Постанова поліції на місці вчинення правопорушення: аспект законності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Постанова про накладення адміністративного стягнення є незаконною та підлягає скасуванню з підстав того, що справа була розглянута на місці зупинки транспортного засобу, а не за місцезнаходженням органу, який уповноважив розглядати такі справи.

Так, відповідно до ст. 283 КУпАП - розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Відповідно до ст.276 КУпАП - справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення.

ВАЖЛИВО: словосполучення «на місці вчинення правопорушення» та «за місцем його вчинення» - не є тотожними та мають різне цільове спрямування.

Вказане вбачається з Рішення Конституційного суду України від 26 травня 2015 року № 5-рп\2015, в якому зазначено, що: «Аналіз положень глави 22 Кодексу в системному зв'язку з положеннями його глави 17 вказує на те, що підстав для ототожнення місця вчинення адміністративного правопорушення з місцем розгляду справи про таке правопорушення немає, а словосполучення «на місці вчинення правопорушення» і «за місцем його вчинення», які містяться у статтях 258, 276 Кодексу, мають різне цільове спрямування і різний правовий зміст. Зокрема, словосполучення «за місцем його вчинення», застосоване у положенні частини першої статті 276 Кодексу, за якою «справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення», вказує на місцезнаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення у межах його територіальної юрисдикції згідно з адміністративно-територіальним устроєм України».

Пунктом 2.3 вказаного Рішення передбачено, що у частинах першій, другій статті 258 Кодексу визначено випадки, коли протокол про вчинення адміністративного правопорушення не складається, а адміністративне стягнення накладається і стягується на місці вчинення правопорушення, якщо особа не оспорює допущеного нею порушення і адміністративного стягнення, що на неї накладається, а розмір штрафу не перевищує передбаченого у Кодексі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Перелік адміністративних правопорушень, за які адміністративні стягнення накладаються на місці їх вчинення, є вичерпним і може бути змінений лише законом. Скорочене провадження у справах про зазначені адміністративні правопорушення передбачає, зокрема, фіксацію адміністративного правопорушення і накладання адміністративного стягнення на правопорушника безпосередньо на місці його вчинення. Застосування посадовою особою процедури скороченого провадження в інших випадках, які не визначені законом, тобто розгляд справи про адміністративне правопорушення безпосередньо на місці його вчинення, а не за місцезнаходженням органу, уповноваженого законом розглядати справу про таке правопорушення, призводить до порушення процесуальних прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, закріплених у статтях 257, 268, 277, 278, 279, 280 Кодексу.

ВАЖЛИВО: За Кодексом до цього переліку належать, зокрема, такі адміністративні правопорушення: порушення вимог пожежної безпеки в лісах (стаття 77); порушення правил полювання (частина перша статті 85); порушення правил рибальства (частина третя статті 85); порушення правил щодо карантину тварин, інших ветеринарно-санітарних вимог (стаття 107); викидання сміття та інших предметів з вікон і дверей вагонів поїздів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (частина третя статті 109); викидання за борт річкового або маломірного судна сміття та інших предметів (частина третя статті 116-2); провезення ручної кладі понад установлені норми і неоплаченого багажу (стаття 134); безквитковий проїзд (стаття 135); прояв неповаги до суду (стаття 185-3). Притягнення особи до адміністративної відповідальності у вказаних випадках фактично відбувається у скороченому провадженні.

Таким чином, Конституційний Суд України у зазначеній справі дійшов висновку, що всі інші види правопорушень розгляду у скороченому провадженні не підлягають. (ВАСУ справа № К/800/37207/15 від 26 жовтня 2016 року (№ в ЄДРСРУ 62469310).

Частина третя ст. 258 КУпАП передбачає, що працівник патрульної поліції може винести постанову на місці вчинення правопорушення, тобто - на місці зупинки транспортного засобу. Проте, постанова не може бути винесена без розгляду адміністративної справи. Постанова щодо притягнення особи до відповідальності виноситься за результатами розгляду справи.

Частина третя ст. 258 КУпАП вказує на те, що працівник патрульної поліції повинен дотримуватись вимог ст. 283 КУпАП, яка зазначає, що постанова виноситься тільки за результатами розгляду справи.

Однак, зміни до ст.258 КУпАП, якими надано можливість працівникам Національної поліції не складати протоколи про адміністративні правопорушення, та Інструкція № 1395, якою урегульовано порядок оформлення адміністративних правопорушень саме у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, набрали чинності пізніше, ніж було прийняте вищевказане рішення Конституційного Суду України. Вказаним нормативним актам не надавалось тлумачення Конституційним Судом України.

Отже, приписи постанови Конституційного Суду України по справі № 1-11/2015 від 26.05.2015 року повинні застосовуватись з урахуванням законодавчих змін, що відбулися у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, внесених Законом України від 14.07.2015 року № 596-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення дорожнього руху» та вищевказаною Інструкцією.

ВАЖЛИВО: З огляду на викладене, вбачається, що нескладення протоколу про адміністративне правопорушення не є порушенням процедури розгляду справи про адміністративне правопорушення, яке утворює самостійну підставу для скасування постанови, винесеної за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення (20 грудня 2016 р. справа № 536/1417/16-а, ЄДРСРУ № 63586316).

Разом з тим, ст. 276 КУпАП вказує, що справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення, тобто - за місцезнаходженням органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення.

Крім того, відповідно до принципу 6 Рекомендації № R (91) 1 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно адміністративних санкцій, ухваленої 13 лютого 1991 року, при застосуванні адміністративних санкцій, окрім сформульованих у Резолюції (77) 31 принципів справедливої адміністративної процедури, що звичайно застосовуються до адміністративних актів, слід керуватися такими особливими принципами:

1) особа, стосовно якої розглядається можливість застосування адміністративної санкції, попередньо інформується щодо фактів, які їй ставляться в вину;

2) вона має достатньо часу для підготовки свого захисту залежно від складності справи та суворості санкцій, що можуть бути застосовані;

3) вона або її представник інформується стосовно характеру доказів у справі, зібраних проти неї;

4) вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення про санкцію;

5) адміністративний акт про застосування санкцій містить мотиви, на яких вона ґрунтується. (12.01.2017р. справа № 640/20250/16-а, ЄДРСРУ № 64003079;  13.01.2017 р. справа № 604/1117/16-а, ЄДРСРУ № 64040166; 16.01.2017 р. справа № 725/5847/16-а ЄДРСРУ № 64094623).

Більше того, приписами ст.129 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, задекларовано, що основними засадами судочинства, серед іншого, є змагальність та забезпечення доведеності вини.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України.

Враховуючи вищевказані вимоги та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

В своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст. 32 Конвенції) неодноразово наголошував, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів:(п.45 Рішення ЄСПЛ у справі «Бочаров проти України» від 17.06.2011 р., заява №21037/05;п.53 Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_3 проти України» від 15.10.2010 р., заява №38683/06; п.75 Рішення ЄСПЛ у справі «Огороднік проти України» від 05.05.2015 р., заява № 29644/10; п.52 Рішення ЄСПЛ у справі «Єрохіна проти України» від 15.02.2013 р., заява №12167/04).

Згідно п.2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №5-рп/2015 від 26.05.2015р. по справі №1-11/2015, - органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ч.2ст.6 Основного Закону України).

P.s. Нагадаю, що Вищий адміністративний суд України зробив узагальнений науково – правовий висновок стосовно правомірності винесення уповноваженими законом особами розглядати справу про адміністративне правопорушення постанов про притягнення до адміністративної відповідальності одразу після складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці вчинення правопорушення.

Суть якого полягає в тому, що винесення постанов у справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 122 КУпАП, уповноваженими на те особами одразу після складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці вчинення правопорушення є неправомірним, а розгляд справ про адміністративні правопорушення за місцем вчинення правопорушення в контексті частини першої статті 276 КУпАП необхідно розуміти як розгляд справ за місцем знаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення, юрисдикція якого поширюється на відповідну адміністративно-територіальну одиницю.

P.s.s. У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КпАП, статей 2, 3, 4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об'єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги.

У зв'язку з цим за подання позивачем або відповідачем - суб'єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає. (Постанова ВСУ від 13.12.2016 року по справі № 306/17/16-а (№ в ЄДРСРУ 63749411).

Теги: постанова про накладення адміністративного стягнення, поліція, протокол, транспортний засіб, розгляд справ про адміністративні правопорушення, місце вчинення правопорушення, судовий захист, Адвокат Морозов

Верховний суд: початок відліку строку позовної давності у справах про ДТП.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початок відліку строку позовної давності у справах про ДТП. Майнова (грошова) відповідальність страховика. Деліктне та договірне зобов’язання. Порядок дій особи постраждалої в наслідок ДТП. 

До недавнього часу вважалось, що день, коли сталося ДТП, унаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, вважається тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме з цього часу в нього виникає право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього (Правова позиція Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 309цс15).

Разом з цим Верховний суд України розглядаючи справу № 6-192цс16 постановою від 29.06.2016 р. відступив від своєї ж правової позиції викладеній у постанові ВСУ від 11 листопада 2015 року у справі № 309цс15 обґрунтувавши це наступним.

За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України).

Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, – якщо законом передбачено такий обов’язок.

Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

До сфери обов’язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV  «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV).

Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV).

Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та/або майну потерпілого.

За змістом Закону № 1961-IV (статті 9, 22–31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинно відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.

З огляду на вищенаведене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння дорожньо-транспортної пригоди за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому шкоди внаслідок ДТП особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі відповідає відповідний обов’язок боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника (в договірному зобов’язанні ним є страховик).

Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного.  Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок. Одержання потерпілим страхового відшкодування за договором не обов’язково припиняє деліктне зобов’язання, оскільки страхового відшкодування може бути недостатньо для повного покриття шкоди, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною. При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за договором: на його користь або на користь третьої особи страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення страхового відшкодування. 

Таким чином, потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав.

Вищевикладена правова позиція також відображена і у Постанові Верховного суду України від 20 січня 2016 р. по справі № 6-2808цс15 де суд дійшов до наступного висновку: «…право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є АБСОЛЮТНИМ  і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована.

У разі задоволення такого позову заподіювач шкоди не позбавлений можливості пред’явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою ним укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності».

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Окремо необхідно наголосити, що страховик несе цивільно – правову (грошову - ст. 625 ЦК України) відповідальність за заборгованість по страховим виплатам (висновок Верховного суду України при розгляді справи № 6927цс16 від 01.06.2016 р.)

Висновком вищенаведеного є те, що постраждала особа в наслідок ДТП повинна зробити:

-                     терміново повідомити про ДТП відповідний підрозділ Національної поліції   України;

-                     за наявності фото фіксуючих пристроїв сфотографувати місце ДТП, учасників пригоди, наявні документи, свідків, тощо;

-                     проінформувати учасників дорожньо - транспортної пригоди про себе, своє місце проживання, назву та місцезнаходження страховика та надати відомості про відповідні страхові поліси;

-                     записати реквізити свідків та інших учасників ДТП, а саме: реєстраційні знаки інших ТЗ, П. І. Б. водіїв, адреси проживання, контактні телефони; вжити всіх можливих заходів для встановлення і фіксації реквізитів третіх осіб, які можуть бути визнані винними у заподіянні шкоди ТЗ;

-                     вжити всіх можливих заходів з метою запобігання чи зменшення подальшої шкоди;

-                     невідкладно (не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП) письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності або у випадках, передбачених статтею 41 Закону про автоцивільну відповідальність, - МТСБУ, повідомлення про ДТП, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу.

-                     своєчасно звернутися до страховика із заявою про виплату їй страхового відшкодування у зв’язку з ДТП;

-                     у випадку письмової відмови страховика щодо виконання своїх зобов’язань звертатися до суду за захистом свого порушеного права.

Відносно початку перебігу строків позовної давності то Верховний суд чітко вказав, що право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування, а не з дня скоєння ДТП.

Теги: ДТП, транспортний засіб, цивільно – правова відповідальність, страхування, МТСБУ, страховик, потерпілий, свідок, учасник пригоди, страхове відшкодування, експертна оцінка ТЗ, позов, суд, юрист, адвокат, Морозов Євген