Спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ознаки спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою та правовий режим спільності та поділу майна

19 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 303/2865/17, провадження № 61-43499св18 (ЄДРСРУ № 88322522) досліджував питання щодо ознак спільного жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою.

Положення Кодексу законів про шлюб та сім`ю України (надалі - КпШС України) не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом в постанові  від 24.01.2020р. по справі № 546/912/16-ц.

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Окрім цього, відповідно до судової практики Верховного суду, а саме постанови Верховного суду від 15.08.2019 року, справа № 588/350/15-ц навіть факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання іншим із подружжя коштів протягом, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. 

Відповідно до правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 та  №6-1568цс16, №6-801цс16, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 24.01.2020 року в справі № 910/10987/18 звернув увагу на те, що відповідно до частини 1 статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

При цьому, п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно зі ст. 23 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі N 911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі N 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі N 916/675/15.

Таким чином, оформлення та реєстрація права власності, наприклад на незавершений будівництвом житловий будинок із належними до нього господарськими спорудами, яка буде здійснена під час перебування в шлюбі чи спільного проживання чоловіка та жінки не свідчить про те, що він є набутим ними в шлюбі (спільного проживання) за рахунок спільних коштів подружжя.

В той же час, відповідно до правової позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14, постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 756/7489/15-ц, відповідно до якої норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.

Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права (Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом у постанові від 26 лютого 2020 року по справі № 755/19197/18, провадження № 61-18343св19 (ЄДРСРУ № 88016384).

В рішенні Конституційного Суду України у справі №5-рп/99 від 03.06.1999 року зазначено таке. До членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 15 серпня 2019 року по справі № 588/350/15.

Окрім вищевказаного, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства (домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти).

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, провадження № 61-1623св19 (ЄДРСРУ № 85354697).

Матеріал по темі: «Поділ об'єкта незавершеного будівництва між подружжям»

Стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати повинно відбуватися виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель

18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/432/19 (ЄДРСРУ № 88277598) досліджував питання щодо стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати.

Відповідно до статей 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі - продажу права оренди земельної ділянки.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, в якому згідно з частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 ЗК України).

Використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону (стаття 206 ЗК України).

За змістом статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

У даній справі предметом позову є стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати.

Матеріали справи не містять доказів належного оформлення відповідачем права користування земельною ділянкою, зокрема укладення договору оренди вказаної земельної ділянки з відповідною радою та державної реєстрації такого права.

Отже, особа користується зазначеною земельною ділянкою без достатньої правової підстави.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Верховний суд зазначає, що за змістом глави 15, статей 120, 125 ЗК України та з урахуванням положень статті 1212 ЦК України до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку (без укладеного договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі №912/1188/17, від 21.01.2019 у справі №902/794/17, від 04.02.2019 у справі №922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі №922/652/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 і № 922/5468/14.

В той же час із діючих норм законодавства не вбачається можливості зазначення даних про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки в інший спосіб, ніж оформлення витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

(!!!) Тому будь-які розрахунки, зроблені за відсутності такого витягу (зокрема, на підставі базової вартості одного квадратного метра землі із застосуванням відповідних коефіцієнтів), а також доводи про необов`язковість витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель для розрахунку розміру орендної плати - є необґрунтованими.

Вказаний висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, яким неодноразово зазначалося, що при стягненні безпідставно збереженого майна (коштів) у розмірі орендної плати, нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно - шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі - а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель (відповідні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №922/902/18, від 08.08.2019 у справі №922/1276/18, від 01.10.2019 у справі №922/2082/18, від 16.11.2019 у справі №922/3607/18).

ВИСНОВОК: Оскільки відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними, особа, як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки – відповідній раді на підставі частини 1 ста 1212 Цивільного кодексу України, однак у вартості визначеній виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Матеріал по темі: «Стягнення з власника нерухомості коштів у вигляді орендної плати за землю»

ТЕГИ: перехід права власності на земельну ділянку, земельна ділянка, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, орендна плата, арендная плата, оренда землі, перехід користування, земельної ділянки, судова практика, Адвокат Морозов

Держава гарантує виконання судових рішень про стягнення коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Держава не гарантує виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу

17 березня 2020 року Верховний Суд в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 821/1308/16, адміністративне провадження №К/9901/18353/18 (ЄДРСРУ № 88245743) досліджував питання щодо стягнення з Державної казначейської служби України трьох відсотків річних від несплаченої суми.

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання встановлює Закон України від 5 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Частиною четвертою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлено, що перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Згідно з абзацом 2 пункту 2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі Порядок № 845) безспірним списанням є операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання рішень про стягнення коштів Казначейством та його територіальними органами без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

(!!!) З урахуванням наведеного правового регулювання Верховний Суд наголошує, що виплата належних грошових коштів на підставі виконавчих листів (наказів) має здійснюватися у порядку черговості, а також в межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань.

В рамках даної справи суди встановили, що ДКС вживала заходів з метою належного виконання виконавчих листів, (зокрема, неодноразово зверталася з листами до Міністерства фінансів України з проханням врахувати дійсний стан фінансування бюджетної програми забезпечення «Заходи щодо виконання рішень суду» і з урахуванням цих потреб врахувати пропозиції щодо необхідності додаткових коштів на згадану програму), втім невиплата коштів за цими виконавчими документами зумовлена не бездіяльністю відповідача (як суб`єкта владних повноважень), а відсутністю належного асигнування відповідної бюджетної програми, що не належить до компетенції відповідача.

Таким чином, перерахування коштів стягувачам із затримкою відбувається не через протиправні дії або бездіяльність Казначейства, а виключно у зв`язку з наявністю сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість виконавчих документів, та передбаченими у Законах про Державної бюджет України на відповідний рік, обмеженими асигнуваннями, виділеними для погашення заборгованості за судовими рішеннями, що підлягають примусовому виконанню.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2018  року, 25 липня 2018 року,  30 вересня 2019 року та  від 06.11.2019 (справи №№ 804/3242/17, 466/3828/17, 820/287/18 та  803/1449/16).

Окрім цього, 16.10.2013 набрав чинності Закон України від 19.09.2013 № 583-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо виконання судових рішень», яким доповнено Розділ II Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» пунктом 3, відповідно до якого виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб’єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом, подаються до органу державної виконавчої служби протягом шести місяців з дня набрання чинності цим пунктом. Якщо рішення суду про стягнення коштів або виконавчі документи за цими рішеннями, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб’єкти, не було подано в строк, встановлений цим пунктом, це не є підставою для відмови у виконанні даного судового рішення.

Заборгованість погашається в такій черговості:

·      у першу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду щодо пенсійних та соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, а також у зв’язку з втратою годувальника;

·      у другу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду, пов’язаними з трудовими правовідносинами;

·      у третю чергу погашається заборгованість за всіма іншими рішеннями суду.

Бюджетні асигнування на погашення заборгованості визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

З метою реалізації пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 № 440 затверджено Порядок погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою (далі - Порядок № 440).

Пунктом 8 Порядку № 440 передбачено, що рішення розподіляються в порядку такої черговості погашення заборгованості:

·      перша черга - рішення щодо пенсійних та соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, а також у зв’язку з втратою годувальника;

·      друга черга - рішення, пов’язані з трудовими правовідносинами;

·      третя черга - інші рішення.

Рішення вносяться до кожної з черг за датою їх надходження до органу державної виконавчої служби.

Враховуючи наведене, Верховний суд зазначає, що виконавчі документи, які надходять на виконання, розподіляються в порядку черговості та для кожного виконавчого документа визначається відповідна черга, а тому виплата належних грошових коштів на підставі виконавчих документів повинна здійснюватися в межах відповідних бюджетних асигнувань.

Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи нараховується державним виконавцем протягом п’яти днів з дня отримання ним повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, про перерахування коштів, крім випадку, коли кошти перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби.

ВИСНОВОК: З аналізу наведених норм права вбачається, що вимога про нарахування компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду у цьому випадку є передчасною, оскільки такий розрахунок компенсації Закон пов’язує з фактом перерахування коштів. За таких обставин вимога про стягнення компенсації в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми задоволенню не підлягає.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 11 лютого 2020 року по справі № 826/18029/16, адміністративне провадження №К/9901/34922/18 (ЄДРСРУ № 87526715), від 19 листопада 2019 року по справі № 320/1376/19, адміністративне провадження №К/9901/26085/19 (ЄДРСРУ № 85774082) та від 30 вересня 2019 року по справі № 820/287/18, адміністративне провадження №К/9901/62734/18 (ЄДРСРУ № 84621627).

Підтвердження повноважень прокурора в цивільному процесі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прокурор в цивільному процесі підтверджує свої повноваження службовим посвідченням, а не довіреністю?

17 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 704/1233/17, провадження № 61-37850св18 (ЄДРСРУ № 88265209) досліджував питання підтвердження повноважень прокурора в цивільному процесі.

Відповідно до статті 131-1 Конституції України органи прокурату здійснюють представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частиною третьою статті 56 ЦПК України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Статус прокурора визначено у статті 15 вказаного вище Закону України «Про прокуратуру», частиною другою якої передбачено також, що прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає в прокуратурі.

Як роз`яснив Конституційний Суд України в рішенні № 3-рп/99 від 08 квітня 1999 року, представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов`язки. Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва рядом специфічних ознак: складом представників та колом суб`єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації.

Отже, прокурор діє не від імені органу прокуратури як юридичної особи, а виключно від імені держави.

З матеріалів справи вбачається, що справа призначалась до слухання кілька разів і кожного разу в судове засідання з`являвся прокурор , який, відповідно до службового посвідчення займає відповідну посаду прокурора місцевої прокуратури.

Відповідно до Положення про службове посвідчення прокурора, затвердженого Наказом Генеральної прокуратури України № 134 від 05 квітня 2016 року, службове посвідчення прокурора є офіційним документом, який засвідчує належність посадової особи до системи прокуратури України, підтверджує її посаду, а також повноваження, визначені законодавством.

Верховний суд наголошує, що Законом України «Про прокуратуру» не встановлено необхідності підтвердження довіреністю повноважень осіб, зазначених у статті 15 Закону України «Про прокуратуру», як представників у цивільному процесі, які діють у межах своєї компетенції. Такі особи підтверджують свої повноваження службовим посвідченням.

P.s. Між тим, відповідно до п. 1.2. Наказу Генеральної прокуратури від 07.08.2019 р.   № 153 «Про порядок здійснення представництва в суді органів прокуратури, їхніх посадових і службових осіб, які діють від імені органу прокуратури» участь у розгляді справ в адміністративному, господарському, цивільному судочинстві в порядку представництва органів прокуратури, посадових і службових осіб, які діють від імені органу прокуратури, що є стороною або третьою особою, здійснювати прокурорам за довіреністю.

Матеріал по темі: «Представництво прокурором інтересів держави за відсутністю уповноваженого органу»

Теги: представництво інтересів держави прокурором, підтвердження повноважень, довіреність, службове посвідчення прокурора, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Відмова платника податку від отримання наказу про податкову перевірку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки повернення поштового відправлення – наказу та направлення на податкову перевірку у зв’язку із «відмовою від отримання, за закінченням терміну зберігання»

Для визначення контролюючим органом грошових зобов`язань платникові податків шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення у зв`язку з допущеними таким платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку провести податкову перевірку.

Отже, нормами ПК України з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів встановлені умови та порядок проведення перевірок. Невиконання цих вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від  27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14) та у постанові Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа №1570/7146/12), від 20 грудня 2018 року (справа № 815/1851/15).

Достеменно відомо, що у випадку протиправності дій щодо проведення податкової перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 02.05.2018 р. у справі № 804/3006/17; від 05.05.2018 р. № 810/3188/17; від 18.04.2018 р. № 804/2230/15.

Отже, з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року в рамках справи № П/811/3206/15, адміністративне провадження №К/9901/32823/18 (ЄДРСРУ № 87902324)).

Окрім цього в випадку відмови особи від отримання наказу під розписку, податковий орган зобов'язаний надіслати наказ платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 квітня 2019 року у справі № 815/6063/14, адміністративне провадження №К/9901/27560/18 (ЄДРСРУ № 81046777)).

17 березня 2020 року у справі № 280/5101/18, адміністративне провадження №К/9901/2504/20 (ЄДРСРУ № 88245859) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду досліджував питання щодо повернення поштового відправлення контролюючому органу, оскільки воно не вручене платнику податків з підстав: «відмова від отримання, за закінченням терміну зберігання».

Документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника контролюючого органу оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому особисто чи його уповноваженому представнику копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Присутність платників податків під час проведення документальних невиїзних перевірок не обов`язкова, проте брати участь у проведенні такої перевірки є правом платника податків, а відтак з наказом про перевірку та письмовим повідомленням про дату початку та місце проведення такої перевірки платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до початку її проведення.

Невиконання вимог щодо повідомлення платника податків про перевірку до початку її проведення призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Верховний Суд вважає, що імперативними приписами абзацу другого пункту 78.4 статті 78 Податкового кодексу України передбачено, що право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

Пункт 79.2 статті 79 Податкового кодексу України також встановлює умову, за наявності якої проводиться документальна позапланова невиїзна перевірка, а саме, вручення платнику податків (його представнику) у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Так, пункт 42.2. статті 42 Податкового кодексу України передбачає, що документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

Відповідно до абзацу 6 пункту 42.4. цієї статті кодексу, у разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Серед іншого потрібно враховувати, що оскаржуючи наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень платник податків може посилатись на порушення порядку проведення такої перевірки (наказу), яким судами, поряд із встановленими в ході перевірки порушеннями податкового та/або іншого законодавства, має бути надана правова оцінка в першу чергу (21 лютого 2020 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/17123/18, адміністративне провадження №К/9901/25669/19 (ЄДРСРУ № 87929522)).

ВИСНОВОК: Отже, підставою для задоволення позовних вимог платника податку було те, що суди попередніх інстанцій не співставили дані щодо відправлення (отримання) поштового відправлення (наказу та направлення на перевірку податкового органу) з початком самої перевірки з метою встановлення права відповідача на проведення документальної позапланової перевірки, а так як перевірка почалась до моменту отримання платником вказаних вище документів, то наслідки у такої перевірки відсутні.

Матеріал по темі: «Скасування наказу про проведення податкової перевірки з підстав його необґрунтованості»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Процесуальні наслідки неявки позивача в судове засідання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні наслідки неявки позивача в підготовче судове засідання. Залишення позову без розгляду.

12 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/4719/19, провадження №К/9901/27113/19 (ЄДРСРУ № 88187295) досліджував питання щодо процесуальних наслідків неявки позивача в судове засідання та залишення позову без розгляду.

Процесуальні наслідки неявки позивача в підготовче засідання визначаються ст. 181 КАС України, в якій зазначено, що підготовче засідання проводиться за правилами, встановленими главою 6 розділу II цього Кодексу («Розгляд справи по суті») з урахуванням особливостей підготовчого засідання, встановлених цією главою.

Відповідно до ч. 5 ст. 205 КАС України у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо неявка перешкоджає розгляду справи. Якщо відповідач наполягає на розгляді справи по суті, справа розглядається на підставі наявних у ній доказів.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 240 КАС України передбачено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо позивач не прибув (повторно не прибув, якщо він не є суб`єктом владних повноважень) у підготовче засідання чи у судове засідання без поважних причин або не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшло заяви або клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Наведеними нормами окреслено характер процесуальної поведінки, яка зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їхню реалізацію так, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без значних затримок та невиправданих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема, щодо явки у судове засідання.

(!!!) З конструкції п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України слідує, що правило про залишення позову без розгляду у випадку повторної неявки має застосовуватися до позивачів, які не є суб`єктами владних повноважень.

Граматичне тлумачення вказаної норми дає підстави для висновку про те, що для залишення без розгляду позову суб`єкта владних повноважень достатньо першої неявки у судове засідання без поважних причин або не повідомлення про причини неявки, якщо від такого суб`єкта владних повноважень не надійшло заяви або клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Суд на підставі аналізу матеріалів справи та думки інших учасників справи повинен, серед іншого, дослідити питання можливості розгляду справи по суті за відсутності позивача, відсутності заяви позивача про розгляд справи за його відсутності, а також з`ясувати інші обставини справи.

Вищевикладене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/1394/18, адміністративне провадження №К/9901/17639/19 (ЄДРСРУ № 84494048).

Верховний Суд наголошує, що суб`єкти владних повноважень, маючи однаковий обсяг процесуальних прав та обов`язків разом з іншими учасниками справи, мають діяти вчасно та в належний спосіб, дотримуватися своїх власних внутрішніх правил та процедур, встановлених також і нормами процесуального закону, і не можуть та не повинні отримувати вигоду від їхнього порушення, уникати або через допущення зайвих затримок та невиправданих зволікань відтерміновувати виконання своїх процесуальних обов`язків.

Згідно до правової позиції викладеної у постанові Верховного Суду у справі № 310/12817/13 від 22.05.2019 року, викладено правову позицію, згідно до якої зазначено, що процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача.

ВИСНОВОК: Для залишення позову суб`єкта владних повноважень без розгляду достатньо першої неявки без поважних причин або неповідомлення про відповідні причини, а для фізичних та юридичних осіб повторної неявки.

Матеріал по темі: «Залишення позовної заяви без розгляду з підстав неявки позивача»

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є необізнаність спадкоємця про наявність заповіту поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини? Обов’язок нотаріуса повідомити спадкоємців.

13 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 314/2550/17, провадження № 61-41480св18 (ЄДРСРУ № 88232349) досліджував питання щодо необізнаності спадкоємця про наявність заповіту, як поважної причини пропуску строку для прийняття спадщини, а також обов’язку нотаріуса повідомити спадкоємців.

За загальним правилом положення про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 23 серпня 2017 року № 6-1320цс17, а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16 (провадження № 61-6700св19), від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19).

При цьому, вирішуючи питання поважності причин пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини, суд має враховувати, що такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини кожної справи.

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Разом з тим Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснив, що, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

04 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 133/1880/18, провадження № 61-12000св19 (ЄДРСРУ № 88232181) вказав, що у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 06 вересня 2017 року у справі  № 6-496цс17, і відтворено у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 629/1886/18 (провадження № 61-11600св19), від 28 жовтня 2019 року у справі № 761/42165/17-ц (провадження № 61-49121св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 209/1795/18 (провадження № 61-14842св19), від 21 листопада 2019 року у справі № 626/2055/18 (провадження № 61-17906св19).

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: 1) тривала хвороба спадкоємців; 2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; 5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту  (при умові не заведення спадкової справи після смерті спадкодавця та не здійснені повідомлення та виклику спадкоємця за заповітом нотаріусом) тощо.

(!!!) При цьому, необізнаність про смерть спадкодавця до поважних причин пропуску строку не відноситься

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 26.06.2019 року у справі №565/1145/17.

ВИСНОВОК № 1: Позов про визначення додаткового строку на прийняття спадщини  підлягає задоволенню у разі пропуску такого строку та доведення поважності причин пропуску строку, а необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

Стосовно повідомлення та виклику нотаріусом спадкоємців

Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов`язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відомо. Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення.

Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та повідомляє про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі. Нотаріус роз`яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття.

Правовий висновок зроблений у Постанові Верховного суду від 28.10.2019 по справі № 761/42165/17-ц (ЄДРСРУ № 85354233) вказує, що необхідність нотаріусом вчинити дії для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини, здійснити виклик спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі відповідає правовому висновку Верховного Суду України викладеному у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17.

Справа № 6-496цс17 від 06.09.2017р. ВСУ (визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини), колегія зробила висновок про поважність причин пропуску строку на прийняття спадщини у зв`язку із тим, що спадкоємцю (не по закону) не було відомо про наявність заповіту та не повідомленням про наявність заповіту нотаріусом є поважною причиною пропуску строку на прийняття спадщини.

ВИСНОВОК № 2: Закон пов`язує виникнення у нотаріуса або особи, уповноваженої на вчинення нотаріальних дій, обов`язку здійснювати дії щодо сповіщення спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме, з моментом заведення спадкової справи, чому передує звернення спадкоємця із заявою про прийняття спадщини.

Матеріал по темі: «Необізнаність спадкоємця про заповіт, як поважна причина для суду»

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов