24/09/2019

Поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення процесуального та застосування присічного строку на апеляційне оскарження судового рішення

19 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/1775/16 (ЄДРСРУ № 84384815) досліджував питання щодо поновлення процесуального та застосування присічного строку на апеляційне оскарження судового рішення.

Згідно із ч.2 ст.261 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017) незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Зазначений у ч.2 ст.261 ГПК України річний строк є присічним і не застосовується лише у двох випадках, вказаних у тій же нормі.

З урахуванням Закону України «Про доступ до судових рішень» товариство не було позбавлене права і можливості ознайомитись з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, яке має публічний характер та знаходиться у вільному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень та вжити усіх залежних від нього заходів щодо своєчасного оскарження рішення суду першої інстанції.
Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/15481/17, від 10.10.2018 у справі №910/10244/15.


Надіслання судом процесуальних документів на адресу, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у разі відсутності повідомлення особою іншої адреси для направлення поштової кореспонденції, є належним виконанням приписів процесуального закону щодо надсилання судових рішень учасникам справи. Отже саме скаржник за наведених обставин має належним чином обґрунтувати та довести суду поважність причин пропуску строку, зокрема, що отримання примірника судового рішення поза межами строку на апеляційне оскарження сталося з незалежних від нього обставин.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 911/3309/17 та від 18 січня 2019 року по справі №  921/396/17-г.

Посилання на те, що рекомендовані повідомлення про невручення поштових відправлень з процесуальними документами з причин «за не запитом» та «за закінченням строків зберігання» не є доказом належного повідомлення скаржника про розгляд справи, не беруться Касаційним господарським судом до уваги з огляду на те, що сам лише факт неотримання стороною справи кореспонденції, яку суд з дотриманням вимог процесуального закону надсилав за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною пропуску строку на оскарження рішення суду, оскільки зумовлена не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.04.2018 у справі № 916/3188/16, від 23.11.2018 у справі №10/17-3639-2011, від 22.08.2019 у справі №922/85/18.






Теги: поновлення строку на оскарження, оскарження судового рішення, возобновление сроков, процесуальний строк, строк для подачі скарги, апеляція, судова практика, Адвокат Морозов


Особливості проведення перевірки щодо очищення влади (люстрації)


Адвокат Морозов (судовий захист)


Перевірка достовірності відомостей щодо наявності майна та відповідність вартості майна, вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру.

20 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/2087/15, адміністративне провадження №К/9901/5928/18 (ЄДРСРУ № 84405804) досліджував питання щодо особливостей перевірки достовірності відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) закріплено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII (далі - Закон №1682-VII) визначені правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Частинами першою та другою статті 1 Закону №1682-VII передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до пункту 10 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Частиною восьмою статті 3 Закону №1682-VII установлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, перевірка стосовно яких встановила недостовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав), зазначених у поданих ними за попередній рік деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, складених за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», та/або невідповідність вартості майна (майнових прав), указаного (указаних) в їхніх деклараціях, набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених пунктами 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Згідно з частиною п`ятою статті 5 Закону №1682-VII перевірці підлягають: 1)  достовірність указаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону; 2)  достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) і відповідність вартості майна (майнових прав), указаного (указаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Процедуру проведення органами ДФС перевірки достовірності відомостей, визначених пунктом 2 частини п`ятої статті 5 Закону №1682-VII, зазначених особами, перелік яких наведено у пунктах 1-11 частини першої статті 2 Закону №1682-VII у деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, визначено у Порядку проведення перевірки достовірності відомостей, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 5 Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 03  листопада 2014 року №1100, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 04  листопада 2014 року №1385/26162 (далі - Порядок №1100).

Відповідно до підпункту 3 пункту 3 Порядку №1100 проведення перевірки фактично полягає:
в аналізі наявної в контролюючого органу податкової інформації щодо доходів, отриманих особою, стосовно якої проводиться перевірка, з метою з`ясування джерел їхнього отримання, у тому числі щодо повноти їхнього відображення в декларації;
у порівнянні відомостей про вказане в декларації майно (майнові права), набуте (набуті) особою, стосовно якої проводиться перевірка, за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, з наявною в контролюючого органу податковою інформацією про майно (майнові права) такої особи з метою з`ясування достовірності відомостей щодо його (їх) наявності;
у порівняльному аналізі наявної інформації з метою з`ясування відповідності вартості майна (майнових прав), указаного (указаних) у декларації, набутого (набутих) особою, стосовно якої проводиться перевірка, за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, доходам, отриманим із законних джерел;

Частиною десятою статті 5 Закону №1682-VII передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки недостовірності відомостей, визначених пунктом 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, протягом трьох робочих днів з дня виявлення всіх недостовірностей та/або невідповідностей, але не пізніше ніж на тридцятий день з дня отримання запиту та копії декларації особи, повідомляє про них особу, стосовно якої проводиться перевірка. Особа, стосовно якої проводиться перевірка, не пізніше ніж на п`ятнадцятий робочий день з дня отримання нею відповідного повідомлення надає письмове пояснення за такими фактами та підтверджуючі документи, які є обов`язковими для розгляду та врахування відповідним органом при підготовці висновку про перевірку.

Відповідно до частини одинадцятої статті 5 Закону №1682-VII  орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов`язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки.

Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.

Згідно з частиною чотирнадцятою статті 5 Закону №1682-VII керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким установлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

Аналіз частини десятої статті 5 Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що органи ДФС здійснюють перевірку осіб, зазначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону №1682-VII, за двома критеріями: 1) достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав), указаного (указаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру; 2) відповідність вартості майна (майнових прав), набутого за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Водночас інформація про недостовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) не може бути підставою для застосування заборони, передбаченої Законом №1682-VII, якщо не буде встановлено, що таке майно було набуте за час перебування на посадах, визначених пунктами 1-10 частини першої статті 2 Закону №1682-VII, і його вартість не відповідає доходам, отриманим із законних джерел.

Тотожну правову позицію щодо застосування норм Закону №1682-VII у подібних правовідносинах неодноразово виклав Верховний Суд у постановах від 14  листопада 2018 року в справі №815/2537/15, від 20 листопада 2018 року в справі №814/135/16, від 27 березня 2019 року в справі №822/957/17, від 19 липня 2019 року в справі №807/1481/15, від 30 липня 2019 року в справі №802/3864/15-а і Суд не знаходить підстав для відступу від неї під час розгляду цієї справи.

Таким чином, для вжиття заборони, передбаченої частиною третьою статті 3 Закону №1682-VII, необхідно встановити, що вартість майна (майнових прав), щодо якого (яких) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру вказані недостовірні відомості, не відповідає доходам особи, отриманим із законних джерел.

ВИСНОВОК: Незазначення в декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру майна, якщо його вартість узгоджується з доходами особи за відповідний період, не тягне за собою настання передбачених Законом №1682-VII наслідків у вигляді звільнення з посади й застосування заборон на зайняття відповідних посад.




Теги: очищення влади, люстрація, декларація про майно, доходи посадової особи, звільнення з посади, зобов`язання фінансового характеру, декларація про майно, недостовірність відомостей, вартість майна, судова практика, Адвокат Морозов


23/09/2019

Розрахунок орендної плати за землі приватної власності, які здані в оренду







Особливості розрахунку орендної плати за землі приватної власності, які здані в оренду

18 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/3982/15, адміністративне провадження №К/9901/19350/18 (ЄДРСРУ № 84335096) досліджував питання особливостей розрахунку орендної плати за землі приватної власності, які здані в оренду.

Законодавством з питань оренди землі встановлено обов`язок орендаря земельної ділянки сплачувати орендну плату власнику земельної ділянки та у відповідності до норм Податкового кодексу України утримувати податок з такої плати як податковий агент.

Правила нарахування орендної плати за землю, як різновид земельного податку, що встановлений Податковим кодексом України, стосуються оренди земельних ділянок державної та комунальної власності.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування зазначених вище норм матеріального права у спорах цієї категорії, міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19.02.2019 (справа № 825/3698/13-а), 13.02.2019 (справа № 357/18135/15-ц).


Так, п. 274.1 ст. 274 ПК України ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, а для лісових земель - не більше 0,1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки.

В свою чергу, п. 277.1 ст. 277 ПК України передбачає, що ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких не проведено, розташовані за межами населених пунктів або в межах населених пунктів, встановлюється у розмірі не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, а для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, а для лісових земель - не більше 0,1 відсотка від нормативної грошової оцінки площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області.

Підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 зазначеного Кодексу встановлено, що розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється розділом XIII ПК України; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12 % нормативної грошової оцінки (підпункт 288.5.2 зазначеного пункту).

Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 №1166-VII, який набрав чинності 01.04.2014, підпункт 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України викладено в такій редакції: розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки незалежно від того, чи збігається її розмір із визначеним у договорі.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Таким чином, з набранням чинності ПК України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу (з урахуванням внесених до нього змін Законом України від 27.03.2014 №1166-VII) та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

Виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу, враховуючи при цьому положення частини першої статті 58 Конституції України, згідно якої дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 02.12.2014 (справа №21-274а14), 07.04.2015 (справа №21-117а15), 14.04.2015 (справа №21-165а15), 24.04.2015 (справа №131а15), 14.03.2017 (справа №21-2246а16), також Верховним Судом у постановах від 24 січня 2018 року (справа № 817/206/15), від 07 березня 2018 року (справа № 813/6875/14), від 29 серпня 2018 року (справа № 804/1866/16), від 20 листопада 2018 року (справа №813/269/18) від 28 березня 2019 року (справа № 814/1834/16).


 У спірних же правовідносинах земельні ділянки, які орендує позивач, не належать до земель державної або комунальної власності, укладені з фізичними особами договори є цивільно-правовими, а отже, цим правочинам притаманні такі ознаки, як свобода договору, обов`язковість його виконання сторонами тощо.

Зміна розміру орендної плати повинна здійснюватись шляхом внесення відповідних змін до договорів оренди землі сторонами цих договорів.

Розмір орендної плати за землю приватної власності встановлюється у договорі оренди, з врахуванням приписів законодавства з питань оренди землі, який, згідно норм Податкового кодексу України, є об`єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб.

ВИСНОВОК: Розмір орендної плати встановлюється саме в договорі оренди, який і підставою для нарахування орендної плати з якої позивач, як податковий агент, і повинен утримувати податок з доходів фізичних осіб та перераховувати такий до бюджету.

Контролюючий орган не наділений правом самостійно розраховувати орендну плату за землі приватної власності, які здані в оренду.









Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов


22/09/2019

Юрисдикція справ за позовами щодо стягнення заборгованості перед державою


Адвокат Морозов (судовий захист)


Велика палата Верховного суду: погашення податкового боргу та погашення простроченої заборгованості суб`єкта господарювання перед державою, справи за позовами щодо стягнення заборгованості перед державою  – адміністративна юрисдикція.

18 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 2а-3974/10/0770, провадження № 11-440апп19 (ЄДРСРУ № 84375801) досліджувала питання юрисдикційної підсудності справ за позовами щодо стягнення заборгованості перед державою.

Згідно з підпунктом 20.1.19 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право стягувати суми простроченої заборгованості суб`єктів господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитами (позиками), залученими державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державні (місцеві) гарантії, а також за кредитами із бюджету в порядку, визначеному цим Кодексом та іншими законами України.

Пунктом 1 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України встановлено, що погашення простроченої заборгованості суб`єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитом (позикою), залученим державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету (включаючи плату за користування такими кредитами (позиками) та пеню) здійснюється у порядку, визначеному главою 9 розділу II цього Кодексу.

Так, главою 9 розділу II Податкового кодексу України регулюються питання погашення податкового боргу платника податку.

(!!!) Аналіз наведених норм свідчить про те, що законодавець поширив процедуру погашення податкового боргу на порядок стягнення заборгованості за бюджетними позичками (фінансовими допомогами), наділивши у такий спосіб правовідносини позики, що виникли між державою як позикодавцем та господарюючим суб`єктом як позичальником, ознаками публічно-правових.

При цьому органами стягнення є органи доходів та зборів, які під час вжиття заходів, спрямованих на погашення відповідної заборгованості, діють на виконання своїх владних повноважень щодо погашення податкового боргу, визначених Податковим кодексом України.

Отже, з огляду на тотожність порядку погашення податкового боргу та погашення простроченої заборгованості суб`єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитом (позикою), залученим державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету (включаючи плату за користування такими кредитами (позиками) та пеню), справи за позовами щодо стягнення заборгованості перед державою, зазначеної в пункті 1 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України, підлягають розгляду адміністративними судами.

ВИСНОВОК: У подібного роду спірних правовідносинах контролюючий орган є суб`єктом владних повноважень, на який відповідно до закону покладені адміністративно-управлінські функції щодо стягнення простроченої заборгованості суб`єктів господарювання перед державою.



P.s. Цією ж датою Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  9901/284/19, провадження № 11-585заі19 (ЄДРСРУ № 84375800) підтвердила право на оскарження індивідуального акту суб`єкта владних повноважень тільки особою, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 14 березня 2018 року у справі № 9901/22/17, від 06 та 12 червня 2018 року у справах № 800/489/17 та № 800/587/17 відповідно, від 16 жовтня 2018 року у справі № 9901/415/18, від 09 квітня 2019 року у справі № 9901/611/18 та від 21 серпня 2019 року у справі № 9901/283/19.


А в рамках справи № 9901/265/19, провадження № 11-555заі19 (ЄДРСРУ № 84375685) підтвердила, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори про визнання протиправними дій чи бездіяльності Верховної Ради України під час здійснення законотворчого процесу.




Підтвердження повноважень представника (адвоката) в суді


Адвокат Морозов (судовий захист)


Підтвердження повноважень представника (адвоката) в суді при поданні апеляційної скарги.

18 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/2445/19, адміністративне провадження №К/9901/25171/19 (ЄДРСРУ № 84334964) досліджував підстави щодо підтвердження повноважень представника в суді.

Частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

При цьому суд апеляційної інстанції надав можливість позивачу усунути недолік апеляційної скарги шляхом надання документів, які підтверджують повноваження представника Товариства, залишивши апеляційну скаргу без руху.


Відповідно до частини другої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.

Відповідно до частини третьої статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України юридична особа, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.


З матеріалів справи вбачається, що апеляційну скаргу підписав адвокат додавши копію довіреності на адвоката.

Відповідно до частини четвертої статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України, повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

Ця норма не передбачає можливість в підтвердження повноважень адвоката як представника надавати довіреність або ордер у формі їх копій, а тому у суду апеляційної інстанції були наявні підстави для повернення апеляційної скарги.

Частиною шостою статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи.

Аналіз норм цієї статті дає підстави для висновку, що адвокат має підтвердити свої повноваження, надавши суду оригінал довіреності або ордеру, проте до матеріалів справи можуть бути приєднані копії цих документів, засвідчені суддею або у визначеному законом порядку.

На час прийняття судом апеляційної інстанції ухвали про повернення апеляційної скарги позивач не надав суду належного доказу повноваження адвоката, як представника Товариства (оригінал довіреності або ордеру).






Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, підтвердження повноважень, представник, адвокат, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов


19/09/2019

Підтвердження повноважень директора підписанта


Адвокат Морозов (судовий захист)


Підтвердження повноважень директора підписанта при поданні позовної заяви/апеляційної, касаційної скарги.

17 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3826/19 (ЄДРСРУ № 84284531) досліджував питання щодо підтвердження повноважень директора підписанта при поданні позовної заяви/апеляційної, касаційної скарги.

Згідно з ч.1 ст.92 ЦК України - юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення є однією з основних засад судочинства.
Статтею 56 ГПК України визначено, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

ВАЖЛИВО: Отже, за змістом наведених норм апеляційна скарга може бути подана та підписана як безпосередньо особою, яка подає скаргу, так і її представником.

Окрему увагу слід звернути на (само) представництво юридичної особи в суді, зокрема на те, що реалізація права на звернення із скаргою є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва (для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом) або її процесуальним представником (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №910/23346/16).


Серед іншого , згідно ч.4 ст. 60 ГПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

При цьому, визначено вичерпний перелік доказів, які підтверджують повноваження здійснення самопредставництва юридичної особи, зокрема, її керівником (директором), що, відповідно до процесуального законодавства, включає в себе і підписання, зокрема, апеляційної скарги.

Згідно зі статтею 97 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Частинами 1 та 2 статті 99 ЦК України передбачено, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.

Відповідно до статті 62 Закону України "Про господарські товариства" у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Згідно з частиною 3 Глави VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" протягом року з дня набрання чинності цим Законом (дата набрання чинності цим законом - 17.06.2018) положення статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, що не відповідають цьому Закону, є чинними в частині, що відповідає законодавству станом на день набрання чинності цим Законом. Цей пункт не застосовується після внесення змін до статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.
Даної позиції дотримується Верховний Суд (постанова від 13.08.2019 у справі №910/3331/19).

Статтею 39 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" визначено, що виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. Виконавчий орган товариства є одноосібним. Назвою одноосібного виконавчого органу є "директор", якщо статутом не передбачена інша назва. Статутом може бути встановлено, що виконавчий орган товариства є колегіальним, та визначено його кількісний склад. Назвою колегіального виконавчого органу є "дирекція", а його голови - "генеральний директор", якщо статутом не передбачені інші назви. Одноосібний виконавчий орган товариства або голова колегіального виконавчого органу товариства може діяти від імені товариства без довіреності. Статут товариства може передбачати можливість кожного або окремих членів колегіального виконавчого органу діяти від імені товариства без довіреності або можливість усіх чи окремих членів виконавчого органу вчиняти дії від імені товариства без довіреності виключно разом.


ВИСНОВОК: Отже, процесуальний документ може бути поданий та/або підписаний як безпосередньо особою, яка подає скаргу, так і її представником. У разі, якщо із заявою/скаргою звертається керівник юридичної особи (директор) повноваження останнього підтверджуються статутом та/або випискою з Єдиного державного реєстру фізичних та юридичних осіб підприємців.



P.s. Слід звернути увагу, що в рамках даної справи, повертаючи апеляційну скаргу без розгляду на підставі пункту 1 частини 5 статті 260 ГПК України, апеляційний господарський суд не врахував, що зазначена норма підлягає застосуванню в разі, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Однак,  судом апеляційної інстанції не встановлено, що особа, яка подала апеляційну скаргу не має процесуальної дієздатності, або скарга не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або скарга подана особою, посадове становище якої не зазначено.

Таким чином, апеляційна інстанція повинна була залишити скаргу без руху для усунення недоліків (надання відповідних документів, передбачених частиною 3 статті 56 ГПК України на підтвердження повноважень керівника товариства на підписання апеляційної скарги), а не повертати без розгляду.





Теги: представництво юридичної особи, межі відповідальності, самопредставництво, виконавчий орган, збори учасників, погодження угод, перевищення повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

18/09/2019

Підсудність справ при оскарження постанов державного виконавця


Адвокат Морозов (судовий захист)


До якого суду звертатись при оскарженні постанов, дій та/або бездіяльності державного/приватного виконавця? Юрисдикційна підсудність.

16 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 681/1637/18, провадження № 61-5370св19 (ЄДРСРУ № 84274395) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності справ з приводу оскарження постанов державного виконавця.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.

На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.


За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Згідно із частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Відповідно до ч. 3 ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження» основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Згідно із частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»  закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639цс18), від 03 та 10 квітня 2019 року у справах № 370/1288/15 (провадження № 14-612цс18) та № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18), від 29 травня 2019 року у справі №758/8095/15-ц (провадження №14-134цс19).

В той же час, рішення державного виконавця щодо виконання судового рішення, в тому числі і постанови про арешт майна боржника, можуть бути оскаржені до суду, який видав виконавчий документ.








Теги: оскарження рішень державного виконавця, стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій, підсудність спору, юрисдикційна підсудність оскарження, виконавче провадження, боржник, стягувач, сторона виконавчого провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Підвищення кваліфікації Адвоката 2024