Відмінність договору цесії
від договору факторингу: судова практика Верховного суду
16
квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 916/144/17
(ЄДРСРУ №81266214) в черговий раз досліджував питання щодо відмінностей
договору цесії від договору факторингу.
Суд
вказує, що відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою
недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою
статті 203 Цивільного кодексу України.
Згідно
з частинами 1, 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також
інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє
правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Відповідно
до частини 1 статті 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи,
вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом
недійсним.
Відповідно
до пункту 1 частини 1 статті 512 та статті 514 Цивільного кодексу України
кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання
ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового
кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на
умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено
договором або законом.
Одним
із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під
відступлення права грошової вимоги).
Відповідно
до статті 350 Господарського кодексу України банк має право укласти договір
факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він
передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої
сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов'язується відступити банку
своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок
здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим
Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами
Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне
регулювання у сфері ринків фінансових послуг.
Згідно
зі статтею 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу
(фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор)
передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої
сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а
клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової
вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою
грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта
перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати
надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він
відступає.
Визначення
факторингу міститься у статті 49 Закону України "Про банки і банківську
діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на
виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги,
приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.
Пунктом
1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері
ринків фінансових послуг № 352 від 06.02.2014 "Про віднесення операцій з
фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження
Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня
2009 року № 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність
таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних
паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір,
з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової
вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за
договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за
користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі
шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший
спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Отже,
аналіз статей 512, 1077 Цивільного кодексу України свідчить про те, що цивільне
право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме:
договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу.
(!!!) Зазначені правочини не є аналогічними та
різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення
договорів, за суб'єктним складом правочинів, за метою їх укладення.
Щодо
розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути
відступлене право як грошової, такі не грошової (роботи, товари, послуги)
вимоги. Предметом договору факторингу згідно зі статтею 1078 Цивільного кодексу
України може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою
настав, так і майбутньої грошової вимоги).
При
розмежуванні зазначених договорів за формою їх вчинення слід враховувати, що
правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі,
що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким
передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки
факторинг згідно з пунктом 3 частини 1 статті 49 Закону України "Про банки
і банківську діяльність" є кредитною операцією, вимоги до такого договору
визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг".
Відмінність
зазначених договорів за суб'єктним складом полягає в тому, що відповідно до
статей 2, 512 - 518 Цивільного кодексу України за договором відступлення права
вимоги учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.
Аналіз
частини 1 статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського
кодексу України, частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську
діяльність", пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг"
свідчить про те, що суб'єктний склад договору факторингу має три сторони:
клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом
підприємницької діяльності (частини 2 статті 1079 Цивільного кодексу України),
фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка
відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частини 3
статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржника, тобто набувача послуг чи
товарів за первинним договором.
Щодо
розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх
укладення слід враховувати, що згідно з пунктом 5 частини 1 статті 1 Закону
України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що
здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб,
а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших
осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної
вартості фінансових активів.
У
розумінні пункту 11 частини 1 статті 4 цього Закону факторинг є фінансовою
послугою.
Отже,
метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання
такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування
(коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При
цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За
договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за
плату.
Ціна
договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання
клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись
по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги,
що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної
у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
ВАЖЛИВО: Якщо право вимоги відступається "за
номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому
випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються
загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни
кредитора у зобов'язанні (частина 3 статті 656 Цивільного кодексу України).
Договір
факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом
надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за
договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої
визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом
фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Плата
за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і
ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Аналогічна
правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від
11.09.2018 у справі № 909/968/16.
Врахувавши
викладене, зокрема зазначену правову позицію, викладену у постанові Великої
Палати Верховного Суду від 11.09.2018 вбачається, що характерними ознаками
договору факторингу є те, що:
-
йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична
особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша
фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в
тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за
первинним договором);
-
його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за
якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);
-
метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за
рахунок відступлення права вимоги до боржника;
-
відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за
плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання
клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій
сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді
різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою
(дійсною) вартістю тощо;
-
вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг".
Правочин,
який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є
правочином з відступлення права вимоги (цесії).
Аналогічна
правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів
Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року по
справі № 591/4552/17, провадження №
61-46099св18, від 27 березня 2019 року по справі №
755/5751/17, провадження № 61-34730св18, від 20 лютого 2019
року по справі № 128/639/17, провадження №
61-45112св18 та ін.
P.s.
Необхідно також звернути увагу окрему думку судді Данішевської В.І. щодо
постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №
909/968/16 (провадження № 12-97гс18) в якій вказано, що «…за змістом чинного
законодавства договір факторингу є складним договором, який обов'язково поєднує
у собі, по-перше, елементи договору позики або кредитного договору, по-друге -
елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової
вимоги.
Договір,
який не поєднує елементів договорів, зазначених вище, зокрема якщо відсутні елементи договору
позики або кредитного договору (як у цій справі), не є договором факторингу у
розумінні чинного законодавства.
Звідси
випливає, що для укладення договорів, подібних до спірного договору, покупець
права вимоги не повинен обов'язково мати статус фінансової установи»
та
окрему
думку судді Рогач Л.І.: «Водночас статтею 512 ЦК України визначено, що кредитор
у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання
ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
При
цьому відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого
старий кредитор передає свої права в обсязі і на умовах, що існували на момент
переходу цих прав новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і
зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Відступлення права за своєю суттю означає
договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору.
Цей договір може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового
кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого
права вимоги. У такому випадку на відносини цесії поширюється
положення про договір купівлі-продажу, оскільки статтею 656 ЦК України
передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо
вимога немає особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги
застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не
встановлено договором або законом».
Матеріал по темі: «Договір факторингу та
уступки (цесії): відмінність та оподаткування»
ТЕГИ:
правочин, факторинг, уступка право вимоги, цесія, фінансування, оподаткування,
фіскальні органи, бухгалтерський облік, судова практика, Адвокат Морозов,
позичальник, фактор, клієнт,
