою нормою, тобто нормою, яка лише називає або описує правопорушення, а для повного визначення його ознак відсилає до інших нормативно-правових актів, що наповнює норму ст.191 КУпАП більш конкретним змістом для встановлення тих ознак, які мають значення для правильної правової кваліфікації зазначеного діяння.

Серед ознак суті такого адміністративного правопорушення обов`язково повинно бути посилання на конкретний нормативно-правовий акт, яким встановлюються відповідні правила та якого не дотрималась особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, порушивши тим самим законодавчі приписи.

ВАЖЛИВО: Не зазначення у протоколі змісту норми відповідного закону чи підзаконного акту, у порушенні вимог якої обвинувачується особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, позбавляє її можливості ефективного захисту від пред`явленого обвинувачення, тобто є порушенням права на захист.

Виходячи із аналізу змісту ст.256, 278 КУпАП, при виявленні недоліків в протоколі про адміністративне правопорушення, складеному всупереч вимогам ст. 256 КУпАП, або в інших матеріалах, що перешкоджають або унеможливлюють об`єктивний розгляд справи, особа, що провадить підготовку до розгляду справи, повертає матеріали справи відповідному органу, що порушив провадження в адміністративній справі для належного оформлення.

Постановою Пленуму Верховного Суду України за № 14, від 23 грудня 2005 року, визнано правильною практику судів, які вмотивованими постановами повертають протоколи про адміністративні правопорушення, складені без дотримання вимог, передбачених ст. 256 КУпАП, відповідному правоохоронному органу для належного оформлення.

Так, об`єктивна сторона адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.191 КУпАП, полягає у порушенні правил зберігання, носіння або перевезення нагородної, вогнепальної мисливської чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів.

Вказані правила регламентуються Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом МВС України №622 від 21 серпня 1998 року.

Відповідно до п. 8.1. Інструкції дозвільна система, що здійснюється органами поліції, поширюється на бойову нарізну військових зразків зброю або виготовлену за спеціальним замовленням, охолощену, нейтралізовану, несучасну, спортивну, мисливську вогнепальну зброю, бойові припаси до зброї, основні частини зброї, пневматичну, холодну зброю, пристрої та патрони до них, що належать підприємствам, установам, організаціям, суб`єктам господарювання та громадянам.

Відповідно до п. 1 Положення «Про дозвільну систему» дозвільна система - це особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку І використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян.

За змістом пункту 2 цього Положення передбачено, що до предметів, матеріалів і речовин, підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, належать: вогнепальна зброя (нарізна воєнних зразків, несучасна стрілецька, спортивна, навчальна, охолощена, мисливська нарізна і гладкоствольна), бойові припаси до неї, холодна зброя, (арбалети, мисливські ножі тощо), пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів.

Згідно п/п 2.3.2. п. 2.3. Інструкції дозволи видаються УП ГУНП на придбання, зберігання та носіння мисливської нарізної, гладкоствольної зброї, пневматичної, холодної, охолощеної зброї, пристроїв громадянами України.

З прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» №580-VІІІ повноваження з видачі та анулювання дозволів на придбання, зберігання, носіння, перевезення і використання зброї покладено на органи Національної поліції, які до врегулювання на законодавчому рівні повноважень застосовують норми Інструкції № 622 (16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/2396/19, адміністративне провадження №К/9901/36476/19 (ЄДРСРУ № 88832480).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що дозволи на придбання, зберігання та носіння мисливської нарізної, гладкоствольної зброї, пневматичної, холодної, охолощеної зброї, пристроїв громадянами України видають управління (відділи) превентивної діяльності Головного управління національної поліції за умови подання відповідних документів. При цьому, Інструкцією № 622 визначено перелік підстав, за наявності яких органи поліції не мають права видавати дозволи на придбання, зберігання та носіння зброї (04 квітня 2022 року Восьмий апеляційний адміністративний суд у справі № 140/5408/21 пров. № А/857/69/22 (ЄДРСРУ № 103870802).

Згідно п. 12.4 зазначеної Інструкції, придбана мисливська вогнепальна нарізна, гладкоствольна зброя, основні частини зброї, охолощена, пневматична зброя, холодна зброя, пристрої протягом десяти днів з дня придбання мають бути зареєстровані в органах поліції за місцем проживання власника з одержанням дозволу на її зберігання та носіння, а пунктом 12.2 встановлено перелік документів, які необхідні для одержання громадянами в органах поліції дозволу на придбання мисливської вогнепальної нарізної, гладкоствольної зброї, пневматичної зброї, холодної та охолощеної зброї громадянами.

Відповідно до п. 8.8 глави 8 розділу II Інструкції - мисливська вогнепальна зброя - вогнепальна зброя, що відповідає вимогам, установленим до мисливської зброї технічним регламентом, а за його відсутності - національним (галузевим) стандартом.

До мисливської вогнепальної зброї належать: мисливські гвинтівки, карабіни та штуцери, гладкоствольні рушниці, гладкоствольні рушниці із свердловиною «парадокс» з нарізами 100-140 мм на початку або в кінці ствола, мисливські рушниці зі свердловиною «сюпра», комбіновані рушниці, що мають поряд з гладкими і нарізні стволи.

Згідно п. 12.13 глави 12 розділу II вказаної Інструкції - під час перенесення або перевезення вогнепальна, пневматична зброя має бути у розрядженому стані та знаходитися у спеціальному чохлі, кейсі, футлярі тощо. Під час перенесення або перевезення зброї та боєприпасів до неї, основних частин зброї, пристроїв та патронів до них власник зобов`язаний мати при собі дозвіл органу поліції на право зберігання та носіння такої зброї, основних частин зброї та пристроїв.

ВИСНОВОК: Зважаючи на викладене вбачається, що  будь-яка цивільна особа повинна неухильно виконувати вимоги Інструкції щодо погодження (зберігання, носіння, перевезення) зі зброєю, адже за її невиконання передбачена відповідальність, яка буде встановлена судом … якщо звісно в протоколі не будуть допущенні процесуальні помилки, які і повинен виявити Адвокат.

 

P.s. Вибухові пристрої згідно п. 1, 2 «Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об`єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» затверджених Постановою Верховної Ради України від 17.06.1992 №2471-XII не можуть перебувати у власності громадян.

 

Матеріал по темі: «Зброя для цивільних осіб у період воєнного стану»

 

теги: оружие, зброя, зброя для цивільних, застосування зброї, самооборона, напад, збройна агресія, воєнний стан, Верховная Рада, Кабінет Міністрів, Адвокат Морозов

Відстрочка від призову на військову службу для викладачів ВУЗів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відстрочка від призову на військову службу для викладачів ВУЗу, які не мають вченого звання та/або наукового ступеня

Відповідно до абзацу третього частини другої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також:

• наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.

(!!!) Таким чином, для того щоб викладач ВУЗу отримав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період останній повинен відповідати наступним критеріям:

• бути науковим або науково-педагогічним працівником закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій;
• мати вчене звання та/або науковий ступінь;
• працювати в ВУЗі не менш як на 0,75 ставки.

З урахуванням вказаної дискримінації 05.05.2022 р. на сайті  Верховної Ради України з’явився законопроект № 7352 «Проект Закону про внесення змін до статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" щодо відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації науковим, науково-педагогічним та педагогічним працівникам», який призначений вирішити вказану прогалину.

Так, пояснювальна записка до вищевказаного Законопроекту передбачає, що чинною редакцією Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не охоплюються педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, а також наукові та науково-педагогічні працівники, які працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки, але не мають вченого звання та/або наукового ступеня у зв’язку з об’єктивними обставинами.

Так, чинна редакція закону не враховує такі категорії наукових та науково-педагогічних працівників:

1) які не мають вченого звання у зв’язку з відсутністю деяких об’єктивних обставин (наприклад, стаж викладання не менше п’яти років для присвоєння вченого звання доцента відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України №13 від 14.01.2016 року «Про затвердження Порядку присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам);

2) які працюють на посадах доцента та професора, але без вчених звань професора або доцента;

3) з вченим званням старшого наукового співробітника;

4) працюють на посадах старших викладачів і викладачів без вченого звання та наукового ступеня на основному місці роботи;

5) працюють на посадах викладачів після завершення навчання на третьому рівні вищої освіти, але до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософії (PhD) у зв’язку з різними обставинами (наприклад, неможливість формування разової спеціалізованої ради, період між поданням документів та захистом тощо).

Окрім наведеного, згідно з даними Міністерства освіти і науки України, станом на 01 січня 2020 року у закладах вищої освіти працювали близько 4500 педагогічних працівників, на яких право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації не поширюється.

При цьому, наразі для України є актуальним питання збереження її педагогічного (викладацького) та наукового кадрового потенціалу. Вбачається, що одним з важливих напрямів у відбудові України є розвиток інновацій та наукоємних галузей економіки, що потребує відповідного кадрового забезпечення.

За таких умов виникає необхідність в усуненні в законодавстві України прогалин, які дискримінують окремі категорії наукових, науковопедагогічних і педагогічних працівників в частині права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Законопроєктом пропонується:

1) усунути вимогу щодо обов’язкової наявності в наукових та науковопедагогічних працівників закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій вченого звання та/або наукового ступеня;

2) поширення права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на педагогічних працівників закладів вищої та фахової передвищої освіти, які працевлаштовані за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.

 

P.s. Головне науково-експертне управління Верховної ради України погоджується з вказаним законопроектом, але наголошує, що законопроект не включений до Плану законопроектної роботи Верховної Ради України на 2022 рік, затвердженого постановою Верховної Ради України від 15.02.2022 № 2036-IX.

 

Матеріал по темі: «Студенти та викладачі не підлягатимуть призову під час мобілізації»

 

Теги: відстрочка від призову, військову службу, викладачів ВУЗу, вчене звання , науковий ступень, закон, мобілізація, Адвокат Морозов