Верховний суд: відповідальність залізниці за втрату вантажу

Адвокат Морозов (судебная защита)

Залізниця, як перевізник, несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу.

Предметом спору у справі № 3-1106гс16, що розглядалася 16.11.2016 р. Верховним судом України, є вимога ТОВ про стягнення з Залізниці суми, яку позивач обґрунтовує як збитки, завдані втратою вантажу за договором .

Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;  неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 22 Господарського кодексу України, збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За правилами статті 611 Цивільного кодексу України, відшкодування збитків є встановленим договором або законом правовим наслідком, що настає у разі порушення зобов'язання.

Відповідно до статті 909 ЦК, статті 307 ГК за договором перевезення вантажу залізниця зобов’язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення та видати його одержувачу.

Статтею 908 ЦК, яка кореспондується зі статтею 307 ГК, і статтею 920 ЦК встановлено, що загальні умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами та правилами.

ВАЖЛИВО: Умови перевезення вантажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено кодексами, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами.

Таким чином, права та обов’язки сторін виникають як з умов укладеного сторонами договору, так і на підставі норм, встановлених актами законодавства, в тому числі нормативно-правовими актами, які регулюють відносини у певних випадках.

Згідно зі статтею 314 ГК перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.

ВАЖЛИВО: Таким чином, саме особа, яка порушила зобов'язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема, у вигляді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме:

1) протиправної поведінки боржника, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання;

2) наявності шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди);

3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою;

4) вини боржника.

Статтею 924 ЦК встановлено, що перевізник відповідає за збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

Підприємства транспорту  відповідають  за  втрату,   нестачу, псування  і пошкодження прийнятих для перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача,  псування або пошкодження сталися не з їх вини (ч. 3 ст. 13 Закону України «Про транспорт»).

За змістом статті 110 Статуту  залізниця несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу.

ВАЖЛИВО: Відповідно до вимог ст.117 Статуту залізниць України відправник або одержувач має право вважати вантаж втраченим і відшкодування за втрату, якщо вантаж не було видано одержувачу на його вимогу протягом 30 діб з моменту закінчення терміну доставки.

Разом з тим, у статті 111 Статуту наведено перелік обставин, наявність яких звільняє залізницю від відповідальності за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу. Відповідно до статті 113 Статуту залізниця може бути звільнена від відповідальності, якщо вона доведе й інші обставини, що свідчать про відсутність її вини.

Виходячи зі змісту статті 909 ЦК, статті 307 ГК і статті 6 Статуту, залізнична накладна є обов’язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу. У випадку, коли у залізничній накладній зазначено залізницю призначення вантажу, ця залізниця є учасником договору перевезення вантажу і, відповідно, є перевізником.

Статтею 131 Статуту передбачено, що претензії, які виникли з приводу перевезення вантажів, заявляються залізниці призначення вантажу.

Треба також вказати, що відповідно до ч. 1 п. 5 оглядового листа Вищого господарського суду України від 29.11.2007 р. N 01-8/917 «Про деякі питання судової практики застосування Статуту залізниць України, інших норм транспортного законодавства» права звернення  до  залізниці  з  претензією  або  і  з позовом,  з  підстав,  що  випливають із Статуту залізниць України   або  договору  перевезення  вантажу,   то пункт  130 Статуту  залізниць  України  таке  право надає сторонам у договорі перевезення   -   вантажовідправнику   або   вантажоодержувачу   у відповідних випадках, передбачених Статутом. Власник вантажу (якщо він не є відправником або одержувачем вантажу) не  має  права  від свого імені заявляти позов до залізниці з приводу втрати, нестачі, порчі або псування вантажу під час перевезення.

Позовні вимоги до залізниці  з  приводу  втрати,  нестачі, порчі   або   псування  вантажу  під  час  перевезення  не  можуть підтверджуватись належним        чином засвідченими копіями накладної, квитанції  про  приймання  вантажу,  багажної і вантажобагажної квитанції та комерційного акту,  оскільки оригінали цих документів є правовстановлюючими, розглядати такі позови по їх копіях, навіть належним  чином  завірених,   є   порушенням   вимог   статті   34 Господарського процесуального кодексу України (п. 7 Оглядового листа).

ВАЖЛИВО: П. 12 Оглядового листа ВГСУ передбачає, що додаткові збитки,  інфляційні втрати,  3%  річних тощо не підлягають стягненню з залізниці у разі втрати,  нестачі, псування або пошкодження вантажу з вини залізниці.  Залізниця за договором перевезення несе обмежену  матеріальну відповідальність  і  відшкодовує фактичні збитки,  що виникли з її вини під час перевезення вантажу, а саме: за втрату чи недостачу - у  розмірі  дійсної вартості втраченого вантажу чи його недостачі; за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю у  розмірі  оголошеної  вартості,  а  якщо  залізниця  доведе,  що оголошена вартість перевищує дійсну - у розмірах дійсної вартості; за  псування  і  пошкодження  - у розмірах тієї суми,  на яку було знижено його вартість. 

ВИСНОВОК: Таким чином, Верховний суд України вказав, що згідно з наведеними нормами ЦК і ГК відповідальність за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу регулюється Статутом залізниці, норми якого є спеціальними у сфері залізничних перевезень і не суперечать положенням Цивільного та Господарського кодексу України.

Залізниця, як перевізник, несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу.

Теги: відповідальність залізниці за договором перевезення вантажу, втрата вантажу, збитки, відшкодування шкоди, перевізник, транспорт, залізниця, договір перевезення вантажу, накладна, судовий захист, Адвокат Морозов

Порядок оскарження передачі нереалізованого на торгах майна стягувачу

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України роз’яснив позицію для захисту прав боржника у разі оскарження процедури передачі нереалізованого на торгах майна, в рамках виконавчого провадження, стягувачу.

У справі, рішення в якій переглядаються, суд дійшов висновку, що в разі, якщо прилюдні торги не відбулися, є правочином проведена державним виконавцем процедура звернення стягнення на будинок боржника разом із актами державного виконавця (постановою та актом) про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.

При цьому в справі, за результатами розгляду якої було постановлено ухвали від 20 серпня 2014 справа № 6-24484св14  (№ в ЄДРСРУ 40482668) та від 13 квітня 2016 року справа  № 6-34712ск15 (№ в ЄДРСРУ 57346276), ВССУ також вирішував спір про визнання недійсними актів державного виконавця такої самої правової природи, однак дійшов протилежних висновків: «за змістом статей 39, 52, 61, 62 Закону України «Про виконавче провадження» примусова реалізація майна за рішенням суду з прилюдних торгів є не правочином, а є виконанням рішення суду, тому згода органу опіки та піклування на реалізацію будинку в процесі виконання рішення суду не потрібна. Зазначена ухвала постановлена в справі за позовом про визнання недійсними та скасування акта та постанови державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу та свідоцтва про право власності».

16.11.2016 р. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-1655цс16 виходила з наступного.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України), так і інші юридичні факти (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України.

За статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

ВАЖЛИВО: З огляду на приписи статей 32, 52 Закону заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону) реалізація арештованого майна  здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. 

Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12 (№ в ЄДРСРУ 27226081)), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів.

Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин.

ВАЖЛИВО: відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.

(!!!) Разом з тим Закон допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону).

Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт.

При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 Закону).

ВАЖЛИВО: З огляду на зазначене, передбачена статтею 62 Закону процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, що є законними підставами виникнення цивільних прав та обов’язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).

Однак за своєю правовою природою таку процедуру разом з відповідними постановою та актом державного виконавця не можуть бути ототожнені з процедурою відчуження майна з прилюдних торгів тільки тому, що за результатами проведення прилюдних торгів державний виконавець також складає акт.

ВИСНОВОК: Таким чином, передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.

Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, поряд із визнанням правочину недійсним, також відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України).

Така справа не може переглядатися в порядку провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, оскільки з матеріалів справи вбачається наявність спору про цивільне право.

ВАЖЛИВО: Оскільки нерухоме майно вже було передано стягувачеві, який оформив право власності на майно, ефективним способом захисту прав боржника могло бути лише пред’явлення до суду позову  («Про визнання недійсними постанови та акта державного виконавця про передачу майна в рахунок погашення боргу») із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів.

Так, згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника.

У відповідності до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з приписами статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

В свою чергу,  в Рішенні Конституційного суду України від 01.12.2004 р. по справі № 1-10/2004 розкривається поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається  в частині  першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права",  треба розуміти як прагнення  до  користування конкретним   матеріальним   та/або   нематеріальним   благом,   як зумовлений   загальним   змістом   об'єктивного   і    прямо    не опосередкований  у  суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є  самостійним  об'єктом  судового  захисту  та  інших  засобів правової  охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і  законам України,  суспільним інтересам,  справедливості,  добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Частиною четвертою статті 55 Конституції України унормовано, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Таким чином, особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У розумінні наведених приписів спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином,  «ефективний спосіб правового захисту» – це всього лише обраний позивачем спосіб захисту, який останній вважає найефективнішим.

Окремої уваги заслуговує Аналіз Верховного суду України щодо практики застосування судами ст. 16 ЦК України і який свідчить, що ВСУ не може погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв’язку з тим, що заявник (позивач), звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється.

У таких випадках  слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Саме такий концептуальний підхід до застосування судами положень ст. 16 ЦК знайшов своє втілення в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 (№ в ЄДРСРУ 24704776) та в постанові Верховного суду України від 12 червня 2013 року в справі № 6-32цс13 (№ в ЄДРСРУ 32056429) і які, в свою чергу,  є обов’язковими для всіх органів і судів з метою приведення судової практики до єдності.

P.s.  Необхідно також вказати, що нещодавно Верховний суд України вказував: «За змістом частини дев’ятої статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» оспорювані постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, на підставі яких відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження» (Постанова ВСУ від 18.05.2016 року по справі № 6-109цс16 (№ в ЄДРСРУ 57899637).

Теги: боржник, стягувач, виконавче провадження, передачу майна в рахунок погашення боргу, передача нереалізованого на торгах майна стягувачу, акт, постанова, державний виконавець, правочин, визнання недійсними постанови та акта державного виконавця, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Особливості повернення депозитів відкритих на окупованих територіях

Адвокат Морозов (судебная защита)

16 листопада 2016 року Верховний суд України вирішуючи справи № 6-1286цс16 та 6-1655цс16 зробив дуже цікаві правові висновки стосовно повернення депозитів (вкладів) з банківських установ (ПриватБанк) розташованих в Автономній Республіці Крим.

Так, відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

ВАЖЛИВО: За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі.

Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.

З огляду за такі висновки, суд касаційної інстанції та Верховний Суд України в судових рішеннях, постановлених за результатами розгляду судових справ, зазначали про необхідність перевірки судами нижчих інстанцій у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, доводів і доказів сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов’язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні.

ВАЖЛИВО: Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.

Суд вказує, що висновки про застосування норм матеріального права можуть застосовуватися також і до подібних правовідносин, які виникли після втрати чинності Інструкцією про касові операції в банках України 2003 року, оскільки прийнята на її заміну Інструкція про ведення касових операцій банками в Україні 2011 року так само регулює питання щодо визначення обов’язкових ознак для документів, які підтверджують внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника.

Як зазначалось вище, предметом судового розгляду було стягнення з банку  суми вкладу (депозиту) та інших виплат, а в противагу цьому представник банківської установи стверджував, що банк має обґрунтовані сумніви як щодо самого факту укладення і дійсності договорів, так і щодо розмірів вкладів, належних до видачі.

ВАЖЛИВО: Суд вказав, що загальновідомим є факт окупації з 20 лютого 2014 року Російською Федерацією частини території України, а саме  Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.

З приводу цього банк зазначив, що останній втратив свої активи на цій території, не має доступу до свого майна, призначеного для діяльності банківської установи на території Автономної Республіки Крим, а також не має доступу до створених у відповідних відділеннях банку на цій території документів – договорів з клієнтами на паперових носіях, платіжних документів, документів каси тощо.

З огляду на це банк вказав, що у нього відсутня будь-яка інформація стосовно договорів, укладених позивачем в Автономній республіці Крим  чи платежів, здійснених за цими договорами.

Таким чином банк піддавав сумніву як факт укладення договорів, так і внесення позивачем грошових коштів як вкладів у заявлених сумах, справжність наданих квитанцій, дійсність підписів представника банку на договорах, дійсність проставлених на квитанціях штампів, а тому просив суд з огляду на положення статті 10 ЦПК України сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, зокрема призначити експертизу для перевірки наведених сумнівів.

Суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, цих заперечень не перевірив і в достатньому обсязі не виконав процесуального обов’язку зі сприяння відповідачу в усебічному і повному з’ясуванню обставин справи з огляду на їх особливість – необхідність доказування обставин і фактів, що мали місце на тій території України, яка на час розгляду спору судом окупована Російською Федерацією і не контролюється українською владою.

З урахуванням зазначеного Верховний суд зазначив, що факт укладання депозитного договору та внесення готівки позивачем судами  встановлено на підставі наданих позивачем копій документів, без їх перевірки на предмет належності та допустимості як доказів з огляду на обов’язкові реквізити, передбачені профільними нормативними актами Національного банку України для документів, що підтверджують приймання банком готівки.

Тобто, у судових рішеннях попередніх інстанцій не відображено результатів оцінки  наданих позивачем копій документів (стаття 212 ЦПК України), а отже неможливо встановити додержання письмової форми договорів банківського вкладу згідно з вимогами статті 1059 ЦК України та сум, які дійсно внесено в банк. 

Крім того, суд вказав, що відповідно до положень частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України  від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами.

Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93).

При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні.

Крім того, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, так само слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності.

Наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов’язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних за статтею 625 ЦК України не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та в отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов’язання за рахунок іншої.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, Клієнт має цілком законні підстави звертатися з позовною заявою до Банківської установи стосовно компенсації за знецінення коштів внаслідок інфляції  (ст. 625 ЦК України).

Викладені обставини, стосовно стягнення інфляційних витрат, цілком узгоджуються із судовою практикою, зокрема Правовим висновком  зробленим Верховним судом України при розгляді справи № 6-352цс16 від 06 квітня 2016 року (№ в ЄДРСРУ 57035431).

Треба також пам’ятати, що 28 вересня 2016 року Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1699цс16 (№ в ЄДРСРУ 61784699) підтвердив правову позицію висловлену  у постанові Верховного суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16 (№ в ЄДРСРУ 57678639).

Суть її полягає в тому, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Окремо необхідно наголосити, що раніше Верховний суд України, який розглядаючи справу № 6-2861цс15 (№ в ЄДРСРУ 56309772) сформулював відповідну Правову позицію в Постанові від 02 березня 2016 року, якою відповів на питання відносно продовження нараховування процентів за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії депозитного договору.

Зокрема Верховний суд України зазначив наступне: «Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом».

Тобто в разі неналежного виконання договору банківського вкладу (депозиту), а саме за безпідставністю його неповернення та/або затримки в повернені, Банк повинен нараховувати та виплатити Клієнту проценти у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу, а Клієнт (вкладник), для найефективнішого вирішення цієї справи, користуючись своїми процесуальними правами за допомогою суду та/або адвоката,  повинен витребувати відповідні документи, які встановлюють розмір процентів за вкладом на вимогу у відповідної банківської установи.

P.s. І на останок – практика Європейського суду з прав людини:  «Суд зазначає, що на підставі статті 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди.

Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки.

Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом. (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини, [ВП], № 13279/05, § 56, 20 жовтня2011 року)».

ВИСНОВКИ:

1. Верховний суд України вказав, що факт окупації з 20 лютого 2014 року Російською Федерацією частини території України, а саме  Автономної Республіки Крим та м. Севастополя є загальновідомим;
2. У ПриватБанка відсутня будь-яка інформація стосовно договорів (кредитних, депозитних) укладених клієнтами в Автономній республіці Крим чи платежів, здійснених за цими договорами;
3. Банківській вклад (депозит), відкритий в Автономній Республіці Крим, можливо стягнути (читай – повернути) лише за умови дослідження в судовому засіданні оригіналів документів (договорів, чеків, квитанцій, ордерів, тощо) з «можливим» проведенням відповідних почеркознавчих експертиз на предмет їх відповідності.
4. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93);
5. Сума трьох процентів річних (ч. 1 ст. 625 ЦК України) повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні.

Теги: Банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, проценти, індекс інфляції, повернення депозиту, невидача депозиту, обмеження, національний банк України, судебная практика, Верховний суд України, юрист, Адвокат Морозов