Порядок винесення постанов про стягнення виконавчого збору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: якщо не було дотримано положень ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ, то постанові про стягнення виконавчого збору повинна передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. 

24 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/1328/19, адміністративне провадження № К/9901/18925/19 (ЄДРСРУ № 85154799) досліджував питання щодо порядку винесення постанови про стягнення виконавчого збору.

Фабула справи: З матеріалів справи вбачається, що на виконанні відділу державної виконавчої служби перебувало виконавче провадження про примусове виконання виконавчого листа, яке закінчене на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-УІІІ у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Між тим, державним виконавцем при винесені постанови про стягнення виконавчого збору не було дотримано ані положень ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ, ані положень ч. 3 ст. 40 цього ж Закону, а спірна постанова про стягнення виконавчого збору винесена раніше, ніж постанова про закінчення виконавчого провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-УІІ, що суперечить ч. 3 ст. 40 Закону.

З першу необхідно вказати, що Єдиний державний реєстр судових рішень містить різну судову практику Верховного Суду щодо відповідної категорії справ.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.05.2018 року у справі №808/3791/16 дійшов висновку, що ч.ч.1,2 ст.27 Закону України №1404-VIII установлює загальні правила стягнення виконавчого збору виконавцем. Частина 3 ст.40 Закону України №1404-VIII є спеціальною нормою, яка регулює окремі випадки стягнення виконавчого збору, а тому загальні правила, встановлені ч.ч.1,2 ст.27 цього Закону, застосовуватися не можуть.

До того ж суд касаційної інстанції у вказаній вище справі зауважив, що стягувач звернувся із заявою про повернення виконавчого документу відповідно до п.1 ч.1 ст.37 Закону України №1404-VIII, у зв`язку з чим настають наслідки, які передбачені ч.3 ст.40 цього Закону - якщо виконавчий збір не стягнуто, то державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору.

Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 15.02.2018 року у справі №910/1587/13 дійшов висновку, що відповідно до ст.27 Закону України №1404-VIII та розділу ІV Інструкції з організації примусового виконання рішень (затвердженої наказом Міністерства Юстиції України від 02.04.2012р. №512/5), виконавчий збір стягується на підставі постанови, яка виноситься на стадії розподілу стягнутих з боржника сум або закінчення виконавчого провадження відповідно до ст.39 Закону України №1404-VIII, у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута боржнику.

Тобто, суд касаційної інстанції у вказаній справі фактично погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника сум коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного стягнення з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, виконавчий збір обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум, а також визнав помилковими доводи скаржника про те, що виконавчий збір стягується незалежно від того чи було здійснено стягнення коштів за виконавчим документом органами державної виконавчої служби.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 року у справі №761/11524/15-ц, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції ч.1 та 2 ст.27, ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII, дійшов до аналогічного висновку, що законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми.

При стягненні виконавчого збору відповідно до ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Таким чином, у зв`язку з неоднаковим тлумаченням приписів ч.2 ст.27, ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII судами касаційної інстанції різних юрисдикцій, Великій Палаті Верховного Суду, для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, в свою чергу, і була передана справа №2540/3203/18 (ЄДРСРУ № 81877563#), яка станом на сьогодення не розглянута.

Між тим у даній справі Верховний суд вказав, що частина 2   статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені   Конституцією   та законами України.

 Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ Набув чинності 05 жовтня 2016 року) в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин (далі - Закон № 1404-VІІІ).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У частині першій статті 5 Закону № 1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Частиною першою статті 18 Закону № 1404-VІІІ на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За приписами частини п`ятої статті 26 Закону № 1404-VІІІ виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 39 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження підлягає закінченню у разі затвердження (визнання) судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Відповідно до частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Матеріал по темі: «Підсудність справ при оскарження постанов державного виконавця»

Приписами статей 40, 42 Закону № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору, зокрема частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VІІІ унормовано, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1 - 4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

За приписами пунктів 1-6 частини п`ятої статті 27 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавчий збір не стягується:

1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню;

2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини;

3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень";

4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону;

5) у разі виконання рішення приватним виконавцем;

6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.

Також, частиною дев`ятою статті 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Згідно з частинами першою, другою статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Здійснюючи правовий аналіз норм наведеного вище Закону № 1404-УІІІ, що регулює питання виконавчого збору Верховний Суд зазначає, що цим Законом по суті визначений можливий порядок вирішення цього питання державним виконавцем, що залежить від тих чи інших умов.

ВИСНОВОК: У першому випадку, таке питання вирішується відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ на стадії прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, з одночасним зазначенням про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

У іншому випадку, таке питання вирішується в порядку встановленому ч. 3  ст. 40 Закону № 1404-VІІІ, а саме постанова про стягнення виконавчого збору у випадку закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Тобто, Законом чітко визначений правовий порядок винесення відповідних постанов, а саме постанові про стягнення виконавчого збору повинна передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. При чому постанова про виконавчий збір приймається не пізніше наступного дня з дня закінчення такого провадження. 

Матеріал по темі: «Правовий аспект стягнення виконавчого збору»

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов

Особливості правонаступництва у сфері знаків для товарів і послуг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості правонаступництва у сфері інтелектуальної власності, а саме знаків для товарів і послуг.

24 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/16586/18 (ЄДРСРУ № 85153952) досліджував питання особливостей правонаступництва у сфері інтелектуальної власності, а саме знаків для товарів і послуг.

За змістом статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 14 серпня 2019 р. у справі № 910/17846/14, процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального та випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони у матеріальному правовідношенні її правонаступником). У зв`язку з цим для вирішення судом питання про процесуальну заміну сторони у справі необхідна наявність відповідних первинних документів, які підтверджують факт вибуття особи з матеріального правовідношення та перехід її прав та обов`язків до іншої особи - правонаступника. Отже, процесуальне правонаступництво, передбачене статтею 52 ГПК України, - це перехід процесуальних прав та обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні.

Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 ГПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.12.2019 року у справі № 905/1956/15).

У розумінні положень наведеної норми процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв`язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб`єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі у випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір (відповідно до статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», статті 1113, частини другої статті 1114 ЦК України).

Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права від однієї особи (праводавця) до іншої (правонаступника) в порядку похідного правонабуття. Перехід суб`єктивних прав і обов`язків від одного суб`єкта до іншого відбувається через набуття суб`єктивного права та/чи суб`єктивного обов`язку однією особою і, відповідно, їх втрату іншою. Однак при цьому спостерігається зв`язок між набутими суб`єктивними правами і обов`язками та правовідносинами, в яких перебував їх носій-попередник, з іншими особами, в силу чого і було можливе їх існування.

ВАЖЛИВО: Наявність або відсутність процесуального правонаступництва підлягає встановленню окремо у кожному випадку.

Верховний Суд констатує, що для настання процесуального правонаступництва необхідно встановити факт переходу до особи матеріальних прав правопопередника.

Перехід прав і обов`язків від одного суб`єкта матеріального правовідношення до іншого не тягне автоматичної зміни осіб у процесуальному відношенні, разом з тим, стаття 52 ГПК України не виключає можливості, суду, за наявності клопотання, зокрема, позивача, залучити до участі у справі правонаступника позивача у справі  у разі його заміни у відносинах, щодо яких виник спір, іншою особою.

ВИСНОВОК: Отже, через дію принципу диспозитивності вступ до справи (процесу) правонаступника позивача залежить від його бажання. Що ж до правонаступника відповідача, то він залучається судом до участі в справі, якщо проти цього не заперечує позивач.

P.s. Сплата суми судового збору не є зобов'язанням у розумінні положень статті 509 ЦК України, а тому відсутні підстави для  передачі прав вимоги в частині стягнення зазначеної суми судового збору його правонаступнику.

Вказана правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 № 906/110/16, від 05.04.2018 у справі № 923/607/16, від 27.03.2019 у справі № 910/386/17, від 03.07.2019 у справі № 910/9549/15.

Матеріал по темі: «Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником»

Теги: заміна кредитора, заміна сторони у виконавчому провадженні, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, особливості правонаступництва, товари і  послуги, знаки, інтелектуальна власність, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості надання індивідуальних податкових консультацій

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості надання, підстави та наслідки скасування індивідуальних податкових консультацій з питань податкового та іншого законодавства

22 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/10111/18, адміністративне провадження №К/9901/18593/19 (ЄДРСРУ № 85122080) досліджував питання щодо особливостей надання, підстав та наслідків скасування індивідуальних податкових консультацій з питань податкового та іншого законодавства.

Відповідно до підпункту 19-1.1.28 пункту 19-1.1 статті 19-1 ПК України   з-поміж функцій контролюючих органів визначено  надання індивідуальних податкових консультацій з питань податкового та іншого законодавства, контроль за додержанням якого, покладено на контролюючі органи.

Згідно з підпунктом    14.1.172   пункту   14.1   статті   14 ПК України   податкова консультація - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Водночас,  індивідуальна податкова консультація, виходячи із положень підпункту 14.1.172 1, це -  роз`яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій.

За змістом пункту 52.1 статті 52 ПК України за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно індивідуальні податкові консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 25 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

Звернення платників податків на отримання індивідуальної податкової консультації в письмовій формі повинно містити:

-          найменування для юридичної особи або прізвище, ім`я, по батькові для фізичної особи, податкову адресу, а також номер засобу зв`язку та адресу електронної пошти, якщо такі наявні;

-          код згідно з ЄДРПОУ (для юридичних осіб) або реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку у паспорті);

-          зазначення, в чому полягає практична необхідність отримання податкової консультації;

-          підпис платника податків;

-          дату підписання звернення.

На звернення платника податків, що не відповідає вимогам, зазначеним у цьому пункті, податкова консультація не надається, а надсилається відповідь у порядку та строки, передбачені Законом України "Про звернення громадян".

Отже,  наведені норми підтверджують висновок про те, що реалізація податковим органом функції щодо надання індивідуальної податкової консультації можлива за  умови дотримання платником податків вимог щодо оформлення його звернення.

За змістом пункту 52.2 статті 52 Податкового кодексу України індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

Стаття 53 ПК України визначає наслідки застосування податкових консультацій.

Відповідно до пункту 53.1 цієї статті  не може бути притягнуто до відповідальності, включаючи фінансової (штрафні санкції та/або пеня), платника податків (податкового агента та/або його посадову особу), який діяв відповідно до індивідуальної податкової консультації, наданої йому у письмовій формі, а також узагальнюючої податкової консультації, за діяння, що містить ознаки податкового правопорушення, зокрема на підставі того, що у подальшому така податкова консультація була змінена або скасована. Положення абзацу першого цього пункту застосовуються до індивідуальної податкової консультації, за умови що вона зареєстрована в єдиній базі індивідуальних податкових консультацій. У разі коли положення індивідуальної податкової консультації суперечать положенням узагальнюючої податкової консультації, застосовуються положення узагальнюючої податкової консультації. Платник податків та/або податковий агент, які діяли відповідно до податкової консультації, не звільняються від обов`язку сплати податкового зобов`язання, визначеного цим Кодексом.

Таким чином, отримання позивачем індивідуальної податкової консультації, зміст якої відповідає нормам діючого законодавства, є юридичним фактом, що є підставою для звільнення від відповідальності платника податку, який діяв у відповідності до наданих такою консультацією роз'яснень з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства ( Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 лютого 2018 року по справі №813/2617/15, адміністративне провадження №К/9901/8571/18 (ЄДРСРУ № 72367032).

Згідно з пунктом 53.2 статті 53 Податкового кодексу України платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору. Скасування судом наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Протягом 30 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду про скасування наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, або контролюючий орган з урахуванням висновків суду зобов`язані опублікувати узагальнюючу податкову консультацію або надати платнику податків індивідуальну податкову консультацію.

Отже податкова консультація (індивідуальна), як методична й практична допомога платнику податків при виконанні ним податкового обов`язку, фактично, за всіма процедурами (нарахування та сплата платежів, пені, штрафних санкцій, оскарження дій контролюючих органів тощо):

1)надається платнику податків для правильності практичного застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акту з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності;

2)має індивідуальний характер і може використовуватися лише платником податків, якому така консультація надана;

3)не може встановлювати (змінювати чи припиняти) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування;

4)має мету - викладення (роз`яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту конкретної правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування.

При цьому платнику податків надано право оскаржити до суду, як правовий акт індивідуальної дії, податкову консультацію контролюючого органу у випадку, якщо вона, на його думку, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору. Визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Виходячи із змісту положень наведених вище норм ПК України, обов`язковими складовими письмової податкової консультації є:

- опис питань, що порушуються платником податків;

- обґрунтування застосування норм законодавства з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків;

- висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року по справі № 826/2032/16.

(!!!) Водночас суд вказує, що в рамках даної справи надаючи відповідь на поставлене платником запитання,  контролюючий орган у консультації зазначив загальні норми ПК України, без врахування вихідних даних, зазначених платником, а відтак фактично платник податків не отримав допомоги контролюючого органу стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування нарахування та сплати податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Положення статті 52 Податкового кодексу України не містять як обов`язкову умову звернення  платників податків на отримання індивідуальної податкової консультації подання первинних документів.

З урахуванням ненадання відповідачем відповідей на поставлені позивачем запитання щодо практичного застосування норм права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про недотримання суб`єктом владних повноважень вимог податкового законодавства, що, з урахуванням пункту 53.2 статті 53 Податкового кодексу України, є підставою для скасування спірної податкової консультації.

Аналогічна  правова позиція також висловлена і в постанові  Верховного Суду від 27 листопада 2018 року по справі №826/14131/16.

Серед іншого слід вказати, що нормами матеріального права прямо встановлений обов`язок контролюючого органу надати нову податкову консультацію та підстави для цього - рішення суду про скасування індивідуальної податкової консультації, що набрало законної сили (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 липня 2019 року по справі № 826/24145/15, касаційне провадження №К/9901/28295/18 (ЄДРСРУ № 83244053).

При цьому, беручи до уваги, що  безпосереднім наслідком скасування індивідуальної податкової консультації в судовому порядку законодавцем вже передбачено надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду, вказане звільняє платника податків від необхідності повторного звернення до суду з метою зобов'язання податкового органу надати нову податкову консультацію (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 8 березня 2019 року по справі № 820/6324/17, адміністративне провадження №К/9901/51065/18, №К/9901/50934/18, ЄДРСРУ № 80806817).

Матеріал по темі: «Податкова консультація: правові наслідки отримання та зміст оскарження»

Теги: податкова консультація, індивідуальна податкова консультація, порядок оскарження, узагальнююча податкова консультація, судова практика, Адвокат Морозов

Нецензурна лексика у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання учасниками судового процесу нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом.

22 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/521/19, адміністративне провадження №К/9901/22587/19 (ЄДРСРУ № 85087639) досліджував питання щодо використання учасниками судового процесу нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом.

Листи, звернення, позовні заяви, апеляційні та касаційні скарги, тощо, з якими звертаються громадяни до суду, повинні відповідати загальнолюдським правилам викладення фактів та обставин виниклих правовідносин, такий висновок випливає із постанови Верховного Суду України від 14.03.2017 у справі № п/800/160/16.

Згідно з пунктом 9 частини 3   статті 2 КАС України   неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства.

Частиною 3 статті 45 КАС України визначено, що якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Відповідно до частини 1  статті 45 КАС України      учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

За частиною другою цієї статті,   суд з урахуванням конкретних обставин справи, може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема, подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій,   які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання   судового рішення.

Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ чи висловлення явної неповаги до суду чи учасників справи.

Слід враховувати, що наведений у частині 2 статті 45 КАС   України перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер.

При цьому вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

16 серпня 2019 року Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/1808/18, адміністративне провадження №К/9901/22612/19 (ЄДРСРУ № 83737331) зазначає, що з метою уникнення дискредитації суду та суддів учасники процесу повинні утримуватися від дій, які виражають неповагу до суду чи судді.

При цьому, дії учасників справи, які мають ознаки неповаги до суду чи судді можуть бути підставою для застосування до них заходів процесуального примусу передбачених статтею 145 КАС України, зокрема, при подібних обставинах такі заходи були застосовані колегією суддів в ухвалі Верховного Суду від 08 січня 2019 року у справі № 826/3515/18.

Відповідно до пункту 1 частини 5 статті 44 КАС України учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників.

Використання учасниками судового процесу та їх представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом, з іншими учасниками процесу, їхніми представниками, а також вчинення інших аналогічних дій свідчать про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють. Ці дії суперечать основним засадами (принципами) адміністративного судочинства, а також його завданню. З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та застосувати, зокрема, наслідки, передбачені частиною третьою      статті 45 Кодексу адміністративного судочинства України (залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання).

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 9901/34/19.

Отже за обставин складення заяви з використанням лексики, яка спрямована на неповагу до судді, суду в цілому, така заява підлягає поверненню особі, що виявила неповагу до суду, оскільки вона не підлягає розгляду.

Аналогічна правова позиція висловлена в ухвалі Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 січня 2019 року в справі № 826/3515/18.

Аналогічні висновки вказано в рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Жданов та інші проти Росії» від 16.07.2019 (заява № 12200/08, 35949/11 і 58282/12 ).

Розпорядження земельними ділянками - інформація з обмеженим доступом?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Інформація про осіб, котрі одержали державне та комунальне майно у власність чи користування не є інформацією з обмеженим доступом.

22 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 351/872/16-а, адміністративне провадження №К/9901/24083/18 (ЄДРСРУ № 85087831) досліджував питання щодо інформації з обмеженим доступом.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що  завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами статті 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 34 Конституції України встановлено право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про інформацію», основними напрямами державної інформаційної політики є забезпечення доступу кожного до інформації; забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації; створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства; забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб`єктів владних повноважень; створення інформаційних систем і мереж інформації, розвиток електронного урядування; постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів; забезпечення інформаційної безпеки України; сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору.

Згідно з положеннями статті 5 цього Закону, кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про інформацію», право на інформацію забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов`язком суб`єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Згідно зі статтею 20 цього Закону, за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначає Закон України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідно до статті 1 цього Закону, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з положеннями статті 3 Закону України «Про доступ до публічної інформації», право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації», розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Статтею 4 вказаного Закону встановлено, що доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах прозорості та відкритості діяльності суб`єктів владних повноважень, вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом, рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Згідно зі статтею 5 цього Закону, доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного та оперативного оприлюднення інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет, на інформаційних стендах, будь-яким іншим способом, надання інформації за запитами на інформацію.

Статтею 14 цього Закону встановлено обов`язки розпорядника інформації, серед яких обов`язок оприлюднювати інформацію про свою діяльність та прийняті рішення, вести облік запитів на інформацію, надавати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації», розпорядники інформації зобов`язані оприлюднювати нормативно-правові акти, акти індивідуальної дії (крім внутрішньо-організаційних), прийняті розпорядником, проекти рішень, що підлягають обговоренню, інформацію про нормативно-правові засади діяльності.

Статтею 40 Конституції України передбачено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Положеннями статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації», розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Згідно з частиною четвертою цієї статті, у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Статтею 22 цього ж Закону встановлено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках : 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації (частина друга статті 22).

Частиною 1 статті 6 цього Закону встановлено, що інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація.

Відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог : 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Згідно з частиною другою статті 21 Закону України «Про інформацію», конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

За змістом частин першої та другої статті 11 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Відповідно до положень статті 5 Закону України «Про захист персональних даних», персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою. Не належить до інформації з обмеженим доступом інформація про отримання у будь-якій формі фізичною особою бюджетних коштів, державного чи комунального майна, крім випадків, передбачених статтею 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Згідно з частиною п`ятою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

(!!!) Зі змісту наведених норм чинного законодавства України вбачається, що доступ до інформації може бути обмежений лише за наявності трьох вимог. При відсутності ж хоча б однієї з них інформація є відкритою, а розпорядник інформації зобов`язаний надати таку або довести, що наявні всі три підстави для обмеження доступу до неї.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року по справі №  9901/478/18, провадження № 11-919заі18 (ЄДРСРУ № 80364172).

Конституційний Суд України в пункті 3.2 рішення від 20 січня 2012 року в справі № 2-рп/2012 за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України, визначив, що відкритою є будь-яка інформація, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (частина друга статті 20 Закону № 2657). Зокрема, відкритою є публічна інформація, крім випадків, встановлених законом, яка відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених законом (частина перша статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації). Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень.

За гідно з Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду № 11 від 30 вересня 2013 року «Про практику застосування адміністративними судами положень Закону України № 2939-VI від 13 січня 2011 «Про доступ до публічної інформації» у відносинах, пов`язаних із забезпеченням права на доступ до публічної інформації, конфіденційна інформація повинна визначатися відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Складовою частиною державного майна є земля (стаття 13 Конституції України, частина друга статті 78 Земельного кодексу України).

Не може бути обмежено доступ до інформації про земельні ділянки, надані приватним особам у користування, а також прізвища, імена, по батькові цих фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали такі ділянки.

Обмеження щодо наведеної інформації може бути застосоване у випадку, передбаченому частиною другою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» і лише з мотивів попередження шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

Відповідно до частини п`ятої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про доступ до публічної інформації», розпорядники інформації зобов`язані: оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; вести облік запитів на інформацію; визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Згідно зі статтею 21 зазначеного вище Закону, інформація на запит надається безкоштовно. У разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. Розмір фактичних витрат визначається відповідним розпорядником на копіювання та друк в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк, інформація надається безкоштовно. При наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується.

Отже, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірна заборона відповідача проводити копіювання та фотографування протоколів сесії селищної ради, яка викладена в рішенні відповідача, є незаконною, оскільки запити позивача стосувались інформації, яка становить суспільний інтерес.

ВИСНОВОК: Верховний Суду констатує, що інформація про осіб, котрі одержали державне та комунальне майно у власність чи користування, про розмір оплати праці та інших виплат з бюджетів усіх рівнів, не є інформацією з обмеженим доступом.

P.s. Положення частини другої статті 6 № 2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 цього Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту». Отже, тягар доведення того, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.

Таким чином, відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник в листі вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини (Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 липня 2019 року а рамках справи № №554/11837/14-а, адміністративне провадження №К/9901/1256/18, ЄДРСРУ № 83105365).

Теги: інформація з обмеженим доступом, відмова в надані інформації, запит на отримання інформації, службова, персональні дані, обмеженим доступом, судова практика, Адвокат Морозов