Зняття арешту з неподільної речі (автомобіль), яка знаходиться у спільній власності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Об`єднана палата Верховного суду про правомочність вимоги одного із співвласників в спільній сумісній власності щодо зняття арешту із неподільної речі (автомобіль)

07 листопада 2022 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/7187/19, провадження № 61-11615сво20 (ЄДРСРУ № 107476187) досліджував питання щодо правомочності (законності) вимоги одного із співвласників в спільній сумісній власності щодо зняття арешту із неподільної речі (автомобіль).

Застосування способу захисту права чи інтересу не має відбуватися шляхом порушення прав та/або інтересів інших суб’єктів приватних відносин.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника (співвласника) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка неправомірно перешкоджає власнику (співвласнику) користуватися та розпоряджатися своїм майном. Тому для задоволення вимог власника необхідно встановити факт об`єктивно існуючих неправомірних перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 545/1994/16-ц (провадження № 61-7605св21)).

Вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову), виникають з цивільних правовідносин і відповідно до положень статті 19 ЦПК України, статті 20 ГПК України можуть бути вирішені судом цивільної чи господарської юрисдикції  (див. постанову Верховного Суду України  у справі № 6-26цс13 та постанови Великої Палати Верховного Суду: від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/1247/18 (провадження № 12-99гс19), від 08 листопада  2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19).

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Аналіз положень статей 60, 70 СК України свідчить про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю і у разі його поділу їх частки є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Великої Палати Верховного Суду  від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16 (провадження № 61-28728сво18), постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20)).

(!!!) Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).

Тобто, якщо втрачається цільове призначення речі, то вона є не подільною. Прикладом неподільних речей є транспортні засоби, побутова техніка тощо.

Матеріал по темі: «Поділ неподільної речі (автомобіля) між подружжям»

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (частина перша статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).

ВАЖЛИВО: Тлумачення вказаних норм з урахуванням принципу розумності свідчить, що частина першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі.

При цьому очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із «частки в спільній сумісній власності». Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації.

У зв`язку з викладеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2021 року у справі № 607/2394/20 (провадження № 61-5252 св 21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 520/5753/16-ц (провадження № 61-34327 св 18).

ВИСНОВКИ:

• Застосування способу захисту права чи інтересу не має відбуватися шляхом порушення прав та/або інтересів інших суб`єктів приватних відносин.

• Норма частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі.

• Очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із «частки в спільній сумісній власності». Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації.

 

Матеріал по темі: «Визначення реальної вартості проданого автомобіля при поділі майна подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Поділ нерухомого майна подружжя оформленого на родичів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання родичів як формальних власників у відносинах поділу нерухомого майна подружжя (удаваний правочин)

04 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/5148/20, провадження № 61-5177св22 (ЄДРСРУ № 105693591) та 28 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 576/564/21, провадження № 61-19258св21 (ЄДРСРУ № 105057076) досліджував питання щодо ознак удаваності правочини та практики судового захисту при їх оскарженні.

Суть справи: Нерухоме майно подружжя оформлювалось на батька другого із подружжя на підставі договорів купівлі-продажу, проте фактичним набувачем - покупцем відповідного майна із самого початку був чоловік, який використовував свого батька як формального власника, а потім за договорами дарування отримував відповідне майно у особисту власність.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

(!!!) Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести:                   

а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним;

б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин;

в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15 (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20).

Також зазначене узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20) зроблено висновок про те, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину. Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони договору, або встановлення того, що один договір є складовою іншого договору оскільки це суперечить її положенням.

Сам факт дарування спірних квартир батьком другому із подружжя, після набуття на них права власності, не є переконливим доказом того, що у оспорюваних договорах купівлі-продажу покупцем виступав саме чоловік.

Верховний суд відхиляє доводи про те, що в Україні існує звичай, згідно якого, як правило родичі, для приховування майна від інших осіб укладають між собою удавані правочини.

У доктрині приватного права виокремлюються такі ознаки звичаю: звичай представляє собою певне правило поведінки; він не встановлений актами цивільного законодавства; звичай є усталеним у певній сфері цивільних відносин (див.: Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Харків : ЕКУС, 2020. - С. 67).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже звертала увага на те, що тлумачення приватно-правових норм має бути розумним та вказала, що «загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства» (див: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18).

Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (частина друга статті 7 ЦК України).

Тлумачення частини другої статті 7 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що законодавець встановив обмеження у застосуванні звичаю, який суперечить договору або актам цивільного законодавства. Тобто, не допускається існування звичаю проти закону (contra legem).

Укладення удаваного правочину не може бути кваліфіковане як усталене правило поведінки; яке не встановлене актами цивільного законодавства, оскільки має детальну правову регламентацію в нормах ЦК України (стаття 235 ЦК України).

ВИСНОВОК: Суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці, тому під час придбання майна та визначення форми та сторін правочину необхідно враховувати наслідки при його можливому поділу.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя після «цивільного шлюбу»»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Поділ об’єкта незавершеного будівництва між подружжям

Адвокат Морозов (судебная защита)

Чи є об’єкт незавершеного (самочинного) будівництва, який не прийнято до експлуатації, але який збудований за час шлюбу і за спільні кошти подружжя, об’єктом спільної сумісної власності подружжя?

Судам слід мати на увазі, що визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва (на недобудоване нерухоме майно) в судовому порядку ЦК України не передбачено (висновок Верховного Суду України від 19 вересня 2011 р. в справі № 18/314 та від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14).

Відсутність у законі норми, яка б дозволяла в судовому порядку визнавати право власності на об’єкти незавершеного будівництва, викликає чимало запитань, адже спір між суб’єктами цивільних правовідносин може виникнути і до моменту державної реєстрації.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Однак, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України; далі – ЦК).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

ВАЖЛИВО: особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-130цс13, що висловлена при ухваленні постанови від 4 грудня 2013 року, визначає, що відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об’єкт, але й об’єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об’єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об’єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом встановлено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, право власності виникає з моменту прийняття в експлуатацію. Якщо право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

У постанові Верховного суду України  від 30.01.2013р. у справі № 6-168цс12 зроблено висновок, що майнове право, яке можна визначити як “право очікування”, є складовою майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомірність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Разом з цим, вказана вище правова позиція знайшла своє підтвердження у постанові Верховного суду України від 07.09.2016 р. по справі № 6-47цс16.

Зокрема суд вказав, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об’єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, тому такий об’єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

Правовий аналіз статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368,372 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що об’єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток (постанова ВСУ від 11 червня 2012 р. у справі № 6-66ц11 та правова позиція Верховного суду України від 15.05.2013 р. у справі за № 6-37цс13).

ВАЖЛИВО: За позовом дружини, членів сім’ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об’єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами (п. 9 Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 04.10.91 р. із змінами «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на  жилий будинок).

На останок, відповідно до п. 2 постанови пленуму ВСС «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7.02.2014 № 5 спори, пов’язані із захистом права власності та інших речових прав, розглядаються судами відповідно до визначеної процесуальним законом юрисдикції.

Відповідно до п.2 постанови пленуму ВСС «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 1.03.2013 № 3 цивільна юрисдикція — це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (ст.15 ЦПК).

Суди мають керуватися тим, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є наявність у них спору про цивільне право та суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Таким чином, справи про право власності на житловий будинок між фізичними особами підлягають розгляду судами загальної юрисдикції у порядку цивільного судочинства.

Між тим, у постановах від 17 грудня 2014 року у справі № 6-137цс14 і від 24 червня 2015 року у справі № 6-381цс15  Верховний Суд України, переглядаючи  справи про знесення самовільного будівництва за позовами Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про задоволення цих позовних вимог, дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва, містобудування та архітектури, тому правовідносини між сторонами є публічно-правовими, а зазначені спори підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а не в порядку цивільного судочинства.

Теги: житловий будинок, незавершене будівництво, самочинне, введення в експлуатацію, визнання право власності, поділ, подружжя, будівельні матеріали, новостворений, реконструкція, перепланування, перебудова, капітальний ремонт, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов