Хто має встановлювати пільги з податку, що сплачується на відповідній
території, з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості?
23 липня 2020 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/328/19, адміністративні провадження
№К/9901/27025/19;К/9901/27667/19 (ЄДРСРУ№ 90591029) досліджував питання щодо
розгляду питання відносно встановлення пільги з податку, що сплачується на
відповідній території, з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Відповідно
до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі,
в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Відносини,
що виникають у сфері справляння податків, вичерпний перелік податків та зборів,
що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та
зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і
обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також
відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає
Податковий кодекс України.
Підпунктом
266.4.2 пункту 266.4 статті 266 Податкового кодексу України
передбачено, що сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних
територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом
формування територій громад, встановлюють пільги з податку, що сплачується на
відповідній території, з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що
перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, громадських об`єднань,
благодійних організацій, релігійних організацій України, статути (положення)
яких зареєстровані у встановленому законом порядку, та використовуються для
забезпечення діяльності, передбаченої такими статутами (положеннями).
Пільги
з податку, що сплачується на відповідній території з об`єктів житлової та
нежитлової нерухомості, для фізичних осіб визначаються виходячи з їх майнового
стану та рівня доходів.
Пільги
з податку, що сплачується на відповідній території з об`єктів нежитлової
нерухомості, встановлюються залежно від майна, яке є об`єктом оподаткування.
Органи
місцевого самоврядування до 25 грудня року, що передує звітному, подають
відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням об`єкта житлової та/або
нежитлової нерухомості інформацію щодо ставок та наданих пільг юридичним та/або
фізичним особам зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної
ділянки, за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
Згідно
із пунктом 10.1 статті 10 вказаного Кодексу до місцевих податків належать: податок на
майно; єдиний податок.
За
приписами пункту 10.3 статті 10 Податкового кодексу України, місцеві ради
в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до
вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині
податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення
збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору та
земельного податку за лісові землі.
Відповідно
до пунктів 24, 28 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях
сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, зокрема, про
встановлення місцевих податків і зборів відповідно до Податкового кодексу
України; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства
пільг по місцевих податках і зборах, а також земельному податку.
Частиною
першою статті 9 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"
передбачено, що члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у
раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання
місцевого самоврядування.
Частиною
другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено,
що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики
Європейського суду з прав людини.
Закон
України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що
правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до
європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на
справедливий суд.
Відповідно
до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують як
джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду
з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно
до пункту 70 рішення у справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04)
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип "належного
урядування", зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в
належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок
запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій,
мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у
правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх
власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх
обов`язків.
ВИСНОВОК: Враховуючи викладене вбачається що
встановлення фізичним особам пільг з податку, що сплачується на відповідній
території з об`єктів житлової нерухомості належить до компетенції відповідної
ради. При цьому, питання щодо надання пільг зазначеного податку вирішується
виключно на пленарних засіданнях цієї ради.
Порядок
нарахування боржнику інфляційних втрат на суму основного боргу, збільшену на
індекс інфляції за попередній місяць прострочення
29 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів
Касаційного господарського суду в рамках справи №
914/1470/19 (ЄДРСРУ № 90670322) досліджував питання щодо порядку
нарахування боржнику інфляційних втрат.
У постанові від 14.01.2020 у справі №
924/532/19 Верховний Суд зазначив, що інфляційні втрати нараховуються на
суму основного боргу, а не на інфляційні втрати і 3% річних, нараховані за
попередній період.
26.06.2020 Об`єднаною палатою Касаційного господарського
суду у складі Верховного Суду у справі № 905/21/19
було прийнято постанову, у якій об`єднана палата дійшла висновку що у разі
несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону
(ч. 2 ст. 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою
основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових
коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період
прострочення їх оплати. Водночас, якщо боржник після нарахування йому
інфляційних втрат за відповідний місяць допустив подальше прострочення в оплаті
основного боргу, то кредитор, виходячи з того, що зобов`язання зі сплати
інфляційних втрат, яке виникло в силу закону, є грошовим, вправі нарахувати боржнику інфляційні
втрати на суму основного боргу, збільшену на індекс інфляції за попередній
місяць прострочення.
Також об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у
справі № 905/21/19 було наведено формулу за
якою можна розрахувати інфляційні втрати: «Х» * «і-1» - 100 грн = «ЗБ», де «Х»
- залишок боргу на початок розрахункового періоду, «і-1» - офіційно
встановлений індекс інфляції у розрахунковому місяці та 100 грн - умовна сума
погашення боргу у цьому місяці, а «ЗБ» - залишок основного боргу з інфляційною
складовою за цей місяць (вартість грошей з урахуванням інфляції у цьому місяці
та часткового погашення боргу у цьому ж місяці). При цьому зазначено, що за
наступний місяць базовою сумою для розрахунку індексу інфляції буде залишок
боргу разом з інфляційною складовою за попередній місяць («ЗБ» відповідно до
наведеної формули), який перемножується на індекс інфляції за цей місяць, а від
зазначеного добутку має відніматися сума погашення боржником своєї
заборгованості у поточному місяці (якщо таке погашення відбувалося). У випадку
якщо погашення боргу не відбувалося декілька місяців підряд, то залишок
основного боргу з інфляційною складовою за перший розрахунковий місяць такого
періоду («ЗБ») перемножується послідовно на індекси інфляції за весь період,
протягом якого не відбувалося погашення боргу та ділиться на 100%.
Вказала, що для відокремлення інфляційних збитків за певний
період від основної заборгованості, від остаточного розрахунку основного боргу
з інфляційною складовою, проведеного із застосуванням такої послідовності,
необхідно відняти основний борг, який залишився непогашеним на кінець
розрахункового періоду.
Отже, об`єднана палата у справі № 905/21/19 відступаючи від
висновку касаційного господарського суду, викладеного у постанові від
14.01.2020 у справі № 924/532/19 про можливість розрахунку інфляційних збитків
за поточний період без урахування інфляційної складової основного боргу за
попередній місяць вказала, що наведений у постанові суду касаційної інстанції
від 14.01.2020 у справі № 924/532/19 розрахунок інфляційних втрат порушує
принципи індексації доходів населення, визначені Законом України «Про
індексацію грошових доходів населення», Порядком проведення індексації грошових
доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078
від 17.07.2003 та Методикою розрахунку базового індексу споживчих цін,
затвердженого наказом Державного комітету статистики України № 265 від
27.07.2007, які застосовуються при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку з
простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин
за аналогією закону.
Разом з цим така позиція не нова, так в постанові об`єднаної
палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019
у справі №905/600/18 (ЄДРСРУ № 82887781), з
урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у
постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18,
зазначено, що нарахування
інфляційних втрат за наступний період з урахуванням збільшення суми боргу на
індекс інфляції попереднього місяця є обґрунтованим,
оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу
грошового зобов`язання.
ВИСНОВОК: Таким чином при
обчисленні інфляційних збитків за наступний період, до початкової
заборгованості включається вартість грошей (боргу), яка визначається з
урахуванням індексу інфляції за попередній період.
Проведення аудиторських
перевірок діяльності акціонерного товариства на вимогу акціонера, але не
частіше двох разів на календарний рік
30
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 924/1237/19
(ЄДРСРУ № 90670346) досліджував питання щодо проведення аудиторських перевірок
діяльності акціонерного товариства на вимогу акціонера.
Відповідно
до статті 25 Закону України "Про акціонерні товариства" визначено
права акціонерів - власників простих акцій, а саме:
1)
участь в управлінні акціонерним товариством;
2)
отримання дивідендів;
3)
отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини
майна товариства;
4)
отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства.
Корпоративні права - це права особи, частка якої
визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що
включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською
організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації
та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші
правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під
корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються
та припиняються щодо корпоративних прав (частини перша та третя статті 167
Господарського кодексу України).
Тлумачення
вищевказаних положень норм права свідчить про те, що при віднесенні конкретної
справи до юрисдикції господарських судів визначальним є саме встановлення між
сторонами характеру корпоративних правовідносин, що виключає вирішення такого
спору у порядку цивільного судочинства, незалежно від суб`єктного складу осіб,
які беруть участь у справі.
Такі
висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 16 травня
2018 року у справі № 904/2194/17
(провадження № 12-79гс18), від 30 травня 2018 року у справі № 916/978/17 (провадження № 12-100гс18) та
постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 3-327гс15.
Корпоративним
є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи -
суб`єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер,
член) такої юридичної особи (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного Суду
у справі № 910/18015/17 від 11 вересня
2018 року).
Згідно
з частиною 2 статті 162 Цивільного кодексу України аудиторська перевірка
діяльності акціонерного товариства, у тому числі такого, що не зобов`язане
публікувати для загального відома документи, має бути проведена у будь-який час на вимогу акціонерів, які
разом володіють не менш як десятьма відсотками акцій.
Порядок
проведення аудиторських перевірок діяльності акціонерного товариства
встановлюється статутом товариства і законом.
Відповідно
до частини 5 статті 75 Закону України "Про акціонерні товариства"
аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства також має бути
проведена на вимогу акціонера (акціонерів), який (які) є власником (власниками)
більше 10 відсотків голосуючих акцій товариства. У такому разі акціонер (акціонери)
самостійно укладає (укладають) з визначеним ним (ними) аудитором (аудиторською
фірмою) договір про проведення аудиторської перевірки фінансово-господарської
діяльності товариства, в якому зазначається обсяг перевірки.
Згідно
з частиною 6 статті 75 Закону України "Про акціонерні товариства"
Товариство зобов`язане протягом 10 днів з дати отримання запиту акціонера
(акціонерів) про таку перевірку забезпечити аудитору (аудиторській фірмі)
можливість проведення перевірки. У зазначений строк виконавчий орган має надати
акціонеру (акціонерам) відповідь з інформацією щодо дати початку аудиторської
перевірки.
(!!!) Аудиторська перевірка на вимогу акціонера
(акціонерів), який є власником більше ніж 10 відсотків голосуючих акцій
товариства, може проводитися не частіше двох разів на календарний рік.
У
разі проведення аудиту товариства за заявою акціонера (акціонерів), який (які)
є власником (власниками) більше 10 відсотків голосуючих акцій товариства,
виконавчий орган товариства на вимогу такого акціонера (акціонерів)
зобов`язаний надати завірені підписом уповноваженої особи товариства копії всіх
документів протягом п`яти робочих днів з дати отримання відповідного запиту
аудитора (аудиторської фірми).
У
пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 904/2194/17 зазначено, що шляхом пред`явлення до товариства вимоги
про проведення аудиторської перевірки учасник (акціонер) товариства реалізує
своє корпоративне право, пов`язане з діяльністю й управлінням справами
товариства.
ВАЖЛИВО: При цьому, закон не пов`язує проведення
аудиторської перевірки із перевірками товариства податковими та іншими
контролюючими органами.
Стаття
75 Закону України "Про акціонерні товариства" є імперативною для
товариства у випадку наявності відповідної вимоги акціонера, який є власником
більше ніж 10 відсотків акцій товариства. При цьому, право акціонера вимагати
проведення аудиту не залежить від бажання самого товариства чи його посадових
осіб або доцільності проведення такої перевірки, натомість обов`язок товариства
забезпечити аудитору можливість провести перевірку виникає відповідно до прямої
вказівки закону (до таких висновків дійшов Верховний Суд у п. 5.2.2 постанови
від 14.02.2018 у справі № 910/783/17).
Аналогічні
правові позиції викладені і в постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі
№ 922/1859/19 (ЄДРСРУ № 89008496).
Особа
стає носієм корпоративних прав з моменту набуття права власності на акції АТ
або вступу до інших юридичних осіб.
Відповідно
до частини 1 статті 8 Закону України "Про депозитарну систему
України" підтвердженням прав на цінні папери та прав за цінними паперами,
що існують в бездокументарній формі, а також обмежень прав на цінні папери у
певний момент часу є обліковий запис на рахунку в цінних паперах депонента в
депозитарній установі, а якщо права на відповідні цінні папери обліковуються на
рахунку в цінних паперах номінального утримувача - обліковий запис на рахунку в
цінних паперах власника цінних паперів в обліковій системі номінального
утримувача, клієнта номінального утримувача.
Документальним
підтвердженням наявності на певний момент часу прав на цінні папери та прав за
цінними паперами депонента (у разі зарахування цінних паперів на депозит
нотаріуса - відповідного кредитора) є виписка з рахунка в цінних паперах
депонента, яка видається депозитарною установою на вимогу депонента або в інших
випадках, установлених законодавством та договором про обслуговування рахунка в
цінних паперах.
ВИСНОВОК: Отже, право вимагати проведення
аудиторської перевірки діяльності акціонерного товариства, яке є корпоративним
правом, пов`язаним з діяльністю й управлінням справами товариства, виникає в
акціонера з моменту набуття ним права власності на акції АТ, оскільки саме з
цього моменту особа стає носієм корпоративних прав. Відмова товариства в задоволенні вимоги
про проведення аудиту за період, коли позивач не був акціонером, відповідно не
може порушувати його корпоративних прав як акціонера.
Разом
з тим у постанові Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 921/505/17-г/18 наголошено на тому, що не слід
ототожнювати поняття одержання інформації про діяльність товариства, з поняттям
призначення аудиторської перевірки діяльності товариства, як права акціонера на
управління товариством.
Велика Палата
Верховного Суду: «сплячі» ФОП, які зареєстровані до 2004 та не підтвердженні до
03.03.2012 р., можуть не платити ЄСВ
01 липня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках
справи № 260/81/19, провадження №
11-118апп20 досліджувала питання щодо не сплати ЄСВ «сплячими» ФОП.
За правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів
Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від
27 червня 2019 року у справі N 405/7/17
(провадження N 61-33985св18), з набранням чинності Законом N 755-IV пов'язана
лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01
липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 цього Закону), у такому разі
набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити
від цього висновку Верховного Суду з огляду на таке.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право
на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу
України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови
її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України
визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення
ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця
без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
01 липня 2004 року набрав чинності Закон N 755-IV, яким
передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
Відповідно до частини першої статті 42 Закону N 755-IV для
проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем,
повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення)
державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену
реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи -
підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних
осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що
підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації
ФОП.
Згідно з пунктом 2 розділу VIII "Прикінцеві
положення" цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при
надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної
картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести
заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про
державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну
свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати
набрання чинності Законом N 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи
щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному
набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта
підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання
державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка,
який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР -
абзац сьомий частини першої статті 1 Закону N 755-IV) та отримання свідоцтва
про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт
внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац
дев'ятий частини першої статті 1 Закону N 755-IV).
03 березня 2011 року набрав чинності Закон N 2390-VI, яким
було внесено зміни до Закону N 755-IV.
Пунктами 2-4 розділу II "Прикінцеві та перехідні
положення" Закону N 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004
року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені
та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього
розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення
відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на
свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких
свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані
до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу
строку вважаються недійсними.
Водночас пунктом 8 розділу II "Прикінцеві та перехідні
положення" Закону N 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого
для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу,
уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних
відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за
результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим
міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній
Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості
про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР.
За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями
роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців,
зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що
свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого
зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
(!!!) Таким чином, строк для
включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна
реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2
розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI,
закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР
відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена
до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного
подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які
самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2
розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI,
підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових
міжвідомчих спеціальних комісій. Державні
реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР,
зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про
державну реєстрацію.
25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25
березня 2014 року N 1155-VII "Про внесення змін до деяких законів України
щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців
до Єдиного державного реєстру" (далі - Закон N 1155-VII).
Цим Законом пункт 2 розділу VIII "Прикінцеві
положення" Закону N 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої
усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані
до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані
подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону
реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний
реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців
реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
До того ж Законом N 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9
розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI.
З пояснювальної записки до проекту Закону N 1155-VII
вбачається, що Закон N 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на
права та законні інтереси суб'єктів господарювання. Зокрема, Законом N 2390-VI
не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними
комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців
відомостей про суб'єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також
включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на
зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес
включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні
не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще
не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним
реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до
реєстру за результатами виконання Закону N 2390-VI). Ураховуючи, що проведення
будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом N 755-IV, можливо лише щодо
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в
ЄДР, суб'єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати
зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити
свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.
Також у пояснювальній записці до проекту Закону N 1155-VII
указано, що реалізація Закону N 2390-VI на практиці виявилась частково
неможливою з огляду на таке:
1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази
даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної
податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових
міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб,
які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об'єктів
адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб -
підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про
коди об'єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене
унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб'єктів
господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за
місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону N
755-IV;
2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними
комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів
та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа -
підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки
платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання
та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб'єктивний
характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.
Основною метою проекту Закону N 1155-VII є продовження
процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб -
підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали
державному реєстратору про себе відомості.
Для досягнення цієї мети Законом N 1155-VІІ внесені зміни до
розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI щодо
спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів
господарювання", які дозволять проводити включення відомостей про діючих
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що статус ФОП є формою
реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній
державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового
регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення
набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не
може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а
користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної
реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами N 2390-VI та N
1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу
ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у
відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати
підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що
підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж
констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної
картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні
свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки
до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з
використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року,
вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення
підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування
нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних
правовідносин порушує принцип правової визначеності.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на
те, що 03 червня 2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від
13 травня 2020 року N 592-IX "Про внесення змін до Закону України
"Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне
соціальне страхування" щодо усунення дискримінації за колом
платників" (далі - Закон N 592-IX), відповідно до положень якого розділ
VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2464-VI доповнено
пунктом 9-15.
Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону N
2464-VI (у редакції Закону N 592-IX)підлягають списанню за заявою платника та у
порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності
Законом N 592-IX з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми
недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім
фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5
частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня
набрання чинності Законом N 592-IX, а також штрафи та пеня, нараховані на ці
суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від
їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за
умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом N
592-IX, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4
цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему
оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної
справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення
підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до
вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до
дня набрання чинності Законом N 592-IX. Зазначена звітність подається платником
виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше.
З пояснювальної записки до проекту Закону N 592-ІХ
убачається, що його прийняття було обумовлено, зокрема, тим, що встановлення
обов'язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає
легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у
контексті самого Закону, який визначає об'єктом нарахування єдиного соціального
внеску саме отриманий дохід.
ВИСНОВОК: З огляду на
викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження
статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедуру
порядку, визначеному Законом N 755-IV виключає можливість законного здійснення
підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності
фактичних доказів протилежного, а отже виключає і можливість формальної та фактичної участі
платника у системі загальнообов'язкового державного соціального
страхування за відповідним статусом.
P.s. З 3 червня 2020 року діє механізм списання недоїмки по
ЄСВ за 2017- 2020 роки для «сплячих» ФОП (стосуються списання сум недоїмки
платникам ЄСВ з числа фізичних осіб – підприємців на загальній системі оподаткування
і осіб, які здійснюють
незалежну професійну діяльність)
Чи може конкурсний
кредитор, який не пред’явив вчасно вимоги до боржника у справі про
банкрутство, перетворитися на поточного кредитора пред’явивши вимогу по
зобов’язанню після порушення справи?
24
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 904/3060/19
(ЄДРСРУ № 90594547) досліджував питання щодо можливості перетворення
конкурсного кредитора, який несвоєчасно пред’явив вимоги до боржника, на
поточного.
Забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника або
іншої особи забезпечені заставою майна боржника;
Конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що
виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не
забезпечено заставою майна боржника;
Поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що
виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство (п. 10 ст. 1
Кодексу України з процедур банкрутства).
Одразу
необхідно вказати, що з моменту визнання боржника банкрутом (ухвалення
постанови у справі про банкрутство) у банкрута не виникає обов`язку зі сплати
податків і зборів (обов`язкових платежів) (котрі нараховані після моменту
визнання боржника банкрутом банкрутом), крім витрат, безпосередньо пов`язаних
із здійсненням ліквідаційної процедури (аналогічна правова позиція викладена у
постановах Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №
910/14827/16 ).
В
свою чергу, статус
конкурсних грошових вимог визначається виключно моментом виникнення
відповідного зобов`язання боржника (аналогічна правова позиція
наведена у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 921/184/16-г/10).
Тобто,
при визначенні статусу вимог позивача до відповідача має враховуватися насамперед момент
виникнення вимоги, а не строк її виконання, відтак вимоги
кредиторів, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство
є конкурсними незалежно від строку виконання грошових зобов`язань боржника.
В
даній справі був договір купівлі – продажу, а за умовами договору
купівлі-продажу передбачено перехід права власності на товар від продавця до
покупця в момент передання товару покупцеві. Право продавця вимагати оплатити
покупцем поставлений товар пов`язане з моментом виникнення такого обов`язку у
покупця. Обов`язок відповідача (покупця) оплатити вартість поставленого йому
позивачем товару виникає в силу закону (статті 655, 692, 712 ЦК України, частина
1 статті 265 ГК України) та не залежить від факту виставлення
позивачем-постачальником рахунку-фактури на оплату відповідачем-покупцем
вартості здійсненої поставки товару (аналогічна правова позиція наведена у
постанові Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №
918/537/18).
В
свою чергу, відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з
дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про
банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем
офіційного оприлюднення такого оголошення.
Після
офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про
банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до
боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в
порядку статті 23 Закону про банкрутство незалежно від настання строку
виконання зобов`язань.
Тобто,
враховуючий той факт, що договір купівлі – продажу був укладений до моменту
порушення судом справи про банкрутство боржника, то не зважаючи на факт
виставлення рахунку – фактури вже після цієї винесення ухвали про відкриття
провадження у справі про банкрутство, конкурсний кредитор не може стати
поточним, а повинен пред’являти свої вимоги в порядку вимог конкурсних
кредиторів.
В
той же час, особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого
для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх
вимоги погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Такі кредитори не
беруть участі в представницьких органах кредиторів (зборах та комітеті
кредиторів) (аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати
Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №
607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19).
У
постановах Верховного Суду 13.11.2018 у справі №909/1056/15,
від 12.12.2018 у справі № 910/30188/15, від
09.04.2019 у справі № 923/436/17, 29.01.2019
по справі № 909/722/14, від 12.02.2019 у
справі № 914/1096/18, від 05.12.2019 у
справі № 910/1678/19 передбачено, що приписи
частин 1, 4 статті 23 Закону про банкрутство свідчить про те, що з моменту
офіційної публікації оголошення про відкриття щодо боржника провадження у
справі про банкрутство є таким, що фактично настав, строк виконання усіх
зобов`язань боржника, які виникли до моменту відкриття щодо нього провадження у
справі про банкрутство, і незалежно від настання строку їх виконання, кредитори
за такими зобов`язаннями зобов`язані заявити грошові вимоги до боржника у
справу про банкрутство з додержанням тридцятиденного строку від дня офіційного
оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство, так
як протилежне матиме наслідком втрату такими вимогами статусу конкурсних і їх
включення до реєстру як вимог шостої черги.
Оскаржити оцінку
майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців
24 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів
Касаційного господарського суду в рамках справи №
906/696/18 (ЄДРСРУ № 90594574) досліджував питання оскарження оцінки
нерухомого майна в межах виконавчого провадження.
Суть проблеми: Реалізація описаного й
арештованого майна за заниженою ціною може завдати суттєвих збитків стягувачу у
вигляді неотриманого доходу, а боржнику - у вигляді передачі майна на
реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартості.
Звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб`єкта
оціночної діяльності щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та
спрямовані на виконання його професійних обов`язків, визначених законом і
встановлених відповідним договором.
Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків
для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує
зроблені суб`єктом оціночної діяльності висновки і його дії щодо реалізації
своєї практичної діяльності.
Відтак, встановлена правова природа звіту про оцінку майна
унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків,
пов`язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів.
Аналогічна правова позиція міститься зокрема у постанові
Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі №
914/881/17 (провадження 18-18гс18) та у постанові Верховного Суду від
29.04.2020 у справі № 826/6706/18.
Разом з цим ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче
провадження» передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право
звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або
бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної
виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення,
ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Відповідно до ст. 57 Закону України «Про виконавче
провадження» визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою
сторонами виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження,
а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови
про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не
повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно
визначає вартість майна боржника. Звіт про оцінку майна має бути складений не
раніше дати винесення постанови про арешт такого майна. У разі якщо сторони
виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна,
визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами,
що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за
регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів,
повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб`єкта оціночної
діяльності - суб`єкта господарювання. У разі якщо визначити вартість майна
(окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб`єкта оціночної
діяльності - суб`єкта господарювання для проведення оцінки майна.
Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи
оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення
вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення
вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в
10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення.
Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки
арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення
вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за
місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно
встановленим виконавцем. Оскарження в судовому порядку результатів визначення
вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків
зупинення передачі майна на реалізацію судом.
Звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні є дійсним
протягом шести місяців з дня його підписання суб`єктом оціночної діяльності -
суб`єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна
проводиться повторно.
Згідно вимог ч.ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про оцінку
майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» звіт про
оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та
підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності -
суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами,
які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника
суб`єкта оціночної діяльності. Вимоги до змісту звіту про оцінку майна, порядку
його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними
стандартами) оцінки майна.
Слід наголосити, що з огляду на зазначені вимоги Закону
України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в
Україні» та Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і
майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10
вересня 2003 року № 1440, незважаючи на вибір оцінювачем методичного підходу
оцінки майна, підготовці та
проведенню незалежної експертизи майна передує, в будь-якому
випадку, ознайомлення з об`єктом оцінки шляхом доступу до нього.
Ознайомлення з об`єктом оцінки полягає у дослідженні
оцінювачем вихідних даних та іншої інформації, необхідної для здійснення
оцінки, та у особистому огляді оцінювачем об`єкта оцінки, тоді як за приписами
статті 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну
оціночну діяльність в Україні" замовники оцінки повинні забезпечити доступ
суб`єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних
підставах, отримання ним (замовником) необхідної та достовірної інформації про
зазначене майно для проведення оцінки.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові
Верховного Суду від 16 грудня 2019 року у справі №
211/2171/15-ц.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від
12.06.2019 у справі №308/12150/16-ц дійшла
висновку, що визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного
виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець
чи залучений ним суб`єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії)
щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та
суду.
Тому оскаржити
оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.
При цьому, предметом
скарги буде визнання недійсною оцінки нерухомого майна, яке
належить особі на праві власності, проведеної суб`єктом оціночної діяльності у
межах процедури виконавчого провадження.
Аналогічний висновок щодо можливості оскарження оцінки майна
в порядку оскарження рішень та дій виконавців зробила Велика Палата Верховного
Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі №
821/197/18.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у
справі № 914/881/17, постанові Верховного
Суду від 15.02.2019 у справі №914/85/18
зазначено про право
учасника виконавчого провадження оскаржити оцінку майна та про
недопустимість під час оцінки майна у виконавчому провадженні для подальшої передачі
на примусову реалізацію на торгах застосовувати
ліквідаційну оцінку цього майна, яка не є тотожною з ринковою.
Таким чином, заявник повинен звертатися саме зі скаргою (не
з позовом!!!) на дії приватного/державного виконавця, які, на його думку, полягають
у неправильному визначенні вартості майна боржника.
Подібна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду у
складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від
04.03.2020 у справі №754/2961/17, де в межах
скарги на дії приватного виконавця заявлялися вимоги про визнання
недійсним звіту про оцінку нерухомого майна.
Слід нагадати, що у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17
викладено правову позицію про те, що суди під час вирішення тотожних за своїм
змістом спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати
Верховного Суду.
ВИСНОВОК: Визначення
вартості майна боржника є процесуальною дією державного / приватного виконавця
(незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи
залучений ним суб`єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо
примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду.
Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження
рішень та дій виконавців.
Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати
Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №
821/197/18/4440/16, від 12 червня 2019 року у справі № 308/12150/16-ц, а також у постанові Касаційного
адміністративного суду у складі Верховного Суд від 19 грудня 2019 року у справі
№826/12574/18.
P.s. Велика Палата Верховного Суду від 13 березня 2019 року
у справі № 920/149/18 (провадження №
12-297гс18) зробила висновок про те, що стаття 74 Закону України від 02 червня
2016 року № 1404-VІІІ "Про виконавче провадження" є загальною нормою
по відношенню до процесуального законодавства, яке встановлює строки звернення сторони виконавчого
провадження до суду із скаргою на дії державного виконавця чи
іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного
виконавця під час виконання судового рішення, яке є спеціальним у даних
правовідносинах.
Таким чином, рішення та дії виконавця, посадових осіб
органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих
днів з
дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав,
свобод чи законних інтересів.
