22/12/2018

Обґрунтованість наказу на проведення перевірки, підстави НЕ допуску перевіряючих

Адвокат Морозов (судовий захист)


Законність наказу контролюючого органу на проведення перевірки платника податку та порядок  НЕ допуску посадових осіб до перевірки.

18 грудня 2018 року Верховний суд в рамках справи № 802/3821/15-а, адміністративне провадження №К/9901/27618/18 (ЄДРСРУ № 78626649) в черговий раз досліджував питання щодо законності наказу на проведення перевірки платника податку та порядку допуску осадових осіб до перевірки.

Стаття 94 Податкового кодексу України встановлює адміністративний арешт майна, за положеннями пункту 94.1 цієї статті, адміністративний арешт майна платника податків (далі - арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом. Обставини застосування арешту майна наведені пунктом 94.2, серед яких, підпунктом 94.2.3 передбачено застосування адміністративного арешту у випадку, коли платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки.

Умови та порядок допуску посадових осіб контролюючих органів до проведення документальних виїзних та фактичних перевірок визначені статтею 81 Податкового кодексу України.

Пунктом 81.1. цієї статті встановлено, що посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів:
направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника, що скріплений печаткою контролюючого органу;
копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника та скріплення печаткою контролюючого органу;
службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

ВАЖЛИВО: Непред'явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред'явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.

Судами попередніх інстанцій установлений факт непред'явлення та ненадіслання у встановлений Податковим кодексом України строк наказу податкового органу.

Верховний Суд вважає помилковою позицію судів попередніх інстанцій стосовно того, що  непред'явлення або ненадіслання у встановлений строк наказу про проведення перевірки надає право приступити до проведення перевірки. Пункт 81.1 статті 81 Податкового кодексу України встановлює вичерпний перелік документів, що мають бути пред'явлені посадовими особами податкового органу в повному обсязі платнику податків, що є обов'язковою умовою, яка надає право приступити до проведення перевірки.
Суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги доводи скаржника про те, що підприємство не було повідомлено про перевірку за 10 днів до її проведення відповідно до положень статті 77.4 Податкового кодексу України, оскільки зазначена норма чітко регламентує, що право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.

Крім того, в межах спірних правовідносин підлягають дослідженню норми, за якими передбачено правове регулювання застосування видів адміністративного арешту майна платника податків.

Відповідно до приписів статті 94 Податкового кодексу України адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

Арешт майна може бути застосовано, зокрема, якщо  платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Тобто, скаржником у справі правомірно не допущено податковий орган до проведення перевірки, що виключає можливість прийняття рішення про застосування адміністративного арешту майна платників податків.

ВИСНОВОК: Непред'явлення та ненадіслання у встановлений Податковим кодексом України строк наказу податкового органу є законною підставою для не допуску посадових осіб контролюючого органу платником податків до перевірки, що унеможливлює застосування податковим органом адміністративного арешту майна на підставі підпункту 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України. 


P.s. В межах іншої справи основними спірними питаннями є законність підстав прийнятого оскаржуваного наказу про призначення документальної невиїзної перевірки Товариства та правомірність дій податкового органу по її проведенню.
Підставами проведення документальної невиїзної перевірки податковим органом у спірному наказі визначені положення пункту 7 статті 336, статті 345, підпункту 1 пункту 2 статті 351 Митного кодексу України.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 336 Митного кодексу України, митний контроль здійснюється безпосередньо посадовими особами органів доходів і зборів шляхом зокрема проведення документальних перевірок дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи, у тому числі своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати митних платежів.

Статтею 345 Митного кодексу України встановлено, документальна перевірка - це сукупність заходів, за допомогою яких органи доходів і зборів переконуються у правильності заповнення митних декларацій, декларацій митної вартості та в достовірності зазначених у них даних, законності ввезення (пересилання) товарів на митну територію України або на територію вільної митної зони, вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України або за межі території вільної митної зони, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати митних платежів.

Документальні перевірки дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи, у тому числі своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати митних платежів, проводяться органами доходів і зборів з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 Податкового кодексу України.

Органи доходів і зборів мають право здійснювати митний контроль шляхом проведення документальних виїзних (планових або позапланових) та документальних невиїзних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи щодо зокрема правильності класифікації згідно з УКТ ЗЕД товарів, щодо яких проведено митне оформлення.
Під час проведення документальної перевірки посадові особи органу доходів і зборів повинні реалізовувати визначені цим Кодексом повноваження виключно в обсязі, необхідному для з'ясування питань перевірки.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 351 Митного кодексу України, документальна невиїзна перевірка проводиться у разі виявлення ознак, що свідчать про можливе порушення законодавства України з питань державної митної справи, за результатами аналізу електронних копій митних декларацій, інформації, що стосується товарів, митне оформлення яких завершено, отриманої від суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та виробників таких товарів, з висновків акредитованих відповідно до законодавства експертів.

Висновуючись на аналізі наведених вище норм, дослідивши та оцінивши спірний наказ про проведення перевірки, суди попередніх інстанцій здійснили висновок про безпідставність його прийняття, оскільки він не утримує інформації щодо виявлення відповідачем ознак, що свідчать про можливе порушення законодавства України з питань державної митної справи з боку позивача, з яких декларацій, за який період тощо (Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року у справі №821/568/17, адміністративне провадження №К/9901/31899/18 (ЄДРСРУ № 78626541)).


21/12/2018

Використання транспортного засобу в режимі тимчасового ввезення: відповідальність

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративна відповідальність за використання транспортного засобу ввезеного на територію України в митному режимі «тимчасове ввезення до 1 року» нерезидентом.

18 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 295/16296/16-а, адміністративне провадження №К/9901/42584/18 (ЄДРСРУ № 78626561) досліджував питання щодо адміністративної відповідальності за використання автомобіля ввезеного на митну територію України в митному режимі «тимчасове ввезення до 1 року» нерезидентом.

Суть справи: На підставі статті 485 Митного кодексу України, ДФС прийнято постанову, в основу якої покладено використання позивачем транспортного засобу іншою особою, ніж тою, яка здійснила його ввезення, тобто використання товарів, стосовно яких надано пільги, в інших цілях, ніж ті, у зв'язку з якими було надано такі пільги.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно тими громадянами, які ввезли їх в Україну, для їх особистих потреб, та не можуть використовуватися для цілей підприємницької діяльності в Україні, бути розкомплектовані, чи передані у володіння, користування або розпорядження іншим особам, у зв'язку з чим дійшли висновку про правомірність спірної постанови.

З такими висновками погоджується Суд з огляду на наступне.

Стаття 485 Митного кодексу України передбачає декілька варіантів об'єктивної сторони правопорушення, зокрема позивачу інкриміновано використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати митних платежів, в інших цілях, ніж ті, у зв'язку з якими було надано такі пільги.

За змістом статті 103 Митного кодексу України тимчасове ввезення - це митний режим, відповідно до якого іноземні товари, транспортні засоби комерційного призначення ввозяться для конкретних цілей на митну територію України з умовним повним або частковим звільненням від оподаткування митними платежами та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності і підлягають реекспорту до завершення встановленого строку без будь-яких змін, за винятком звичайного зносу в результаті їх використання.

Відповідно до пункту 2) частини першої статті 292 Митного кодексу України митні платежі не сплачуються у разі, якщо відповідно до цього Кодексу, Податкового кодексу України, інших законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо товарів надано звільнення або повне умовне звільнення від сплати митних платежів - у період дії такого звільнення і при дотриманні умов, у зв'язку з якими його надано.

Статтею 111 Митного кодексу України встановлено, що іноземні товари, поміщені у митний режим тимчасового ввезення, зберігають статус іноземних товарів.

За змістом пункту 30.1 статті 30 Податкового кодексу України податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.

Підпунктом г) пункту 30.9 цієї ж статті Податкового кодексу України встановлено, що податкова пільга надається шляхом звільнення від сплати податку та збору.

ВАЖЛИВО: Сукупний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що використання транспортного засобу особистого користування (який є товаром в розумінні пункту 57) частини першої статті 4 Митного кодексу України), іншою особою, крім тієї, яка здійснила ввезення такого транспортного засобу (тобто здійснила поміщення його в режим «тимчасового ввезення» і є відповідальною за його дотримання), становить порушення режиму тимчасового ввезення, яке, зокрема виявляється у використанні відповідного товару в інших цілях, ніж ті, у зв'язку з якими надано пільги щодо оподаткування.

При цьому, суб'єктом відповідальності за таке протиправне використання товару (транспортного засобу особистого користування) є особа, яка здійснює таке використання.

На думку суду, доводи позивача про те, що він не є суб'єктом відповідальності за інкриміноване йому правопорушення є безпідставними та ґрунтуються на неправильному розумінні позивачем суті правопорушення і характеру спірних правовідносин.

Аргументи позивача стосовно неврахування судами положень Конвенції і Додатків до неї про можливість використання тимчасово ввезених транспортних засобів третіми особами, Суд відхиляє, оскільки в межах справи не встановлено обставин, за наявності яких використання тимчасово ввезених транспортних засобів третіми особами було б правомірним; крім того, зазначені аргументи не були предметом судового розгляду в судах попередніх інстанцій.

ВИСНОВОК: Тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно тими громадянами, які ввезли їх в Україну, для їх особистих потреб, та не можуть використовуватися для цілей підприємницької діяльності в Україні, бути розкомплектовані, чи передані у володіння, користування або розпорядження іншим особам, а отже особа яка відмінна від нерезидента і керує таким транспортним засобом на території України є суб’єктом відповідальності за таке правопорушення.


P.s. На мій особистий погляд залишається відкритим питання, щодо довірительного управління ТЗ (на підставі «довіреності»), адже ніяким законом не заборонено видати довіреність на право керування автомобілем?






Теги: автомобіль на іноземних номерах, митний режим транзит, порушення митних правил, авто з Європи, строки транзиту автомобіля, триваюче правопорушення,  митний кодекс, орган доходів та зборів, штраф за порушення митних правил, судова практика, Адвокат Морозов

19/12/2018

Додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначаючи спадкоємцю додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не вирішує питання про визнання за ним права на спадщину.

У разі пропущення строку на прийняття спадщину у спадкоємця є два шляхи:

перший: подати заяву нотаріусу про прийняття спадщини, за наявності письмової згоди всіх спадкоємців, які прийняли спадщину;

другий: звернутися до суду з заявою про встановлення додаткового строку для прийняття спадщини.

Між тим необхідно враховувати, що судова практика виходить з того, що оскільки саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку,  то у заяві, в обов’язковому порядку,  необхідно порушувати питання про поважність причин пропуску зазначеного строку (тривала хвороба, перебування спадкоємця тривалий час за межами України, відбування покарання в місцях позбавлення волі, перебування на строковій військовій службі в Збройних Силах України тощо) та доводити цей факт належними та допустимими доказами в судовому процесі.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

Особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не реалізував право на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для встановлення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.
Наведені правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України № 6-85цс12 від 26 вересня 2012 року та № 6-1486цс15 від 04 листопада 2015 року.

Визначаючи спадкоємцю додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не вирішує питання про визнання за ним права на спадщину. Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, установленому статтею 1269 ЦК України, звернувшись до нотаріальної контори, після чого вважається таким, що прийняв спадщину (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2018 року у справі № 2-1557/09, провадження № 61-41558св18 (ЄДРСРУ № 78534662) та 13 грудня 2018 року у справі № 653/289/16-ц, провадження № 61-28506 св 18 (ЄДРСРУ № 78534660)).






Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов



Стягнення податкового боргу в процедурі банкрутства платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)


Стягнення податкового боргу з платників, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

13 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 809/2101/14, адміністративне провадження №К/9901/8357/18 (ЄДРСРУ № 78528543) досліджував питання щодо стягнення податкового боргу з платника податку в період процедури банкрутства.

Суд вказує, що порядок стягнення податкового боргу платників податків, крім фізичних осіб, регулюється статтями 95 - 99 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно пункту 95.1 статті 95 Податкового кодексу України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги (пункт 95.2 вказаної статті).

За правилами пункту 95.3 статті 95 Податкового кодексу України стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

Підпунктом 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України встановлено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.

(!!!) Разом з тим відповідно до пункту 1.3 статті 1 Податкового кодексу України цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з банків, на які поширюються норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", та погашення зобов'язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій.

Як визначено пунктом 87.10 статті 87 Податкового кодексу України, з моменту винесення судом ухвали про порушення провадження справи про банкрутство платника податків, порядок погашення грошових зобов'язань, які включені до конкурсних кредиторських вимог контролюючих органів до такого боржника, визначається згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» без застосування норм цього Кодексу.
Частиною п'ятнадцятою статті 16 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство: пред'явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом, та в межах провадження у справі про банкрутство; пред'явлення поточними кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися у випадку та порядку, передбачених цим Законом; арешт майна боржника чи інші обмеження боржника щодо розпорядження належним йому майном можуть бути застосовані виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство; корпоративні права засновників (учасників, акціонерів) боржника реалізуються з урахуванням обмежень, встановлених цим Законом; задоволення вимог засновника (учасника) боржника - юридичної особи про виділення частки в майні боржника у зв'язку з виходом із складу його учасників забороняється; рішення про реорганізацію або ліквідацію юридичної особи - боржника приймається в порядку, визначеному цим Законом.

ВИСНОВОК: Отже приписи Податкового кодексу України не регулюють питання погашення зобов'язань або стягнення податкового боргу, які виникли до порушення провадження про банкрутство боржника та визнані господарським судом конкурсними вимогами.

З огляду на зміст наведених норм матеріального права у їх взаємному зв'язку вбачається, що до вимог Інспекції, включених до конкурсних вимог у справі про банкрутство Підприємства, не застосовуються норми Податкового кодексу України, у зв'язку з чим позовні вимоги про стягнення суми податкового боргу повинні розглядатися у встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03 травня 2018 року в рамках  справи № 804/13891/15, адміністративне провадження №К/9901/4059/17 (ЄДРСРУ № 73811936).




P.s. Позиція суду «ЗА» посилання, позиція суду «Проти» посилання




Визнання протиправним наказу про проведення податкової перевірки


Адвокат Морозов (судовий захист)


Наслідки визнання протиправним та/або скасування наказу про проведення податкової перевірки платника податків.

17 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/9880/14, адміністративне провадження №К/9901/8416/18 (ЄДРСРУ № 78589007) в черговий раз досліджував питання щодо наслідків визнання протиправним та/або скасування наказу про проведення податкової перевірки.

Згідно з пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

Пунктами 79.1 та 79.2 статті 79 ПК України встановлено, що документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності обставин для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом. Документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Виконання умов цієї статті надає посадовим особам органу державної податкової служби право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.

Правовий аналіз наведених законодавчих норм дає підстави для висновку, що право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду такої. Реалізація такого права за відсутності обов'язку у контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою.

ВАЖЛИВО: Крім того, незважаючи на положення пункту 79.3 статті 79 ПК України про необов'язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з положення підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 цього Кодексу.

З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб саме до початку її проведення.

Отже, лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних, може бути підставою для визнання правомірними дій контролюючого органу щодо проведення невиїзної документальної перевірки.
Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14), від 27 січня 2015 року (справа №21-425а14) та у постанові Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа N1570/7146/12).

ВИСНОВОК: Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України щодо пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, направлення на проведення перевірки та копії наказу про проведення перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Отже, оскільки судом встановлена неправомірність проведеної перевірки, тому і її наслідки, а саме оскаржуване податкове повідомлення-рішення є неправомірним.

Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 02.05.2018 р. у справі № 804/3006/17; від 05.05.2018 р. № 810/3188/17; від 18.04.2018 р. № 804/2230/15.






Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

17/12/2018

Момент набрання чинності договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк дії договору оренди землі починається після набрання ним чинності (держреєстрації), а не з моменту його укладення.

13 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 500/2858/16-ц, провадження № 61-20945св18 (ЄДРСРУ № 78528947) досліджував питання щодо моменту набрання чинності договору оренди землі.

Необхідно наголосити, що 30 січня 2018 року в рамках справи № 484/272/16-ц, провадження № 61-913св18 (ЄДРСРУ № 72044023) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду чітко вказав, що строк дії договору оренди землі починається після набрання ним чинності (державної реєстрації), а не з моменту його укладення.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо з належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом частини першої статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Згідно частини 2 статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

Статтею 17 Закону України «Про оренду землі» (в редакції чинній на час укладання договору оренди) передача об'єктів оренди орендарю здійснюється орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання передачі.

Згідно частини 1 статті 20 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі підлягає державній реєстрації та на підставі частини 1 статті 210, частини 3 статті 640 ЦК України, частини 2 статті 125 ЗК України й статті 18 Закону України «Про оренду землі» є укладеним з моменту його державної реєстрації; договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Аналогічної позиції дотримувався Верховний Суд України в постановах від 25 грудня 2013 року у справі №6-118цс13, від 19 лютого 2014 року у справі №6-162цс13, від 13 червня 2016 року у справі №6-643цс16.

Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК України тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Згідно зі статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).

Строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення.

ВИСНОВОК: Отже, набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов'язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2777цс16 та від 07 червня 2017 року у справі № 6-872цс17.

Така правова позиція є незмінною і підстав для відступлення Верховний суд не вбачає (22 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №704/1413/16-ц, провадження № 61-26833св18 (ЄДРСРУ № 78110831), від 31 жовтня 2018 року у справі № 616/415/17-ц, провадження № 61-1446св17 (ЄДРСРУ № 77763969), від 24 жовтня 2018 року у справі № 704/99/16-ц, провадження № 61-11380св18 (ЄДРСРУ № 77653919)).






ТЕГИ: договір оренди землі, момент набрання чинності, державна реєстрація договору оренди землі, аренда земли, заключение договора, государственная регистрация, судебная практика, Адвокат Морозов

Акт податкової перевірки не оскаржується в судовому порядку


Адвокат Морозов (судовий захист)


Акт податкової перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України, а отже не оскаржується в судовому порядку.

13 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 810/6689/14, адміністративне провадження №К/9901/5866/18 (ЄДРСРУ № 78534573) в черговий раз досліджував питання щодо правомірності судового оскарження акту податкової перевірки, який фактично не є рішенням суб’єкта владних повноважень.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із даним позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій) є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Таким чином обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, щодо компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, урегульовані положеннями Податкового кодексу України (далі - ПК України).

У пункті 61.1 статті 61 ПК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) визначено, що податковий контроль - це система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

За правилами пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до пункту 86.1 статті 86 ПК України результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Акт (довідка), складений за результатами перевірки та підписаний посадовими особами, які проводили перевірку, у строки визначені цим Кодексом, надається платнику податків або його законному представнику, який зобов'язаний його підписати.

У разі незгоди платника податків з висновками акта такий платник зобов'язаний підписати такий акт перевірки із зауваженнями, які він має право надати разом з підписаним примірником акта або окремо у строки, передбачені цим Кодексом.

Загальне поняття акта перевірки наведено у пункті 3 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 22 грудня 2010 року №984 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 12 січня 2011 року за №34/18772), положення якого були чинними на момент виникнення спірних відносин, згідно з яким - це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності платника податків і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства.

У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що, в свою чергу, відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб'єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні КАС України.

ВАЖЛИВО: Дії службової особи щодо включення до акта певних висновків не можуть бути предметом розгляду у суді. Заперечення, зауваження до акта перевірки (за їх наявності) та висновки на них є невід'ємною частиною акта. Це свідчить про те, що дії, пов'язані з включенням до акта висновків, є обов'язковими, тоді як самі висновки такими не є.

Обов'язковою ознакою дій суб'єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб'єктів відповідних правовідносин і мають обов'язків характер. Висновки, викладені у акті, не породжують обов'язкових юридичних наслідків. Водночас судження контролюючого органу про нікчемність окремих угод є висновками тільки контролюючого органу, зазначення яких в акті перевірки не суперечить чинному законодавству. Такі твердження акта можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, діяльність яких перевірялася, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 10 вересня 2013 року по справі №21-237а13, а також Верховним Судом у постанові від 27.03.2018 року у справі №813/2524/17, від 10 травня 2018 року по справі №811/119/13-а та постанові від 09 серпня 2018 року (справа № 826/5302/14).





ТЕГИ: акт податкової перевірки, довідка, внесення змін в акт перевірки, виправлення, описки, податкова перевірка, податкове повідомлення-рішення, заперечення на акт перевірки, адміністративне оскарження, судова практика, Адвокат Морозов

Підвищення кваліфікації Адвоката 2024