Розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги: цесія та факторинг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу

03 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1410/19 (ЄДРСРУ №89625064) серед іншого проводив розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Так, відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Статтею 1077 ЦК України визначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Отже, за змістом статей 512, 1077 ЦК України розмежовано правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до підпункту 14.1.255 Податкового кодексу України відступлення права вимоги - операція з переуступки кредитором прав вимоги третьої особи новому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу кредитору або без такої компенсації.

Верховним Судом України у постановах від 10 лютого 2016 року у справі №910/6098/14 та від 15 квітня 2015 року у справі №910/6098/14 зазначалося про те, що заміна кредитора здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом, тобто сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Виходячи з природи оспорюваного договору, внаслідок укладення договору відступлення права вимоги відбувається лише заміна кредитора у зобов`язанні, а саме зобов`язання продовжувало існувати.

Уступка права вимоги стосується виключно заміни сторони (кредитора) у зобов`язанні, не впливає на зміст самого зобов`язання і заміна сторони у зобов`язанні жодним чином не порушує права та інтереси боржника. При цьому наведеними нормами цивільного законодавства не встановлено вимог щодо платності відступлення права вимоги, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого попередній кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов`язується або не зобов`язується їх оплатити.

При цьому висновок Верховного Суду України зафіксований у постанові від 01 квітня 2015 року по справі №3-30гс15, де вказано, що зміст зобов`язання (обсяг прав та обов`язків сторін) внаслідок зміни кредитора у зобов`язанні залишається незмінним. Відтак, до нового кредитора переходять всі права первісного кредитора, але обсяг цих прав та умови визначаються саме на момент переходу цих прав до нового кредитора. Тобто законодавцем передбачено право відступлення тільки дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу цих прав.

ВАЖЛИВО: Сферою застосування факторингу є коло підприємницьких відносин, а також спрямованість договору факторингу на усунення недостатності оборотних коштів.

Договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга відповідно до договору факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Аналіз положень статей 512-518 ЦК України дає підстави для висновку щодо суб`єктного складу правочинів із відступлення права вимоги, а відповідно до статті 2 ЦК України учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.

Водночас, за змістом частини 1 статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у договорі факторингу беруть участь три сторони: клієнт, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина 2 статті 1079 ЦК України), фактор, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина 3 статті 1079 ЦК України), та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

Статтею 350 ГК України визначено, що фактором може бути лише банк. Однак, пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, передбачено, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах 1, 2 статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо згідно із законом надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

(!!!) Отже, фактор для надання фінансової послуги має бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

За предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлено право як грошової, так і негрошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, в яких заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути тільки право грошової вимоги (як тієї, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

У разі цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватися по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у виді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносин факторингу немає, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина 3 статті 656 ЦК України).

Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16, а також узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у постановах від 14.02.2018 року у справі №756/668/15-ц , від 31.10.2018 року у справі №465/646/11, від 04.09.2019 року у справі №906/1174/18, Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 11.10.2019 у справі №910/13731/18, від 19.11.2019 у справі №924/1017/18, від 11.12.2019 у справі №127/8772/17-ц, від 19.02.2020 року у справі №639/4836/17 , від 27 травня 2020 року у справі № 263/11786/17.

ВИСНОВОК: Факторинг є правочином, який  характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Разом з цим, як зазначено у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду,   правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги.

Матеріал по темі: «Відступлення права вимоги: цесія або факторинг»

ТЕГИ: правочин, факторинг, уступка право вимоги, цесія, фінансування, оподаткування, фіскальні органи, бухгалтерський облік, судова практика, Адвокат Морозов, позичальник, фактор, клієнт

Відступлення права вимоги: цесія або факторинг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмінність договору цесії від договору факторингу: судова практика Верховного суду

16 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/144/17 (ЄДРСРУ №81266214) в черговий раз досліджував питання щодо відмінностей договору цесії від договору факторингу.

Суд вказує, що відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з частинами 1, 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до частини 1 статті 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 та статті 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Відповідно до статті 350 Господарського кодексу України банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Згідно зі статтею 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 352 від 06.02.2014 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Отже, аналіз статей 512, 1077 Цивільного кодексу України свідчить про те, що цивільне право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу.

(!!!) Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб'єктним складом правочинів, за метою їх укладення.

Щодо розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, такі не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу згідно зі статтею 1078 Цивільного кодексу України може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги).

При розмежуванні зазначених договорів за формою їх вчинення слід враховувати, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг згідно з пунктом 3 частини 1 статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Відмінність зазначених договорів за суб'єктним складом полягає в тому, що відповідно до статей 2, 512 - 518 Цивільного кодексу України за договором відступлення права вимоги учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Аналіз частини 1 статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України, частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" свідчить про те, що суб'єктний склад договору факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частини 2 статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частини 3 статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення слід враховувати, що згідно з пунктом 5 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У розумінні пункту 11 частини 1 статті 4 цього Закону факторинг є фінансовою послугою.

Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

ВАЖЛИВО: Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина 3 статті 656 Цивільного кодексу України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16.

Врахувавши викладене, зокрема зазначену правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 вбачається, що характерними ознаками договору факторингу є те, що:

- йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором);

- його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);

- метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;

- відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;

- вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".   

Правочин, який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги (цесії).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року по справі № 591/4552/17, провадження № 61-46099св18, від 27 березня 2019 року по справі № 755/5751/17, провадження № 61-34730св18,  від 20 лютого 2019 року по справі № 128/639/17, провадження № 61-45112св18 та ін.

P.s. Необхідно також звернути увагу окрему думку судді Данішевської В.І. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) в якій вказано, що «…за змістом чинного законодавства договір факторингу є складним договором, який обов'язково поєднує у собі, по-перше, елементи договору позики або кредитного договору, по-друге - елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Договір, який не поєднує елементів договорів, зазначених вище, зокрема якщо відсутні елементи договору позики або кредитного договору (як у цій справі), не є договором факторингу у розумінні чинного законодавства.

Звідси випливає, що для укладення договорів, подібних до спірного договору, покупець права вимоги не повинен обов'язково мати статус фінансової установи»

та

окрему думку судді Рогач Л.І.: «Водночас статтею 512 ЦК України визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

При цьому відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Відступлення права за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Цей договір може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання  замість отриманого права вимоги. У такому випадку на відносини цесії поширюється положення про договір купівлі-продажу, оскільки статтею 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога немає особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом».

Матеріал по темі: «Договір факторингу та уступки (цесії): відмінність та оподаткування»

ТЕГИ: правочин, факторинг, уступка право вимоги, цесія, фінансування, оподаткування, фіскальні органи, бухгалтерський облік, судова практика, Адвокат Морозов, позичальник, фактор, клієнт,

Окремий недолік податкової накладної, як доказ ДПІ.

   Позиція захисту: Як зазначено в Ухвалі Вищого Адміністративного Суду України від 06.10.2014 року у справі №  К/800/66564/13: «Відповідно до п. 16 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 21.12.2010 № 969, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.12.2010 за № 1401/18696, всі складені примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати постачання товарів/послуг, та скріплюються печаткою такого платника податку – продавця. Податкова накладна не підписується покупцем товарів/послуг і не скріплюється його печаткою.

Отже, підписання первинних документів уповноваженою особою на підтвердження фактичного здійснення операції надає документу юридичну силу, робить його дійсним та, відповідно, є підставою для виникнення відповідних податкових наслідків за фактично здійсненою господарською операцією».

Разом з тим, Постанова Вищого Адміністративного Суду України від 24.10.2013 р. по справі  N/800/7300/13 проголошує: «Окремий недолік податкової накладної сам по собі не може бути безумовною підставою для позбавлення податкової накладної сили звітного податкового та одночасно розрахункового документа, а отже, позбавлення покупця права на формування податкового кредиту. Таким чином... тільки відсутність податкової накладної, а не окремий її недолік, безперечно позбавляє платника податків права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат».

****************************************************************

Відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів та найманих працівників у контрагента при провадженні господарської діяльності.

Адвокат Морозов Євген

  Фіскальні (податкові) органи, у своїй практиці перевірки платників податків з питань дотримання податкового законодавства, використовують ряд засобів та методів, на підставі або за допомогою яких, встановлюють порушення останніми вимог діючого законодавства.

  У цьому матеріалі пропоную розглянути найпоширеніші з них, а також відповідну судову практику, як засіб контрзаходів щодо захисту порушених або оспорваних прав платника податку.

Позиція захисту: Ухвалою Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 04.03.2014 р. по справі  N/9991/27474/12 встановлено: «Наявність або відсутність матеріально-технічної бази у контрагента господарюючого суб'єкта не є передумовою для визначення господарської компетенції останнього і не має правового значення для вирішення питання про наявність наміри сторін про реальне настання правових наслідків, обумовлених угодами, або порушення позивачем  правил оподаткування».  

   Ухвала ВАСУ від 26.06.2013 р. по справі  N/9991/71450/12 передбачає: «Укладення трудового договору не є єдиним способом притягнення фізичних осіб до вчинення необхідних дій у процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника податку на податковий кредит у залежність від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється постачання товару постачальником».

   Постанова ВАСУ від 10.01.2012 р. по справі  N/9991/81953/11 вказує: «Судами безпідставно не взято до уваги доводи Позивача про те, що він не має права витребувати у контрагента документи з метою доказування, ким саме виконувалися прийняті ним роботи, або перевіряти кількість працюючих осіб у контрагента».

****************************************************************

Акт перевірки іншого платника податків (контрагента), як основний доказ ДПІ.

Адвокат Морозов

Позиція захисту: У постанові Верховного суду України від 10.09.13 р. по справі № 21-237а13 передбачено наступне: «Загальне поняття акта перевірки наведено у пункті 3 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 22 грудня 2010 року № 984 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 12 січня 2011 року за № 34/18772), згідно з яким акт – це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності платника  податків і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства.

У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що в свою чергу відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб’єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС.

За змістом частини першої статті 13 Закону № 2939-XII дії або бездіяльність службових осіб державної контрольно-ревізійної служби можуть бути оскаржені в судовому або адміністративному порядку.

Диспозиція цієї статті передбачає оскарження дій службової особи, які пов’язані з порушенням порядку проведення перевірки (ревізії), наприклад із порушенням трудового розпорядку такою особою під час проведення ревізії; дій, які полягають у перевищенні повноважень службовою особою щодо обмеження прав у можливості ознайомлення з результатами контрольного заходу, (ревізії); дій щодо проведення ревізії без установлених законом підстав та/або з порушенням чинного законодавства тощо.

Дії службової особи щодо включення до акта певних висновків не можуть бути предметом розгляду у суді, оскільки відповідно до пункту 3 Порядку проведення інспектування державною контрольно-ревізійною службою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 року № 550 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), заперечення, зауваження до акта ревізії (за їх наявності) та висновки на них є невід’ємною частиною акта. Це свідчить про те, що дії, пов’язані з включенням до акта висновків, є обов’язковими, тоді як самі висновки такими не є.

Обов’язковою ознакою дій суб’єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб’єктів відповідних правовідносин і мають обов’язковий характер. Висновки, викладені у акті, не породжують обов’язкових юридичних наслідків. Водночас судження контролюючого органу про нікчемність окремих угод є висновками тільки контролюючого органу, зазначення яких в акті перевірки не суперечить чинному законодавству. Такі твердження акта можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта».