Право на оскарження рішення про коригування митної вартості ввезеного автомобіля

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на  оскарження рішення про коригування митної вартості ввезеного автомобіля та картки відмови в прийнятті митної декларації після правового аналізу  винесеного митним органом рішення.

Згідно з ч. 2   ст. 19 Конституції України   органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені   Конституцією   та законами України.

Статтею 54 Митного кодексу України (далі - МК України) встановлено, що контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості (ч.1).

Згідно з частиною першою      статті   51, частиною першою статті   52 Митного кодексу України   митна вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до норм цього   Кодексу; заявлення митної вартості товарів здійснюється декларантом або уповноваженою ним особою під час декларування товарів у порядку, встановленому   розділом VIII цього Кодексу   та цією главою.

Відповідно до статей   49,   50 Митного кодексу України   митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Відомості про митну вартість товарів використовуються, зокрема, для нарахування митних платежів.

Як встановлено частиною другою   статті 52 Митного кодексу України, декларант зобов`язаний: заявляти митну вартість, визначену ними самостійно, у тому числі за результатами консультацій з митним органом; подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об`єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню; нести всі додаткові витрати, пов`язані з коригуванням митної вартості або наданням митному органу додаткової інформації.

Відповідно до ч.2 та ч.3  ст. 57 МК України основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції).

Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу.

Відповідно до частини 10 ст. 58 Митного Кодексу України при визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, додаються такі витрати (складові митної вартості), якщо вони не включалися до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті:

1) витрати, понесені покупцем:

а) комісійні та брокерська винагорода, за винятком комісійних за закупівлю, що є платою покупця своєму агентові за надання послуг, пов`язаних із представництвом його інтересів за кордоном для закупівлі оцінюваних товарів;

б) вартість ящиків тари (контейнерів), в яку упаковано товар, або іншої упаковки, що для митних цілей вважаються єдиним цілим з відповідними товарами;

в) вартість упаковки або вартість пакувальних матеріалів та робіт, пов`язаних із пакуванням;

2) належним чином розподілена вартість нижчезазначених товарів та послуг, якщо вони поставляються прямо чи опосередковано покупцем безоплатно або за зниженими цінами для використання у зв`язку з виробництвом та продажом на експорт в Україну оцінюваних товарів, якщо така вартість не включена до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті:

а) сировини, матеріалів, деталей, напівфабрикатів, комплектувальних виробів тощо, які увійшли до складу оцінюваних товарів;

б) інструментів, штампів, шаблонів та аналогічних предметів, використаних у процесі виробництва оцінюваних товарів;

в) матеріалів, витрачених у процесі виробництва оцінюваних товарів (мастильні матеріали, паливо тощо);

г) інженерних та дослідно-конструкторських робіт, дизайну, художнього оформлення, ескізів та креслень, виконаних за межами України і безпосередньо необхідних для виробництва оцінюваних товарів;

3) роялті та інші ліцензійні платежі, що стосуються оцінюваних товарів та які покупець повинен сплачувати прямо чи опосередковано як умову продажу оцінюваних товарів, якщо такі платежі не включаються до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті.

4) відповідна частина виручки від будь-якого подальшого перепродажу товарів, що оцінюються, їх використання або розпорядження ними на митній території України, яка прямо чи опосередковано йде на користь продавця;

5) витрати на транспортування оцінюваних товарів до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України;

6) витрати на навантаження, вивантаження та обробку оцінюваних товарів, пов`язані з їх транспортуванням до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України;

7) витрати на страхування цих товарів.

При визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, не допускається включення ніяких інших витрат, крім тих, що передбачені у цій статті (ч.11 ст. 58 МК).

Згідно з частинами першою, другою   статті 53 Митного кодексу України   у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає митному органу документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

Документами, які підтверджують митну вартість товарів, зокрема, є:

1.      декларація митної вартості та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості;

2.     зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності;

3.     рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об`єктом купівлі-продажу);

4.     якщо рахунок сплачено - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару;

5.     за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару.

Відповідно до частини 1 та 2 ст. 54 МК України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості (шляхом перевірки розрахунку, здійсненого декларантом).

Відповідно до пункту 1 частиною 4 ст. 54 МК України орган доходів і зборів під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів зобов`язаний здійснювати контроль заявленої декларантом або уповноваженою ним особою митної вартості товарів шляхом перевірки:

1) числового значення заявленої митної вартості;

2) наявності в поданих документах усіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів;

3) наявності в поданих документах відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Відповідно до частини 3   статті 53 Митного кодексу України   у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу митного органу зобов`язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи:

1) договір (угоду, контракт) із третіми особами, пов`язаний з договором (угодою, контрактом) про поставку товарів, митна вартість яких визначається;

2) рахунки про здійснення платежів третім особам на користь продавця, якщо такі платежі здійснюються за умовами, визначеними договором (угодою, контрактом);

3) рахунки про сплату комісійних, посередницьких послуг, пов`язаних із виконанням умов договору (угоди, контракту);

4) виписку з бухгалтерської документації;

5) ліцензійний чи авторський договір покупця, що стосується оцінюваних товарів та є умовою продажу оцінюваних товарів;

6) каталоги, специфікації, прейскуранти (прайс-листи) виробника товару;

7) копію митної декларації країни відправлення;

8) висновки про якісні та вартісні характеристики товарів, підготовлені спеціалізованими експертними організаціями, та/або інформація біржових організацій про вартість товару або сировини.

Декларант або уповноважена ним особа за власним бажанням може подати додаткові наявні у них документи для підтвердження заявленої ними митної вартості товару (частина 4 статті 53 МК України).

Аналіз приведених норм Митного кодексу України дає підстави вважати, що митні органи мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, а зокрема шляхом витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості, який може мати місце тільки у випадках якщо подані декларантом документи (за переліком визначеним ч.2 ст. 53 МК України):

-  містять розбіжності (такі розбіжності впливають на числові значення митної вартості);

- не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів;

- не містять відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Такі сумніви щодо митної вартості товару можуть  бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, тощо.

Разом з тим, витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 МК України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Пунктом 2 частини 4 ст. 54 МК України передбачено, що  орган доходів і зборів під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів зобов`язаний надавати декларанту або уповноваженій ним особі письмову інформацію про причини, за яких заявлена ними митна вартість не може бути визнана.

Вказана норма законодавства спрямована  на те, щоб декларант  був обізнаний з недоліками (хибами), які виявлені митним органом, які  в свою чергу перешкоджають митному органу підтвердити задекларовану митну вартість товарів за яких декларант мав би реальну можливість  їх усунути шляхом подання додаткових документів.

Відтак, з аналізу ч. 1 ст. 55 та частини 6 ст. 54 МК України слідує, що правовою підставою для винесення рішення про коригування митної вартості є наявність у митного органу обґрунтованих підстав вважати, що декларантом заявлено *неповні та/або *недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі *невірно визначено митну вартість товарів, у випадках:

1) невірно проведеного декларантом або уповноваженою ним особою розрахунку митної вартості;

2) неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах 2 - 4 статті 53 МК;

3) відсутності у  документах, зазначених у частинах 2 - 4 статті 53 МК відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари;

4) невідповідності обраного декларантом або уповноваженою ним особою методу визначення митної вартості товару умовам, наведеним у главі 9 цього Кодексу (іменованої -Методи визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, та порядок їх застосування);

5) надходження до органу доходів і зборів документально підтвердженої офіційної інформації органів доходів і зборів інших країн щодо недостовірності заявленої митної вартості.

Посилання відповідача на обставини щодо спрацювання  даних  автоматизованої системи аналізу та управління ризиками не є правовою підставою, визначеною ч. 1 ст.55 МК України, для коригування митної вартості.

Приймаючи рішення про коригування митної вартості відповідач повинен зазначити про наявність підстав, перелічених у ч. 1 ст.55 МК України  та обґрунтувати причин, через які заявлену декларантом митну вартість не може бути визнано за документами наданими позивачем до митного оформлення.

Митним органом не враховано, що вартість транспортного засобу (відповідного року випуску) залежить від звітного періоду ввезення його на територію України, адже  фактична кількість років  перебування транспортного засобу  в експлуатації на час придбання та ввезення на територію України безпосередньо впливає на його вартість.

На необхідність з`ясування вказаних обставин при прийнятті рішення про корегування митної вартості вказав також  Верховний суд у постановах від 23.04.2019 року по справі №810/1479/16 та від 26 лютого 2019 р у справі  № 808/454/18.

Окремо необхідно акцентувати увагу на рішенні Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2019 року у справі № 857/6414/19 (ЄДРСРУ № 84133728), яким проаналізовано всі вищевикладені норми право та зазначено, що національним законодавства не передбачено чіткої та передбачуваної  норми закону, за якою декларант позбавляється права на захист його прав (щодо можливості скасування рішення про коригування митної вартості постановленого з порушенням закону) у випадку якщо про обставини щодо порушеного права декларант дізнався за наслідками правового аналізу оскаржуваного рішення, дій (бездіяльності) який здійснено після випуску товарів у вільний обіг, шляхом подання «нової декларації із зазначенням митної вартості, визначеної  у рішенні про коригування  митної вартості».

Як наслідок такої нечіткості закону вказує ціла низка судових рішень, як Верховного Суду України так і новоутвореного Верховного суду, а зокрема: від 24 січня 2019 року у справі №821/1697/17, від  22 квітня 2019 року у справі №815/6242/17,  09 квітня 2019 року у справі  №825/1990/17, від 30.10.2018 по справі №816/2396/17  серед яких у численних рішеннях (винесених в продовж тривалого часу) Верховний Суд надає правову оцінку рішенню про коригування митної вартості після випуску товару у вільний обіг незалежно від застосованого методу випуску у вільний обіг  - «під гарантію» або шляхом подання «нової декларації із зазначенням митної вартості, визначеної  у рішенні про коригування  митної вартості» та встановивши обставини  щодо прийняття рішення в порушення закону, суд приймає рішення  стосовно задоволення вимог декларанта шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення, тим самим визнає право декларанта на захист його порушеного права у вигляді визнання протиправним та скасування рішення про коригування митної вартості незалежно від застосованого декларантом способу випуску товару у вільний обіг «під гарантію» чи «за новою декларацією» і лише в поодинокому випадку Верховний Суд  вказав на неможливість такого оскарження. Натомість численними судовими рішеннями винесеними як до прийняття вказаного одиничного рішення та і після його Верховний суд здійснює захист порушеного права декларанта не залежно від обраного ним способу випуску товарів у вільний обіг  «під гарантію» чи «за новою декларацією».

За наведених обставин,  приведені у постанові Верховного Суду  від 30.10.2018 по справі №816/2396/17 (адміністративне провадження №К/9901/61818/18) висновки з приводу неможливості захисту порушеного права декларанта шляхом визнання протиправним та скасування рішення про коригування митної вартості  у зв`язку з відсутністю спору є такими, що не ґрунтуються на вимогах  «Закону».

Оскільки норми національного законодавства  не містять чіткої та передбачуваної норми, яка позбавляє декларанта права на  оскарження ним до суду рішення митного органу про коригування митної вартості та захисту його порушеного права у разі виявлення декларантом обставин щодо порушення його права після правового аналізу  винесеного митним органом рішення, вчинення дії (бездіяльності) які йому передували  (в продовж строку визначеного  ч.2 ст. 122 КАС України)   після  випуску в товару у вільний обіг не «під гарантію», а шляхом подання «нової декларації із зазначенням митної вартості, визначеної  у рішенні про коригування  митної вартості».

Відповідно до змісту частини другої статті 77 КАС України у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Враховуючи вимоги вказаної норми, повідомлення відповідачем на стадії судового оскарження інших підстав невизнання заявленої декларантом митної вартості, ніж ті, що були зазначені в його рішенні про коригування митної вартості, не може бути причиною виникнення сумніву у задекларованій позивачем митній вартості товару, оскільки під час здійснення митного оформлення товару та прийняття рішення про коригування митної вартості вони не були заявлені.

Отже, доводи контролюючого органу, які не покладенні в основу прийнятого рішення, не можуть бути доказами в адміністративній справі, а тому не повинні братися судом до уваги.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 821/1697/17 та від 13 вересня 2019 року у справі № 813/4202/16, адміністративне провадження №К/9901/16330/18 (ЄДРСРУ № 84228812).

ВИСНОВОК: Норми національного законодавства  не містять чіткої норми, яка позбавляє декларанта права на  оскарження рішення про коригування митної вартості ввезеного автомобіля та картки відмови в прийнятті митної декларації після правового аналізу винесеного митним органом рішення, а доводи контролюючого органу не покладені в основу спірного рішення не є належними доказами в рамках судового розгляду, а тому не повинні прийматися судом до уваги.

Матеріал по темі: «Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів»

Теги: митне оформлення товарів, витребування додаткових документів, сумніви у вартості товарів, сумніви митниці, розмитнення авто, переміщення авто через кордон, коригування митної вартості, декларація товару, достовірність інформації, растаможка авто, картка відмови, метод визначення митної вартості, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості погашення податкового боргу державних та комунальних підприємств

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості погашення податкового боргу державних та комунальних підприємств

11 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/8951/15, адміністративне провадження №К/9901/2317/19 (ЄДРСРУ № 84196077) досліджував питання щодо особливостей погашення податкового боргу державними підприємствами.

Нормами Податкового кодексу України встановлено загальний порядок погашення заборгованості платників податків перед бюджетом та визначено перелік заходів, які повинен здійснити контролюючий орган у певній послідовності для примусового стягнення податкового боргу, а саме стягнення коштів, які перебувають у власності боржника, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна боржника, яке перебуває у податковій заставі.

Нормами Податкового кодексу України також встановлено особливий порядок погашення податкового боргу державних підприємств (стаття 96 Податкового кодексу України), проте такі особливості не змінюють послідовність реалізації стадій стягнення податкового боргу, визначених статтею 95 Податкового кодексу України.

Норми статті 96 Податкового кодексу України застосовуються лише тоді, коли процедура стягнення боргу за рахунок коштів, які знаходяться у власності платника, передбачена статтею 95 Податкового кодексу України, з будь-яких причин, вказаних в законі, не вирішила проблему погашення боргу.

Тобто, особливості погашення податкового боргу державних підприємств, що визначені статтею 96 Податкового кодексу України стосуються вже стадії коли контролюючим органом було виконано повний перелік дій, встановлених Податковим кодексом України щодо порядку стягнення податкового боргу, зокрема і в тому разі, коли сума коштів, отримана від продажу внесеного в податкову заставу майна державного підприємства не покриває суму податкового боргу такого платника податків.

Окрім цього, необхідно вказати що Верховним Судом вже висловлювалась правова позиція щодо застосування положень статті 96 Податкового Кодексу України у випадках здійснення контролюючим органом дій щодо погашення податкового боргу комунального підприємства.

Так, в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі №821/1295/17 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що передумовою стягнення податкового боргу є звернення податкового органу до органу місцевого самоврядування з поданням щодо прийняття рішення про виділення коштів місцевого бюджету на сплату податкового боргу такого платника податків. Вчинені податковим органом дії не узгоджуються з положеннями   пункту   96.1   статті   96 Податкового кодексу України, оскільки він не звертався до відповідної міської ради з таким поданням, а відтак, не вжив всіх передбачених кодексом заходів щодо стягнення податкового боргу. Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначила, що податковий орган неправильно обрав спосіб судового захисту та звернувся до суду із порушенням норм процесуального права за загальною процедурою, в порушення положень пунктів 1 та 3 частини першої статті 183-3 Кодексу адміністративного судочинства України, якою встановлені особливості провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів при здійсненні ними передбачених законом повноважень на підставі подання таких органів (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) – постанова Верховного суду від 31 липня 2018 року по справі № 820/2916/17, адміністративне провадження №К/9901/50012/18 (ЄДРСРУ № 75644496).

Порядок стягнення податкового боргу з комунального підприємства, встановлений статтею 96 Податкового кодексу України є безумовним обов'язком, а не правом контролюючого органу у подібних правовідносинах.

Аналогічна правова позиція щодо застосування положень статті 96 Податкового кодексу України викладена в постановах Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 821/1295/17, від 31 липня 2018 року у справі № 820/2916/17, від 06 листопада 2018 року у справі № 807/903/15, від 20 грудня 2018 року у справі №826/10168/15 , від 28 січня 2019 року у справі № 810/2322/17, адміністративне провадження №К/9901/54345/18 (ЄДРСРУ № 79503402).

Отже передумовою звернення контролюючого органу до органу виконавчої влади в порядку статті 96 Податкового кодексу України є вжиття ним заходів щодо виявлення майна боржника - державного підприємства та встановлення можливості внесення такого майна в податкову заставу.

Таким чином контролюючий орган має виконати повний перелік дій, встановлених Податковим кодексом України щодо порядку стягнення податкового боргу з державного підприємства.

Теги: податковий борг, стягнення податкового боргу, державного підприємства, внесення майна в податкову заставу, судова практика, Адвокат Морозов

Застосування до споживача електроенергії санкцій за втручання в роботу лічильника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Для застосування до споживача електроенергії оперативно-господарської санкції необхідним є підтвердження експертизою факту порушення ним Правил користування електричною енергією.

12 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/664/18 (ЄДРСРУ № 84186937) досліджував питання щодо застосування до споживача електроенергії санкцій за втручання в роботу  лічильника електроенергії.

За порушення господарських зобов`язань до суб`єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов`язання, що використовуються самими сторонами зобов`язання в односторонньому порядку; до суб`єкта, який порушив господарське зобов`язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором (частини 1 статті 235 Господарського кодексу України).

Згідно із частиною 1 статті 237 Господарського кодексу України підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов`язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред`явлення претензії порушнику зобов`язання.

Вирішуючи спір про застосування енергопостачальником до споживача електричної енергії оперативно-господарської санкції у вигляді стягнення вартості електроенергії, необлікованої внаслідок порушення споживачем Правил користування електричною енергією, суди повинні дослідити обставини щодо вчинення споживачем такого порушення. Для донарахування споживачу суми недоврахованої електроенергії визначальним є саме факт порушення Правил, який може доводитися у тому числі, але не виключно, актом.

Відповідно до приписів Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України № 28 від 31 липня 1996 року (чинних на момент проведення позивачем перевірки):

- недоврахована електрична енергія - це обсяг електричної енергії, використаний споживачем або переданий транзитом, але не врахований розрахунковими засобами обліку або врахований неправильно (пункт 1.2 Правил);

- у разі виявлення представниками постачальника електричної енергії пошкоджень чи зриву пломб, установлених у місцях, указаних в акті про пломбування, або пошкоджень відбитків тавр на цих пломбах, пошкодження розрахункових засобів обліку, явних ознак втручання в параметри розрахункових засобів (систем) обліку з метою зміни їх показів, перерахунок обсягу електричної енергії, який підлягає оплаті, здійснюється відповідно до Методики (пункт 6.40 Правил);

- у разі виявлення під час контрольного огляду або технічної перевірки уповноваженим представником постачальника електричної енергії, від якого споживач одержує електричну енергію, або електропередавальної організації порушень цих Правил або умов договору на місці виявлення порушення у присутності представника споживача оформляється акт порушень. В акті мають бути зазначені зміст виявленого порушення із посиланням на відповідні пункти цих Правил та вихідні дані, необхідні та достатні для визначення обсягу недоврахованої електричної енергії та/або суми завданих споживачем збитків. За необхідності в акті зазначаються заходи, яких необхідно вжити для усунення допущених порушень. Акт складається в двох примірниках, один з яких передається або надсилається споживачеві. Акт підписується представником постачальника електричної енергії (електропередавальної організації) та представником споживача. У разі відмови споживача підписати акт в ньому робиться запис про відмову. У цьому разі акт вважається дійсним, якщо він підписаний не менше ніж трьома уповноваженими представниками постачальника електричної енергії (пункт 6.41 Правил);

- на підставі акта про порушення уповноваженими представниками постачальника електричної енергії (електропередавальної організації) під час засідань комісії з розгляду актів про порушення визначаються обсяг недоврахованої електричної енергії та сума завданих споживачем збитків. 

Рішення комісії оформляється протоколом і набирає чинності з дня вручення протоколу споживачеві. Разом з протоколом споживачу надаються розрахунок величини вартості та розрахункові документи для оплати недоврахованої електричної енергії та/або збитків (пункт 6.42 Правил).

Відповідно до пункту 1.2 Методики вона застосовується постачальником електричної енергії за регульованим тарифом (електропередавальною організацією) (далі - енергопостачальник) при визначенні обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення правил користування електричною енергією та/або виявлення фактів крадіжки електричної енергії, самовільного підключення до об`єктів електроенергетики і споживання електричної енергії без приладів обліку.

Згідно із підпунктом 1 підпункту 2.1 пункту 2 Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, яка затверджена постановою Національної комісії регулювання електроенергетики від 04.05.2006  № 562 (далі - Методика) вона застосовується на підставі акта про порушення, складеного в порядку, установленому цією Методикою, з урахуванням вимог Правил та в разі виявлення таких порушень Правил, зокрема,  порушення цілісності пломб, цілісності пломбувального матеріалу, на якому встановлені пломби (дріт, кордова нитка тощо), порушення цілісності гвинтів, на яких закріплено пломбувальний матеріал (далі - порушення пломб), або відсутності на приладах обліку пломб з відбитками тавр про повірку приладів обліку (за умови наявності акта про збереження пломб, складеного в порядку, установленому ПКЕЕ, або іншого документа, який підтверджує факт пломбування і передачу на збереження приладів обліку, установлених пломб, та за умови втручання споживача в роботу приладів обліку). 

Абзацом  десятим підпункту 2.1 пункту 2 Методики передбачено, що у разі незгоди споживача із зафіксованим в акті про порушення фактом пошкодження пломб та/або приладів обліку факт пошкодження установлюється експертизою, проведеною відповідно до законодавства (далі - експертиза). До отримання енергопостачальною компанією результатів експертизи Методика не застосовується.

Відповідно до пункту 3.1 Методики факт втручання споживача в роботу приладів обліку, факт пошкодження пломб та/або приладів обліку має бути підтверджений експертизою.

Таким чином, до моменту встановлення факту втручання споживача в роботу приладу обліку енергопостачальник не має підстав для здійснення нарахувань відповідно до Методики без наявності відповідних висновків спеціалізованих організацій. Аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 19.07.2018 у справі № 923/832/17, від 31.07.2018 у справі № 911/1143/16, від 11.09.2018 у справі  № 923/639/17 та від 23.04.2019 у справі № 906/600/18 (ЄДРСРУ № 81435313).

ВИСНОВОК: Для застосування до споживача електроенергії оперативно-господарської санкції необхідним є підтвердження експертизою факту порушення ним Правил користування електричною енергією, а саме встановлення факту втручання споживача в роботу лічильника.

Матеріал по темі: «Стягнення вартості недовідпущеної електричної енергії»

Теги: електроенергія, самовільне підключення, втручання в лічильник, мережі енергопостачальної організації, електрична енергія, Державна інспекція з енергетичного нагляду, Акт, договір на електропостачання, судовий захист, Адвокат Морозов

Залишення позовної заяви без розгляду на підставі не поданих документів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Сукупність підстав для залишення позову без розгляду на підставі не поданих документів (доказів) витребуваних судом.

12 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/498/18 (ЄДРСРУ № 84187025) досліджував питання щодо сукупності підстав для залишення позову без розгляду на підставі не поданих документів (доказів) витребуваних судом.

Відповідно до пункту 3 частини першої 177 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завданнями підготовчого провадження, зокрема, є визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів.

За змістом статей 181, 182 ГПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання. Підготовче засідання проводиться судом з повідомленням учасників справи. У підготовчому засіданні суд з`ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом, чи причини їх неподання; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання; встановлює порядок з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються під час розгляду справи по суті, про що зазначається в протоколі судового засідання; призначає справу до розгляду по суті; здійснює інші дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.

Завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат (стаття 194 ГПК України).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, зокрема, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору.

ВАЖЛИВО: При вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду слід мати на увазі, що застосування наведеної норми ГПК України можливе лише за наявності таких умов (стосовно документів):

- документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в судовому засіданні - в протоколі такого засідання;

- витребувані документи дійсно необхідні для вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір по суті;

- позивач не подав документи, витребувані судом при підготовці справи до розгляду без поважних причин.

Суд звертається до подібних висновків стосовно застосування цієї норми, які раніше були викладені у постановах Верховного Суду, зокрема від 20.05.2019 у справі № 917/1494/17, від 23.08.2019 у справі № 910/13094/17 (пункт 7.9).

У розумінні наведених положень, залишення позову без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України можливе, зокрема, якщо суд позбавлений можливості вирішити спір по суті з вини позивача, який не подав без поважних причин витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору. При цьому, господарський суд має з`ясувати наявність або відсутність поважних причин неподання витребуваних доказів, яким чином неподання такого доказу перешкоджає вирішенню спору, у чому полягають перешкоди для розгляду та вирішення спору по суті заявлених позовних вимог, за відсутності витребуваного доказу.

Матеріал по темі: «Залишення позовної заяви без розгляду»

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Визначення частки майна боржника на незареєстровану нерухомість

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення частки майна боржника у майні, можлива лише за умови зареєстрованого права власності на майно.

09 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/978/17 (ЄДРСРУ № 84094685) досліджував питання щодо визначення частки майна боржника в рамках виконавчого провадження.

Право володіння, користування та розпорядження своїм майном становлять зміст права власності (стаття 317 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до статті 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Інститут права спільної власності характеризується множинністю суб'єктів та єдністю об'єкта. Він оформлює відносини з приводу приналежності майна (речі) одночасно кільком особам - суб'єктам відносин власності (співвласникам). Причому відносини спільної власності можуть виникати між будь-якими суб'єктами права власності - фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами тощо. Суб'єкти права спільної власності, як і будь-який власник, на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном, але правомочності володіння, користування і розпорядження даним майном вони здійснюють сумісно.

Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності (частина 1 статті 364 Цивільного кодексу України).

За приписами статті 367 Цивільного кодексу України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Положеннями статті 355 Господарського процесуального кодексу визначено, що питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.

Частиною 1 статті 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини 2 статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (абзац 1 частини 3 статті 331 Цивільного кодексу України).

До прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об`єкт не виникає (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі № 3-576гс16).

Більше того, 19 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-4435/2008, провадження № 61-1950св18 (ЄДРСРУ № 73029690) та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 29 березня 2018 року у справі № 909/935/15 (ЄДРСРУ № 73032990) підтвердив раніше висловлену правову позицію про те, що визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Матеріал по темі: «Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва»

Згідно зі статтею 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом статті 3 вказаного Закону загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

ВИСНОВОК:  Враховуючи той факт, що право власності на майно не зареєстровано за боржником, оскільки не підписаний акт розподілу збудованого і введеного в експлуатацію об`єкта, то неможливо застосувати порядок визначення частки у майні передбачений статтею 335 Господарського процесуального кодексу України.

Матеріал по темі: «Поділ об'єкта незавершеного будівництва між подружжям»

Теги: право власності на майно, визначення частки майна боржника, виділення в натурі, виконавче провадження , судова практика, Адвокат Морозов

Особливості стягнення заборгованості за комунальні послуги з балансоутримувача

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості стягнення заборгованості за комунальні послуги з балансоутримувача нерухомого майна (житлового / нежитлового фонду).

10 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 912/2369/18 (ЄДРСРУ №84124437) досліджував питання щодо особливостей стягнення заборгованості за комунальні послуги з балансоутримувача нерухомого майна.

Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг з теплопостачання між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, регулюються спеціальними законами України "Про житлово-комунальні послуги" та «Про теплопостачання".

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про теплопостачання" балансоутримувачем (будинку, групи будинків, житлового комплексу) є власник відповідного майна або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно і уклала договір купівлі-продажу теплової енергії з теплогенеруючою або теплопостачальною організацією, а також договори на надання житлово-комунальних послуг з кінцевими споживачами. Споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.

Вказаним Законом також передбачено, що теплогенеруюча організація має право постачати вироблену теплову енергію безпосередньо споживачу згідно з договором купівлі-продажу. Споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію (ч. 4, ч. 6 ст. 19 Закону).

За змістом статей 24, 25 Закону України "Про теплопостачання", п. 4 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 №1198, договір на теплопостачання укладається між теплопостачальною організацією та споживачем.

Пунктом 3 Правил передбачено, що споживач теплової енергії - це фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

Пунктом 14 Правил передбачений обов'язок споживача укласти з теплопостачальною організацією договір до початку подачі теплоносія до системи теплоспоживання.

Закон України "Про житлово-комунальні послуги" визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Статтею 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник. Виробник послуг може бути їх виконавцем. Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 зазначеного Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. При цьому, відсутність письмово оформленого договору не позбавляє споживача обов'язку оплачувати надані йому послуги.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.09.2018 у справі № 750/12850/16-ц, від 18.03.2019 у справі №210/5796/16-ц та підтримана Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25 липня 2019 року по справі № 916/2267/17 (ЄДРСРУ № 83431190).

Більше того, Верховний суд в постанові №750/12850/16-ц  (ЄДРСРУ № 76884771) зробив висновок, що питання щодо фактичного користування житлово-комунальними послугами належить до предмета доказування у справі.

Відповідно до положень ст.ст. 13, 41 Конституції України, ст.ст. 11, 319, ЦК України обов'язок власника (житлового чи нежитлового приміщення) у багатоквартирному будинку щодо утримання належного йому майна виникає безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Відповідно до ст. 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 2 ст. 23 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що власник має право доручати повністю або частково розпоряджатися та управляти належним йому майном відповідно до закону та договору балансоутримувачу або управителю.

Верховний Суд вважає за необхідне зауважити, що відповідно до ст. 4 Житлового кодексу Української РСР, житловий фонд утворюють жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, а до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна; нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом нерухомого майна.

ВИСНОВОК: Отже, в такого роді справах необхідно з'ясовувати не лише, чи є відповідач балансоутримувачем відповідних нежитлових приміщень, а й за можливості встановити споживача (споживачів) теплової енергії в нежитлових приміщеннях багатоквартирних будинків, оскільки поняття "балансоутримувач" приміщення не є тотожним поняттю "споживач" теплової енергії.

Матеріал по темі: «Правова можливість відключення від мереж централізованого теплопостачання»

Особливості правонаступництва органів державної влади

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заміна сторони виконавчого провадження або особливості правонаступництва органів державної влади.

09 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/376/15-г (ЄДРСРУ № 84094972) досліджував питання особливостей правонаступництва органів державної влади при заміні сторони виконавчого провадження.

Суть справи: предметом судового розгляду в даній справі є заява позивача (органу державної влади) про заміну сторони виконавчого провадження у зв’язку із «правонаступництвом» органу виконавчої влади іншим державним органом.

Відповідно до статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Згідно зі статтею 15 Закону України "Про виконавче провадження" у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

За змістом частин 1, 2 статті 334 ГПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Частиною 5 статті 334 ГПК України передбачено, що положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження.

Отже процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав і обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні. Процесуальне правонаступництво випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони матеріального правовідношення її правонаступником) і відображає зв`язок матеріального і процесуального права.

Здійснення правонаступництва є результатом наявності визначеного юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів, необхідних і достатніх для того, щоб отримати відповідний ефект - наступництво в правах та обов`язках. У кожному конкретному випадку для вирішення питань можливості правонаступництва суду слід аналізувати відповідні фактичні обставини, передбачені нормами матеріального права.

ВАЖЛИВО: Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 ГПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення.

Згідно зі статтею 106 ЦК України злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

У частині 2 статті 107 ЦК України унормовано, що в разі реорганізації юридичної особи шляхом приєднання складається передавальний акт, який має містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов`язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов`язання, які оспорюються (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 № 910/23312/14).

Аналогічні дії зі складання передавального акту з огляду на зміст статті 107 ЦК України підлягають вчиненню у разі реорганізації юридичної особи шляхом злиття, перетворення.

Більше того, у вирішенні питань, пов`язаних з таким правонаступництвом, судам необхідно здійснювати аналіз доказів переходу відповідних прав і обов`язків (висновок про застосування норм права, який викладений в постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 910/1879/17).

Під час реорганізації юридичної особи, передання майна, прав та обов`язків від правопопередника до правонаступника здійснюється на підставі передавального акта, в якому має бути чітко зазначено про суть та обсяг прав і обов`язків, що передаються. Разом з тим момент переходу прав і обов`язків до правонаступника визначається днем підписання передавального акта, і тому може не співпадати у часі з моментом здійснення реорганізації підприємства, тобто включенням запису про припинення юридичної особи до державного реєстру.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1, 5 статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Згідно із частиною 8 статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" актом Кабінету Міністрів України про ліквідацію міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади визначається орган виконавчої влади, якому передаються повноваження та функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, що ліквідується.

Механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією центральних органів виконавчої влади та їхніх територіальних органів визначений Порядком здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 (далі - Порядок № 1074 від 20.10.2011).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1074 від 20.10.2011 органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються або ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України.

За змістом пунктів 4, 5 Порядку № 1074 від 20.10.2011 орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади. Орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Згідно з пунктом 6 Порядку № 1074 від 20.10.2011 права та обов`язки органів виконавчої влади переходять, зокрема, у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади.

Відповідно до пунктів 7 Порядку № 1074 від 20.10.2011 майнові права та обов`язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом. Кабінет Міністрів України приймає рішення щодо подальшого використання нерухомого майна органу виконавчої влади, що ліквідується, та визначає суб`єкта управління підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління такого органу.

За змістом частини 5 статті 104 ЦК України юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Згідно із пунктом 14 частини 3 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань містяться, зокрема, такі відомості щодо юридичної особи: дані про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа та дані про юридичних осіб - правонаступників.

Відповідно до частини 7 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у разі приєднання юридичних осіб здійснюється державна реєстрація припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті приєднання, та державна реєстрація змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються. Приєднання вважається завершеним з дати державної реєстрації змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються (аналогічних висновків щодо моменту завершення приєднання юридичної особи дотримується Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2018 у справі № 903/376/17).

Системний аналіз наведеного вище у свої сукупності свідчить, що інститут правонаступництва органів державної влади різниться від інституту правонаступництва суб`єктів приватного права, оскільки є більш ширшим за змістом, включаючи в себе: правонаступництво в завданнях, функціях та повноваженнях як складових категорії компетенції органу виконавчої влади, а також щодо конкретних управлінських (організаційних) прав та обов`язків, які складають зміст відповідних правовідносин - тобто публічне правонаступництво за якого відбувається перехід владних прав та функції органу, що реорганізовується до органу, що створюється та правонаступництво в майнових приватних правовідносинах, у яких орган влади виступає як юридична особа приватного права.

ВИСНОВОК:  У випадку публічного правонаступництва перехід таких прав та обов`язків оформлюється нормативним актом, тоді як правонаступництво в майнових приватних правовідносинах здійснюється на підставі передавального акту (частина 2 статті 107 ЦК України, пункт 7 Порядку № 1074 від 20.10.2011). При цьому юридична особа є припиненою з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Матеріал по темі: «Заміна сторони у виконавчому провадженні»

P.s. У постанові від 31 травня 2018 року у справі № 910/1879/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, скасувавши судові рішення попередніх інстанцій та направивши справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, зазначив, що суди дійшли висновку щодо відсутності факту правонаступництва лише на підставі відомостей з Реєстру, не надавши оцінки передавальним актам, які підтверджують перехід прав та обов`язків кожного з поручителів.

Натомість у постанові від 06листопада 2018 року у справі №812/1149/16 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вказав, що відповідно до витягу з Реєстру АТ «Укрзалізниця» зареєстроване як юридична особа 21 жовтня 2015 року і є правонаступником в тому числі ДП «Донецька залізниця».

Наведене вище є достатніми підставами для розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду (справа № 910/5953/17, провадження № 12-98гс19- розгляд справи відбудеться 24 грудня 2019 року об 11 год. 30 хв.)

Теги: заміна кредитора, заміна сторони у виконавчому провадженні, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов