Боргова розписка … не завжди договір позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: підтвердження отримання грошових коштів не свідчить про існування між сторонами саме боргового зобов`язання…

13 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/3591/21, провадження № 61-7591св23 (ЄДРСРУ № 113454646)  та від 30 серпня 2023 року у справі № 201/15760/16-ц, провадження № 61-5076св23 (ЄДРСРУ № 113156381) досліджував питання щодо особливостей стягнення заборгованості за борговими розписками.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Верховний Суд у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц (провадження № 61-20376св18), вирішуючи подібний спір, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що зі змісту дослідженої судами розписки не вбачалося отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме у борг й не встановлено обов`язку відповідача повернути грошові кошти позивачу.

Верховний Суд також зазначає, що саме сторони правочину несуть відповідальність за належне оформлення договірних правовідносин, зрозумілого змісту правочину. У разі різночитання вони не позбавлені права звернутися до суду з вимогою про тлумачення правочину відповідно до положень статті 213 ЦК України. Суд з власної ініціативи вирішувати вказане правове питання не може (частина друга статті 213 ЦК України, частина перша статті 13 ЦПК України).

Таким чином в даному спорі перевірка справжньої правової природи правочину (боргової розписки) не дала суду підстав вважати цю розписку договором позики, з чим Верховний Суд погоджується. 

ВИСНОВОК: Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, повинна містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням його повернення і дати отримання/повернення  коштів.

 

Матеріал по темі: «Стягнення коштів за борговою розпискою, яка не підписана позичальником»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Зменшення судом розміру штрафних санкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зменшення судом розміру пені та штрафу у порядку приписів  статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України

11 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/486/22 (ЄДРСРУ № 112117824) досліджував питання щодо зменшення розміру пені та штрафу у порядку приписів  статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Відповідно до статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

(!!!) При цьому Суд зазначає, що ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності (подібний висновок міститься у пункті 67 постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №922/266/20).

За змістом наведених норм, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеня виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо. Питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує у відповідності до статті 86 ГПК України за наслідками аналізу, оцінки та дослідженню конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з`ясованих ним обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення зазначеної дії.

Подібний за змістом висновок щодо застосування норм права, а саме статті 551 ЦК України та 233 ГК України, неодноразово послідовно викладався Верховним Судом.

Визначення конкретного розміру зменшення штрафних санкцій належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обстави справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

Крім того, Верховний Суд також зауважує, що застосоване у частині третій статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи. Такі ж правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №916/2259/18, від 24.02.2020 у справі №917/686/19, від 26.02.2020 у справі №922/1608/19, від 15.04.2020 у справі №922/1607/19 та від 04.10.2021 у справі №922/3436/20.

Так у постанові від 19.02.2020 у справі №910/1199/19 Верховний Суд, зокрема відзначив, що, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 ЦК України, статтею 233 ГК України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обстави справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

Разом з цим суд повинен враховувати, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 №7-рп/2013. Подібні висновки містяться і у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19.

Верховний Суд також зауважує, що чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій. Відповідно, таке питання вирішується господарським судом згідно зі статтею 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (постанови Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 923/536/18; від 10.04.2019 у справі № 905/1005/18; від 06.09.2019 у справі у справі № 914/2252/18; від 30.09.2019 у справі №905/1742/18; від 14.07.2021 у справі № 916/878/20 та інші).

ВИСНОВОК: Таким чином, зменшення заявлених штрафних санкцій, які нараховуються за неналежне виконання стороною свої зобов`язань, кореспондується із обов`язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно зі статтею 74 ГПК України, статтею 233 ГК України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів.

 

Матеріал по темі: «Зменшення судом розміру пені та штрафу за господарськими зобов’язаннями»

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Обов`язок Держпраці повідомляти работодавця про розгляд його справи про накладення штрафу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки неповідомлення Держпрацею суб`єкта господарювання про розгляд його справи

До прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 21.08.2019 року №823 «Про порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю», п.п.3, 6, 7 було передбачено, що уповноважена посадова особа не пізніше ніж через 10 днів з дати складення акта приймає рішення щодо розгляду справи про накладення штрафу.

Про розгляд справи уповноважені посадові особи письмово повідомляють суб`єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п`ять днів до дати розгляду рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в уповноваженої посадової особи, що надіслала таке повідомлення, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.

Справа розглядається за участю представника суб`єкта господарювання або роботодавця, щодо якого її порушено. Справу може бути розглянуто без участі такого представника у разі, коли його поінформовано відповідно до пункту 6 цього Порядку і від нього не надійшло обґрунтоване клопотання про відкладення її розгляду.

Втім, Порядком №823, який втратив чинність 14.09.2021 року, пункти 5-8 Порядку №509 з вимогами про необхідність повідомлення суб`єкта господарювання про дату, час та місце розгляду справи про накладення штрафу були виключені.

Верховний Суд вже вирішував правове питання чи означає скасування обов`язку уповноваженої посадової особи повідомляти суб`єкту господарювання про розгляд його справи про накладення штрафу, також і скасування права останнього на участь у процесі прийняття рішення про притягнення його до відповідальності.

Так, у постанові Верховного Суду від 16.09.2021 року у справі №420/9061/20 сформовано такі висновки:

«У ст.3 Закону України «Про основні засади здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» серед основних принципів здійснення державного нагляду міститься принцип відкритості та прозорості.

Критерій урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення випливає з принципу гласності прийняття рішень. Право бути вислуханим є одним із фундаментальних принципів справедливої процедури й означає забезпечення особі можливості надавати адміністративному органу факти й аргументи у справі. Право бути вислуханим має бути забезпечене, насамперед, у справах, де передбачається прийняття "несприятливих" адміністративних актів, тобто таких, які негативно впливають на права, свободи та законні інтереси відповідної особи. Головне управління Держпраці у відповідній області як будь-який інший орган державної влади повинно застосовувати цей критерій у процесі прийняття рішення, особливо у тому разі, коли воно матиме несприятливі наслідки для особи.

Верховний Суд у постанові від 12.06.2019 року у справі №813/3415/18, досліджуючи питання обов`язку державного органу повідомляти особу, яка притягується до відповідальності, про час та місце розгляду справи, а також правові наслідки неповідомлення, зробив висновок про те, що санкції за порушення законодавства про працю та зайнятість населення співмірні з покараннями за злочини.

При цьому, слід наголосити, що вказані санкції є фінансовою відповідальністю (за висновком Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 22.12.2020 року у справі №260/1743/19), а не кримінальною».

Між тим, Верховним Судом у постанові від 04.05.2022 року у справі №300/3288/20 (ЄДРСРУ №104177782) вказано, що особі, до якої застосовуються такі суттєві розміри штрафу в якості відповідальності за порушення законодавства про працю, повинно бути забезпечено право завчасно знати про час та місце розгляду справи. Це право є гарантією реалізації інших прав - на участь в засіданні, висловлення заперечень, надання доказів, правовий захист тощо.

Відсутність аналізу суб`єктом владних повноважень всіх обставин у сукупності та прийняття рішення без врахування позиції особи, яка притягується до відповідальності і якій не було належним чином надано право бути заслуханою державним органом влади, свідчить про недотримання відповідачем критерію обґрунтованості рішення, передбаченого п.3 ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Верховний Суд також зазначив, що виключення п.п.6, 7 Порядку №509 з вимогами про необхідність повідомлення суб`єкта господарювання про дату, час та місце розгляду справи про накладення штрафу не може нівелювати право особи на участь у процесі прийняття рішення про притягнення її до відповідальності.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду викладеній у постановах від 31.01.2019 року у справі №809/799/17 та від 17.03.2021 року у справі №500/2878/18, згідно з якою: «в такому випадку суд не повинен вдаватися до оцінки виявлених порушень з приводу оформлення трудових відносин з найманими працівниками, тривалості робочого часу, оплати праці щодо інших працівників позивача, які не звертались до відповідача з відповідними зверненнями щодо порушення їх прав».

ВИСНОВОК: Неповідомлення Держпрацею суб`єкта господарювання про розгляд його справи є самостійною підставою для скасування постанови про накладення штрафу.

 

Матеріал по темі: «Перевірки Держпраці на підставі Закону №877-V»

 

 

Теги: держпраця, штраф, гоструд, трудова угода, ЦПД, цивільно правовий договір, різниця між ЦПД та ТУ, оскарження, припис, постанова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Перевірки Держпраці на підставі Закону №877-V

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання Держпрацею однієї з підстав для проведення перевірки Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності"

Використання Держпрацею однієї з підстав для проведення позапланового заходу, окрім Порядку №823, Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" від 05.04.2007 №877-V, в більшості випадків судом оцінюються критично без документальних доказів існування хоча б однієї з підстав визначених у статті 6 Закону №877-V .

Так, відповідно до статті 6 Закону №877-V підставами для здійснення позапланових заходів є:

- подання суб`єктом господарювання письмової заяви до відповідного органу державного нагляду (контролю) про здійснення заходу державного нагляду (контролю) за його бажанням;

- виявлення та підтвердження недостовірності даних, заявлених суб`єктом господарювання у документі обов`язкової звітності, крім випадків, коли суб`єкт господарювання протягом місяця з дня первинного подання повторно подав такий документ з уточненими достовірними даними або якщо недостовірність даних є результатом очевидної описки чи арифметичної помилки, яка не впливає на зміст поданої звітності. У разі виявлення органом державного нагляду (контролю) помилки у документі обов`язкової звітності він упродовж десяти робочих днів зобов`язаний повідомити суб`єкта господарювання про необхідність її виправлення у строк до п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення. Невиправлення помилки у встановлений строк є підставою для проведення позапланового заходу;

- перевірка виконання суб`єктом господарювання приписів, розпоряджень або інших розпорядчих документів щодо усунення порушень вимог законодавства, виданих за результатами проведення попереднього заходу органом державного нагляду (контролю);

- звернення фізичної особи (фізичних осіб) про порушення, що спричинило шкоду її (їхнім) правам, законним інтересам, життю чи здоров`ю, навколишньому природному середовищу чи безпеці держави, з додаванням документів чи їх копій, що підтверджують такі порушення (за наявності). Позаплановий захід у такому разі здійснюється територіальним органом державного нагляду (контролю) за наявністю погодження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у відповідній сфері державного нагляду (контролю), або відповідного державного колегіального органу. У такому разі перед початком здійснення позапланового заходу державного нагляду (контролю) посадові особи територіального органу державного нагляду (контролю) зобов`язані пред`явити керівнику чи уповноваженій особі суб`єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу, фізичній особі - підприємцю або уповноваженій ним особі, крім документів, передбачених цим Законом, додатково копію погодження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у відповідній сфері державного нагляду (контролю), або відповідного державного колегіального органу на проведення такої перевірки. Суб`єкти господарювання мають право не допускати посадових осіб територіального органу державного нагляду (контролю) до здійснення заходів державного нагляду (контролю), якщо вони не пред`явили документи, передбачені цим абзацом;

- неподання суб`єктом господарювання документів обов`язкової звітності за два звітні періоди підряд без поважних причин або без надання письмових пояснень про причини, що перешкоджали поданню таких документів;

- доручення Прем`єр-міністра України про перевірку суб`єктів господарювання у відповідній сфері у зв`язку з виявленими системними порушеннями та/або настанням події, що має значний негативний вплив на права, законні інтереси, життя та здоров`я людини, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

- настання аварії, смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, що було пов`язано з діяльністю суб`єкта господарювання;

- звернення посадових осіб органів місцевого самоврядування про порушення суб`єктом господарювання вимог законодавства у випадках, коли право на подання такого звернення передбачено законом.

Слід вказати, що постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 823 "Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю" затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, який визначає процедуру здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю (далі - об`єкт відвідування) (далі - Порядок № 823).

Однак, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.04.2021 року визнано протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року №823 «Про порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю», як залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №640/17424/19 від 14.09.2019 року.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.04.2021 року у справі №640/17424/19 набрало законної сили - 14.09.2021 року.

Згідно частини 2 статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Таким чином, постанова Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року №823 втратила чинність 14.09.2021 року з моменту набрання законної сили постанови Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №640/17424/19.

ВИСНОВОК: Починаючи з 14.09.2021 відсутні правові підстави для проведення інспекційних відвідувань у зв`язку з втратою чинності порядком, яким передбачались такі заходи.

 

Матеріал по темі: «Відновлено перевірки Держпраці з 19 липня 2022 р.»

 

Теги: держпраця, штраф, гоструд, трудова угода, ЦПД, цивільно правовий договір, різниця між ЦПД та ТУ, оскарження, припис, постанова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відновлено перевірки Держпраці з 19 липня 2022 р.

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

З  19 липня 2022 р.  Верховна Рада України відновила проведення перевірок інспекторами Держпраці

19 липня 2022 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин». Цим Законом внесені зміни до Кодексу законів про працю України, Законів України «Про оплату праці», «Про відпустки» та «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Зокрема, внесені зміни передбачають, що у період дії воєнного стану інспектори праці можуть здійснювати інспектування роботодавців з питань:

·   додержання вимог Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»;

·       законності припинення трудових договорів;

·       виявлення неоформлених трудових відносин.

Окрім того, слід звернути увагу на основні зміни встановлені Законом:

1) встановити, що на час оголошення воєнного або надзвичайного стану усі повідомлення та документи з питань трудових відносин, накази (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу можуть здійснюватися та вестися в електронній формі з використанням технічних засобів електронних комунікацій або шляхом відправлення електронних носіїв, на яких записано цей документ, відповідно до законодавства у сфері електронного документообігу;

2) передбачити порядок припинення трудового договору з працівником або фізичною особою, яка використовує найману працю у разі їх смерті, визнання судом безвісно відсутніми або оголошення померлими;

3) ввести додаткову підставу для розірвання трудового договору – відсутність працівника на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці;

4) запровадити додаткову підставу для звільнення працівника – неможливість забезпечувати працівникові умови праці, внаслідок того, що необхідні для виконання роботи зазначеним працівником виробничі, організаційні, технічні потужності, засоби виробництва або майно власника або уповноваженого ним органу знищені в результаті бойових дій, а також ввести особливу процедуру вивільнення таких працівників;

5) залишити за учасниками бойових дій, постраждалими учасниками Революції Гідності, особами з інвалідністю внаслідок війни право на щорічну додаткову відпустку тривалістю 14 днів;

6) відшкодувати працівникам та роботодавцям пов’язаних з трудовими відносинами грошових сум, втрачених внаслідок збройної агресії за окремим механізмом;

7) дозволити здійснювати позапланові заходи державного контролю за додержанням законодавства про працю в період воєнного стану;

8) встановити строк, коли має бути виплачена заробітна плата за час відпустки, а саме не пізніше останнього дня, що передує дню початку відпустки;

9) конкретизувати порядок регламентації робочого часу та часу відпочинку у період дії воєнного часу, зокрема, відносно категорій працівників, яким може бути збільшено тривалість роботи впродовж тижня, уточнити порядок надання щорічної основної відпустки;

10) визначити поняття сумісництва;

11) визначити особливості проходження служби державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування у період дії воєнного стану;

12) уточнити порядок вивільнення працівників, в тому числі масового вивільнення;

13) збільшити оплату праці у розмірі, збільшеному пропорційно збільшенню норми праці, на період дії воєнного стану;

14) уточнити норму про повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та умов оплати праці у період дії воєнного стану;

15) надавати протягом періоду дії воєнного стану в обов’язковому порядку працівнику, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, відпустку без збереження заробітної плати тривалістю не більше 90 календарних днів.

 

P.s. Відповідно до статті 265 Кодексу законів про працю України розмір санкції за порушення законодавства про працю (незадекларований працівник, факт підміни трудового договору цивільно-правовим/договором про стажування, виплати заробітної плати в конверті, виплати винагороди працівнику без нарахування/сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та податків, фактичного використання праці працівника повний день, при оформленні його на неповний робочий день) складає 10 мінімальних заробітних плат, що у 2022 році становить 65 000 грн.

Вчинення такого порушення повторно протягом двох років обійдеться роботодавцеві вже у 30 мінімальних зарплат за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, що складатиме 195 000 грн.

Окрім цього, необхідно звернути увагу на: «Коментар Мінекономіки» стосовно вищевказаного Закону.

 

Матеріал по темі: «Перевірка Держпраці – подвійна відповідальність ФОП»

 

Теги: держпраця, штраф, гоструд, трудова угода, ЦПД, цивільно правовий договір, різниця між ЦПД та ТУ, оскарження, припис, постанова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Зберігання пального для власних потреб: чи потрібна ліцензія?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: «Чи потрібна ліцензія на право зберігання пального для власних потреб»?

Основні засади державної політики щодо регулювання виробництва, експорту, імпорту, оптової і роздрібної торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим та зерновим дистилятом, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, дистилятом виноградним спиртовим, спиртом-сирцем плодовим, біоетанолом, алкогольними напоями, тютюновими виробами, рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, та пальним, забезпечення їх високої якості та захисту здоров`я громадян, а також посилення боротьби з незаконним виробництвом та обігом алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального на території України визначені Законом України №481/95-ВР.

Відповідно до ч.1 ст. 15 Закону України №481/95-ВР оптова торгівля пальним та зберігання пального здійснюються суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) всіх форм власності за наявності ліцензії.

Ліцензія видається за заявою суб`єкта господарювання, до якої додається документ, що підтверджує внесення річної плати за ліцензію (ч.31 ст.15 Закону України №481/95-ВР).

Наведеною статтею також встановлена річна плата за ліцензії на право зберігання пального у розмірі 780 гривень.

Згідно з ч. ч. 8-10 ст. 15 Закону України №481/95-ВР суб`єкти господарювання (у тому числі іноземні суб`єкти господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) отримують ліцензії на право оптової торгівлі пальним та зберігання пального на кожне місце оптової торгівлі пальним або кожне місце зберігання пального відповідно, а за відсутності місць оптової торгівлі пальним - одну ліцензію на право оптової торгівлі пальним за місцезнаходженням суб`єкта господарювання (у тому числі іноземного суб`єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) або місцезнаходженням постійного представництва. Ліцензії на право оптової торгівлі пальним видаються терміном на п`ять років органом виконавчої влади, уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального терміном на п`ять років.

Згідно ч.16 ст.15 Закону України №481/95-ВР суб`єкт господарювання (у тому числі іноземний суб`єкт господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) має право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Частиною 19 ст.15 Закону України №481/95-ВР зазначено, що ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

- підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевого бюджету;

- підприємствами, установами та організаціями системи державного резерву;

- суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто- та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Суб`єкти господарювання, які здійснюють роздрібну, оптову торгівлю пальним або зберігання пального виключно у споживчій тарі до 5 літрів, ліцензію на роздрібну або оптову торгівлю пальним або ліцензію на зберігання пального не отримують (ч.21 ст.15 Закону України №481/95-ВР).

Частиною 37 ст.15 Закону України №481/95-ВР визначено перелік документів, необхідних для отримання ліцензії на право оптової або роздрібної торгівлі пальним або на право зберігання пального:

- документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об`єкта в експлуатацію, будь-якого цільового призначення;

- акт вводу в експлуатацію об`єкта або акт готовності об`єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об`єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об`єктів у місці оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, необхідних для оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального;

- дозвіл на початок виконання робіт підвищеної небезпеки та початок експлуатації (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

ВАЖЛИВО: З вказаних вище положень законодавства випливає висновок, що отримувати ліцензію на право зберігання пального суб`єкт господарювання повинен тільки для стаціонарних цистерн/ємностей.

Зазначене вбачається як з визначення термінів «місце зберігання пального», «зберігання пального», так і з переліку документів, які слід надати для отримання ліцензії на право зберігання пального, адже надати такий перелік документів для пересувних ємностей та транспортних засобів неможливо, оскільки останні не є нерухомим майном та не мають чіткої прив`язки до місця (території).

Відповідно до підпункту 14.1.6. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України акцизний склад - це:

а) спеціально обладнані приміщення на обмеженій території (далі - приміщення), розташовані на митній території України, де під контролем постійних представників контролюючого органу розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, пакування, фасування, зберігання, одержання чи видачі, а також реалізації спирту етилового, горілки та лікеро-горілчаних виробів;

б) приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом:

а) приміщення відокремлених підрозділів розпорядника акцизного складу, які використовуються ним виключно для пакування, фасування, зберігання, одержання чи видачі маркованих марками акцизного податку горілки та лікеро-горілчаних виробів, відвантажених з акцизного складу, а також для здійснення оптової та/або роздрібної торгівлі відповідно до отриманої розпорядником акцизного складу ліцензії;

б) приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб`єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) - власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам.

в) приміщення або територія незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб`єкт господарювання - платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

г) паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або обладнанні чи пристрої;

ґ) приміщення або територія, у тому числі платника податку, де зберігається або реалізується виключно пальне у споживчій тарі ємністю до 5 літрів включно, отримане від виробника або особи, яка здійснила його розлив у таку тару.

31 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 540/4291/20 (адміністративне провадження № К/9901/34873/21 звернув увагу, що у зв’язку з тим, що зазначений Закон не дає чіткого розуміння, які саме місця слід вважати місцями зберігання пального, на кожне з яких суб’єкт господарювання зобов’язаний отримати ліцензію, то для вирішення спірного у цій справі питання потрібно враховувати норми ПК України, які містять визначення понять, пов’язаних з обігом пального, зокрема й місцями його зберігання.

Системний аналіз норм ПК України та Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального» у їх взаємозв’язку дають підстави для формулювання такого правового висновку.

Зберігання пального нерозривно пов’язане з наявністю в суб’єкта господарювання споруд та/або обладнання, та/або ємностей, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування (місця зберігання пального).

Наявність у суб’єкта господарювання обов’язку з отримання ліцензії на право здійснення діяльності зі зберігання пального, яка опосередковується придбанням та використанням суб’єктом господарювання пального для задоволення своїх власних виробничих потреб при провадженні його господарської діяльності (не пов’язаної з метою отримання доходу від зберігання пального як виду економічної діяльності), залежить саме від наявності в суб’єкта господарювання місця зберігання пального, яке за своїми ознаками (характеристиками) відповідає визначенню понять «акцизний склад» та/або «акцизний склад пересувний», незалежно від того, чи зареєстрований такий суб’єкт платником акцизного податку, розпорядником акцизного складу, та/або наявності підстав для реєстрації такого місця, як акцизний склад.

Відповідно, у разі, якщо наявне в суб’єкта господарювання місце зберігання пального відповідає ознакам, які ПК України встановлює як виняток із визначення понять «акцизний склад» та/або «акцизний склад пересувний», такий суб’єкт не має обов’язку отримувати ліцензію на право зберігання пального в такому місці.

Для оцінки наявності в діях суб’єкта господарювання складу правопорушення у вигляді здійснення діяльності зі зберігання пального без отримання відповідної ліцензії з’ясуванню підлягають:

• місце та спосіб його зберігання;
• мета придбання;
• технічні характеристики використаних для цього споруд (обладнання, ємностей);
• обсяги споживання;
• закупівлі та обставини використання пального.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного, зберігання пального в транспортних засобів/технічному обладнанні/пристроях (пересувних цистернах) не потребує отримання ліцензії на право зберігання пального.

 

Матеріал по темі: «Тимчасове обмеження у праві виїзду керівника юрособи за межі України»

 

 

Теги: ліцензія, зберігання пального, ліцензія на пальне, для власних потреб, штраф, 500000, оскарження ППР, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов