Вимога заборонити органу управління вчиняти певні дії в майбутньому

Адвокат Морозов (судебная защита)

Вимога заборонити органу управління юридичної особи вчиняти певні дії в майбутньому не може бути задоволена, оскільки захисту підлягає тільки порушене право.

24.05.2017 р. Верховний суд України в рамках розгляду справи № 6-951цс16 фактично досліджував ст. 16 Цивільного кодексу України, яка передбачає загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, зокрема вимогу щодо заборони органу управління вчиняти певні дії в майбутньому.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований  у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа  має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб’єктивне право на захист – це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Зміст зазначених у ст. 15 ЦК підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах, що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.

Так, відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

ВАЖЛИВО: Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

ВИСНОВОК:  позовні вимоги в частині заборони органу управління діяти від імені юридичної особи не підлягають задоволенню оскільки такий спосіб захисту не передбачений законом. Вимога заборонити органу управління вчиняти певні дії в майбутньому не може бути задоволена, оскільки захисту підлягає тільки порушене право.

Між тим, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки, положення Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України № 6-20цс11 від 21 травня 2012 року, ухваленою за результатом розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, яка має враховуватися судами загальної юрисдикції при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин (ч. 2 ст. 214, ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України).

Теги: способи захисту цивільних, визнання права,  визнання правочину недійсним; припинення дії, відновлення становища, примусове виконання обов'язку в натурі, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, Адвокат Морозов

Помилка під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Здійснення арифметичної помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету.

Зарахування загальнодержавних податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України (п. 9.3 ст. 9 ПК України).

У відповідності до ч.4 статті 45 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном).

Приписами ч.5 статті 45 БК України передбачено, що податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Аналіз норм БК України дає підстави суду зробити висновок, що усі податкові надходження, справляння яких передбачено законодавством України, є доходами державного бюджету, які визнаються зарахованими до бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Разом з тим, поняття «єдиний казначейський рахунок» закріплене в Положенні про єдиний казначейський рахунок, затверджене Наказом Державного казначейства України від 26.06.2002 № 122 (далі - Положення № 122), та визначається як консолідований рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України.

Пунктом 2.1 цього Положення встановлено, що єдиний казначейський рахунок консолідує кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, коштів інших клієнтів, обслуговування яких здійснюється органами Державного казначейства України та регламентується законодавством.

ВАЖЛИВО: Зі змісту пунктів Положення № 122 слідує, що всі сплачені податки і збори (обов'язкові платежі), в будь-якому випадку зараховуються та акумулюються на один консолідований рахунок - єдиний казначейський рахунок, а зарахування коштів на відповідний рахунок має значення лише для обліку коштів (Ухвала ВАСУ від 05.04.2017 р. у справі № К/800/26400/16, ЄДРСРУ № 65939232; від 16 червня 2017 р. у справі № К/800/19977/17, ЄДРСРУ № 67196742 та ін.).

Більше того, у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року № 21-377а15 висновок про те, що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, установлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (далі - ПК), має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова, а відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 ПК, зроблений за обставин, коли суди встановили, що у визначений законодавством строк позивач здійснив оплату податкового зобов'язання до Державного бюджету України, проте помилково у платіжному дорученні зазначив рахунок ГУ Держказначейства, який призначений для сплати податку на прибуток, внаслідок чого податковий орган на підставі листа позивача того ж дня зарахував вказане податкове зобов'язання на правильний рахунок.

ВИСНОВОК: Для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов'язання необхідно встановити, що у строк, передбачений пунктом 57.1 статті 57 ПК, платник податків не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету. А оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою ПК строк, а відтак і для застосування на підставі пункту 126.1 статті 126 ПК штрафних (фінансових) санкцій.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 02.12.2015 року у справі №826/6059/13-а, ЄДРСРУ № 54163639,  яка у  відповідності до статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковою до застосування судом при прийнятті судового рішення.

Окремо необхідно вказати, що згідно з пунктом 49.20 статті 49 ПК України, якщо останній день строку подання податкової декларації припадає на вихідний або святковий день, то останнім днем строку вважається операційний (банківський) день, що настає за вихідним або святковим днем.

Відповідно, якщо зміщується граничний строк подання декларації, то зазначене має своїм наслідком зміщення початку перебігу строку для сплати податкового зобов'язання. У вказаному пункті статті 49 ПК України немає поняття переноситься, а вжито термін вважається, що не допускає жодних двозначних трактувань.

Відтак граничним строком подання такої декларації є операційний (банківський) день, що настає за вихідним днем. Цієї позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 09 червня 2015 року (справа  №21-18а15).

Теги: податкові спори, узгоджене зобов’язання, перерахування узгодженої суми грошового зобов’язання, зарахування коштів до державного бюджету, податки, збори, налоговые споры, обжалование налоговых уведомлений решений, єдиний казначейський рахунок, Адвокат Морозов

Податкові спори: внесення змін до автоматизованих систем органів ДФС

Адвокат Морозов (судебная защита)

Правова та законодавчо закріплена можливість, в рамках податкового контролю,  внесення фіскальними органами будь-яких змін до автоматизованих систем без прийняття податкового повідомлення-рішення.

Під час судових баталій, податкове управління використовує Акти перевірки (довідки, зустрічні звірки) контрагентів платника податку по яким не прийняті податкові повідомлення – рішення і наполягає, що це є належним та допустимим доказом «фіктивної» та неналежної діяльності платника податку.

Для противаги вказаному вище, у судовому процесі, необхідно використовувати сталу судову практику вищих судових інстанцій країни, які вказують що фіскальний орган має право збирати та використовувати цю інформацію, але…

У пункті 61.1 статті 61 Податкового кодексу України визначено, що податковий контроль - це система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів (підпункт 62.1.2 пункту 62.1 статті 62 Податкового кодексу України).

Відповідно до статті 71 Податкового кодексу України інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів - це комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій.

Згідно з приписами підпункту 72.1.1 пункту 72.1 статті 72 Податкового кодексу України для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла, зокрема: від платників податків та податкових агентів, що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків.

Відповідно до пункту 74.1 статті 74 Податкового кодексу України податкова інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів.

ВАЖЛИВО: Перелік інформаційних баз, а також форми і методи опрацювання інформації визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Зібрана податкова інформація та результати її опрацювання використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань (пункт 74.2 цієї статті).

За змістом вказаних правових норм  дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок проведення податкової перевірки є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов'язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження відповідних операцій, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку.

(!!!) Зазначені дії самі по собі не створюють для платника податків жодних правових наслідків у вигляді зміни або припинення його прав та не породжують для нього обов'язкових юридичних наслідків. (Постанова ВАСУ від 14.06.2017 р. у справі № К/800/31415/15, ЄДРСРУ № 67193977 та від 12.04.2017 р. у справі №  К/800/21674/15, ЄДРСРУ № 65968217).

Наведене відповідає правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування зазначених норм матеріального права, яка була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 9 грудня 2014 року, 3, 10 та 17 листопада 2015 року, 08 і 22 грудня 2015 року, 05 квітня 2016 року (справи №21-511а14, №21-99а15, №21-2479а15, №21-2944а15, №21-4557а15, №814/116/14, №808/6685/14 відповідно).

ВИСНОВОК: Виходячи із системного тлумачення статей 71, 72, 74 Податкового кодексу України випливає, що: для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла за результатами податкового контролю і не може бути виключена з баз даних, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку.

Вказане свідчить, що висновки викладені в акті перевірки є відображенням дій працівників контролюючого органу і самі по собі не породжують правових наслідків для платника податків, а такий акт, відповідно, не порушує прав останнього. Включення суб'єктом владних повноважень до бази даних інформації про таку перевірку не створює жодних перешкод для діяльності платника податку.

Водночас, дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок здійснення заходів податкового контролю, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов'язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження даних податкового обліку платників податків, які не створюють для платника податків самостійного юридичного наслідку у вигляді зміни або припинення його прав та не породжують для нього обов'язкових юридичних наслідків.

P.s. Окремо необхідно вказати, що розміщена в цій системі інформація використовується контролюючими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовується для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань) з метою здійснення податкового контролю і, часто – густо, цю «інформацію» податковий орган видає за «чисту монету» та використовує як доказову базу у судових провадженнях з платником податку.

За для запобігання цьому необхідно перевіряти чи приймалось в рамках цієї «інформації» податкове повідомлення-рішення, і якщо ні, то в судовому провадженні акцентувати на цьому увагу та наполягати, що це є неналежним доказом, а отже не повинно братися судом до уваги.

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, автоматизована система, встречные сверки, зустрічні звірки, перевірки платника податку, податкові перевірки, оскарження податкових повідомлень – рішень, інформаційно-аналітичне забезпечення, Адвокат Морозов

Стягнення заборгованості з поручителя за кредитним договором

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок обчислення строку пред’явлення кредитором вимоги до поручителя щодо повернення отриманих кредитних коштів. Позовна давність. 

14.06.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1009цс17 досліджувалось питання про визначення та обчислення строку пред’явлення кредитором вимоги до поручителя щодо повернення отриманих кредитних коштів.

Підставою для розгляду вищевказаної справи слугували нижчевикладені постанови Верховного суду України:

- у справі № 6-272цс16 від 29 червня 2016 року суд висловив правову позицію, що у разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань; 

- у справі № 6-368цс16 від 22.06.2016 року суд виходив з того, що позивач, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитними договорами, змінив строк виконання основного зобов’язання і відповідно з цієї дати підлягає обрахуванню шестимісячний строк, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України;

- у  справі №  6- 53цс14 від 17 вересня 2014 року та справі №  6-368цс16  від 22 червня 2016 року суд висловив правову позицію, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й протягом шести місяців, починаючи від цієї дати був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя. Таким чином, якщо кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати.

Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з наступного.

Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

ВАЖЛИВО: За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків.

Крім установлення строку дії кредитного договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

ВАЖЛИВО: Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання  цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.

ВИСНОВОК:  у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

А оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше відповідного числа кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що  і боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя.

Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.

Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання.

Отже, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя.

Аналогічні положення містяться у постановах Верховного суду України від 14.09.2016 р. по справі № 6-223цс16 (вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку в межах строку дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем);  у постанові Верховного суду України  від 29.03.2017 р. по справі № 6-3087цс16 (строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу).

P.s. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов’язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

 З огляду на положення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити  наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми.

При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору (правова позиція Верховного суду України у справі № 6-1599цс15 від 03.02.2016 р.).

Матеріал по темі: «Виключні підстави для припинення договору поруки: судова практика» 

Теги: кредитный договор, припинення поруки, позовна давність, кредиторські вимоги, прекращение поручительства, срок исковой давности, кредитор, должник, боржник, поручитель, банк, требование, претензия, иск, обжалование, юрист, адвокат, Евгений Морозов

Повідомлення платника податку про документальну виїзну перевірку ДФС

Адвокат Морозов (судебная защита)

Умови відповідно до яких, контролюючому органу надається право на проведення документальної планової виїзної перевірки платника податків. 

Так, ч.  2 ст.  19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Відповідно до пп. 20.1.4. п. 20.1 ст. 20 та пп. 75.1 ст. 75 Податкового Кодексу України контролюючі органи мають право проводити перевірки платників податків, зокрема, документальні планові виїзні перевірки, в порядку, встановленому цим Кодексом.

Порядок проведення документальних планових перевірок регламентовано ст. 77 Податкового кодексу України.

ВАЖЛИВО: Зокрема, згідно п. 77.4 ст. 77 Податкового кодексу України про проведення документальної планової перевірки керівником (його заступником або уповноваженою особою) органу державної податкової служби приймається рішення, яке оформлюється наказом.

Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.

Отже, з аналізу наведених правових норм вбачається, що право на проведення документальної планової виїзної перевірки платника податків надається лише у випадку, коли останньому до початку проведення зазначеної перевірки, а саме не пізніше ніж за 10 календарних днів, було надіслано рекомендованим листом із повідомленням про вручення чи вручено під розписку копію наказу про проведення зазначеної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Положення Податкового кодексу України окремо не містять порядку та визначення початку перебігу та закінчення терміну, встановленого ч.6 ст.346 Митного кодексу України та п.77.4 ст.77 Податкового кодексу України. При цьому, п.5.3 ст.5 Податкового кодексу України встановлено, що інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.

Між тим загальні правила обчислення строків визначені в Цивільному кодексі України.

Отже, порядок початку перебігу терміну та порядок вчинення дій в останній день строку (процесуальні строки) повинен визначатись іншими діючими Законами України, в тому числі вказаними вище.

В силу вимог ч.1 ст.251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно з ст.253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Також Європейська конвенція про обчислення строків від 16.05.1972 року № ETS-076 застосовується до обчислення строків у цивільних, комерційних і адміністративних справах, включаючи процедуру стосовно таких справ, якщо такі строки встановлені, зокрема, законом.

Згідно статті 2 Конвенції для цілей цієї Конвенції термін "dies a quo" означає день, з якого починається відлік строку, а термін "dies ad quem" означає день, у який цей строк спливає.

Таким чином, враховуючи вищезазначене колегія суддів  ВАСУ погоджується з висновком суду нижчої інстанції, що перевірка не могла бути розпочата в останній день 10-денного строку, а з урахуванням дати видання наказу та відправлення копії наказу про проведення перевірки така перевірка могла бути розпочата не раніше закінчення 10-ти денного строку, а отже контролюючий орган вже діяв всупереч приписам п. 77.4 ст. 77 Податкового кодексу України, оскільки ним не було дотримано 10-денного строку для повідомлення позивача про проведення перевірки.

Отже, обґрунтованим є висновок суду, що оскаржуваний наказу є незаконним та підлягає скасуванню, а дії посадових ДФС по проведенню перевірки, на підставі вказаного наказу, є, відповідно, протиправними (Ухвала ВАСУ від 08 червня 2017 р. у справі № К/800/24307/16, ЄДРСРУ № 67035533).

Пунктами 77.6, 77.7 ст. 77 Податкового кодексу України встановлено, що допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної планової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу. Документальна планова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу. Строки проведення документальної планової перевірки встановлені статтею 82 цього Кодексу.

У відповідності до п. 81.1, п. 81.2 ст. 81 Податкового кодексу України посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів:

- направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи Увид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника, що скріплений печаткою контролюючого органу;

- копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника та скріплення печаткою контролюючого органу;

- службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

Непред'явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред'явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки. (Ухвала ВАСУ від 19 липня 2016 у справі №  К/800/177/16, ЄДРСРУ № 59082063).

ВИСНОВОК: Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.

Законодавцем визначено два шляхи (варіанти) повідомлення платника податку про проведення документальної планової перевірки, а саме:  1) або шляхом вручення йому під розписку копії наказу про проведення документальної планової перевірки та письмового повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки; 2) або шляхом надіслання йому копії наказу про проведення документальної планової перевірки та письмового повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Теги: податкові спори, податкові перевірки, мараторій на проведення перевірок, налоговые споры, обжалование налоговых решений, фискальные органы, ГНИ, налоговая, судебная практика, Адвокат Морозов