Наслідки незалучення зацікавленої особи в судовому спорі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення складу учасників судового провадження або правові підстави для оскарження судового рішення не залученою особою

12 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/4130/19, адміністративне провадження №К/9901/36116/19 (ЄДРСРУ № 88187298) досліджував питання щодо наслідків незалучення зацікавленої особи в судовому спорі.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справах № № 552/91/18, 554/9144/17).

Відповідно до частини першої статті 293 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, від 20 лютого 2019 року у справі №817/689/16, від 15 січня 2020 року у справі №916/24/17, від 22 січня 2020 року у справі №542/166/18 норми статей процесуальних кодексів щодо права на апеляційне оскарження судових рішень (стаття 254 ГПК України, стаття 352 ЦПК України, стаття 293 КАС України) визначають коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Верховним Судом наголошено, що судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи прийнято оскаржуване судове рішення про права, інтереси та/або обов`язки скаржника, про які саме, в якій саме частині судового рішення прямо вказано про таке, та після встановлення цих обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права, інтереси та/або обов`язки заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права та/або обов`язки, та/або інтереси стосовно сторін у справі судом не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Відповідний правовий висновок викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного суду у постановах від 10.05.2018р. у справі №910/22354/15, від 19.06.2018р. у справі №910/18705/17, від 11.07.2018р. у справі №911/2635/17, від 04.10.2018р. у справі №5017/461/2012, від 29.11.2018р. у справі №918/115/16, від 04.12.2018 у справі №906/1764/15, від 06.12.2018р. у справі №910/22354/15, від 11.12.2018 у справі №916/2878/14, від 15.01.2019р у справі №7/74.

Проте, встановлення обставин щодо ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яку не було залучено до участі у справі, можливе тільки після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою такої особи.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 14.08.2019 у справі №62/112, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 13.09.2019 у справі № 916/914/19. 

ВИСНОВОК: Таким чином потрібно враховувати, що порушення норм процесуального права (суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки осіб, які не були залучені до участі у справі) є обов’язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду (п.4 ч. 3 ст. 317 КАС України).

Матеріал по темі: «Не залучення заінтересованих осіб: правові наслідки судового рішення»

Теги: третя особа, залучення третіх осіб, зацікавлена особа, заінтересована особа, сторона у справі, наслідки незалучення, ухвала суду, клопотання про залучення, судова практика, Адвокат Морозов

Строк на оскарження нормативно-правових актів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальний строк на оскарження нормативно-правового акту, який зачіпляє права та інтереси позивача

13 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/27282/15, адміністративне провадження №К/9901/12430/18 (ЄДРСРУ № 88187372) досліджував питання щодо процесуального строку на оскарження нормативно-правових актів.

  У статті 4 КАС України визначено поняття "нормативно-правовий акт" та "індивідуальний акт":

-  нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування;

- індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Для нормативно-правових актів притаманні такі характерні властивості, ознаки:

- приймається як у спосіб безпосереднього волевиявлення народу на референдумі, так і уповноваженим на це органом за встановленою законом процедурою;

- містить загальнообов`язкові правила поведінки;

- розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосування.

(!!!) Звертаючись до суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, позивач має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб`єктивних прав, свобод, інтересу.

Дія нормативно-правового акту є постійною тривалий час і не обмежується його разовим застосуванням. Відповідно, чинним нормативно-правовим актом суб`єктивні права, свободи чи інтереси можуть порушуватися неодноразово, тобто постійно, упродовж усього часу чинності такого акту.

Факт порушення прав, свобод чи інтересів, у разі дії чинного нормативно-правового акту, може мати триваючий характер. Оскільки чинний нормативно-правовий акт може обумовлювати триваюче порушення суб`єктивних прав, свобод чи інтересів, то, відповідно, строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи слід розраховувати від усього часу чинності (тривалості дії) нормативно-правового акту.

Отже, обчислюючи строк звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, необхідно брати до уваги багаторазове застосування та триваюча дія (тривала чинність) нормативно-правового акту; дійсність факту перебування суб`єкта у відносинах, які регулюються нормативно-правовим актом; дата факту порушення прав, свобод, інтересів, тобто - коли саме особа (позивач) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів; чи є чинним нормативно-правовий акт, яким порушено права, свободи, інтереси особи (позивача); чи перебуває особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду; коли вступила особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і, коли з них вибула.

За умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 КАС України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.

Питання застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах уже вирішувалось Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 13 березня 2019 року у справі №712/8985/17.

При цьому У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року по справі № 1-7/99 визначено, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним». Для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).

ВИСНОВОК: За умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.

Аналогічна правова позиція висловлена 28 лютого 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 235/2931/16-а, касаційне провадження №К/9901/39519/18 (ЄДРСРУ № 87963116), від 27 лютого 2020 року у справі № 208/2865/17(2-а/208/197/17), адміністративне провадження №К/9901/67190/18 (ЄДРСРУ № 87869346) та від 30 січня 2020 року по справі № 727/4813/16-а, адміністративне провадження №К/9901/32305/18 (ЄДРСРУ № 87267308).

Матеріал по темі: «Присічний строк на оскарження нормативно-правового акту»

Теги: строк оскарження нормативно-правового акту, присічний строк, рішення ради, рішення суб’єкта владних повноважень, оскарження НПА, судова практика, Адвокат Морозов

Обов`язкові елементи податкового запиту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обставини за яких платник податків  звільняється від обов'язку надати відповідь на запит податкового органу

10 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/1378/19-а, адміністративне провадження №К/9901/509/20 (ЄДРСРУ № 88124637) досліджував питання щодо обов’язковості елементів запиту контролюючого (податкового) органу.

Виявлені контролюючим органом факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку надіслання на адресу платника (вручення платнику) обов`язкового письмового запиту з пропозицією надати пояснення та їх документальні підтвердження для усунення сумнівів контролюючого органу, в якому зазначаються можливі порушення цим платником податків податкового, валютного та іншого законодавства. Обов`язковою передумовою здійснення документальної позапланової виїзної перевірки є направлення платнику податків запиту про надання пояснень та їх документального підтвердження.

Аналогічна позиція міститься у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 815/2596/17, від 05.06.2018 у справі № 820/5076/17.

В той же час, отримання податкової інформації та направлення запитів контролюючими органами регламентовано статтею 73 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та Порядком періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1245  (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якими визначено перелік підстав для направлення суб'єкту господарювання запиту про подання інформації, а також вимоги до його оформлення.

Згідно з абзацами 1, 2, пунктом 1 абзацу 3, абзацами 4, 5  пункту 73.3 статті 73 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження. Такий запит підписується керівником (заступником керівника) контролюючого органу і повинен містити перелік інформації, яка запитується, та документів, що її підтверджують, а також підстави для надіслання запиту. Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб'єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав, зокрема: за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Запит вважається врученим, якщо його надіслано поштою листом з повідомленням про вручення за податковою адресою або надано під розписку платнику податків або іншому суб'єкту інформаційних відносин або його посадовій особі. Платники податків та інші суб'єкти інформаційних відносин зобов'язані подавати інформацію, визначену у запиті контролюючого органу, та її документальне підтвердження протягом одного місяця з дня, що настає за днем надходження запиту (якщо інше не передбачено цим Кодексом). У разі коли запит складено з порушенням вимог, викладених в абзацах першому та другому цього пункту, платник податків звільняється від обов'язку надавати відповідь на такий запит.

Пунктом 10 Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1245 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), встановлено, що запит щодо отримання податкової інформації від платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин оформляється на бланку органу державної податкової  служби та підписується керівником (заступником керівника) зазначеного органу. У запиті зазначаються: посилання на норми закону, відповідно до яких орган державної податкової служби має право на отримання такої інформації; підстави для надіслання запиту; опис інформації, що запитується,  та в разі потреби перелік документів, що її підтверджують.

Аналіз пунктів 44.1, 44.6, 44.7 статті 44, положень статті 73 Податкового кодексу України, пункту 10 Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1245 (далі - Порядок № 1245), свідчить, що встановлені вимоги до змісту запиту, є нормативно визначеними і розширеному тлумаченню не підлягають. Відтак Товариство звільнялося від обов`язку надати відповідь на такий запит, оскільки в останньому відсутні обов`язкові елементи запиту, а саме перелік документів, які пропонується надати, як це передбачено пунктом 73.3 статті 73 Податкового кодексу України та пунктом 10 Порядку № 1245.

Аналогічна правова позиція висловлена 09 квітня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №804/5722/16, адміністративне провадження №К/9901/40956/18 (ЄДРСРУ № 81047319).

ВИСНОВОК: Відмова платника податків від надання відомостей на неправомірний запит контролюючого органу не може слугувати підставою для проведення перевірки, а отже встановлення правомірності (законності, обґрунтованості) запиту контролюючого (фіскального) органу є дуже важливим завданням для платника податку, адже на кону стоїть документальна позапланова перевірка та її наслідки…

Детальніше в матеріалі : «Вимоги до запиту податкового органу»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, запит на інформацію, податковий запит, запит фіскального органу, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу про проведення податкової перевірки після її проведення, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди внаслідок ДТП застрахованою особою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди застрахованою особою спричиненою внаслідок ДТП: межі відповідальності

10 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/2941/17, провадження № 61-8483св19 (ЄДРСРУ № 88137906) досліджував питання щодо відшкодування шкоди внаслідок ДТП застрахованою особою.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно із частинами другою, п`ятою статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).

Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: а) наявність шкоди; б) протиправна дія заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв`язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини).

Відповідно до частини третьої статті 988 ЦК України страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки вважаються застрахованими, якщо це встановлено договором.

Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Відповідно до частин першої, другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);  2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

Пунктом 22.1 статті 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено правило, згідно з яким, при настанні страхового випадку, страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Згідно з вимогами статті 12 цього Закону страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи.

Статтями 28, 29 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що шкода, заподіяна в результаті ДТП майну потерпілого, - це шкода, пов`язана: з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу; з пошкодженням чи фізичним знищенням доріг, дорожніх споруд, технічних засобів регулювання руху; з пошкодженням чи фізичним знищенням майна потерпілого; з проведенням робіт, які необхідні для врятування потерпілих у результаті ДТП; з пошкодженням транспортного засобу, використаного для доставки потерпілого до відповідного закладу охорони здоров`я, чи забрудненням салону цього транспортного засобу; з евакуацією транспортних засобів з місця ДТП.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження  № 14-316цс18).

ВИСНОВОК: Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності, а отже страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, зобов`язаний сплатити потерпілій розмір завданої шкоди.

А власник транспортного засобу якого (або водія якого для юридичних осіб) визнано винним у дорожньо-транспортній пригоді, в силу положень статей 1187, 1194 ЦК України, зобов`язаний відшкодувати потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, яка підлягає також зменшенню на суму франшизи.

Аналогічна правова позиція підтримана Верховним судом у справі № 183/3948/16 (ЄДРСРУ № 87144414), №  916/2554/17 (ЄДРСРУ № 86999788).

P.s. При цьому у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок ДТП, з евакуацією транспортного засобу з місця ДТП до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент ДТП, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Неналежно оформлена угода з виконавцем – привід для штрафу від Держпраці

Адвокат Морозов (судовий захист)

Штраф Держпраці: відмінність трудового договору від цивільно – правової угоди

12 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 400/1821/19, адміністративне провадження №К/9901/2287/20 (ЄДРСРУ № 88150356) досліджував питання щодо відмінності трудового договору від цивільно – правової угоди та неналежності оформлення угоди між замовником та виконавцем.

З першу необхідно акцентувати увагу на те, що Верховний Суд в постановах від 24 жовтня 2019 року у справі №804/6962/17 (п.31) та від 25 листопада 2019 року у справі №620/392/19 (п.32) зазначив: «Суд має наголосити на тому, що дії позивача щодо надання трудовим договорам форми цивільно-правового договору перешкоджають реалізації правам фізичних осіб на працю, гарантованого Конституцією України та Кодексом законів про працю України, шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації, а також права на соціальний захист у випадку безробіття, при тимчасовій втраті працездатності у разі нещасного випадку на виробництві або внаслідок професійного захворювання, права на відпочинок, щорічно оплачувану відпустку, право на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки тощо».

Взаємовідносини фізичної особи і роботодавця можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами статті 208 Цивільного кодексу України.

Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (стаття 23 КЗпП України).

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у  статті 626 ЦК України, згідно з якою договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтею 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Частинами першою та другою статті 837 ЦК України передбачено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Згідно з частиною 1 статті 839 ЦК України підрядник зобов`язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором.

(!!!) Верховний Суд наголошує, що підрядні (цивільно-правові) угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання результатів праці, і у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється.

Основною ознакою, що відрізняє підрядні (цивільно-правові) відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес трудової діяльності, її організація, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, оскільки метою договору є отримання певного матеріального результату. Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.

У свою чергу, за підрядним договором оплачується не процес праці, а її результати, котрі визначають після закінчення роботи і оформляються актами здавання-приймання виконаних робіт (наданих послуг), на підставі яких провадиться їх оплата.

Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється нормами Кодексу законів про працю України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема, нормами Цивільного кодексу України.

Штрафів не запобігти якщо: 1) покладені на працівників обов`язки (робота) не є юридично самостійними і здійснюються в межах діяльності роботодавця із систематичним виконанням певних функцій, отриманням винагороди, а також відповідним підпорядкуванням, що притаманно до відповідної професії працівника роботодавця; 2)  якщо угоди, укладені роботодавцем (замовником) з фізичними особами не були спрямовані на кінцевий результат, що характеризує цивільно-правові (договірні) відносини, а були пов`язані із самим процесом праці, що є характерним для трудових функцій.

Окрім цього, сам факт не визнання договорів про надання інформаційно-консультативних послуг в установленому порядку недійсними та не заборона їх укладання законодавством України, не свідчить про те, що правовідносини, які виникли між зазначеними в акті особами, є саме цивільно-правовими, а не трудовими.

Аналогічний правовий висновок міститься в п.38 постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №0840/3690/18.

ВИСНОВОК: Щоб відносини, які виникли між роботодавцем (замовником) та працівниками (виконавцями) не відповідали ознакам трудових відносин необхідно щоб вони:

• не носили систематичний та триваючий характер;
• виконавці не підпорядкувалися правилам внутрішнього трудового розпорядку;
• метою відносин був саме результат, а не процес, який повинен підтверджуватися актами приймання – передачі послуг.

Подібна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові по справі № 160/8664/18 від 24 жовтня 2019 року.

P.s. Для найхитріших. Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду по справі №817/2331/16 від 03.10.2018 року, перевірка роботодавцем кваліфікації майбутнього працівника або навчання його навикам, необхідним для подальшої роботи, шляхом допуску його до роботи без оформлення з ним трудових відносин є незаконною.

Матеріал по темі: «Трудовий договір = цивільно-правова угода?»

Теги: держпраця, штраф, гоструд, трудова угода, ЦПД, цивільно правовий договір, різниця між ЦПД та ТУ, оскарження, припис, постанова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Заборона зупиняти реєстрацію ПН/РК на підставі Порядку № 117…боротьба з вітряками

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнано протиправними та нечинними п. 10, п. 20, п. 21 Постанови КМУ № 117 щодо «Порядку зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних»

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.06.2019 у справі № 826/12108/18, яке залишене без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.12.2019 року та від 10.03.2020 р. (ЄДРСРУ № 88124778) Верховним судом, визнано протиправними та нечинними п. 10, п. 20, п. 21 Порядку зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №117 від 21 лютого 2018 року "Про затвердження порядків з питань зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних", які відсилали до ДФС питання про визначення критеріїв ризиковості платника податку та про перелік підстав для прийняття (відмову у прийнятті) комісіями рішень про реєстрацію (відмову) в реєстрації податкових накладних.

Верховний суд вказав, що  Постанова № 117 є регуляторним актом в розумінні статті 1 Закону № 1160-IV, Кабінет Міністрів України виступає регуляторним органом, з урахуванням вимог пункту 201.16 Податкового кодексу України, в процесі підготовки, прийняття, розгляду регуляторних актів у сфері зупинення реєстрація податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних. Між сторонами не має спору, що спірна Постанова № 117 є регуляторним актом.

Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що в межах спірних відносин дослідженню підлягало, зокрема, питання дотримання Кабінетом Міністрів України процедури прийняття спірної Постанови як нормативно-правового акта, який є регуляторним актом. Постанова №117 повинна була розроблятися, розглядатися, прийматися та оприлюднюватися з урахуванням вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", що прямо передбачено частиною четвертою статті 49 Закону № 794-VII.

Кабінет Міністрів України в порушення вимог статті 4, частини четвертої статті 7, статті 19 Закону № 1160, не включив проект Постанови №117 до плану підготовки проектів регуляторних актів Кабінету Міністрів на 2018 рік.

Одним з процедурних порушень прийняття спірного регуляторного акта є порушення порядку оприлюднення Кабінетом Міністрів України проекту Постанови №117, який встановлений статтею 9 Закону № 1160-IV і має на меті одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань та забезпечує дотримання принципу прозорості та врахування громадської думки.

Проект Постанови №117 оприлюднено 16.02.2018, а через п`ять днів, 21.02.2018 Кабінетом Міністрів України було прийнято цю Постанову. В той час як нормою статті 9 Закону № 1160-IV передбачено, що строк, протягом якого від фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань приймаються зауваження та пропозиції, встановлюється розробником проекту регуляторного акта і не може бути меншим ніж один місяць та більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу.

Таким чином,  Кабінет Міністрів України не дотримався вимог імперативної норми Закону № 1160-IV в частині прийняття регуляторного акта щонайменше через один місяць від дати оприлюднення проекту цього акта.

Постанова №117  дійсно не визначає конкретних критеріїв оцінки ступеня ризиків, достатніх для зупинення реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, або підстав для зупинення реєстрації податкової накладної, як то передбачено пунктом 201.16 статті 201 Податкового кодексу України, натомість, на підставі пункту 10 цього Порядку зобов`язано Державну фіскальну службу України визначити відповідні критерії та погодити їх з Міністерством фінансів України.

Критерії оцінки ризиків слід розглядати як складову частину підстав для зупинення реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, а тому, зважаючи на імперативну норму пункту 201.16 статті 201 Податкового кодексу України, яка передбачає можливість визначати підстави та порядок зупинення реєстрації податкових накладних виключно Кабінету Міністрів України, Суд визнає делегування відповідачем повноважень щодо визначення критеріїв оцінки ризиків ДФС України за погодженням з Мінфіном порушенням Урядом положень пункту 201.16 статті 201 Податкового кодексу України, що в свою чергу призвело до невідповідності пункту 10 Порядку №117 вимогам зазначеної норми Кодексу.

Позовні вимоги щодо протиправності пунктів 20, 21 Порядку №117 є обґрунтованими з підстав порушення відповідачем процедури прийняття спірного регуляторного акта та компетенції його прийняття всупереч положень пункту 20.2. статті 20 Податкового кодексу України, за якою центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, приймає рішення про реєстрацію/відмову в реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, яким є Міністерство фінансів України.

Стосовно наявності Порядку роботи комісії Державної фіскальної служби України, яка приймає рішення про реєстрацію податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних або відмову в такій реєстрації, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 13.06.2017  № 566 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 червня 2017 р. за № 752/30620), який є нормативно-правовим актом в розумінні статті 117 Конституції України та підлягає застосуванню судами відповідно до частини другої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд визнає неприйнятними з огляду на те, що цей Порядок відповідно до пункту 1 визначає організаційні та процедурні засади діяльності комісії Державної фіскальної служби України, яка приймає рішення про реєстрацію податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних або відмову в такій реєстрації (далі - Комісія), а також права та обов`язки її членів. Відтак, відповідачем та третьою особою у справі помилково ототожнені підстави відмови в реєстрації податкових накладних / розрахунків коригування до них із порядком прийняття рішень комісією як способом реалізації владних управлінських функцій.

Суд визнає, що нормою пункту 201.16 статті 201 Податкового кодексу України Кабінету Міністрів України надано право визначати виключно порядок та підстави зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування до неї в ЄРПН, у той час як спірною постановою врегульовані питання як зупинення так і відмови у такій реєстрації, що доводить факт прийняття відповідачем постанови за відсутності повноважень в частині відмови у реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування до неї в ЄРПН.

Окрім цього, листом від 27.02.2018 №2216/0/20-18 Державна регуляторна служба України доводила до відома Міністерства фінансів України, як розробника проекту постанови №117 від 21.02.2018 про те, що Критерії ризиковості підпадають під сферу дії Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» в цілому та потребують обов`язкової установленої цим Законом процедури їх погодження. Цим листом    відзначено, що факт запровадження непрозорого механізму затвердження Критеріїв з урахуванням відсутності доступного для ознайомлення громадськості механізму прийняття зазначених проектів актів, в тому числі визначення періодичності затвердження таких критеріїв ДФС України порушує один з принципів державної регуляторної політики, а саме, передбачуваності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб`єктам господарювання здійснювати планування їхньої господарської діяльності. Державна регуляторна служба України висловила своє занепокоєння стосовно того, що у зв`язку з ігноруванням розробником принципів державної регуляторної політики, зокрема, прозорості, дана обставина створює підстави для його майбутнього оскарження в судовому порядку.   

Однак, дані зауваження були залишені Міністерством фінансів України поза увагою, що призвело в подальшому до затвердження Кабінетом Міністрів України даного Порядку, оскаржуваний пункт 10 якого не відповідає вимогам Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», а відтак є незаконним.

ПІДСУМОК: Конституційний Суд України у рішенні від 27.12.2001 (справа № 20-рп/2001 про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року) вказав, що ознаками нормативності правових актів є невизначеність дії у часі, неодноразовість застосування та охоплення широкого кола осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Таким чином, на підставі ч. 1 ст. 325 КАС України, яка передбачає, що постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, а датою прийняття є 10 грудня 2019 року (Постанова 6ААС, ЄДРСРУ № 86459717), то у квитанції про зупинення реєстрації ПН/РК має бути зазначений відповідний критерій із п. 10 Порядку № 117, який вже є нечинним, а отже…

ВИСНОВОК: З 10 грудня 2019 року органи ДПІ не мали права зупиняти реєстрацію ПН/РК на підставі Порядку № 117…, але  ухвалою Верховного Суду від 16.12.2019 було зупинено дію рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.06.2019 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі до закінчення перегляду рішень в касаційному порядку.

Таким чином, поновлення дії рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.06.2019 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі №826/12108/18 є дата винесення постанови Верховним судом, а це 10 березня 2020 року.

Підсумовуючи зазначене вбачається, з 10.12.2019 р. по 16.12.2019 р. та з 10.03.2020 р. органи ДПІ не мають права зупиняти реєстрацію ПН/РК на підставі Порядку № 117, однак … з 11.12.2019 року Кабінетом Міністрів України прийнята вже нова постанова за № 1165 і яка встановлює вже новий Порядок…

P.s. За змістом  статей 340, 375 КАС України  суддя-доповідач в порядку підготовки справи до касаційного розгляду може зупинити дію оскаржуваного судового рішення (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Отже, виходячи зі змісту наведеної норми, зупинення дії оскаржуваних судових рішень є правом, а не обов`язком суду касаційної інстанції та стосується рішень, що не передбачають їх примусового виконання. Однак, такі судові рішення повинні зумовлювати настання юридично значимих наслідків для учасників справи, здійснювати реальний вплив на права та обов`язки останніх.

При цьому, зважаючи на положення  статті 129-1 Конституції України, якою визначено що судове рішення є обов`язковим до виконання, яке забезпечується державою, зупинення дії оскаржуваних у касаційному порядку судових рішень на підставі  статей 340, 375 КАС України  може застосовуватись судом у виняткових випадках за наявності на те вагомих і переконливих доводів, підтверджених доказами, або існування об`єктивних для цього обставин й здійснюватись таким чином, щоб не допустити порушення прав інших учасників справи (Ухвала ВС у справі №826/7343/18 від 18.06.2019 р. ЄДРСРУ № 82447219).

Матеріал по темі: «Зобов’язання зареєструвати податкові накладні»

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Обчислення процесуальних строків в робочих або календарних днях

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обчислення та перебіг процесуальних строків в робочих та/або календарних днях

Процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Як правило, останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституція України, як Закон прямої дії, має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11 - рп/2012).

11 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 176/2087/19 (2-а/176/43/19), адміністративне провадження №К/9901/3598/20 (ЄДРСРУ № 88124784) висловився щодо необхідність врахування вихідних днів під час обчислення строку на оскарження, то за правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 19 травня 2004 року у справі №11-рп/2004 (справа про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України), термін "дні", якщо він уживається у правових актах без застережень, означає лише календарні дні, а якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, то днем його закінчення є наступний робочий день.

Отже, встановлений частиною четвертою статті 286 КАС України десятиденний строк на подання апеляційної скарги підлягає обчисленню в календарних днях і з цього періоду не виключаються вихідні, святкові або інші неробочі дні, які враховуються лише при визначенні останнього дня строку.

Між тим, наприклад стаття 74 Закону України "Про виконавче провадження" є загальною нормою по відношенню до статті 287 КАС України (загальною нормою по відношенню до статей 339-341 Господарського процесуального кодексу України, п. «а» ч. 1 ст. 449 ЦПК України), адже застосовується до більш широкого кола відносин: 1) відносин, які виникають при оскарженні дій щодо виконання будь-якого виконавчого документа, а не тільки рішення суду; 2) відносин, які виникають при оскарженні дій державного виконавця не тільки до суду, але й до органів ДВС.

Дана позиція суду узгоджується з постановою Великої Палати Верховного суду від 13.03.2019 № 920/149/18 (провадження № 12-297гс18).

Матеріал по темі: «Правова дилема: відлік десятиденного строку при оскарженні рішень/дій ДВС»

Такий порядок обчислення строків застосовується й у інших процесуальних кодексах України.

Отже в даному випадку для обчислення строку звернення до суду слід керуватися нормами КАС або ГПК, ЦПК, України.

Слід також враховувати, що згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 08.10.2019 у справі №927/490/18, прийменник "до" з календарною датою в українській мові вживають на позначення кінцевої календарної дати чинності включно або виконання чого-небудь (постанови Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 803/350/17 та у справі № 815/4720/16, від 13.06.2018 у справі № 815/1298/17, від 14.08.2018 у справі № 803/1387/17, від 28.08.2018 у справі № 814/4170/15).

Отже, у випадку, коли визначено виконання зобов`язання та/або процесуального обов’язку з вказівкою дати, до якої воно повинно бути здійснено, цей обов`язок підлягає виконанню включно з цією датою.

Між тим, необхідно враховувати, що недотримання процесуальних строків внаслідок судової помилки, що не залежить від поведінки особи, яку позбавлено права на оскарження, суперечить завданню судочинства та не відповідає конституційним принципам щодо гарантованого судового захисту прав, а також доступу до правосуддя, закладеного Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм процесуального права при вчиненні судами судової помилки була висловлена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року в рамках справи № 702/968/18, адміністративне провадження №К/9901/22592/19 (ЄДРСРУ № 87079993) та від 23 липня 2019 року у справі №826/7824/18 (ЄДРСРУ №83220456).

Матеріал по темі: «Помилкове роз`яснення судом строків і порядку оскарження судового рішення»

Згідно з ч. 6 ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

ВИСНОВОК: Виходячи із приписів рішень Конституційного Суду України від 07.09.1998р. №11-рп/98 (справа №1-19/98) та від 19.05.2004р. №11-рп/2004 (справа №1-21/2004) перебіг строку, зазначеного у днях, треба розуміти як перебіг строку підряд і обчислювати в календарних днях.

Матеріал по темі: «Прийменник «до» при обчислені процесуальних строків»

Теги: процесуальні строки, строки на оскарження, календарні дні, робочі дні, розрахунок строку, судова помилка, поновлення строків, клопотання на поновлення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов