Представництво не адвокатом у справах незначної складності (малозначних справах)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості представництва у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності

20 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 759/2593/20, адміністративне провадження № К/9901/31609/20 (ЄДРСРУ № 97054892) досліджував питання щодо особливостей представництва у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності не адвокатом.

Відповідно до  статті 131-2 Конституції України  виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Згідно з підпунктом 19 пункту 1  розділу VII «Перехідні положення» КАС України  положення цього  Кодексу  застосовуються з урахуванням підпункту 11 пункту 16-1  розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, яким передбачено, що з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті  131-1  та статті  131-2  цієї  Конституції  виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 01.01.2017; у судах апеляційної інстанції - з 01.01.2018; у судах першої інстанції - з 01.01.2019. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 01.01.2020. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності  Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»  (набрав чинності 30.09.2016), здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Відповідно до частин першої та третьої  статті 55 КАС України  сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб`єкта владних повноважень), або через представника.

Частинами першою, другою статті 57 КАС Україні передбачено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник. У справах незначної складності та в інших випадках, визначених цим Кодексом, представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.

Повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи (пункт 1 частини першої  статті 59 КАС України).

За наведеним у пункті 20 частини першої  статті 4 КАС України  визначенням, адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - це адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.

Згідно з пунктом 6 частини шостої  статті 12 КАС України  визначено, що для цілей цього  Кодексу  справи щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, є справами незначної складності.

Відповідно до частин першої-третьої  статті 12 КАС України  адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно з частиною четвертою  статті 257 КАС України  за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Ці ж категорії справ зазначено і в частині четвертій  статті 12 КАС України, відповідно до якої вони розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження.

Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначені  статтею 286 КАС України, частиною першою якої передбачено, що адміністративна справа з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності вирішується місцевими загальними судами як адміністративними судами протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до частини першої  статті 269 КАС України  у справах, визначених статтями  273-277,  280-283,  285-289  цього  Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

У силу пункту 1 частини четвертої статті 298 КАС України  апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

З урахуванням наведених положень  Конституції України, з 01.01.2020 представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах здійснюється адвокатами.

Водночас, винятком із цього правила є окремі категорії справ, зокрема справи, які, у розумінні  КАС України, є справами незначної складності (малозначними справами).

Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначені  статтею 286 КАС України  і ця категорія справ не розглядається виключно за правилами загального позовного провадження, натомість вона відноситься до термінових справ, у яких не вимагається проведення підготовчого засідання, а кількість заяв по суті справи є обмеженою, що вказує на її малозначність.

Таким чином, якщо справа не розглядається виключно за правилами загального позовного провадження, представництво в ній можуть здійснювати не лише адвокати. Отже, справа може бути віднесена до категорії справ незначної складності, представництво в яких можуть здійснювати не лише адвокати.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.08.2020р. у справі №200/14466/19-а, від 22.09.2020р. у справі №200/14511/19-а.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 761/35015/17, якою роз`яснено, що у справах у малозначних спорах представником може бути особа від 18 років.

Аналіз викладеного свідчить про те, що справа може бути віднесена до категорії справ незначної складності, представництво у яких можуть здійснювати не лише адвокати, а й інші визначені особи, які мають адміністративну процесуальну дієздатність.

Відповідна правова позиція викладена Верховний Судом у постановах від 03.12.2020 у справі № 536/1633/19, від 29.12.2020 у справі № 263/18632/19 (ЄДРСРУ № 93879504), від 14.01.2021 у справі №599/114/20, від 18.02.2021 у справі № 426/13269/19 (ЄДРСРУ №94973618).

Матеріал по темі: «Звільнення від відповідальності за малозначності вчиненого адмінправопорушення»

 

Звернення спадкоємця до суду передує отримання відмови у нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спадкоємець не може звернутися до суду за підтвердженням право власності на майно до моменту відмови нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину

20 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 339/369/18, провадження № 61-18714св19 (ЄДРСРУ № 97034710) досліджував питання щодо звернення спадкоємця до суду за захистом порушених або оспорюваних прав перед яким, в обов’язковому порядку передує отримання відмови нотаріусом.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

(!!!) Отже, основною засадою правового регулювання спадкування за законом є принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга спадкоємців - це певне (визначене законом) коло осіб з урахуванням ступеня їх спорідненості із спадкодавцем, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (стаття 1296 ЦК України).

Статтею 1297 ЦК України встановлено обов`язок спадкоємця, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).

Таким чином, відповідно до статті 392 ЦК України з вимогами про визнання права власності на спадкове майно спадкоємець вправі звернутися до особи, яка не визнає або оспорює право власності спадкоємця на спадкове майно.

Порядок оформлення права на спадщину встановлений главою 89 ЦК України, Законом України «Про нотаріат», підзаконними нормативними актами та являє собою визначену законодавством сукупність функцій, притаманну юрисдикційній діяльності судів та нотаріусів.

Враховуючи той факт, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством, то за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Таким чином, зверненню до суду з позовом має передувати вирішення питання про видачу спадкоємцю нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину (постанова Верховного суду від 16.01.2019 р. у справі № 2-390/2006).

Таким чином, якщо відсутність умов для одержання у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові.

ВИСНОВОК: Передмовою вимог щодо скасування свідоцтва про право на спадщину, має бути в обов`язковому порядку неможливість особи оформити спадкові права в досудовому порядку, і така неможливість (порушення права) має бути підтверджена належними та допустимими доказами.

Матеріал по темі: «Дійсність & недійсність заповіту»

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Витребування у директора ТОВ оригіналів статутних та інших документів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування у колишнього директора ТОВ оригіналів первино - бухгалтерських та статутних документів: підсудність спору, судовий збір

11 травня 2021 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 759/9008/19, провадження № 14-35цс21 (ЄДРСРУ № 96933504) досліджувала питання щодо витребування у колишнього директора ТОВ оригіналів статутних та  бухгалтерських документів.

У цій справі позивач, посилаючись на статті 387, 391 ЦК України, просив зобов`язати колишнього директора, який був виконавчим органом товариства, передати товариству оригінали документів, які стосуються господарської діяльності товариства та його печатку.

Поняття та визначення документу

Згідно зі статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (частина друга статті 181 ЦК України).

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 182 ЦК України).

Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (стаття 183 ЦК України).

Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (стаття 185 ЦК України).

У частині першій статті 190 ЦК України закріплено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

У статті 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII«Про інформацію»  визначено, що документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.

(!!!) З наведеного можна зробити висновок про те, що документ є рухомою, неподільною,  визначеною індивідуальними ознаками, неспоживчою річчю, тобто є майном в розумінні цивільного законодавства.

Особливістю документа як майна є те, що він не має номінальної вартості та не обліковується в бухгалтерському обліку.

Таким чином, документи, які витребовуються, є майном, яке належить на праві власності товариству, носять виключно документарний характер, не має номінальної вартості.

При цьому позов про витребування або повернення будь-якого майна свідчить про наявність спору саме майнового характеру.

Про юрисдикційність спору

Так, у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що  господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Спір, що виник з корпоративних правовідносин, тобто пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, підлягає розгляду господарським судом.

Частинами першою та другою статті 80 Господарського кодексу України (далі -ГК України) визначено, що до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов`язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом.

Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України  корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством.

Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав.

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника або  члена виконавчого органу юридичної особи приватного права та робила правові висновки про те, що такий спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28  листопада 2018  року у справі № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18), від  30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19), від  23 лютого 2021 року у справі № 753/17776/19 (провадження № 14-163цс20).

Відповідно до пункту 1 розділу XV Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України від 22 червня 2015 року за № 736/27181, під час зміни керівника установи наявність і стан документів (справ), що знаходяться в діловодстві структурних підрозділів та в архіві, а також облікових документів та довідкового апарату до них відбиваються окремим розділом в акті приймання-передавання установи. Відповідно до облікових даних служби діловодства та архіву в акті   наводяться окремо кількість документів, що знаходяться в діловодстві, та кількість справ, що зберігаються в архіві, у тому числі кількість справ, що внесені до Національного архівного фонду.

Отже, колишній керівник товариства за актом приймання-передавання має передати новопризначеному керівнику товариства всі документи, які знаходяться в діловодстві товариства.

З огляду на суб`єктний склад та зміст правовідносин спір між юридичною особою та фізичною особою - колишнім генеральним директором (виконавчим органом) щодо нездійснення повноважень як посадової особи і після припинення повноважень генерального директора цього товариства виник з корпоративних відносин.

ВИСНОВОК: Ураховуючи, що  заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, і такі вимоги безпосередньо пов`язані з можливістю здійснення керівництва товариством, а самим товариством - можливістю ведення господарської діяльності, цей спір виник з корпоративних відносин та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, при цьому спір має майновий характер (навіть приймаючи до уваги той факт, що документ не має номінального характеру, але є річчю матеріального світу).

Матеріал по темі: «Право учасника на отримання інформації про діяльність товариства»

 

Строк подання скарги до Мінюсту на рішення державного реєстратора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк подання скарги до Міністерства юстиції України на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації

19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/17492/20, адміністративне провадження №К/9901/5501/21 (ЄДРСРУ № 97005286) досліджував питання щодо строку подання скарги до Міністерства юстиції України на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації.

Верховний Суд зауважує, що зі змісту статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вбачається, що законодавцем чітко визначено строк в межах якого особа, права якої порушено діями чи бездіяльністю суб`єкта державної реєстрації, може звернутися з відповідною скаргою на них до Міністерства юстиції України, та порядок його обчислення.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що під час подання скарги на рішення не дотримано вимог статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки скаргу до Міністерства юстиції України подано з пропущенням встановленого строку, тоді як рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.

Відповідно до пункту 7 Порядку у разі коли встановлено порушення вимог Законів щодо строків подання скарги, вимог щодо її оформлення та/або щодо документів, що долучаються до скарги, суб`єкт розгляду скарги на підставі висновку комісії приймає мотивоване рішення про відмову у задоволенні скарги без розгляду її по суті у формі наказу.

Таким чином, недотримання особою, яка подає скаргу, передбачених законом вимог щодо строків подання такої, виключає можливість розгляду скарги та є безумовною підставою для відмови у її задоволенні.

При цьому Міністерство юстиції України позбавлено дискреційних повноважень щодо вирішення питання щодо правових наслідків пропуску відповідного строку звернення, оскільки це питання врегульоване законодавством та не передбачає альтернатив.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 6 липня 2018 року у справі № 826/3442/17 та від 22.08.2018 у справі № 826/10548/17.

Повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг у сфері державної реєстрації речових прав та їх обтяжень регламентовано статтею 37 Закону №  1952-IV. Пунктом 7 Порядку № 1128 визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких комісія відмовляє у задоволенні скарги без розгляду по суті. В усіх інших випадках мотивована відмова у задоволенні скарги може бути прийнята лише за результатом розгляду такої скарги по-суті.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 805/4508/16-а.

Примітка: Якщо скарга подана до Комісії з дотриманням встановленого статтею 37 Закону №  1952-IV строку, то зобов`язання Міністерства юстиції України розглянути скаргу позивача по суті за даних обставин не є втручанням у дискреційні повноваження (30 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 400/1825/20, адміністративне провадження № К/9901/33306/20 ЄДРСРУ № 95904409).

ВИСНОВОК: Мін`юст перед початком розгляду скарги по суті повинен встановити, чи подана скарга з дотриманням строків, встановлених для її подання, і у разі, якщо строк подання скарги порушено, прийняти мотивоване рішення про відмову у розгляді скарги без розгляду її по суті у формі наказу.

 

Матеріал по темі: «Наслідки порушення процедури розгляду скарг у сфері державної реєстрації»

 

Наслідки незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті

17 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 309/2340/15-ц, провадження № 61-16776св20 (ЄДРСРУ № 96977985) досліджував питання щодо наслідків незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).

Згідно зі статтю 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а в разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі в ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).

Окрім цього, процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору відрізняється за обсягом прав прав та обов'язків (24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 1316/364/12, провадження № 61-7023св20 (ЄДРСРУ № 96106030).

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

ВИСНОВОК: Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19 (провадження № 61-6983св20).

 

Матеріал по темі: «Особливості подання позову третьою особою»

 

Послідовність погашення податкового боргу: кошти, а потім - майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Видачі судом дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків має передувати звернення про погашення податкового боргу шляхом стягнення коштів 

18 травня 2021 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/3183/16, адміністративне провадження № К/9901/35641/18 (ЄДРСРУ № 96977806) досліджував питання щодо послідовності погашення податкового боргу. 

Відповідно до пп.14.1.175 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі- ПК України), податковий борг – сума узгодженого грошового зобов’язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом. 

Відповідно до визначення, зазначеного в ст. 14 ПК України, податковий борг має наступну структуру: основне зобов’язання у вигляді грошового зобов’язання, штрафних санкцій та пені.

Підпунктом 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України встановлено, що платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи. 

Положеннями абзацу 1 підпункту 87.1, підпункту 87.2 статті 87 Податкового кодексу України визначено, що джерелами самостійної сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, у тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит), та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів. Джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами. 

Підпунктами 88.1,  88.2  статті  88 Податкового кодексу України  встановлено, що з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу. Право податкової застави виникає згідно з цим Кодексом та не потребує письмового оформлення.

Згідно з підпунктом  20.1.19  пункту  20.1  статті  20 Податкового кодексу України  контролюючі органи мають право застосовувати до платників податків передбачені законом фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення податкового чи іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи; стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов`язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України. 

Відповідно до підпунктів 95.1, 95.2 статті 95 Податкового кодексу України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі. Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги. 

Наведена норма встановлює послідовність стягнення податкового боргу за рахунок різних джерел: спочатку за рахунок коштів, а в разі їх недостатності — за рахунок майна, яке перебуває в податковій заставі. Таким чином, законом закріплено пріоритет погашення податкового боргу за рахунок коштів. 

Пунктом  95.3  статті  95 Податкового кодексу України  встановлено, що стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, та з рахунків платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в органі, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини. 

За змістом ст. 14 ПК України, момент виникнення податкового боргу визначається наступним днем після спливу строків для сплати платником податків узгодженого грошового/податкового зобов`язання. 

Окрім цього, спеціальним строком звернення до суду з позовом у спорах цієї категорії справ є строк, визначений ст. 102 ПК України. 

Положеннями п. 95.1-95.3 ст. 95 і пункту 102.4 статті 102 ПК України встановлено, що контролюючий орган може звернутися до адміністративного суду з позовом про стягнення податкового боргу з платників податків із дотриманням відповідних умов, встановлених пунктом 95.2 статті 95 ПК України, які надають право на примусове стягнення податкового боргу, а також строку - 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Строк у 1095 днів є присічним для контролюючого органу, протягом і в межах якого ним можуть бути вжиті заходи щодо погашення податкового боргу, в тому числі і шляхом звернення до суду з позовом. 

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 25.02.2020 у справі № 1340/5767/18. 

У постанові від 17 березня 2020 року у справі №2а/1570/176/2011 Верховний Суд зазначив, що поновлення строку звернення до суду має інше функціональне навантаження, призначення, ніж 1095-денний строк, встановлений статтею 102 ПК України, а до набрання чинності кодексом - підпунктом 15.2.1 пункту 15.2 статті 15 Закону № 2181-III. Поновлення строку звернення до суду не продовжує, не змінює 1095-денний строк давності. Ці строки є різними за своїм правовим значенням: поновлення строку звернення до суду забезпечує розгляд справи, тоді коли пропуск контролюючим органом строку давності - унеможливлює задоволення позовних вимог. Строк звернення до суду може бути поновлений судом, тоді ж коли строк давності поновленню не підлягає. Правові наслідки пропуску останнього імперативно встановлені в законі, їх настання не залежить від розсуду суду. 

Таким чином, наведеними нормами ПК України встановлено строк давності, протягом і в межах якого за контролюючим органом зберігається право на стягнення податкового боргу, в тому числі і шляхом звернення до суду з відповідним позовом при дотриманні встановлених цими законами умов, а не протягом і в межах якого відповідний позов може бути задоволений судом (01 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2a-3025/11/0970, адміністративне провадження №К/9901/37631/18 (ЄДРСРУ № 94643157).

ВИСНОВОК: Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що звернення контролюючим органом до суду з позовними вимогами щодо надання дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків має відбуватись після звернення про погашення податкового боргу шляхом стягнення коштів, які перебувають у власності платника податку, зокрема шляхом стягнення коштів з рахунків у банках, обслуговуючих платника податку, і лише в разі недостатності коштів податковий орган має право звернутися до суду з вимогами про надання дозволу на погашення податкового боргу за рахунок майна платника податку, що перебуває у податковій заставі.

 

Матеріал по темі: «Стягнення податкового боргу: строк давності та джерела погашення»

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення виконавчих документів без виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення   виконавчих документів без виконання у зв’язку із відсутністю відомостей про дату народження боржника, реєстраційного номеру облікової картки платника податків та його паспортних даних

29 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/3941/19, провадження № 61-13029св20 (ЄДРСРУ № 96669073) досліджував питання щодо повернення   виконавчих документів без виконання у зв’язку із відсутністю відомостей про дату народження боржника, реєстраційного номеру облікової картки платника податків та його паспортних даних.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, встановлено Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов`язки суб`єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.

Відповідно до вимог частини першої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому документі зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); строк пред`явлення рішення до виконання.

У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти.

У пункті 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, зокрема, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею.

Частиною четвертою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

При цьому, пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавцю під час здійснення виконавчого провадження надано право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

Разом з тим, відсутність у виконавчому документі відомостей про дату народження боржника та ідентифікаційний номер не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчого документу без прийняття до виконання.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 749/1181/16-ц (провадження № 61-1115св18), від 08 травня 2019 року у справі № 813/2125/16 (провадження № К/9901/21841/18), від 19 вересня 2019 року у справі № 469/1357/16-ц (провадження № 61-35493св18).

Сама лише відсутність у виконавчому документі окремих відомостей про особу боржника не є підставою для повернення виконавчих документів без прийняття до виконання.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду  від 24 грудня 2020 року у справі № 639/2561/18-ц (провадження № 61-578св19), від 29 квітня 2021 року у справі № 686/3941/19.

Слід вказати, що у постановах від 08 травня 2019 року у справі № 813/2125/16 (провадження № К/9901/21841/18), від 24 грудня 2020 року у справі № 639/2561/18-ц (провадження № 61-578св19) Верховний суд вказував, що сама лише відсутність у виконавчому документі окремих відомостей про особу боржника не є підставою для повернення виконавчих документів без прийняття до виконання.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 471/283/17-ц (провадження № 61-331св18) зроблено висновок, що «згідно з частинами першою та другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну. Тому відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків та його паспортні дані не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання».

Такі ж висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 219/7439/14-ц (провадження № 61-31681св18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 травня 2019 року у справі № 813/2125/16 (адміністративне провадження № К/9901/21841/18).

Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 487/3774/16-ц (провадження № 61-42083св18) зробив аналогічний висновок з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-45цс14.

ВИСНОВОК: Відсутність у виконавчому документі відомостей про дату народження боржника, реєстраційного номеру облікової картки платника податків та його паспортних даних не є підставою для повернення  виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання.

 

Матеріал по темі: «Вимоги до виконавчого документа - ідентифікаційний код боржника та ін.»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, полномочия, індивідуальний ідентифікаційний номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків, ІПН, РНОКПП, дискреційні повноваження, стягувач, боржник, ДВС, Верховний суд, судовий практика, Адвокат Морозов