Особливості припинення права особи на частку у спільному майні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення права особи на частку у спільному майні можливе за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї

26 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 303/4849/16-ц, провадження № 61-27907св18 (ЄДРСРУ № 86755021) досліджував питання щодо особливостей припинення права особи на частку у спільному майні.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 1,2 ст. 321 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою - третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до ст. 365 ЦК України, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Аналіз зазначеної норми дає підстави, дійти висновку про те, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-81цс11 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року в справі № 908/1754/17.

При цьому, висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та об`єкта, який є спільним майном (Постанова Верховного суду від 18 липня 2019 року по справі № 210/2236/15-ц, провадження № 61-33924св18 (ЄДРСРУ № 83105519).

Матеріал по темі: «Припинення права на частку в спільному майні» 

Теги: припинення права на частку, спільне майно, компенсація вартості майна, внесення коштів на депозитний рахунок суду, співвласник, частка в квартирі, поділ будинку, розподіл часток квартири, судова практика, Адвокат Морозов

Викопіювання з Публічної кадастрової карти України для ідентифікації земельної ділянки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Графічні матеріали (викопіювання) роздруковані із Публічної кадастрової карти України є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати земельну ділянку на місцевості

09 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/1264/17, адміністративне провадження №К/9901/46454/18 (ЄДРСРУ № 86815234) досліджував питання щодо передачі земель сільськогосподарського призначення у власність та користування громадянам в межах норм безоплатної приватизації.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ч. 3 ст. 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За змістом ч. 1 - 3 та 5 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Пунктом «б» ч. 1 ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі не більше 2,0 гектара для ведення особистого селянського господарства.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені ст. 118, 122, 123 ЗК України.

За ч. 6 ст. 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

За змістом ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Таким чином, ст. 118 ЗК України закріплено право громадянина замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та жодним чином не позбавляє його права на отримання від уповноваженого органу після спливу місячного строку дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови у його наданні, а також права на судовий захист у випадку неможливості реалізації права на отримання відповідного дозволу (бездіяльності суб`єкта владних повноважень) або відмови у його наданні після спливу місячного строку.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року в справі №  806/3095/17 та від 17 грудня 2018 року у справі №  509/4156/15.

Виходячи з наведеного, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

Тим більш, Верховний Суд звертає увагу, що передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 в справі № 815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 в справі № 545/808/17, від 22.02.2019 у справі № 813/1631/14.

В свою чергу, ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України.

В розумінні ст. 1 Закону України від 07 липня 2011 року №  3613-VI «Про Державний земельний кадастр» (далі - Закон №  3613-VI) Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами; державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастрова карта (план) - графічне зображення, що містить відомості про об`єкти Державного земельного кадастру.

У відповідності до положень ч. 1, 8 ст. 9 вказаного Закону внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які здійснюють свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення).

Частиною 1 ст. 15 Закону №  3613-VI передбачено, що до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.

Стаття 118 ЗК України не містить будь-яких особливих вимог до графічних матеріалів, крім зазначення бажаного місця розташування земельної ділянки.

ВИСНОВОК:  Графічні матеріали (викопіювання), на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, роздруковані із Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена належним суб`єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості, та містить прив`язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту.

Матеріал по темі: «Одержання безоплатно у власність земельної ділянки: дозвіл на виготовлення проекту»

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Позовна давність: сплив строків, форма заяви, особливості застосування

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки, у межах яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність)

27 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 912/3644/17 (ЄДРСРУ № 86660786) досліджував питання щодо строків, у межах яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Частиною 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Наприклад, обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.

Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц.

Матеріал по темі: «Для держави, в особі органів прокуратури, не існує строків позовної давності?»

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Слід враховувати, що сплив позовної давності не передбачено як законодавчу підставу для припинення зобов'язання (28 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 345/3476/17, провадження № 61-23583св18 (ЄДРСРУ № 79472783)).

Детальніше: «Сплив позовної давності не є підставою для припинення зобов'язання»

Статтею 261 ЦК України передбачено не лише можливість, а і обов`язок особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

(!!!) Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Відповідно до приписів ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом ст. 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 03.04.2018 у справі №910/31767/15, від 17.07.2018 у справі №911/4006/16.

ВИСНОВОК: Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності суду слід з`ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов`язкових складових визначення початку перебігу позовної давності (Правова позиція Верховного суду викладена в постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 922/793/19 (ЄДРСРУ № 85866998).

Матеріал по темі: «Форма заяви про застосування наслідків позовної давності»

Теги: позовна давність, исковая давность, строк позовної давності, заява про застосування строків позовної давності, форма заяви, відлік строків, процесуальні строки, обізнаність про порушене право, правила застосування наслідків позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов

Правила виконання грошового зобов`язання стосовно розподілу грошових коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Алгоритм розподілу коштів у випадку не конкретизації платежу у господарському зобов’язанні

26 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/2630/18 (ЄДРСРУ № 86618989) досліджував питання щодо правил виконання грошового зобов`язання стосовно алгоритму розподілу коштів у випадку не конкретизації платежу у господарському зобов’язанні.

З приводу наведеного Верховний суд зауважує, що у випадку, коли в графі платіжного доручення "призначення платежу" відсутні посилання на період, дату, номер договору, згідно якого здійснюється платіж, тощо, такий період має визначатись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів. Якщо відповідні застереження у договорі відсутні, то у разі наявності заборгованості платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку: починаючи з тієї, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

Наведений вище алгоритм розподілу коштів урегульований в статті 534 Цивільного кодексу України, яка визначає правила виконання грошового зобов`язання, якщо наявна сума грошей є меншою за суму боргу, і вимоги кредитора в повному обсязі не можуть бути задоволені. У такому випадку вимоги кредитора погашаються у встановленій черговості:

- у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання. В даному випадку мова йдеться про судові витрати, витрати на сплату держмита та інших обов`язкових платежів, витрати на юридичну допомогу тощо. Такі витрати мають бути підтверджені кредитором (наприклад, підлягатиме стягненню за рішенням суду тощо);

- у другу чергу підлягають сплаті проценти та неустойка, в разі їх нарахування на підставі договору або закону;

- і лише в третю чергу сплачується основна сума боргу. Інший порядок погашення вимог кредитора може бути встановлений договором. Сторони можуть передбачити, наприклад, першочергове погашення основної суми боргу або інші правила тощо.

(!!!) Можливість застосування положень статті 534 Цивільного кодексу України безпосередньо залежить від змісту реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Це означає, що якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу - погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг), черговість, встановлена статтею 534 цього Кодексу застосовуватися не може.

Розподіл коштів може здійснюватися кредитором відповідно до статті 534 Цивільного кодексу України у випадку, коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості тощо.

Окрім цього, в подібних відносинах необхідно враховувати: 1) в який період та в якому обсязі здійснена поставка товару з огляду на триваючий характер правовідносин сторін; 2) чи було сплачено відповідачем кошти за весь фактично поставлений товар за договором чи лише щодо його частини, і якщо так, то за які саме періоди; 3) чи здійснювалось при проведенні оплат зарахування у погашення раніше існуючого боргу тощо (подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.08.2019 у справі № 914/1979/18 та від 15.08.2019 у справі № 914/1680/18).

Відповідний порядок наведено у пункті 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку Україні від 21.01.2004 № 22 та пункті 1.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, згідно з якими отримувач коштів, якщо інше не передбачено договором, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платник чітко визначив призначення платежу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 904/12527/16, від 26.09.2019 у справі № 910/12934/18, від 15.10.2019 р. у справі № 909/1141/18.

Теги: розподіл грошових коштів, господарське зобов’язання, алгоритм зарахування коштів, призначення платежу, платіжне доручення, заборгованість, періодичні платежі, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України

27 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 368/519/18, провадження № 61-48036св18 (ЄДРСРУ № 86718072) досліджував питання щодо правової можливість забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за межі України.

За змістом частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання заяви та розгляду її судами першої та апеляційної інстанцій) позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.

Згідно з частинами першою-третьою статті 441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України застосовується в порядку, визначеному цим Кодексом для забезпечення позову, із особливостями, визначеними цією статтею. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.

Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.

У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Положеннями статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (у редакції, чинній на момент звернення до суду із заявою про забезпечення позову) передбачено, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду.

Окрім цього слід зазначити, що  у постанові від 29.05.2019 р. по справі № 2-173/2011 (провадження №61-25403св18 ) Верховний суд зробив висновок про відсутність у випадку забезпечення кредитних зобов`язань іпотекою підстав для тимчасового обмеження права позичальника у виїзді за кордон.

Враховуючи, що в цивільному процесі відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому статтями 151 - 153 ЦПК, застосовувати такий вид забезпечення позову, як тимчасове обмеження у виїзді за межі України, слід дійти висновку, що суди не можуть застосовувати зазначений спосіб забезпечення позову на стадії розгляду цивільної справи про стягнення заборгованості та виконання інших зобов'язань, оскільки це порушує норми ЦПК та свідчить про вихід суду за межі своїх процесуальних повноважень, порушення принципу верховенства права, проголошеного Конституцією, та вимог ст. 6 Конвенції щодо вирішення справи судом, встановленим законом (Судова практика Верховного суду України щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 01.02.2013 року).

ВИСНОВОК: Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що згаданий Закон передбачає декілька підстав та умов, за яких можливе обмеження права громадянина України на виїзд за кордон, серед яких відсутня така підстава як забезпечення позову у цивільній справі. У статті 150 ЦПК України також відсутній такий вид забезпечення позову як тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

Теги: обмеження у виїзді за кордон, забезпечення позову, не виконання судового рішення, ухилення від виконання судового рішення, виконавче провадження, ухвала про заборону виїзду за кордон, судова практика, Адвокат Морозов

Заправка бензинового автомобіля дизельним паливом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заправка бензинового автомобіля дизельним паливом: хто несе відповідальність?      

Шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи.

Матеріал по темі: «Презумпція вини завдавачашкоди»

Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Заправка автомобіля, обладнаного бензиновим двигуном, дизельним паливом (або навпаки) з точки зору чинного законодавства є продажем продукції з дефектом, оскільки призводить до виходу з ладу автомобіля, а тому до спірних правовідносин, враховуючи існування між сторонами споживчих відносин, підлягають застосуванню відповідні правила Закону України «Про захист прав споживачів», а також спеціальні правила про роздрібну купівлю-продаж.

А у відносинах за участі споживача суд зобов`язаний тлумачити усі сумніви на користь цього учасника як слабшої сторони у таких правовідносинах.

Наведене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 161/626/17 провадження № 61-31017св18 (ЄДРСРУ № 83301840)

Так, статтею 1 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що договір  це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами ( розрахунковими документами).

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про захист прав споживачів» шкода, завдана внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відшкодовується відповідно до закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1442 затверджено Правила роздрібної торгівлі нафтопродуктами, які, зокрема, визначають порядок роздрібної торгівлі бензином, дизельним пальним, гасом, маслами, мастилами.

Згідно з пунктом 11 Правил шкода, завдана життю, здоров`ю споживача або його майну внаслідок використання нафтопродуктів неналежної якості, підлягає відшкодуванню суб`єктом господарювання в повному обсязі та в порядку, установленому законодавством.

Відповідно до п. 35 Правил заправка автотранспортних засобів провадиться за допомогою оператора АЗС або водієм самостійно під наглядом оператора.

ВИСНОВОК: Таким чином, за загальною нормою наведених Правил заправка автомобілів провадиться оператором АЗС або під його наглядом, що покладає відповідальність за заправлення відповідного палива саме на працівника АЗС.

Роздруківка електронної переписки без підпису не може бути використана як доказ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Роздруківка електронної переписки без електронно цифрового підпису не може бути використана як доказ у справі, оскільки не є електронним документом.

28 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/788/19 (ЄДРСРУ № 86717260) досліджував питання щодо можливості використання роздруківки електронної переписки без ЕЦП, як доказу у справі.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (п. п. 1, 2 ст. 205 ЦК України).

Відповідно до статей 3, 5, 8 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", електронні документи вже давно стали частиною ділового обороту та юридична сила електронного документа, як доказу, не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, що наведена у п. 18 постанови від 27.11.2018 у справі № 914/2505/17 (ЄДРСРУ №  78450568)).

При цьому 14.02.2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №9901/43/19 (П/9901/43/19) зазначила, що саме електронний цифровий підпис є головним реквізитом подання електронного документа. Відсутність такого реквізиту в електронному документі виключає підстави вважати його оригінальним.

Верховний суд акцентує увагу, що роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копіями електронних документів) в розумінні частини першої статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», відповідно до якої електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, яка використовується для ідентифікації автора та/або підписування електронного документа іншим суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершує створення електронного документа.

ВИСНОВОК: Роздруківка електронної переписки без ЕЦП не може бути використана як доказ у справі, оскільки не відповідає вимогам Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", оскільки не містить електронного підпису, який є обов`язковим реквізитом електронного документа, що унеможливлює ідентифікацію відправника повідомлення та зміст такого документу не захищений від внесення правок та викривлення.

Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18 та від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18.

P.s. Окрім цього, якщо це стосується договірних відносин, то у договорі, укладеному між сторонами, повинно бути наведено про умови 1) щодо можливості електронного листування під час його виконання, 2) щодо погодження між сторонами відповідних адрес для електронного листування та переліку осіб, уповноважених вести зазначене листування.

Матеріал по темі: «Альтернатива подання позову/скарги в електронному, а не в паперовому вигляді»

Теги: ЕЦП, електронний цифровий підпис, доказ у справі, електроне листування, роздруківка електронної переписки, електрона переписка, скріншот, судова практика, Адвокат Морозов