Проблемні питання застосування Верховним судом практики ЄСПЛ у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Проблемні питання застосування Верховним судом практики ЄСПЛ у податкових спорах

Преамбула Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

В свою чергу, стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"  вказує, що суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Крім того, відповідно до приписів частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

З урахуванням вказаного, слід виділити рішення ЄСПЛ, які найчастіше використовуються в судовій практиці, зокрема у податкових спорах та умовно поділити їх на групи:

•   Справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06) в яких ЄСПЛ дійшов висновку про презумпцію правомірності дій платника податків за наявності суперечливих нормативних актів;
•      Справи «Булвес» АД проти Болгарії» (2009 рік, заява №3991/03), «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії» (2010 рік, заява №6689/03), «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (заява №36985/97), «Полторацький проти України» від 29.04.2003 (заява №38812/97) в яких ЄСПЛ дійшов висновку про правило «індивідуальної юридичної відповідальності», тобто платник податків не повинен нести відповідальність за порушення допущені його контрагентами;
•     Справа «Інтерсплав» проти України» (2007 рік, заява №803/02) «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (22414/93), «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02) щодо несвоєчасного бюджетного відшкодування податковими органами України та надання відповідного ефективного судового захисту.

Є також рішення ЄСПЛ не настільки розповсюджені, але від того є не менше важливими, зокрема:

•   Справи «Устименко проти України» від 06.10.2015 р., «Brumarescu v. Romania» від 28.11.1999 р., «Ryabykh v. Russia» від 24.07.2003 р. в яких визначено принцип правової визначеності (res judicata), тобто принцип остаточності судового рішення;
•      Справи «Руїс Торіха проти Іспанії» (заява №18390/91) від 23.11.1994 року, «Суомінен проти Фінляндії» (заява №37801/97) від 01.07.2003 року, «Бендерський проти України» (№ 22750/02), «Проніна проти України» (№ 63566/00), «Петриченко проти України» (№ 2586/07) – принципи обґрунтованості/вмотивованості судового рішення;
•     Справа «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» від 07.07.1989 року, «Олександр Шевченко проти України» (заява N 8371/02) від 26.04.2007, та «Трух проти України» (заява № 50966/99) від 14.10.2003 - сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі) та демонструвати готовності брати  участь  на всіх етапах судового розгляду;
•   Справа «Креус проти Польщі» від 19.06.2011 «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою, в тому числі фінансовими засобами (обов’язковість сплати судового збору);
•       Справи «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» від 23 жовтня 1996 року; «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» від 19 грудня 1997 року щодо умов прийнятності касаційної скарги, після перегляду в апеляційній інстанції.

Верховний суд дуже влучно справляється з суперечливістю та бланкетністю правових норм в діючому законодавстві, перекриваючи існуючи недоліки судовою практикою ЄСПЛ, яка до речі, приймається для всіх держав учасниць, що по суті вже є правовою дилемою, адже законодавства країн-учасників суттєво відрізняється, таким чином може існувати не тільки проблема перекладу.

Між тим, за допомогою практики  ЄСПЛ, наприклад вирішена проблема  надмірного формалізму, який виражений в повернені апеляційної скарги без розгляду у зв’язку із поданням її безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України), а не через суд першої інстанції ( п.п. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідних положень КАС України).

Правові позиції з цього приводу висловлені Верховним Судом від 28 серпня 2018 року по справі №804/6135/16, від 19 квітня 2019 року по справі №337/2020/18, від 15 березня 2019 року по справі № 2-а-7354/08 та ін.

Іншим  прикладом вирішення суперечливості законодавства є Постанова  Верховного суду від 27 листопада 2019 в рамках справи № 160/3114/19 (№К/9901/25439/19) відносно подвійної сплати ЄСВ самозайнятою особою, яка в той же час є найманим працівником, що взагалі  суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Вирішена правова дилема стосовно суперечностей по сплаті  ЄСВ платником податків розташованого на території населеного пункту, де проводилася антитерористична операція, оскільки  ч. 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» зобов’язує платника єдиного внеску своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок, однак п. 9-4 вказаного Закону №2464-VI звільняє платників єдиного внеску від цього обов’язку на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану (Постанова Верховного суду від 25 жовтня 2019 року по справі № 805/432/17-а).

Ще аналогічний приклад це податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об`єктів нежитлової нерухомості та транспортний податок за 2015 рік, який  був встановлений Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 № 71-VIII та набрав чинності 01.01.2015 р., а отже суперечить п.п. 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України, за змістом якого зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Оскільки плановим періодом для застосування цього рішення є 2016 рік, то податок за 2015 рік є неправомірним (Постанови Верховного суду від 22 жовтня 2019 року по справі № 805/3904/16-а та від 10 вересня 2019 року по справі № 808/52/17).

Отже, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (Постанова Верховного Суду від 05 грудня 2019 року по справі № 260/358/19).

ПІДСУМОК: Багатогранність правових норм, складність податкового законодавства та  багаторазове внесення змін законодавцем дає змогу контролюючому органу приймати рішення опираючись на бланкетну (відсилочну) норму, однак інша, рівнозначна норма закону або вимоги прикінцевих чи перехідних положень податкового законодавства, передбачають зовсім іншу модель поведінки платника податків, а звідси і дій контролюючого органу, а отже практика ЄСПЛ при суперечливості правових норм національного законодавства відіграє вирішальну роль у податкових спорах.

В той же час, суперечливість вже у правозастосуванні викликають інші справи ЄСПЛ, зокрема «Булвес» АД проти Болгарії» (2009 рік, заява №3991/03), «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії» (2010 рік, заява №6689/03), «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (заява №36985/97).

Так, у вказаних справах, як і у ст. 61 Конституції України, закріплено правило індивідуальної юридичної відповідальності.

Здавалось, вказане правило закріплено в нормах прямої дії, однак в непоодиноких випадках Верховний суд враховує лише певний контекст та посилається на один із пунктів рішення ЄСПЛ, упускаючи із виду інший, а отже фактично не бачить правову картину цілковито.

Наприклад в рішеннях від 02 грудня 2019 року по справі № 804/729/17, від 28 жовтня 2019 року по справі № 280/5058/18 суд посилається на п. 65 рішення Європейського суду з прав людини "Булвес АД" проти Болгарії" де зазначено, що «…з метою попередження зловживань може бути розумним передбачати у національному законодавстві вимоги особливої обачливості для платників ПДВ і  на  переконання колегії суддів, у разі нехтування платником податків своїм обов`язком щодо ретельної перевірки наданих йому від продавця первинних документів останній не може претендувати на формування податкового кредиту за таких обставин».

В той же час, суд не враховує п. 71 цього ж рішення у справі «Булвес АД проти Болгарії» де ЄСПЛ зазначив, що «компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов`язків».

Таким чином, Європейський суд з прав людини чітко визначив правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення законодавства його контрагентом. Вказаний підхід до визначення недопустимості порушення майнових прав особи знайшов своє продовження у праві Європейського Союзу, зокрема у Шостій Директиві від 17.05.1977 № 77/388/EU щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту.

Так, ще у 1976 році Рішенням «Енгель та інші проти Нідерландів» ЄСПЛ наголосив, що поняття «кримінального обвинувачення» у значенні статті 6 Конвенції має «автономне» значення і не залежить від того, чи пов`язано обвинувачення та застосовані санкції з кримінальним правопорушенням відповідно до національного законодавства, чи ні.

В контексті цього, непотрібно також забувати і про декриміналізацію законодавцем ст. 205 Кримінального кодексу України («Фіктивне підприємництво») на яку припадає левова частка кримінальних проваджень і яка була підґрунтям для необґрунтованого тиску на платників податків. 

ПІДСУМОК: Проблемним питанням на думку автора є те, що суд застосовує «Букву Закону», а не «Дух Закону», тобто цитує певні витяги з текстів цих процесуальних документів без врахування цілковитого змісту рішення ЄСПЛ, яке направлено навпаки на індивідуалізацію відповідальності в сфері податкового контролю.

Необхідно також підкреслити, що дуже важливий важелем у сфері податкових спорів є справа «Інтерсплав» проти України (2007 рік, заява №803/02), оскільки в ній ЄСПЛ чітко наголосив, що за певних обставин «легітимне очікування» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., якщо для такого права в національному законодавстві існує достатнє підґрунтя ( «Суханов та Ільченко проти України» від 26.06.2014, заяви № 68385/10 та № 71378/10, § 35)).

Своє відображення вказана практика ЄСПЛ знайшла в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 по справі № 826/7380/15 де суд дійшов висновку про те, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права позивача в такій ситуації, є безпосереднє стягнення з Державного бюджету України через орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, на користь платника заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість  (Постанови Верховного суду від 26 листопада 2019 року по справі № 818/7/16, від 05 вересня 2019 року по справі № 18/671/16).

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: На думку автора, проблемним питанням в застосуванні практики Європейського суду з прав людини у податкових спорах є відсутність узагальнення та роз’яснення рішень в правозастосовній судовій практиці, а отже єдиним правовим механізмом для остаточної правової визначеності та вирішення даної проблеми є структурованість,  конкретизація та роз’яснення моделі поведінки в тих чи інших правовідносинах на рівні касаційного перегляду судових рішень.

Джерело : https://femida.ua/wp-content/uploads/2020/02/femida-2020-online_1-kopyya-stysnuto.pdf?fbclid=IwAR1sHja0XalsWxczLJsgPr06zPPpMt2ASi0k7je1mffRxVd6Pq13RBgnM9o

Теги: журнал, феміда юа, фемида юа, Адвокат Морозов, Проблемні питання застосування Верховним судом практики ЄСПЛ у податкових спорах, судова практика, Верховний суд,

Поліцейські зупинили автомобіль – заявляйте право на правову допомогу!!!

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність постанови поліцейського складеної на місті зупинки транспортного засобу без надання права водію скористатися правовою допомогою адвоката?

18 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 524/9827/16-а, адміністративне провадження №К/9901/20742/18 (ЄДРСРУ №87657275) досліджував правомірність  постанови поліцейського складеної на місті зупинки ТЗ без надання права водію скористатися правовою допомогою адвоката.

Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно з частиною першою статті 122 КУпАП встановлена адміністративна відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, що тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.

Згідно ст. 222 КУпАП органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення, зокрема, про порушення правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту.

Пунктом 11 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі.

Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року № 3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (із змінами та доповненнями, далі - ПДР України).

Пунктами 1.3 та 1.9. ПДР України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Справи, які віднесено до компетенції Національної поліції відповідають вимогам ч. 4 ст. 258 КУпАП - постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься на місці вчинення правопорушення. Працівники підрозділів Національної поліції мають право виносити постанову у справах про адміністративні правопорушення з порушенням ПДР на місці вчинення правопорушення.

Відповідно до ст. 283 КУпАП - розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Відповідно до ст.276 КУпАП - справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення.

Словосполучення «на місці вчинення правопорушення» та «за місцем його вчинення» - не є тотожними та мають різне цільове спрямування.

Вказане вбачається з Рішення Конституційного суду України від 26 травня 2015 року № 5-рп\2015, в якому зазначено, що: «Аналіз положень глави 22 Кодексу в системному зв'язку з положеннями його глави 17 вказує на те, що підстав для ототожнення місця вчинення адміністративного правопорушення з місцем розгляду справи про таке правопорушення немає, а словосполучення «на місці вчинення правопорушення» і «за місцем його вчинення», які містяться у статтях 258, 276 Кодексу, мають різне цільове спрямування і різний правовий зміст. Зокрема, словосполучення «за місцем його вчинення», застосоване у положенні частини першої статті 276 Кодексу, за якою «справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення», вказує на місцезнаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення у межах його територіальної юрисдикції згідно з адміністративно-територіальним устроєм України».

Згідно зі ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно ст. 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

У відповідності до частини другої статті 271 КУпАП інтереси потерпілого може представляти представник - адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

У наведених положеннях КУпАП визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності. Водночас вказані положення є законодавчими гарантіями об'єктивного і справедливого розгляду справи про адміністративне правопорушення, реалізація яких можлива лише у разі, якщо між стадією складення протоколу про адміністративне правопорушення і стадією розгляду відповідної справи по суті існуватиме часовий інтервал, достатній для підготовки до захисту кожному, хто притягається до адміністративної відповідальності.

В рамках даної справи  було встановлено, що під час розгляду справи про адміністративне правопорушення водій виявив бажання скористатись правовою допомогою, про що надав інспектору відповідне письмове клопотання, однак, інспектором не вжито жодних дій щодо надання водію можливості реалізувати своє право на отримання правової допомоги.

Вказаними  діями інспектор порушив права особи, яка притягалася до адміністративної відповідальності, а тому і порушено порядок розгляду справи про адміністративне правопорушення, що є підставою для скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення.

ВИСНОВОК: Якщо поліцейським розглянуто справу на місці зупинки транспортного засобу без надання права водію скористатися правовою допомогою адвоката – постанова підлягає скасуванню незалежно від вини водія.

Матеріал по справі: «Правова (не) можливість оскарження протоколу патрульної поліції»

Змінено критерії застосування податкової пільги стосовно будівель промисловості

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: статус будівлі промисловості не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування

17 лютого 2020 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/3556/17, адміністративне провадження №К/9901/23672/18 (ЄДРСРУ № 87656460) відступив від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 15.05.2018 справа № 806/2676/17 стосовно податкової пільги в оподаткуванні будівель промисловості.

У постанові Верховного Суду від 15.05.2018 зроблено висновок, що використаний у Податковому кодексі України термін «будівлі промисловості» має застосовуватися виключно відносно будівель промислових підприємств різних галузей. Буквальний аналіз підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України свідчить про те, що нерухомість має бути класифікована як «будівлі промисловості промислових підприємств». При цьому, на думку Верховного Суду у згаданій постанові, законодавець використав прислівник «зокрема», який уживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, та який відноситься в даному випадку до виду будівель промисловості (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення), а не до суб`єкта власності. Застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов`язкових умов, наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств.

У зв`язку з виникненням питань щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, відповідно до частини сьомої статті 347 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя-доповідач звернувся до науковців, які входять до складу Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукових висновків.

Згідно з підпунктом 266.1.1. пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України  платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Об`єктом оподаткування, згідно з положеннями підпункту 266.2.1. пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Положеннями підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України  встановлюються податкові пільги із податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Так підпунктом «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України встановлено, що не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.

Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Податкового кодексу України податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.

Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат (пункт 30.2 статті 30 Податкового кодексу України).

На думку судової палати, підставою для звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податків за правилами підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України є особливість, що характеризує об`єкт оподаткування.

(!!!) Застосовуючи об`єктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у підпункті «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі, а не належність конкретному суб`єкту-платнику.

Судова палата вважає, що  обмежувальне тлумачення за рахунок введення додаткової ознаки  надання пільги по сплаті податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, - звільнення від оподаткування за критерієм «будівлі промисловості», лише об`єктів нежитлової нерухомості промислових підприємств (юридичних осіб), по суб`єктному складу, не може бути застосовано, оскільки положеннями підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України визначено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Прислівник «зокрема» вживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, однак таке вживання не означає присвоєння ознаки окремо виділених видових складових (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств) загальній (родовій) категорії - будівлі промисловості, оскільки  не поглинає чи узагальнює, а виокремлює.

Поряд з цим конструкція згаданих правових норм дозволяє суду застосувати і такий вид тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту, як поширювальне тлумачення, в частині об`єкта оподаткування - предмета «будівлі промисловості», оскільки норми не містять вичерпного переліку таких об`єктів та оскільки відсутні положення, які є винятком із загального правила.

При цьому застосовування системного способу тлумачення, який вимагається при застосуванні поширювального тлумачення дозволяє дійти до наступних висновків.

Сама по собі специфіка об`єкта оподаткування - наявність спеціального статусу будівлі, а саме статусу будівлі промисловості не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування.

Обираючи за вихідне поняття «промисловість», у зв`язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов`язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням такої за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.

Оскільки «будівлі промислові», які є у складі об`єктів нежитлової нерухомості виступають загальним критерієм визначення об`єкта оподаткування (підпункт «ґ» підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України), то встановлення пільги шляхом звільнення від оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, «будівель промисловості», зокрема виробничих корпусів, цехів, складських приміщень промислових підприємств ( підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України) не свідчить про недостатню чіткість податкового законодавства, оскільки увівши певний загальний критерій «будівлі промислові», законодавець визначив спеціальний об`єкт (об`єкти) який звільнено від оподаткування, і зі змісту норми зрозуміло, яких об`єктів стосується така пільга.

При цьому, оскільки саме законодавець приймає рішення про встановлення пільг, то він може в подальшому змінити норму, яка встановлює преференцію, не змінюючи загального критерію, про який йшлося вище.

Отже, підстав для застосування компенсаторних правозастосовних нормативних механізмів - презумпції правомірності рішень платника податку (у даному випадку відповідно підпункт 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 та пункт 56.21 статті 56 Податкового кодексу України) не виникає, оскільки немає колізії нормативно-правового регулювання.

Таке застосування вказаної правової норми відповідає принципам рівності усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації (підпункт 4.1.2 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України), єдиного підходу до встановлення податків і зборів (підпункт 4.1.11 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України) і нейтральності оподаткування (підпункт 4.1.8 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України).

Наданням пільги щодо сплати податку, звільненням від сплати податків, держава має на меті встановлення певного рівня соціального або економічного захисту відповідної категорії платників податків.

Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як в даному випадку підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних та юридичних осіб, які є власниками певних об`єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.

Такий підхід у розумінні норми, про яку йдеться, випливає з того, що функціональне призначення об`єкта, який звільняється від оподаткування, яким є предмет - будівля промисловості (вид нежитлової нерухомості), є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об`єктом оподаткування саме будівлі промисловості, тобто будівлі які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.

ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного судова палата в цій справі вирішила частково відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 15.05.2018 справа № 806/2676/17, що застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов`язкових умов, наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств, та сформувати новий правовий висновок, відповідно до якого визначити, що застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі якщо власниками об`єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об`єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).

P.s. Окрема думка по цьому питанню судді Верховного Суду Шипуліної Т.М. : http://reyestr.court.gov.ua/Review/87682585

Спільна (окрема думка) суддів Верховного суду: Желтобрюх І.Л, Білоус О.В., Пасічник С.С.,  Юрченко В.П. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87656792

Належне вручення платнику податків податкового повідомлення-рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належне вручення платнику податків податкового повідомлення-рішення шляхом поштового відправлення

18 лютого 2020 року  Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в рамках справи № 520/3945/19, адміністративне провадження №К/9901/23674/19 (ЄДРСРУ № 87683061) не погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що належним врученням платнику податків податкового повідомлення-рішення є вручення відповідного поштового відправлення під особистий підпис одержувача такого рішення на бланку повідомлення.

Відповідно до п. 42.1 ст. 42 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) податкові повідомлення-рішення, податкові вимоги або інші документи, адресовані контролюючим органом платнику податків, повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу.

Згідно з п. 42.2 ст. 42 ПКУ документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному п. 42.4 ст. 42 ПКУ, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

Якщо платник податків у порядку та у строки, визначені ст. 66 ПКУ, повідомив контролюючий орган про зміну податкової адреси, він на період з дня державної реєстрації зміни податкової адреси до дня внесення змін до облікових даних такого платника податків звільняється від виконання вимог документів, надісланих йому контролюючим органом за попередньою податковою адресою та в подальшому повернених як таких, що не знайшли адресата (п. 42.3 ст. 42 ПКУ).

Абзацом першим п. 42.4 ст. 42 ПКУ визначено, що платники податків, які подають звітність в електронній формі та/або пройшли електронну ідентифікацію онлайн в електронному кабінеті, можуть здійснювати листування з контролюючими органами засобами електронного зв’язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України від 22 травня 2003 року №851-ІV «Про електронні документи та електронний документообіг» (далі – Закон №851) та від 05 жовтня 2017 року №2155-VIII «Про електронні довірчі послуги» (далі – Закон №2155).

Листування контролюючих органів з платниками податків, зазначеними в абзаці першому п. 42.4 ст. 42 ПКУ, здійснюється засобами електронного зв’язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України №851 та №2155 шляхом надіслання документа в електронний кабінет з одночасним надісланням платнику податків на його електронну адресу (адреси) інформації про вид документа, дату та час його надіслання в електронний кабінет (абзац другий п. 42.4 ст. 42 ПКУ).

Датою вручення платнику податків документа є дата, зазначена у квитанції про доставку у текстовому форматі, що відправляється з електронного кабінету автоматично та свідчить про дату та час доставки документа платнику податків. У разі якщо доставка документа відбулася після 18 години, датою вручення документа платнику податків вважається наступний робочий день. Якщо доставка відбулася у вихідний чи святковий день, датою вручення документа платнику податків вважається перший робочий день, що настає за вихідним або святковим днем (абзац третій п. 42.4 ст. 42 ПКУ).

При неотриманні контролюючим органом квитанції про доставку документа в електронний кабінет протягом двох робочих днів з дня його надіслання такий документ у паперовій формі на третій робочий день з дня відправлення з електронного кабінету надсилається за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручається платнику податків (його представнику) (абзац четвертий п. 42.4 ст. 42 ПКУ).

При цьому строк доставки документа в електронний кабінет, визначений абзацом четвертим п. 42.4 ст. 42 ПКУ, не зараховується до строку надіслання документів, визначеного ПКУ.

Якщо пошта не може вручити платнику податків документ через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення (абзац шостий п. 42.4 ст. 42 ПКУ).

На вимогу платника податків, який отримав документ в електронній формі, контролюючий орган надає такому платнику податків відповідний документ у паперовій формі протягом трьох робочих днів з дня надходження відповідної вимоги (у паперовій або електронній формі) платника податків.

Згідно з абзацами першим та другим п. 58.3 ст. 58 ПКУ податкове повідомлення-рішення вважається належним чином врученим платнику податків (крім фізичних осіб), якщо його надіслано у порядку, визначеному ст. 42 ПКУ.

Податкове повідомлення-рішення вважається надісланим (врученим) фізичній особі, якщо його вручено їй особисто чи її представникові, надіслано на адресу за місцем проживання або останнього відомого місцезнаходження фізичної особи з повідомленням про вручення або у порядку, визначеному п. 42.4 ст. 42 ПКУ. У такому самому порядку надсилаються податкові вимоги та рішення про результати розгляду скарг («Яким чином вручаються податкові повідомлення-рішення, податкові вимоги, листи або інші документи, адресовані платнику податків» - Головне управління ДФС у Тернопільській області).

Пунктом 99 Правил № 270 передбачено, що рекомендовані поштові відправлення, у тому числі рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, повідомлення про надходження електронних поштових переказів, які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень (крім зазначених в абзаці четвертому пункту 93 цих Правил), поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об'єкті поштового зв'язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім'ї за умови пред'явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв'язки з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо), чи рішення органу опіки і піклування про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

Так, відповідно до пункту 106 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, під час вручення фізичній особі реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом з повідомленням про вручення працівник поштового зв`язку на підставі пред`явленого одержувачем документа, що посвідчує особу, зазначає на бланку повідомлення про вручення його прізвище. На бланку повідомлення про вручення поштового відправлення з позначкою «вручити особисто», внутрішнього рекомендованого листа з позначкою «судова повістка» одержувач розписується та зазначає прізвище.

Напис про одержання поштового відправлення, в якому зазначене його прізвище, зроблений працівником поштового зв`язку, зазвичай є переконливим доказом отримання відправлення саме адресатом. Таке переконання ґрунтується на презумпції добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків. Однак таку презумпцію може бути поставлено під сумнів і спростовано. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією, висловленою Верховним Судом по справі №222/1402/16-а (ЄДРСРУ № 80606979).

Між тим, 24 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/14361/16, адміністративне провадження №К/9901/31654/18 (ЄДРСРУ № 79409372) вказав, що для встановлення факту направлення (вручення) фізичній особі податкового повідомлення-рішення поштою у встановленому законодавством порядку, дослідженню підлягають: 

• відповідність адреси одержувача у поштовому відправленні місцю проживання або останньому відомому місцезнаходженню фізичної особи;
• повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення, в якому зазначено дату вручення або причини невручення;
• відповідність дати відправлення на корінці податкового повідомлення-рішення даті, зазначеній у повідомленні про вручення рекомендованого поштового відправлення тощо.

ВИСНОВОК: Особистий підпис одержувача рекомендованого поштового відправлення є обов`язковим тільки у разі вручення поштового відправлення з позначками «вручити особисто» та «судова повістка» та не вимагається при оформленні вручення іншого рекомендованого поштового відправлення, зокрема, податкового повідомлення-рішення.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах міститься в постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №№ 639/4278/16-а (ЄДРСРУ №80481068) , 813/1517/16 (ЄДРСРУ № 80580104).

Матеріал по темі: «Належне вручення або направлення рішення фіскального органу»

Теги: належне вручення, поштове направлення, рішення контролюючого органу, ППР, НУР, податкова адреса, юридична адреса, місцезнаходження, адреса платника податку, судова практика, Адвокат Морозов

Набуття права власності на майно за набувальною давністю

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок набуття права власності на майно за набувальною давністю

10 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/82/19 (ЄДРСРУ № 87478664)  досліджував питання щодо набуття права власності на майно за набувальною давністю.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями статті 344 Цивільного кодексу України:

" 1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

2.    Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

3.    Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування.

4.    Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду."

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

(!!!) Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

24 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/16913/16-ц, провадження № 61-24031св18 (ЄДРСРУ № 79445638) вказав, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Отже суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

У постанові від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Дана правова позиція підтримана в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 №910/17274/17, і, зокрема, вказано, що оскільки за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Така правова позиція підтримується Касаційним господарським судом у постановах від 16.01.2020 у справі №916/455/19, від 02.08.2019 у справах №915/962/18 і №915/945/18, від 09.07.2019 у справі №920/999/16, від 11.09.2019 у справах №922/1574/17 і №917/2156/17.

Теги: набувальна давність, виникнення права власності, добросовісність володіння, попередній власник, судове рішення, тривалість володіння, володілець, правонаступник, судова практика, Адвокат Морозов