Проведення обшуку оперативним працівником за дорученням слідчого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Протокол обшуку, як допустимий доказ у кримінальному провадженні,  у разі проведення обшуку оперативним працівником за дорученням слідчого

06 грудня 2021 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 663/820/15-к, провадження № 51-2075 кмо 20 (ЄДРСРУ № 101829915) досліджувала питання щодо допустимості протоколу обшуку, як доказу у кримінальному провадженні,  у разі проведення обшуку оперативним працівником за дорученням слідчого.

Наразі стала судова практика вказувала на недопустимість результатів обшуку в результаті того, що він був проведений оперативним працівником за дорученням слідчого (Постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 29 січня 2019 року у справі № 466/896/17 (провадження № 51-7759км18).

Проте у подальшому Верховним Судом уточнено наведено позицію, зокрема в постанові від 05.02.2020 р. у справі № 149/833/15-к, постанові від 24.06.2020 р. у справі № 205/440/15.

Так, участь інших осіб у проведенні обшуку не виключається, оскільки відповідно до положень статті 235 КПК України визначення конкретної особи, якій надається дозвіл на проведення обшуку, не є обов`язковим елементом ухвали слідчого судді про надання такого дозволу, а згідно з частиною першою статті 236 КПК України ухвала про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи може бути виконана слідчим чи прокурором, тобто не обов`язково тією самою особою, що звернулася до слідчого судді за отриманням дозволу на проведення обшуку (постанова Верховного Суду від 24.06.2020 р. у справі № 205/440/15).

Учасниками обшуку були оперативні працівники поліції, про допустимість участі яких як форми надання допомоги слідчому при проведенні слідчих (розшукових) дій представниками інших підрозділів органів внутрішніх справ також зазначалося в постановах Верховного Суду, в тому числі вказувалося на можливість надання доручень на таку допомогу як у письмовій формі, так і усно (зокрема, постанова від 05.02.2020 р. у справі № 149/833/15-к).

Втім, Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду нарешті поставила крапку у цьому питанні.

Порядок проведення обшуку детально регламентований кримінальним процесуальним законом. Так, відповідно до статей 234, 235 КПК України обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого загального суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, а у кримінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - на підставі ухвали слідчого судді Вищого антикорупційного суду. Ухвала слідчого судді має містити відомості про строк дії ухвали; прокурора, слідчого, який подав клопотання про обшук; положення закону, на підставі якого постановляється ухвала; житло чи інше володіння особи або частину житла чи іншого володіння особи, які мають бути піддані обшуку; особу, якій належить житло чи інше володіння, та особу, у фактичному володінні якої воно знаходиться; речі, документи або осіб, для виявлення яких проводиться обшук.

Попри загальну норму про те, що оперативні підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, органів Державного бюро розслідувань, органів Бюро економічної безпеки України, органів Державної прикордонної служби України, органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, дізнавача, прокурора, а підрозділ детективів, оперативно-технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України - за письмовим дорученням детектива або прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (ч. 1 ст. 41 КПК України), ч. 1 ст. 236 КПК України закріпила норму, що ухвала про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи може бути виконана слідчим чи прокурором, винятків для оперативних підрозділів не передбачено. В жодній іншій статті КПК України, яка стосується порядку проведення слідчих (розшукових) дій, аналогічної норми немає.

ВИСНОВОК № 1: Отже, системний аналіз п. 3 ч. 2 ст. 40, ст. 235, ст. 236 КПК України дозволяє зробити висновок про те, що виконання ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи покладається особисто на слідчого чи прокурора і не може бути доручене відповідним оперативним підрозділам.

 

Стосовно можливості прокурора, слідчого, дізнавача доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам

Пунктом 5 ст. 36 КПК України передбачено повноваження прокурора доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам.

Відповідно до положень п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України слідчий уповноважений доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам.

Пункт 3 ч. 2 ст. 40-1 КПК України закріплює норму, яка наділяє дізнавача повноваженнями доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій у випадках, установлених цим Кодексом, відповідним оперативним підрозділам.

В багатьох статтях чинного КПК України, зокрема тих, які регламентують проведення слідчих (розшукових) дій, законодавець справді не зазначає поряд із слідчим, прокурором - ні дізнавача, ні детектива, ні оперативний підрозділ. Такий підхід, дійсно можна пояснити міркуваннями необхідності уникнення переобтяження тексту КПК України. Однак, висновок про те,  що жодна слідча (розшукова) дія не може бути проведена оперативним підрозділом чи його співробітником, оскільки він не згаданий у ст. 223 КПК України чи статті, яка регламентує порядок проведення конкретної слідчої дії, є помилковим. Крім того, судова практика також ніколи не тлумачила відсутність згадки у ст. 223 КПК України оперативного підрозділу чи його співробітника як заборону діяти йому на підставі доручення слідчого або прокурора.

Проте, вищезазначене не стосується положень ч. 1 ст. 236 КПК України. Адже, в жодній іншій статті КПК України, яка стосується порядку проведення слідчих (розшукових) дій, аналогічної норми немає.

Таким чином, загальні положення ст. 223 КПК України не вказують на можливість передоручення виконання ухвали слідчого судді. Стаття 235 КПК України взагалі позбавляє слідчого суддю можливості дати доручення оперативному підрозділу чи його співробітнику на виконання ухвали про обшук. Спеціальна норма ст. 236 КПК України чітко визначає суб`єктів виконання ухвали, де не вказані співробітники оперативних підрозділів.

Інша нормативна регламентація характерна для негласних слідчих (розшукових) дій. Частина 6 ст. 246 КПК України прямо передбачає, що проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове розслідування кримінального правопорушення, або за його дорученням - уповноважені оперативні підрозділи Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, органів Державного бюро розслідувань, органів Бюро економічної безпеки України, органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, органів Державної прикордонної служби України. За рішенням слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися також інші особи. Вказана норма обумовлена тим, що для проведення більшості негласних слідчих (розшукових) дій слідчий, дізнавач, прокурор не може провести їх без спеціальних ресурсів та вмінь співробітників оперативних підрозділів.

Окрім того, є спеціальна норма ч. 4 ст. 263 КПК України, що зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж покладається на уповноважені підрозділи органів Національної поліції, Бюро економічної безпеки України, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань та органів безпеки. Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (мереж, що забезпечують передавання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду між підключеними до неї телекомунікаційними мережами доступу) є різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться без відома осіб, які використовують засоби телекомунікацій для передавання інформації, на підставі ухвали слідчого судді, якщо під час його проведення можна встановити обставини, які мають значення для кримінального провадження (ч. 1 ст. 263 КПК України).

Виняток з цього правила передбачений лише у ч. 2 ст. 264 КПК України, відповідно до якої не потребує дозволу слідчого судді здобуття відомостей з електронних інформаційних систем або її частини, доступ до яких не обмежується її власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту.

ВИСНОВОК № 2: Вказане свідчить про те, що законодавець виходив з того, що саме негласні слідчі (розшукові) дії за ухвалою слідчого судді можуть проводитися оперативними підрозділами. Більше того, в силу потреби захистити відомості про факт проведення негласної слідчої (розшукової) дії, у клопотанні слідчого, прокурора, ухвалі слідчого судді не зазначається уповноважений оперативний підрозділ, який має виконувати негласну слідчу (розшукову) дію (п. 2.2. Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженої наказом № 114/1042/516/1199/936/1687/5 від 16.11.2012).

 

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: Системне тлумачення процесуальних норм, передбачених  п. 3 ч. 2 ст. 40,  ст. 236 КПК України дає підстави для висновку про те, що виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи покладається на слідчого чи прокурора і не може бути доручене відповідним оперативним підрозділам.

 

P.s. Окрема думка судді Антонюк Н. О. (ЄДРСРУ № 101829965): «Теза про неможливість передоручення фактично зобов`язує лише слідчого, який безпосередньо визначений в ухвалі слідчого судді, проводити обшук. Однак такий підхід суперечить позиції, висловленій у постанові Третьої палати ККС від 17 лютого 2021 року (справа №  263/10353/16-к), про відступ від якої у цьому провадженні не йдеться»…

 

Обов’язок суду вручити судове рішення стороні процесу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок суду вручити судове рішення стороні процесу та докази належного направлення/вручення судового рішення

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/1000/21, адміністративне провадження № К/9901/36601/21  (ЄДРСРУ № 102362017) досліджував питання обов’язку суду вручити судове рішення стороні процесу та докази належного направлення/вручення судового рішення.

Порядок надання послуг поштового зв`язку, права та обов`язки операторів поштового зв`язку і користувачів послуг поштового зв`язку визначають Правила надання послуг поштового зв`язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009  року № 270 (надалі  також - Правила), і які регулюють відносини між ними.

Поштові відправлення залежно від технології приймання, обробки, перевезення, доставки/вручення поділяються на такі категорії: прості, рекомендовані, без оголошеної цінності, з оголошеною цінністю. Рекомендовані поштові картки, листи та бандеролі з позначкою "Вручити особисто", рекомендовані листи з позначкою "Судова повістка" приймаються для пересилання лише з рекомендованим повідомленням про їх вручення (пункти 11 та 17 Правил).

Згідно з пунктом 2 Загальної частини Правил повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу - це повідомлення, яким оператор поштового зв`язку доводить до відома відправника чи уповноваженої ним особи інформацію про дату вручення реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом та прізвище одержувача.

Відповідно до пунктів 105, 106 Правил для одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом одержувач повинен заповнити бланк повідомлення із зазначенням даних пред`явленого документа, що посвідчує особу (назва, серія, номер, дата видачі, найменування органу, який видав), дати одержання поштового відправлення, поштового переказу та розписатись. У разі одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом, адресованих до запитання, на абонементну скриньку або за місцем роботи, а також коли адреса, зазначена на поштовому відправленні, поштовому переказі, не відповідає адресі місця реєстрації одержувача, крім даних про документ, що посвідчує особу, зазначається також адреса, за якою фактично проживає одержувач. Під час вручення фізичній особі реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом з повідомленням про вручення працівник поштового зв`язку на підставі пред`явленого одержувачем документа, що посвідчує особу, зазначає на бланку повідомлення про вручення його прізвище. На бланку повідомлення про вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто", внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" одержувач розписується та зазначає прізвище. Відповідні дані на бланку повідомлення про вручення також зазначаються про особу, уповноважену на одержання внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", адресованого юридичній особі або фізичній особі за місцем роботи. Бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" повертається за зворотною адресою у першочерговому порядку.

Поряд із цим, слід відмітити, що за змістом висновків Верховного Суду у постановах 28 жовтня 2021 року у справі №910/7803/20, від 5 жовтня 2021 року у справі №924/1128/20, від 19 січня 2021 року у справі №160/2490/20, інформація про відстеження листа на сайті Укрпошта носить додатковий характер.

А оприлюднення такого рішення в ЄДРСР не скасовує обов`язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм такі копії у встановленому законом порядку (зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 18.09.2019 у справі №520/899/18, від 30.10.2019 у справі №548/2296/18, від 22.04.2020 у справі №355/1280/17, від 28.01.2021 у справі №260/1888/20, від 14.04.2021 у справі №205/1129/19, від 11.08.2020 у справі  №404/4551/19, від 02.08.2021 у справі №914/1191/20).

Наведені норми свідчать, що суд зобов`язаний в силу закону вручати і надсилати судові рішення у паперовій формі рекомендованим листом (наведене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, від 28.01.2021 у справі № 260/1888/20, від 19.02.2021 у справі №909/541/19, від 31.03.2021 у справі № 240/13092/20, від 09.04.2021 у справі № 500/90/19, від 14.04.2021 у справі № 205/1129/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20).

ВИСНОВОК: Належним доказом, який підтверджує дату отримання копії рішення суду, є рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, що підлягає поверненню відправнику.

Саме такий підхід до застосування норм права висловлювався Верховним Судом неодноразово, зокрема, у постановах від 12 лютого 2021 року у справі №910/19007/19,  від 22 жовтня 2021 року у справі №520/13371/2020 (ЄДРСРУ № 100529497).

Матеріал по темі: «Судова повістка на ОФІЦІЙНУ електронну адресу, куди це?»

Теги: судова повістка, вручення судової повістки, закінчення терміну зберігання, інші причини не вручення поштового відправлення, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок оприлюднення рішення ОМС про встановлення місцевих податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок оприлюднення рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів: або оприлюднення в друкованих ЗМІ або достатньо оприлюднення на вебсайті

30 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 677/1846/16-а, адміністративне провадження № К/9901/45870/18 (ЄДРСРУ № 102362331) досліджував питання щодо порядку оприлюднення рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів: «…або оприлюднення в друкованих ЗМІ або достатньо оприлюднення на веб-сайті»?

Відповідно до підпунктів 12.3.1, 12.3.2 пункту 12.3 статті 12 ПК сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів. Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом. При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов`язково визначаються об`єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов`язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених  розділом XII цього Кодексу  для відповідного місцевого податку чи збору.

Згідно з підпунктами 12.3.4, 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом. У разі якщо сільська, селищна, міська рада або рада об`єднаних територіальних громад, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов`язковими згідно з нормами цього  Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього  Кодексу  із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті (пункт 12.5 статті 12 ПК).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах  Конституції  і законів України.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені  Конституцією України, цим та іншими законами (частина перша  статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно із пунктом 24 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання, зокрема щодо встановлення місцевих податків і зборів відповідно до  Податкового кодексу України.

Постановою від 10.12.2021 у справі №0940/2301/18 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду зробив висновок, що рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке приймається на підставі, за правилами й на виконання відповідних приписів ПК та оприлюднюється у встановленому цим Кодексом порядку. Вказані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», у зв`язку з чим дія цього Закону не поширюється на такі рішення. Також зазначено, що як у ПК, так і в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», або будь-якому іншому акті законодавства немає норм, якими б був визначений  спосіб оприлюднення рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів, не встановлено обов`язок опубліковувати ці рішення у офіційних друкованих виданнях та/або у друкованих засобах масової інформації відповідних рад, у місцевих друкованих засобах масової інформації.

(!!!) Отже, в зазначеному рішенні Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятій постанові Верховного Суду від 2 грудня 2020 року у справі №357/14346/17, стосовно того, що рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є регуляторним актом і на таке рішення поширюються положення Закону №1160-IV.

Одночасно Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду сформулювала такі висновки щодо застосування норм права: "рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке приймається на підставі, за правилами й на виконання відповідних приписів ПК України і оприлюднюється у встановленому цим Кодексом порядку. Вказані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону №1160-IV, у зв`язку з чим цей Закон не поширює свою дію на такі рішення загалом та, зокрема, у 2017, 2018 роках".

Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відхилила доводи платника про те, що оспорюване Товариством рішення органу місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів є протиправним у зв`язку з недотриманням при його розробленні,  прийнятті та оприлюдненні вимог Закону №1160-IV, оскільки, на думку Палати, цей закон не поширює свою дію на спірні у цій справі правовідносини.

Аналогічну позицію викладено 29 грудня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/10515/18, адміністративне провадження № К/9901/18182/19  (ЄДРСРУ № 102362357) .

Поряд із тим, стосовно порядку оприлюднення рішень органів місцевого самоврядування, якими встановлюються податки і збори, Об`єднана палата КАС ВС у справі №0940/2301/18 вказала про таке: «на відносини, пов`язані з порядком і способом офіційного оприлюднення нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування, зокрема з питань оподаткування місцевими податками та зборами, можливо поширити дію частини п`ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» і статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації», якою встановлено обов`язковість опублікування нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування на офіційному вебсайті (у разі наявності такого інформаційного ресурсу)».

При цьому, від висновків Об`єднаної палати КАС ВС, викладених у постанові від 2 грудня 2020 року у справі №357/14346/17, про те, що «оприлюднення відповідачем на офіційному вебсайті Міської ради оскаржуваного рішення вважається офіційним оприлюдненням та пов`язується з моментом набрання ним чинності», Об`єднана палата КАС ВС у постанові від 10 грудня 2021 року у справі №0940/2301/18 - не відступала (29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/2824/20, адміністративне провадження № К/9901/22897/21 (ЄДРСРУ № 102362361).

ВИСНОВОК: Рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів може бути оприлюднене на офіційному веб-сайті, при цьому без обмеження доступу.

Матеріал по темі: «Оприлюднений вирок суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах»

 

Сплата земельного податку припиняється з моменту продажу нерухомості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов`язок зі сплати земельного податку припиняється з моменту продажу нерухомості та державної реєстрації право власності на нерухоме майно

28 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/846/17, адміністративне провадження № К/9901/46912/18 (ЄДРСРУ № 102318349) досліджував питання щодо моменту припинення сплати земельного податку на якій розташована реалізована платником податків нерухомість.

Суть справи: За приписами статті 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Саме з посиланням на вказані норми податковий орган наполягає на необхідності укладення додаткової угоди про припинення діючого договору оренди або сплати земельного податку.

Однак дана позиція хибна з огляду на наступне…

 

Податковий кодекс України (далі - ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Згідно з пунктом 269.1 статті 269 ПК України платниками податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.

Пунктом 270.1 статті 270 ПК України визначено, що об`єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; земельні частки (паї), які перебувають у власності.

У разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин) (пункт 287.7 статті 287 ПК України).

Статтею 120 Земельного кодексу України визначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про оренду землі» до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Абзацом 8 частини першої статті 31 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди землі припиняється в разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці.

Верховний Суд зазначає, що якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або її частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Таким чином, платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування), відповідно з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 08.06.2016 (справа №21-804а16) та постанові від 12.09.2017 (справа №21-3078а16), Верховним Судом у постановах від 19.06.2018 (справа №819/1365/17), від 18.04.2019 (справа №807/292/18), від 02.07.2019 (справа №819/1365/17) та від 23.06.2020 (справа № 817/492/17 (ЄДРСРУ № 90073392).

Отже, до нового власника об`єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку (орендної плати), на якій розташоване набуте ним майно.

Таким чином, у зв`язку з відчуженням платником нерухомого майна до покупця перейшов встановлений податковим законом обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку (орендної плати), на якій розташоване набуте ним майно.

ВИСНОВОК: Платник податків з моменту відчуження будівлі не є землекористувачем земельної ділянки, на якій розташоване відчужене нерухоме майно і не може бути належним платником орендної плати за землю, а таким платником є фактичний власник нерухомого майна, яке знаходиться на відповідній земельній ділянці, тобто фактичний землекористувач.

Відповідно, починаючи з моменту продажу будівлі припиняється нарахування будь-яких грошових зобов`язань за землю особі, що таке майно відчужила.

 

P.s. Слід відмітити, що незважаючи на те, що за покупцем нерухомості  не зареєстровано право власності чи користування земельною ділянкою під належними їм на праві власності приміщеннями, виходячи з принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у п.5.2 ст.5 цього Кодексу, обов`язок зі сплати земельного податку виникає у третіх осіб з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №804/3203/17.

 

Матеріал по темі: «Принцип «superficies solo cedit» - «збудоване на землі слідує за нею»»

 

 

Теги: податки, сплата земельного податку, плата за землю, земля, нерухомість, орендна плата, ппр, податкова перевірка, нарахування плати, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Акт про неможливість проведення зустрічних звірок контрагента

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт про неможливість проведення зустрічних звірок контрагента, як «беззаперечний доказ» податкового порушення платника податків в адміністративному спорі з контролюючим органом

24 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/25784/15, адміністративне провадження № К/9901/19374/18 (ЄДРСРУ № 102267221) досліджував питання щодо акту про неможливість проведення зустрічних звірок контрагента, як «беззаперечного доказу» податкового порушення платника податків в адміністративному спорі з контролюючим органом.

Контролюючий орган має право вчиняти дії щодо проведення зустрічних звірок та оформляти їх результати відповідними довідкам чи актами.

Дії по проведенню зустрічних звірок є частиною процесу реалізації контролюючим органом повноважень, наданих йому чинним законодавством.

А отже слід зауважити, що зустрічна звірка є заходом інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної податкової служби, в той час, як функція податкового органу щодо контролю за дотриманням податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, реалізується останніми шляхом проведення перевірок у випадках та в порядку, встановленому Податковим кодексом України.

Таким чином, проведення зустрічних звірок є лише процедурним заходом зі збору контролюючим органом інформації щодо дотримання платником податкового законодавства у рамках податкового контролю. Дії фахівців контролюючого органу, які мали наслідком оформлення документа про неможливість проведення зустрічної звірки не створюють будь-яких правових наслідків для платника (18 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/920/15, адміністративне провадження №К/9901/8537/18 (ЄДРСРУ № 83105319).

Будь-яка податкова інформація, що наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагента суб`єкта господарювання по ланцюгах постачання, а також податкова інформація надана іншими контролюючими органами, в тому числі і складена з причин неможливості проведення зустрічних звірок, носить інформативний характер. Посилання контролюючого органу на акти про неможливість проведення зустрічних звірок контрагента, як критерій оцінки реальності господарських операцій, є безпідставними оскільки, під час складення таких актів будь - які первинні документи платника податків не використовувались та не аналізувались, а отже оформлення вказаних актів з відображенням в них окремих відомостей, не відповідають критерію юридичної значимості, та не є допустимими та достовірними доказами в розумінні процесуального Закону.

Крім того, така інформація сама по собі не доводить та не може свідчити про наявність податкових правопорушень на які посилається контролюючий орган.

Вказані висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, висловленими у постановах від 12.11.2020 у справі №813/8767/14 (провадження № К/9901/19261/18) та від 20.01.2020 у справі №813/1047/15 від (провадження №К/9901/28497/18)

Акт про неможливість проведення зустрічної звірки суб`єкта господарювання є документом, який складається у разі встановлення фактів, що не дають змогу провести таку звірку, свідчить про неможливість співставлення даних первинних бухгалтерських та інших документів суб`єкта господарювання для цілей документального підтвердження чи спростування його господарських відносин з платниками податків, а отже й про неможливість формування відповідної податкової інформації по таким взаємовідносинам. Відтак при неможливості звірки, контролюючим органом не можуть формуватися висновки за аналогією акта документальної перевірки, яка проводиться у тому числі й на підставі первинних документів, що використовуються в бухгалтерському та податковому обліку.

ВИСНОВОК: Неможливість проведення зустрічної звірки не може бути обставиною, яка свідчить про нездійснення господарських операцій платників податків та про порушення саме платником податкового законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 червня 2021 року у справі № 813/7839/14, адміністративне провадження № К/9901/24820/18 (ЄДРСРУ № 97911577) .

 

Матеріал по темі: «Оформлення довідки про результати проведення зустрічної звірки»

 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, заперечує свою участь у діяльності контрагента, встречные сверки, зустрічні звірки, перевірки платника податку, податкові перевірки, оскарження податкових повідомлень – рішень, Акт налоговой проверки, Адвокат Морозов

Склад суду при відкритті апеляційного провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Склад суду апеляційної інстанції (колегіально чи одноособово) з питання відкриття апеляційного провадження?

24 грудня 2021 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 185/6186/18, провадження № 61-6695св21 (ЄДРСРУ № 102221408), 22 грудня 2021 року в рамках справи № 552/2960/15, провадження № 61-5179св21 (ЄДРСРУ № 102105998) та ін. досліджував питання щодо складу суду апеляційної інстанції (колегіально чи одноособово) з питання відкриття апеляційного провадження.

Згідно з частиною першою статті 351 ЦПК України судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснюється колегією суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів (частина третя статті 34 ЦПК України).

Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 263/4637/18 (провадження № 14-126цс20) зроблено висновок, що «з 15 грудня 2017 року ЦПК України не передбачає постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі чи повернення апеляційної скарги суддею-доповідачем одноособово. За змістом частини шостої статті 357 ЦПК України на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І «Загальні положення» ЦПК України. Згідно з приписом вказаної частини перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів».

Аналогічні висновки зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постановах від 22 червня 2021 року у справі № 307/844/20 (провадження № 61-6692св21), від 16 червня 2021 року у справі № 760/21313/18 (провадження № 61-11498св20), від 22 вересня 2021 року у справі № 132/2522/20 (провадження № 61-19443св20).

Слід вказати, що регламентуючи порядок вирішення питання відкриття апеляційного провадження у справі, закон невипадково розмежував процесуальні питання, які під час перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції вирішує суддя-доповідач, та ті, які вирішує суд апеляційної інстанції.

Ухвала про залишення апеляційної скарги без руху спрямована на усунення її недоліків щодо форми та змісту. Ця ухвала не перешкоджає доступу особі до суду, адже після виправлення у встановлений судом строк недоліків апеляційної скарги особа може розраховувати на те, що суд відкриє апеляційне провадження.

Натомість ухвали про повернення апеляційної скарги та про відмову у відкритті апеляційного провадження створюють таку перешкоду і зумовлюють необхідність докласти додаткові зусилля для оскарження судового рішення суду першої інстанції. Тому постановлення таких ухвал вимагає від суду апеляційної інстанції особливої ретельності, що досягається, зокрема, шляхом розгляду означених питань не одноособово суддею-доповідачем, а колегією апеляційного суду у складі трьох суддів.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, вправі розраховувати на те, що вказані питання розгляне колегіальний склад апеляційного суду, який передбачений частиною третьою статті 34 ЦПК України для перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції. А такий перегляд регламентований у Главі І «Апеляційне провадження» розділу V «Перегляд судових рішень» ЦПК України (22 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 363/4309/16, провадження № 61-1141св21 (ЄДРСРУ № 102149285).

ВИСНОВОК: Постановлення апеляційним судом ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження одноособово не відповідає нормам процесуального права, що призвело до порушення правил щодо складу суду, а тому вказана ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі  № 754/11226/20, від 24 червня 2021 року у справі № 758/3200/19, № 757/3082/19, № 2-30/2011, від 02 червня 2021 року у справі № 711/6527/18, від 02 червня 2021 року у справі № 760/21652/18, від 02 червня 2021 року у справі № 718/1499/14-ц, від 02 червня 2021 року у справі № 2-1289/11, від 25 травня 2021 року у справі № 130/74/19.

 

Матеріал по темі: «Питання відкриття апеляційного провадження: колегіально чи одноособово?»

Земельна ділянка у власність в межах прибережної захисної смуги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості передачі земельної ділянки у власність (користування), яка перебуває в межах прибережної захисної смуги

24 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 489/3873/20, провадження № 61-13713св21 (ЄДРСРУ № 102221697) та від 23 грудня 2021 року в рамках справи № 489/3874/20, провадження № 61-13323св21 (ЄДРСРУ № 102221692)  досліджував питання щодо надання в користування земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі  встановлення прибережної захисної смуги.

Частиною першою статті 58 ЗК України передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б)  прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г)  береговими смугами водних шляхів; ґ)  штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів. Подібні положення містить стаття 4 ВК України.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 88 ВК України з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх  водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в  межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

Зі змісту наведених правових норм видно, що землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та  землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку про те,  що  при наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою зі  встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та  орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон.

Тобто віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об`єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об`єктом і в межах прибережних захисних смуг.

Близький за змістом висновок наведений у постановах Великої Палати Верховного Суду Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17, від 12 листопада 2020 року в справі № 487/688/18 та Верховного Суду від 27 травня 2020 року в справі № 310/8559/16-ц, від 27 січня 2020 року в  справі № 488/6479/14-ц, від 17 лютого 2021 року в справі № 477/2054/17-ц та від 09 грудня 2020 року в справі № 676/2332/18.

ВИСНОВОК: Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання у користування, а відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Матеріал по темі: «Захист з боку держави земель прибережних захисних смуг»

 

ТЕГИ: землі водного фонду, прибережні захисні смуги, надання земельної ділянки, проект землеустрою, водоохоронна зона, землевпорядна документація, природоохоронний орган, категорії земель, судова практика, Адвокат Морозов