Відмова від підписання акту погодження меж земельної ділянки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова від підписання акту погодження меж земельних ділянок не порушує прав на отримання земельних ділянок у власність .

18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 346/4408/15-ц, провадження № 61-8450св18, (ЄДРСРУ 73727402) досліджував питання відмови від підписання акту погодження меж земельної ділянки.

Суд вказав, що статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Частиною третьою статті 158 ЗК України визначено, що органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці, як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про землеустрій» встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних та картографічних матеріалів. Межі земельної ділянки в натурі закріплюються межовими знаками встановленого зразка, крім того, межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам.

У відповідності до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак,  у даній справі вирішуючи спір, місцевий суд не в повній мірі врахував те, що непогодження відповідачем меж земельної ділянки, яке мотивоване наявністю земельного спору є формою реалізації прав останнього, а сама по собі процедура погодження меж є виключно допоміжною стадією у процесі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути технічних помилок. Акт погодження меж земельної ділянки є складовою частиною технічної документації, на підставі якої орган місцевого самоврядування, реалізуючи власну компетенцію, приймає рішення про передачу громадянам безоплатно земельних ділянок у власність. При цьому кадастровою зйомкою є комплекс робіт, яку проводять юридичні та фізичні особи, які одержали в установленому порядку ліцензію на проведення геодезичних і картографічних робіт, а при їх проведенні суміжні землекористувачі погоджують межі земельних ділянок і вказані дії не впливають на правовий режим земельної ділянки і не є юридичним фактом, на підставі якого виникають, змінюються чи припиняються земельні правовідносини, оскільки в результаті кадастрових робіт створюється лише інформаційна база.

У той же час непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки не є само по собі підставою для прийняття органом місцевого самоврядування рішення про відмову у затвердженні технічної документації та передачі земельної ділянки у власність.

Необхідно вказати, що у рішенні Верховного Суду від 28.03.2018 року (у справі № 681/1039/15-ц) зазначено, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами». Із цього зовсім не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося. 

Видається, що погодження полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови (якщо вони озвучені). Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним.

(!!!) Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачі. Не надання позивачем своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути перепоною для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації.

Визнавши за позивачем право на приватизацію земельної ділянки без підпису суміжного землекористувача, суд першої інстанції не врахував, що вирішення питань, пов'язаних із передачею земельної ділянки у власність, належить до повноважень органу місцевого самоврядування, а чинне земельне законодавство не обмежує права на приватизацію земельної ділянки у зв'язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акту погодження меж земельних ділянок.

ВИСНОВОК: таким чином відмова від підписання акту погодження меж земельних ділянок не порушує прав на отримання земельних ділянок у власність і не є перешкодою у проведенні передбачених законом дій, спрямованих на приватизацію земельної ділянки позивачем, в тому числі і прийняття відповідних рішень органом місцевого самоврядування.

Теги: погодження меж земельної ділянки, підписання акту, приватизація земельної ділянки, спір між сусідами, розмежування, межі земельної ділянки, технічна документація, судова практика, Адвокат Морозов  

Правові наслідки виходу за межі предмету податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правові наслідки виходу за межі предмету камеральної перевірки у податкових спорах.

15 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 817/98/16, адміністративне провадження №К/9901/19536/18  (ЄДРСРУ № 74718270) досліджував питання настання правових наслідків податкової камеральної перевірки в разі виходу за її межі.

Суд вказав, що відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Підпунктом 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент проведення перевірки та прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень; далі - ПК України) встановлено право контролюючих органів проводити перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

(!!!) Згідно вимог пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

Підпунктом 75.1.1 пункту 75.1 статті 75 ПК України встановлено, що камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій).

За змістом пункту 76.1 статті 76 ПК України камеральна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу без будь-якого спеціального рішення керівника такого органу або направлення на її проведення. Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення камеральної перевірки не обов'язкова.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року у справі  № 808/918/17, адміністративне провадження №К/9901/3795/17 (ЄДРСРУ № 72486577).

Отже, камеральна перевірка є одним з видів податкових перевірок, встановлених пунктом 75.1 статті 75 ПК України, та за своєю правовою сутністю є формою поточного документального контролю за дотриманням платником вимог податкового законодавства на підставі декларацій та інших документів податкової звітності, одержаних від платника. Тобто, перевірка будь-яких інших відомостей, витребування у платника додаткової інформації та документів, подання яких разом з податковою декларацією чинним законодавством не передбачено, камеральною перевіркою не охоплюється.

ВАЖЛИВО: Фактично предмет камеральної перевірки передбачає встановлення повноти, своєчасності подання платником податкової звітності, перевірку правильності оформлення документів податкової звітності (повноти заповнення усіх необхідних реквізитів, чіткості їх заповнення тощо), перевірку правильності складення розрахунків за податковими платежами (арифметичний підрахунок остаточних сум податків, правильність відображення показників, необхідних для обчислення бази оподаткування).

Таким чином, у контролюючого органу відсутні повноваження під час проведення камеральної перевірки досліджувати питання своєчасності сплати податків, оскільки останні перебувають поза межами даної перевірки.

Питання ж своєчасності нарахування та сплати податків та зборів до внесення змін Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21 грудня 2016 року №1797-VIII, положення якого набрали чинності з 01 січня 2017 року, могли бути предметом лише документальної перевірки, якій властиві інші ознаки в залежності від виду такої (виїзна, невиїзна, планова, позапланова).

На відміну від камеральної перевірки, документальна перевірка потребує наявності наказу про її призначення та обов'язкового доведення до відома платника податків про дату та місце її проведення, пред'явлення направлення на перевірку.

При цьому, у відповідності до положень підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК України платник податку має право, крім іншого, бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.

У даній справі суди виходили з того, що податковим органом не приймалося рішення про проведення перевірки, копія наказу про проведення перевірки не була вручена (надіслана) посадовим особам позивача, не було надіслано (вручено) письмове повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Тобто, доказів, які б свідчили про проведення документальної перевірки у відповідності до вимог статей 77, 78 та 79 ПК України, відповідачем в ході розгляду справи не надано.

ВИСНОВОК:  За наведених обставин, правильним є висновок судів, що, у даному випадку, відповідач вийшов за межі предмету камеральної перевірки, у зв'язку з чим акт такої перевірки є доказом, здобутим з порушенням Закону, що призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. Відповідно, прийняті на його підставі податкові повідомлення - рішення не є правомірними.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 14 червня 2018 року по справі № 812/1028/17, адміністративне провадження №К/9901/685/17 (ЄДРСРУ № 74718201).

Теги: налоговые споры, обжалование налоговых решений, налоговое уведомление – решение, Акт налоговой проверки, камеральные, документальные, плановые, внеплановые, податкові повідомлення – рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Наявність вироку, ухваленого на підставі угоди у кримінальному провадженні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки наявності вироку, ухваленого на підставі угоди у кримінальному провадженні у податкових спорах.

Пунктами 6 та 7 ст. 78 КАС України передбачено, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.  Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Диспозиція наведеної правової норми, прямо вказує на те, що обов'язковість поширюється на питання, чи мало місце певне діяння та чи вчинене воно особою, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову.

Отже, обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.

Судова практика виходить з того, що сам факт наявності вироку, ухваленого на підставі угоди у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених вироком, який набрав законної сили.

Крім того, наявність кримінальних проваджень щодо контрагентів ТОВ не є підставою для визнання операцій нереальними, причетність ТОВ та позивача до злочинів щодо яких здійснюються кримінальні провадження, податковим органом не надано (Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 червня 2018 року по справі № 822/2198/17, адміністративне провадження № К/9901/49072/18, № К/9901/48686/18, ЄДРСРУ № 74672741та № 74670539).

Аналогічний висновок містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року по справі № 2а-1570/6063/12, адміністративне провадження № К/9901/2621/18, ЄДРСРУ № 74514415).

ВАЖЛИВО: Підсумовуючи зазначене, необхідно підкреслити, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримувати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства.

Здійснення господарської діяльності контрагентом не може мати наслідків для платника податків, оскільки законодавством не передбачений обов'язок суб'єкта підприємницької діяльності бути обізнаним із особливостями господарювання контрагента. Відомості, що є обов'язковими для перевірки підприємством стосовно свого контрагента, це включення його до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Ще раз необхідно вимітити, що судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції  добросовісності платників та інших учасників правовідносин у сфері економіки. У зв'язку з цим презюмується, що дії платника, результатом яких є отримання доходу, вважаються економічно виправданими, а відомості, що містяться у податковій та бухгалтерській звітності платника, - достовірні. Подання платником до контролюючого органу усіх належним чином оформлених первинних документів, передбачених податковим законодавством, з метою отримання податкової вигоди є підставою для її отримання, якщо податковий орган не доведе неправдивість, недостовірність або суперечливість відомостей, що містяться у таких документах.

ВИСНОВОК: Виходячи з вищевикладеного, у такого роду спорах необхідно враховувати відсутність/наявність у вироку по контрагенту конкретних обставин щодо господарських операцій, періодів їх здійснення, даних посадових осіб, що підписували первинні документи.

У разі відсутності - вказане спростовує доводи податкового органу, що вирок є належним доказом нереальності господарських операцій Товариства з його контрагентами та беззаперечно свідчить про наявність податкового правопорушення платником податків при формуванні податкового кредиту.

Матеріал по темі: «Вирок по контрагенту не є беззаперечним доказом фіктивності»

Теги: налоговые споры, налоговые проверки, обжалование налоговых решений, НУР, ППР, акт проверки налогоплательщика, приговор суда, вирок суду, фиктивность контрагента, фіктивність господарських операцій, податкова інформація, судова практика, Адвокат Морозов

Реалізація товару за ціною, нижчою від ціни придбання: наслідки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Факт реалізації товару за ціною, нижчою від ціни придбання, не свідчить про безумовну і беззаперечну відсутність здійснення господарської діяльності.

Відповідно до постанови Верховного Суду України від 28 лютого 2011 року у справі №21-13а11 вбачається, що збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською    діяльністю підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції. (номер в ЄДР судових рішень 14405498).

Згідно із підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами, а відповідно до підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 ПК України розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

Стаття 42 Господарського кодексу України встановлює, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Господарською діяльністю згідно із статтею 3 ГК України є діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

У статті 142 ГК України визначено, що прибутком (доходом) суб'єкта господарювання є показник фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових ви трат та суму амортизаційних відрахувань.

Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської.

ВАЖЛИВО: Отримання прибутку не є обов'язковою кваліфікуючою ознакою для визнання діяльності як господарської. Збитковість окремої операції не може свідчити про її негосподарський характер.

Вказаний висновок підтверджено і новоствореним Верховним судом. Так контролюючий орган посилався на те, що купівля перелічених товарів та їх подальша реалізація на експорт згідно з договорами комісії за ціною, яка є нижче, ніж ціна придбання, не зумовлена характером виробничої або іншої господарської діяльності позивача та не мала на меті отримання доходу від цих операцій.

Однак, факт реалізації товару за ціною, нижчою від ціни придбання, не свідчить про безумовну і беззаперечну відсутність здійснення підприємством господарської діяльності, підприємство має право самостійно обирати способи отримання своїх доходів та розподілу своїх видатків.

Під час судового розгляду справи судами встановлено та не спростовано відповідачем, що наслідки виконання зазначених договорів спричинили реальні зміни майнового стану платника податків, що є визначальною ознакою господарської операції, та свідчить про правомірність дій позивача щодо формування податкового кредиту за даними договорами (Верховний суд від 12 червня 2018 року справа № 2а/0470/13912/12, адміністративне провадження №К/9901/4050/18, ЄДРСРУ № 74616880).

Матеріал по темі: «Фактори визначення ринкової ціни у податкових спорах: судова практика» та «Чи суперечить меті діяльності підприємства збитковість господарської операції?» або «Податкові спори: нікчемність або реальність господарських операцій»

Теги: податкові спори, налоговые споры, ТТН, накладная, судебная практика, судова практика,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов,  юридическая консультация, судебная защита

Дозвіл слідчого судді на проведення позапланових податкових перевірок

Адвокат Морозов (судовий захист)

Аспект законності надання слідчим суддею дозволу відповідним органам на проведення позапланових податкових перевірок?

Тенденції судової практики з вищевказаного питання є дуже позитивними (наприклад, Ухвали  Солом'янського районного суду міста Києва від 20.03.2018 року, справа № 760/7279/18, Індустріального районного суду м. Дніпра від 02 квітня 2018 року   у справі № 202/1569/18 та ін.).

Так, слідчі судді відмовляють контролюючим та/або правоохоронним органам про призначення позапланової перевірки посилаючись на ухвалу Верховного Суду від 06 березня 2018 року по справі № 243/6674/17-к, провадження № 51-499км17 та мотивуючи наступним.

Пунктом 18 частини 1 статті 3 КПК України слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належать здійснення у порядку, передбаченому КПК України, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Як зазначено ст. 4 КПК України, кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в порядку, передбаченому цим кодексом, незалежно від місця вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно ст. 9 КПК України, під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов'язані неухильно додержуватись вимог Конституції України, цього кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватись закон, який суперечить цьому кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст.22КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Відповідно до положень ч.3 ст.26 КПК України, слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст.93КПК сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

За правилами чинного КПК України, слідчим суддею в межах його компетенції, на етапі досудового розслідування розглядаються, клопотання слідчого (прокурора) по застосуванню заходів забезпечення кримінального провадження, повний перелік видів яких визначений ст.131 КПК України, та клопотання про проведення слідчих дій, визначених у главі 20 КПК України.

Разом з цим, вирішення питань щодо надання слідчим суддею дозволу відповідним органам на проведення позапланових перевірок, не передбачене Кримінальним процесуальним кодексом України, тобто не відноситься до компетенції слідчого судді.

Взагалі КПК не містить норми, яка передбачає можливість та порядок звернення слідчого та прокурора з клопотанням про проведення позапланової перевірки та компетенцію слідчого судді щодо вирішення такого клопотання; призначення позапланової перевірки не є ні слідчою, ні негласною слідчою дією, ні заходом забезпечення кримінального провадження, з клопотаннями про проведення яких вправі звертатись слідчий, прокурор до слідчого судді; КПК не регламентований порядок розгляду таких клопотань слідчого або прокурора, обсяг доказування при розгляді такого клопотання, критерії, за якими слідчий суддя повинен визначати достатність підстав для надання дозволу на проведення позапланової перевірки; збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, до числа яких положення пункту 19 частини першої статті 3 КПК України відносять слідчого та прокурора, а не слідчого суддю, повноваження якого регламентовані пунктом 18 частини першої статті 3 КПК.

Аналогічна позиція висловлена в ухвалі Верховного Суду від 06 березня 2018 року по справі № 243/6674/17-к, провадження № 51-499км17.

Необхідно також вказати, що Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що ухвали слідчих суддів про призначення позапланових перевірок мають переглядатись в апеляційному порядку на підставі пункту 17 частини першої статті 7 та частини першої статті 24 КПК, які гарантують право на апеляційне оскарження такого судового рішення. На обґрунтування свого рішення Велика Палата Верховного Суду послалась також на положення частини шостої статті 9 КПК, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 КПК.

Теги: податкова перевірка, слідчий суддя, клопотання слідчого, прокурора, призначення позапланової перевірки, дотримання податкового, валютного законодавства, оскарження ухвали слідчого судді, судова практика, Адвокат Морозов

Порука не може бути припинена після рішення суду про стягнення коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порука не може бути припинена після ухвалення рішення суду у справі про стягнення, у тому числі, з поручителя кредитної заборгованості, під час вирішення якої суд обов'язково перевіряє строк дії поруки.

Згідно з частиною 1 статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Відповідно до частин 1, 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов᾿язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов᾿язання не пред᾿явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов᾿язання не встановлений або встановлений моментом пред᾿явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред᾿явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Так, у постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року у справі № 6-1199цс16 вказується, що відмова в задоволенні позову про визнання поруки припиненою за наявності рішення суду про стягнення боргу з поручителя є правильною.

Аналогічний висновок зроблено і постанові Верховного Суду від 24 травня 2018 року у справі № 752/539/16-ц (ЄДРСРУ № 74265744), 16 травня 2018 у справі № 317/503/16 (ЄДРСРУ № 74120942), 5 березня 2018 року у справі № 331/6384/16-ц (ЄДРСРУ № 72700843), 21 лютого 2018 року у справі № 490/7570/15-ц (ЄДРСРУ № 72460038), 21 лютого 2018 року у справі № 756/11318/15-ц (ЄДРСРУ № 72378050), 28 лютого 2018 року у справі № 761/2817/16-ц (ЄДРСРУ № 72587786).

ВИСНОВОК: таким чином, оскільки є рішення суду, яке набрало законної сили і яким задоволені вимоги кредитора до поручителів, підстав для застосування положень статті 559 ЦК України немає.

Матеріал по темі: «Припинення поруки: правові підстави та умови»

Теги: порука, припинення, кредитор, строк давності, вимоги до боржника, стягнення, визнання поруки припиненою, відмова в задоволенні позову, судова практика, Адвокат Морозов

Вирок по контрагенту не є беззаперечним доказом фіктивності

Порушення кримінального провадження, отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, рівно як і вирок стосовно контрагента не є беззаперечним доказом фіктивності господарських операцій платника податку.

У постанові Верховного Суду України від 5 березня 2012 року (справа № 21-421а11) міститься правовий висновок, відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

В свою чергу, податковий орган відповідно до принципу офіційності повинен доводити в суді фіктивність господарської операції як підстави для нарахування платникові податків податкових зобов'язань та правомірності прийняття свого рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.02.2018 р. у справі № 817/149/17 та від 29.03.2018 р. у справі № 813/2758/16.

Разом з цим, вирок стосовно контрагента не є беззаперечним доказом фіктивності господарських операцій платника податку і може бути прийнятий до уваги тільки в тому разі, якщо ним дійсно встановлено безпосередньо безтоварність спірних господарських операцій.

Аналогічний правовий підхід застосовано Верховним Судом у постанова від 27.02.2018  по справі № 813/1974/17.

Крім того, сам факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, в рамках такої кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами. Окрім цього, суд також зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства. (Постанова ВС КАС від 27 березня 2018 року у справі № 816/809/17 (ЄДРСРУ № 72983261).

ВАЖЛИВО: Отже, посилаючись на фіктивний статус контрагентів платника податків податковий орган має довести, що між ними мали місце злагоджені узгоджені дії, спрямовані на безпідставне отримання податкових вигід, принаймні, що платник (позивач) взагалі був обізнаним з приводу дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів. Наприклад, це може бути доведено рішенням суду, яке набрало законної сили, про визнання недійсним відповідного договору.

Між тим, посилання податкового органу на податкову інформацію, що наявна в інформаційно - аналітичних базах відносно контрагентів платника податків по ланцюгах постачання, а також податкову інформацію надану іншими контролюючими органами є  належним доказом в розумінні процесуального Закону.

Статтею 61 Конституції України та практикою Європейського суду з прав людини регламентовано принцип індивідуальної відповідальності і жодною нормою чинного законодавства не визначено прямої залежності між правомірністю формування платником податків показників його податкової звітності та діями його контрагента та/або відповідних посадових осіб, а отже для формування показників податкової звітності необхідним є лише встановлення факту здійснення господарської операції та підтвердження її відповідними первинними бухгалтерськими документами.

ВИСНОВОК: Порушення кримінального провадження, отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, рівно як і вирок стосовно контрагента не є беззаперечним доказом фіктивності господарських операцій платника податку.

Теги: налоговые споры, налоговые проверки, обжалование налоговых решений, НУР, ППР, акт проверки налогоплательщика, приговор суда, фиктивность контрагента, фіктивність господарських операцій, податкова інформація, судова практика, Адвокат Морозов