Не залучення заінтересованих осіб: правові наслідки судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки судового акту, якщо суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. 

04.10.2017 р. судова палата у господарських справах Верховного Суду України в контексті справи № 3-659гс17 досліджувала питання щодо правових наслідків судового рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.    

Суд вказав, що статтею 129 Конституції України закріплено такі основні засади судочинства як: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Зазначені принципи знайшли своє відображення у ст.ст. 4І, 4³ ГПК, а тому господарські суди зобов’язані реалізовувати їх під час здійснення господарського судочинства.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану Законом України від 17 липня
1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

ВАЖЛИВО: Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов’язків цієї особи, тобто суд має розглянути і вирішити спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов’язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийнято про права та обов’язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення наведено висновки суду про права та обов’язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов’язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, незалучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов’язків (Аналогічні висновки у постановах Верховного суду України від 24.06.2008р. у справі №2/164-35/246,  від 07.07.2009р. у справі №01/65-88, від 02.03.2010р. у справі №5/131-09, від 02.03.2010р. у справі № 5/130-09 від 23 грудня 2015 року у справі № 3-1135гс15).

Так, згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Більше того, за п.1.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.11.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (зі змінами і доповненнями) процесуальний закон не обмежує можливості допущення особи до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на підставі її заяви про вступ у справу в процесі повторного розгляду останньої в апеляційному порядку, а також залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі за клопотанням сторони, прокурора або з ініціативи апеляційного господарського суду; відповідні дії можуть мати місце до прийняття апеляційною інстанцією судового рішення зі справи.

(!!!) Тобто залучення до участі у розгляді справи третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стадії апеляційного перегляду можливе лише при фактичному розгляді апеляційним господарським судом справи та до прийняття апеляційною інстанцією судового рішення (Постанова ВГСУ від 24.01.2017 року у справі №904/7492/16, ЄДРСРУ № 64316745).

Відповідно до ст. 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У справах щодо майна господарських організацій, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, господарський суд залучає орган державної влади, що здійснює управління корпоративними правами, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

ВИСНОВОК: Підставою участі третіх осіб у справі є їх юридична заінтересованість, яка ґрунтується на матеріально-правових відносинах з однією із сторін справи або обґрунтоване припущення, що судове рішення може вплинути на права і обов'язки осіб, які не є стороною у справі зокрема:  якщо за наслідками вирішення справи можуть змінитися та/або припинитися або виникнуть (між стороною по справі і третьою особою) нові правовідносини (права і обов’язки).

Ч. 3 ст. 104 ГПК встановлено перелік порушень норм процесуального права, які є безумовною підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, зокрема якщо господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Такі порушення у будь-якому випадку є підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, у тому числі й тоді, коли суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку.

Матеріал по темі: «Забезпечення державою право на перегляд судових рішень»

Теги: третя особа, залучення третіх осіб, заінтересована особа, сторона у справі, наслідки судового рішення, позивач, відповідач, ухвала суду, клопотання про залучення, судова практика, Адвокат Морозов

Юрисдикційна підвідомчість земельних спорів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підвідомчість судових спорів, що виникають із земельних правовідносин.

04.10.2017 р. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в контексті справи № 3-201гс17 вирішувала проблеми визначення підвідомчості судових проваджень при подані відповідних позовів, що виникають з земельних правовідносин .

За змістом положень статей 1, 4¹, 12, 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

Припинення провадження у справі – це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв’язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов’язує неможливість судового розгляду справи.

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. 

З огляду на положення статей 3, 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб’єкта, відповідно прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

Цивільний процесуальний кодекс України передбачає, що у порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо спорів у правовідносинах, коли розгляд таких справ не проводиться за правилами іншого судочинства.

ВАЖЛИВО: Питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, вирішується залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 ГПК.

Так, господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов’язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності.

При вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати, що виходячи з положень статей 11, 16, 167, 169, 374 Цивільного кодексу України, 2, 8, 133 Господарського кодексу України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК  випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

Слід зазначити, що 29.03.2017 року у справі № 21-3412а16 та  24.01.2017 р. судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-1559а16 підтримала правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 24 лютого та 10 березня 2015 року (справи №№ 21-34а15, 21-547а14 відповідно) щодо підвідомчості судових спорів з суб’єктом владних повноважень відносно рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду.

У цих справах суд дійшов висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

ВИСНОВОК: Спори за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам.

Господарським судам при вирішенні питання підвідомчості спору, що виник із земельних правовідносин, слід аналізувати не лише предмет і склад сторін спору, але і його підставу, яка розкриває характер спірних правовідносин між сторонами і вказує на рівність або адміністративне підпорядкування сторін спору.

P.s. Необхідно враховувати, що у постанові від 17 лютого 2015 року по справі № 21-551а14 Верховний Суду України висловив правову позицію, яка полягає у тому, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки особи та такі права підтверджуються чи оформленні відповідним правовстановлюючим документом, подальше оспорювання іншою особою правомірності набуття фізичною чи юридичною особою права має вирішуватись у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Такого ж висновку Верховний Суд України дійшов у постановах від 24 лютого 2015 (справа №21-34а15), від 16 грудня 2014 року (справа №21-544а14) від 09 грудня 2014 року (справа №21-308а14), від 11 листопада 2014 року (справа №21-493а14).

Матеріал по темі: «Підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин»

Теги: підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин, земельні спори, підсудність земельних спорів, підвідомчість спорів про земельну ділянку, судовий захист, Адвокат Морозов

Щомісячні комісії за обслуговування споживчого кредиту є незаконними

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: вимога банку про стягнення комісії за обслуговування споживчого кредиту не підлягає до задоволення.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України).

За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається.

Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту.

Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

ВАЖЛИВО: Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).

Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними (Верховний суд України від 06.09.17 р. у справі № 6-2071цс16).

Між тим є ще висновки, які були зроблені в постановах  Верховного Суду України, зокрема у постанові №6-1746цс16 від 16.11.2016р. – щомісячні комісії за обслуговування кредиту є незаконними, якщо банк не доведе, які саме послуги надаються позичальнику і включаються в таку комісію; №6-80цс13 від 25.09.2013р. та  №6-80цс12 від 12.09.2013р. - несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та дострокове його погашення.

ВИСНОВОК: оскільки споживач є  вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року то за положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Теги: кредит, банк, комиссии, проценты, ставка, штраф, пеня, боржник, захист прав споживачів, відсотки, комісії, платежі, обслуговування кредиту, кредитний договір, судова практика, Адвокат Морозов

Про «завірені копії судових рішень» які додаються до касаційної скарги

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вищий адміністративний суд України про «належним чином завірені копії судового рішення», які додаються до касаційної скарги.

Вищий адміністративний суд України в ухвалах від 12 жовтня 2017 року у справі № К/800/32966/17, (ЄДРСРУ № 69590569), від 10 жовтня 2017 у справі № К/800/32569/17 (ЄДРСРУ №69590528), від 10 жовтня 2017 р. № К/800/32565/17 (ЄДРСРУ № 69590463) та ін. зазначав, що скаржником до касаційної скарги додано роздрукований із Єдиного державного реєстру судових рішень текст рішення апеляційної інстанції.

Водночас, надаючи копію оскаржуваного судового рішення, скаржнику необхідно врахувати наступне.

За приписами частини 1 статті 158 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови.

В свою чергу, визначення поняття судового рішення та копії судового рішення, міститься також у абзацах 6 і 9 Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 року № 740.

(!!!) Судовим рішенням, у розумінні вищезазначених норм Порядку, є вирок, рішення, постанова, ухвала, окрема ухвала (постанова) суду, що ухвалені (постановлені) судами у кримінальних, цивільних, господарських справах, у справах адміністративної юрисдикції та у справах про адміністративні правопорушення, а також судовий наказ, виданий в порядку наказного провадження у цивільних справах.

Копією судового рішення на паперовому носії є документ, виготовлений в апараті суду з використанням або без використання комп'ютерної техніки, інформація в якому викладена у формі текстових даних та зафіксована на папері.

Отже, чинне законодавство України розрізняє поняття «судове рішення» та «копія судового рішення» і наділяє їх конкретним змістом.

Також, правила ведення діловодства у Вищому адміністративному суді України, апеляційних та окружних адміністративних судах встановлює, а порядок роботи з документами регламентує Інструкція з діловодства в адміністративних судах України, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року № 174 (далі - Інструкція).

За приписами пунктів 6.6.19, 6.6.18, абзацу 2 пункту 6.8.9 помічник судді або особа, яка його заміщує, здійснює оформлення копій судових рішень для надіслання сторонам у справі відповідно до вимог процесуального законодавства.

ВАЖЛИВО: Копії ухвали повинні бути засвідчені написом «З оригіналом згідно» із зазначенням найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища. Підпис помічника судді або особи, яка його заміщує, яким засвідчується копія документа, скріплюється номерною печаткою, закріпленою за відповідним помічником судді таким чином, щоб відбиток печатки охоплював останні кілька літер найменування посади особи, яка підписала документ.

Аналогічний порядок засвідчення копій документів визначений пунктами 5.26, 5.27 Національного стандарту України Державної уніфікованої системи документації, Уніфікованої системи організаційно - розпорядчої документації ”Вимоги до оформлювання документів” (ДСТУ 4163-2003, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55.

За вказаним нормативно-правовим актом, відмітка про засвідчення копії документа складається:

-зі слів "Згідно з оригіналом",

-назви посади,

-особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища,

-дати засвідчення копії, яка проставляється нижче підпису.

Якщо копія викладена на кількох аркушах, вони, як правило, повинні бути прошнуровані нитками через три проколювання голкою та на зворотному боці останнього аркуша скріплені підписом відповідальної особи апарату суду і печаткою із зазначенням кількості зшитих аркушів, посади, прізвища, імені, по батькові відповідного працівника апарату суду.

ВИСНОВОК: Надання саме таких копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій і вимагає частина 5 статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України, а отже роздрукований із Єдиного державного реєстру судових рішень текст рішення суду першої та апеляційної інстанції не є належним та допустимим документом для відкриття касаційного провадження у справі.

Теги: судове рішення, касаційна скарга, касационное производство, обжалование, оскарження, касаційна інстанція, вимоги до скарги, належним чином, згідно з оригіналом, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення поруки: правові підстави та умови

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення договору поруки внаслідок непред’явлення кредитором позовної вимоги до поручителя в строки встановлені ст. 559 ЦК України. Судова практика Верховного суду України. 

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга стаття 251 та частина друга стаття 252 ЦК України).

В більшості договорів поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що його дія закінчується повним виконанням позичальником чи поручителем зобов'язань за кредитним договором.

Таким чином, у договорі поруки не встановлено строку її дії відповідно до статті 252 ЦК України, а тому підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

У відповідності до п. 24 роз'яснень Пленуму ВССУ, наданих у постанові від 30.03.2012р. №5 Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин, постанов ВСУ від 21 травня 2012 року у справі №6-20цс11, від 18 липня 2012 року у справі №6-78цс12, від 29 січня 2014 року у справі №6-155цс13, умова договору поруки про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх кредитних зобов’язань за кредитним договором не може вважатися встановленим сторонами договору поруки строком припинення поруки. За таких обставин, порука на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України припиняється, якщо кредитор протягом 6 місяців від дня настання строку виконання основного кредитного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб'єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

У постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року (справа № 6-170цс13), 2 вересня 2015 року (справа № 6-1077цс15) та від 27 січня 2016 року (справа № 6-990цс15) викладено правовий висновок, відповідно до якого вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Більше того,  якщо кредитор на підставі частини другої ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати (від 21 січня 2015 року № 6-190цс14; 22 червня 2016 року № 6-368цс16).

ВИСНОВОК: Отже, непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням.

Матеріал по темі: «Виключні підстави для припинення договору поруки: судова практика»

Теги: кредитный договор, порука, припинення поруки, прекращение поручительства, срок исковой давности, кредитор, должник, поручитель, банк, требование, претензия, иск, обжалование, юрист, Адвокат  Морозов

Строки позовної давності у справах про ДТП: зміна акцентів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зміна акцентів у справах про ДТП щодо початку (моменту) відліку строків позовної давності .

Відповідно до висновків Верховного суду України у цивільних справах за II півріччя 2015 року в підрозділі 1.3 Спори щодо відшкодування майнової та або моральної шкоди в п. 1.3.4 зазначено, що за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).

Так, у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року по справі № 6-309цс15 міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.

Разом з цим Верховний суд України розглядаючи справу № 6-192цс16 постановою від 29.06.2016 р. відступив від своєї ж правової позиції викладеній у постанові ВСУ від 11 листопада 2015 року у справі № 309цс15 обґрунтувавши це наступним: право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування, а не з дня скоєння ДТП.

Однак, 11.10.2017 р. в контексті справи № 6-1365цс17 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України знову змінила вищевикладену правову позицію вказавши наступне.

Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

ВАЖЛИВО: Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП) в день скоєння ДТП, то саме із цього часу у останнього виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди, а так як до суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, то це є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

ВИСНОВОК: постійна зміна правових позицій Верховного суду України жодним чином не створює єдності судової практики, а лише призводить до дестабілізації правової системи, внаслідок чого суд апріорі не може ухвалити законе рішення, оскільки кожна із сторін є по своєму правою, а отже виграє справу та сторона, яка більш обізнана про «судову практику Верховного суду України».

Теги: ДТП, позовна давність, справи про дтп, стягнення шкоди, вимога до страховика, автоцивілка, ОСАГО, обов’язкове страхування, автомобільна аварія, судова практика, Адвокат Морозов