Апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції які не визначені в Кодексі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ухвали суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, навіть коли вони не визначені в чіткому переліку процесуального законодавства

17 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3982/23 (ЄДРСРУ № 128907721) досліджував питання щодо ухвал суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 254 ГПК учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Частина перша статті 255 ГПК визначає перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 255 ГПК заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.11.2024 у справі №757/47946/19-ц, досліджуючи питання щодо апеляційного оскарження окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції, які не зазначені в переліку, викладеному в частині першій статті 255 ГПК України, погодилась зі сформованим при застосуванні норм процесуального права підходом щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції, в основу якого покладена ідея неодмінності дотримання конституційного права особи на судовий захист.

У контексті наведеного Велика Палата Верховного Суду зазначила:"24. Суть цього підходу полягає в такому:

1) ухвали, вказівка про можливість оскарження яких прямо зазначена в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є самостійними об`єктами апеляційного оскарження;

2) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України, статті 255 ГПК України);

3) ухвали суду, які залежно від їх змісту та стадії процесу не можуть бути оскаржені шляхом включення заперечень до рішення суду, можуть бути оскаржені окремо від рішення, якщо це зумовлено потребою судового захисту процесуальних прав та інтересів особи.

(!) Тож ухвала суду, яка не зазначена у переліку ухвал, викладеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), може бути оскаржена окремо від рішення суду, якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист.

Велика Палата Верховного Суду з такими висновками погоджується та констатує, що з урахуванням основних засад судочинства й необхідності забезпечення права на апеляційний перегляд будь-яка ухвала суду першої інстанції підлягає апеляційному оскарженню або самостійно, або разом із рішенням суду по суті спору.

Наведене узгоджується з пунктом «d» статті 3 Рекомендації R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах від 07 лютого 1995 року на забезпечення того, щоб суд апеляційної інстанції розглядав лише вагомі питання, держави мають відтермінувати реалізацію права на оскарження з низки проміжних питань до подання основної скарги у справі.

Перелік ухвал, на які апеляційна скарга може бути подана окремо від рішення суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що законодавець цілеспрямовано обмежив коло процесуальних питань, результат вирішення яких - ухвали суду - підлягають самостійному апеляційному оскарженню, з огляду на пріоритетність вирішення тих чи інших процесуальних питань. Надання учасникам судового процесу права на апеляційне оскарження всіх ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду незалежно від їх процесуальної суті і значення стало б передумовою для зловживання учасниками справи процесуальними правами та безпідставного затягування розгляду справи, що не відповідало б основним завданням судочинства.

Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України) перелік судових рішень не є вичерпним: ухвала, зазначена в цій нормі процесуального права, безумовно може бути оскаржена в апеляційному порядку; за відсутності ухвали в зазначеному переліку встановленню та оцінці судом підлягає те, чи перешкоджає ця ухвала подальшому провадженню в справі та/або чи може вона бути оскаржена разом із рішенням суду (тобто чи є в особи, яка подає апеляційну скаргу, можливість поновити свої права в інший спосіб).

Тлумачення частини другої статті 352 ЦПК України (статті 254 ГПК України), за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду лише в разі їх зазначення в переліку, наведеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є звужувальним; таким, що не враховує випадки, за яких ухвали постановлені вже після ухвалення рішення суду по суті спору або особа з інших причин не має можливості відновити свої права без оскарження ухвали місцевого суду в апеляційному порядку.".

У даній справі, закриваючи апеляційне провадження, суд виходив з того, що ухвала про зміну експертної установи для проведення експертизи не підлягає оскарженню в порядку апеляційного провадження окремо від рішення суду, так як не входить до відповідного переліку ухвал, визначеного в частині першій статті 255 ГПК, який є вичерпним та не підлягає розширеному тлумаченню.

Тобто, обмежившись фактично лише звуженим тлумаченням вказаних процесуальних норм,  апеляційний суд вважав, що ухвала суду першої інстанції про зміну експертної установи для проведення експертизи не підлягає  апеляційному оскарження окремо від рішення суду тільки тому, що відсутня в переліку ухвал, наведеному в частин першій статті 255 ГПК.

У той час як у контексті наведеної правової позиції Великої Палати Верховного Суду та обставина, що відповідна ухвала суду першої інстанції (в цьому випадку ухвала про заміну експертної установи для проведення експертизи) не зазначена  в переліку, визначеному частиною першою статті 255 ГПК, сама по собі ще не виключає можливості апеляційного оскарження такої ухвали у певному порядку (пункт 24 від 13.11.2024 у справі №757/47946/19-ц, який процитований в пункті 34 цієї постанови).

Для правильної оцінки ухвали місцевого суду як такої, що підлягає або не підлягає самостійному апеляційному оскарженню, потрібно встановити, чи перешкоджає така ухвала подальшому провадженню у справі та/або чи має особа, яка подає апеляційну скаргу, можливість відновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

Проте, апеляційний суд наведеного не врахував, зокрема не з`ясовував чи перешкоджає ухвала про заміну експертної установи  для проведення експертизи подальшому провадженню у цій справі та/або чи має особа, яка подає апеляційну скаргу, можливість відновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду, тобто (1) чи є ця ухвала такою, що впливає на строк розгляду справи, відповідно може порушувати права учасників процесу, в цьому випадку скаржника, на справедливий суд та загрожувати самій суті цього права, зокрема  в аспекті ситуації, яка склалась у цій справі, а саме за умови наявності ухвали суду першої інстанції про призначення судової експертизи, яка не була оскаржена жодною із сторін, та проведення якої (експертизи) суд першої інстанції  вважав необхідним у межах встановлення дійсних обставин цієї справи з огляду на протилежність позицій сторін, в тому числі й скаржника, в питанні щодо якості та готовності товару, вирішення якого потребує спеціальних знань, та (2) чи має скаржник можливість відновити свої права, про порушення яких він стверджує в апеляційній скарзі на цю ухвалу, в інший спосіб, а саме чи буде доцільним та ефективним включення заперечень на таку ухвала до апеляційної скарги на рішення суду.

ВИСНОВОК: Верховний Суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження лише з підстав відсутності оскаржуваної ухвали в переліку ухвал, наведеному в частині першій статті 255 ГПК, є передчасними, зокрема  в силу того,  що про відповідне суд виснував без з`ясування обставин, що мають значення для вирішення спірного в цій ситуації питання щодо можливості оскаржити відповідну ухвалу окремо від рішення суду, що, в свою чергу, є підставою для скасування відповідної ухвали апеляційного суду про закриття апеляційного провадження з передачею справи до апеляційного суду для продовження розгляду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Касаційне оскарження ухвали апеляційного суду про призначення експертизи?»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: ухвала суду першої інстанції, окреме оскарження, перелік ухвал, судове рішення, апеляційна скарга, закриття апеляційного провадження,  Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Законодавство при стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Матеріальний Закон, який застосовний при позовних вимогах про стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором внаслідок повномасштабного вторгнення 

14 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/758/24 (ЄДРСРУ № 127322717) досліджував питання щодо Закону, який застосовний при позовних вимогах про стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором внаслідок повномасштабного вторгнення. 

Згідно з частиною першою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. 

Відповідно до положень статті 5 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції. 

Згідно зі статтею 7 зазначеної Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; або c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду. 

Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету РФ у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. 

У постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. 

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22 зазначено, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. 

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. 

ВИСНОВОК: Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог позивача про відшкодування шкоди, мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при вирішенні цього спору є матеріальний закон України.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Отримання компенсації за зруйноване житло внаслідок збройної агресії»

 

 

 

Теги: судовий імунітет, країна агресор, зруйноване майно, судове рішення, стягнення шкоди, воєнний стан, Верховний суд, Адвокат Морозов

Повноваження державного реєстратора по перевірці (ідентифікації) судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваження державного реєстратора у разі вчинення реєстраційних дій на підставі наданого заявником судового рішення щодо його перевірки та ідентифікації

18 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/671/23, адміністративне провадження № К/990/36189/23  (ЄДРСРУ № 125248093) досліджував питання щодо повноважень державного реєстратора по перевірці (ідентифікації) судового рішення.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження державного реєстратора та порядок їх реалізації визначаються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (надалі - Закон №1952-IV, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), постановою Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 25 грудня 2015 року № 1127.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Відповідно до частини 2 статті 18 Закону №1952-IV Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 затверджено «Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Порядок № 1127).

Відповідно до пункту 12 Порядку № 1127 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на таке майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону №1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 1 статті 31-1 Закону №1952-IV реєстраційні дії на підставі судових рішень проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень, без подання відповідної заяви заявником.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності» (Закон №1666-VІІІ) до запровадження інформаційної взаємодії між Державним реєстром речових прав на нерухоме майно та Єдиним державним реєстром судових рішень, передбаченої Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також у разі проведення реєстраційних дій на підставі рішень судів, що набрали законної сили, до запровадження відповідної інформаційної взаємодії реєстраційні дії на підставі рішень судів проводяться за зверненням заявника.

Державний реєстратор прав на нерухоме майно з метою встановлення набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі поданого рішення суду обов`язково використовує відомості Єдиного державного реєстру судових рішень за допомогою офіційного веб-порталу судової влади України щодо наявності такого рішення у відповідному реєстрі в електронній формі, відповідності його за документарною інформацією та реквізитами.

У разі відсутності рішення суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень державний реєстратор прав на нерухоме майно запитує копію такого рішення суду, засвідчену в установленому порядку, від відповідного суду. Направлення запиту до суду про отримання копії рішення суду є підставою для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

За змістом наведеної норми, у разі вчинення реєстраційних дій на підставі наданого заявником судового рішення державний реєстратор використовує відомості Єдиного державного реєстру судових рішень, за допомогою якого встановлює три обов’язкові факти:

- наявність такого рішення в реєстрі в електронній формі;

- відповідність рішення в електронній формі за документарною інформацією;

- відповідність рішення в електронній формі за реквізитами.

ВИСНОВОК: Таким чином, державний реєстратор не може обмежитись самою лише перевіркою наявності наданого судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень в електронній формі, а зобов’язаний також встановити його відповідність за документарною формою та за реквізитами.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Скасування рішення держреєстратора про реєстрацію прав на нерухоме майно»

 

 

 

 

Теги: судове рішення, ЄДРСР, перевірка судового рішення, держреєстратор, оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Без повного тексту судового рішення неможливе апеляційне оскарження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення строку на апеляційне оскарження з підстав не отримання повного судового рішення суду першої інстанції

Суд апеляційної інстанції, керуючись верховенством права та основними засадами судочинства, повинен надати оцінку наведеним особою, яка подає апеляційну скаргу, обставинам на предмет поважності причин пропуску строку, встановити, чи є такий строк значним, та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з урахуванням балансу суспільного та приватного інтересу (див.: постанову Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 442/37/14, провадження № 61-1683 св 19).

Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов`язані з перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.

Отже, вирішення питання про поновлення процесуального строку належить до дискреційних повноважень суду, і у кожній конкретній справі суд має ґрунтовно перевіряти, чи є обставини, на які посилається заявник, такими, що свідчать про наявність поважних причин для поновлення строку.

Європейський суд з прав людини зауважив, що «право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою («Volovik v. Ukraine», № 15123/03, § 53, 55, рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року). 

Норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані («Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine», № 17160/06 та № 35548/06, § 34, рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2010 року).

Отже, з вищевикладеного вбачається, що судові процедури повинні бути справедливими, а тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.

(!!!) Без отримання повного тексту рішення суду неможливо виконати вимоги ЦПК України щодо належного мотивування апеляційної скарги (14 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/10650/19, провадження № 61-5270св23  (ЄДРСРУ № 111613905).

Більше того,  день оприлюднення судового рішення в ЄДРСР не прирівняно до дня вручення судового рішення.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 липня 2022 року у справі № 285/2686/20-ц (провадження № 61-2418св22), від 03 листопада 2021 року у справі № 2-3552/10 (провадження № 61-13845св21), від 19 січня 2022 року у справі № 752/19105/21 (провадження № 61-17974св21), від 25 лютого 2021 року у справі № 679/219/20 (провадження № К/9901/29453/20), від 11 серпня 2020 року у справі № 404/4551/19 (провадження № К/9901/7347/20), від 16 листопада 2022 року у справі № 752/24301/19 (провадження № 61-5390 св 22).

Для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, адже без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24, ЄДРСРУ № 122603347). 

У постанові Верховного Суду від 16 червня 2023 року у справі № 520/986/22 (адміністративне провадження № К/990/34812/22) вказано, що стаття 299 Кодексу адміністративного судочинства України (зазначена правова норма кореспондується із положеннями статті 358 ЦПК України) вимагає від суду апеляційної інстанції перевіряти факт отримання скаржником повного тексту оскаржуваного судового рішення та виключно з цього моменту обраховувати процесуальний строк. При цьому сам факт "обізнаності" скаржника з постановленням оскаржуваного судового рішення, за загальним правилом, не впливає на такий обрахунок строку. Зазначене положення процесуального кодексу фактично презюмує добросовісність поведінки скаржника, об`єктивну неможливість до отримання ним повного тексту оскаржуваного судового рішення належним чином скористатися конституційним правом на апеляційний перегляд справи, а також непорушність за такого підходу принципу res judicata.

Аналогічна правова позиція висловлена 10 січня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 200/22921/15-ц, провадження № 61-13963св23. 

ВИСНОВОК: Без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги, таким чином - без отримання повного тексту рішення суду неможливо виконати вимоги закону щодо належного мотивування апеляційної скарги, незважаючи на публікацію судового рішення в ЄДРСРУ.

 

  

 

Матеріал по темі: «Поновлення строку на  апеляційне оскарження ухвали слідчого судді»

 

 

 

 

 

Теги: оскарження рішення суду, строк на оскарження, поновлення строку на оскарження, клопотання про поновлення строку, судове рішення, резолютивна частина судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Отримання компенсації за зруйноване житло внаслідок збройної агресії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: юридичний механізм компенсації за зруйноване чи пошкоджене майно фізичних та юридичних осіб внаслідок збройної агресії

30 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/13076/22, провадження № 61-2934св24 (ЄДРСРУ № 124143606) досліджував питання щодо механізму компенсації за зруйноване чи пошкоджене майно фізичних та юридичних осіб внаслідок збройної агресії.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком, на порушення Україною якого позивач не скаржився, держава має позитивні обов`язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави.

(!!!) На виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення права власності держава Україна вжила заходів для юридичного оформлення механізму компенсації за зруйноване чи пошкоджене майно фізичних та юридичних осіб. Зокрема, Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації»; постанову від 18 грудня 2013 року № 947 «Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації» (назва постанови із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623,   в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767), якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією.

Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди і збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики.

Крім того, 22 травня 2023 року набув чинності Закон України № 2923-IX «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України», який визначає правові та організаційні засади надання компенсації за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, з дня набрання чинності Указом Президента України від 24 лютого 2022 року  № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, а також правові засади створення та ведення Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України.

Отже, держава Україна взяла на себе позитивний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, пошкодження чи знищення майна через збройну агресію російської федерації.

У цій справі позивач не навів фактів, за яких можна було б стверджувати про порушення державою Україна позитивного обов`язку щодо забезпечення захисту його права власності.

Також у позові немає відомостей про те, що позивач звертався до компетентних органів України для отримання компенсації за зруйноване житло та отримав відмову, а отже, не доведено, що запроваджені зараз державою правові механізми є недієвими.

Схожих висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 14 серпня 2024 року  у справі № 755/5192/22 (провадження № 61-7445св24), від 31 жовтня 2024 року у справі № 757/16790/22-ц (провадження № 61-6456св24, від 11 грудня 2024 року у справі № 757/13518/22-ц (провадження № 61-5945св24).

ВИСНОВОК: Отже, для отримання компенсації за зруйноване житло внаслідок збройної агресії, спершу необхідно пройти етап звернення до компетентних органів України і тільки у разі «недієвості механізму» звертатися до суду з позов до Держави про відшкодування шкоди.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Відшкодування власникові шкоди за зруйноване нерухоме майно внаслідок  АТО»

 

 

 

Теги: судовий імунітет, країна агресор, зруйноване майно, судове рішення, стягнення шкоди, воєнний стан, Верховний суд, Адвокат Морозов

(Не)можливість оскарження ухвал окремо від рішення суду, які відсутні в переліку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: можливість / неможливість оскарження в апеляційному порядку ухвали окремо від рішення суду першої інстанції, яка не передбачена Кодексом

21 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 806/5175/14, провадження № 11-227апп24 (ЄДРСРУ № 123283346) досліджувала питання щодо можливості / неможливості оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, яка не передбачена статтею 294 КАС України, зокрема ухвали про відмову в задоволенні клопотання про поновлення провадження у справі.

Стаття 293 КАС України містить застереження щодо неможливості  оскарження ухвал окремо від рішення суду, які відсутні в переліку, передбаченому статтею 294 КАС України. Зокрема, оскаржувана позивачем у цій справі ухвала суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі не міститься в переліку, визначеному у статті 294 КАС України.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що законодавець цілеспрямовано обмежив коло процесуальних питань, результат вирішення яких - ухвали суду - підлягають самостійному апеляційному оскарженню, з огляду на пріоритетність вирішення тих чи інших процесуальних питань. Надання учасникам судового процесу права на апеляційне оскарження всіх ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду незалежно від їх процесуальної суті і значення стало б передумовою для зловживання учасниками справи процесуальними правами та безпідставного затягування розгляду справи, що не відповідало б основним завданням судочинства.

Установлення процесуальним законом заборони (обмеження) щодо окремого оскарження ухвал, не передбачених статтею 294 КАС України, спрямоване на відстрочення реалізації права на апеляційне оскарження з питань, що не перешкоджають подальшому провадженню у справі до подання апеляційної скарги на рішення суду щодо суті спору, і має на меті забезпечити розгляд справи впродовж розумного строку та запобігти зловживанням процесуальними правами, які можуть призводити до невиправданих зволікань під час такого розгляду.

Окремо КАС України визначає випадки, коли ухвала суду першої інстанції не підлягає оскарженню в будь-який спосіб (наприклад, частина дев`ята статті 29, частина друга статті 188 КАС України).

Водночас статтею 320 КАС України встановлені підстави для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Отже, ця стаття надає суду апеляційної інстанції повноваження щодо перегляду ухвал суду першої інстанції, які можуть бути окремо оскаржені від рішення суду та перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Переліку ухвал, які одночасно відповідають двом зазначеним вимогам, КАС України не встановлює, оскільки серед передбачених статтею 294 цього Кодексу ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду, є як ухвали, що перешкоджають провадженню у справі: (1) щодо повернення заяви позивачеві (заявникові), 2) відмови у відкритті провадження у справі, 3) зупинення провадження у справі, 4) залишення позову (заяви) без розгляду тощо), так і ухвали, які провадженню у справі не перешкоджають: (щодо забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів, скасування ухвали про забезпечення доказів; призначення експертизи; визначення розміру судових витрат; роз`яснення або відмови у роз`ясненні судового рішення тощо).

Крім того, у статті 237 КАС України закріплене диспозитивне право кожного учасника справи звернутися до суду з клопотанням про поновлення провадження у справі, що в силу статей 166, 241 та 248 КАС України створює імперативний припис для суду розглянути таке клопотання. Тому беззаперечним є те, що наслідки розгляду такого клопотання впливають на можливість подальшого розгляду справи.

У визначеному статтею 294 КАС України переліку ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду, є ухвала суду першої інстанції щодо зупинення провадження у справі, яка безспірно перешкоджає подальшому провадженню у справі, проте відсутня ухвала суду про відмову в поновленні провадження у справі, постановлена відповідно до статті 237 КАС України.

Водночас суть та правові наслідки ухвали про відмову в поновленні провадження у справі дають підстави для висновку, що така ухвала так само перешкоджає подальшому руху справи та впливає на строки її розгляду, оскільки у такому випадку продовжує свою дію ухвала про зупинення провадження у справі.

Про значущість впливу на процесуальні права учасника процесу ухвал, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, вказують і передбачені статтею 320 КАС України підстави для скасування таких ухвал, до яких належать неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та недоведеність обставин, що мають значення для справи.

Таким чином, виходячи з логічного тлумачення указаних процесуальних норм слід акцентувати увагу на тому, що саме від належно встановлених обставин у питанні поновлення провадження у справі і залежить дотримання судом права на справедливий суд.

Отже, тлумачення статті 294 КАС України стосовно оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду має відбуватися з урахуванням того, чи перешкоджає така ухвала подальшому провадженню у справі, та можливості / неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

Стаття 6 Конвенції, проголошуючи право на справедливий суд, указала його складовою розгляд справи упродовж розумного строку. Реалізація цього елемента права на справедливий суд знайшла своє відображення у приписах статті 2 КАС України щодо завдань та основних засад адміністративного судочинства, яка, визначаючи завдання адміністративного судочинства, передбачила необхідність своєчасного вирішення судом спорів.

Повертаючись до поставленого у цій справі питання, варто зазначити, що приписи статті 237 КАС України покликані, зокрема ,захищати одну зі складових права на справедливий суд - дотримання розумного строку розгляду судової справи.

Відповідаючи на питання можливості відновлення порушеного права цього компоненту справедливого суду в ході перегляду судового рішення по суті судом апеляційної інстанції, необхідно констатувати, що такої можливості суд апеляційної інстанції не має через темпоральний характер цієї категорії.

У зв`язку із цим установлені обмеження щодо окремого апеляційного оскарження ухвали про відмову поновити провадження у справі є непропорційними праву сторони процесу на справедливий суд.

(!!!) Велика Палата Верховного Суду зауважує, що процесуальні ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, є такими, що впливають на строк розгляду справи та, відповідно, належать до переліку ухвал, апеляційний перегляд яких повинен здійснюватися задля перевірки дотримання права учасника процесу на справедливий суд.

Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що ухвала суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі не може бути оскаржена в апеляційному порядку, не відповідає принципу верховенства права, практиці ЄСПЛ та статті 6 Конвенції, оскільки в цьому випадку тривале невирішення справи Конституційним Судом України, до вирішення якої було зупинено відповідне провадження у справі, призводить до обмеження права на справедливий судовий розгляд та загрожує самій суті цього права, що не відповідає статті 8 Конституції України та статті 13 Конвенції в частині надмірної тривалості розгляду справи, яка не відповідає вимозі «розумного строку», і унеможливлює ефективний засіб юридичного захисту.

Вирішуючи правову проблему щодо можливості оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в поновленні провадження у справі окремо від рішення суду, з метою дотримання статті 6 Конвенції щодо розгляду справи в розумні строки та основних засад (принципів) адміністративного судочинства, таких як верховенства права, забезпечення права на апеляційний перегляд справи, розумність строків розгляду справи (частина третя статті 2 КАС України), Велика Палата Верховного Суду висновує, що така ухвала підлягає оскарженню в апеляційному порядку як така, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, оскільки поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду, неможливо.

Правовий ВИСНОВОК  Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права: Велика Палата Верховного Суду щодо застосування статей 237, 293 і 294 КАС України висновує наступне. Ухвали суду першої інстанції, які відсутні в переліку статті 294 КАС України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі й особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

 

 

Матеріал по темі: «Правовий висновок (позиція) Верховного суду»

 

 

 

Теги: апеляційний перегляд, скарга, позов, строки на оскарження, позивач, відповідач, судове рішення, захист прав, судове засідання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов