Різниця між завдатком та авансом: правові наслідки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд:  відмінності, особливості та правові наслідки між завдатком та авансом

19 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/11536/19, провадження № 61-2537св24 (ЄДРСРУ № 119873421) досліджував питання щодо різниця між завдатком та авансом.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Аванс- це визначена грошова сума (попередній платіж), яку покупець чи замовник передають продавцю чи виконавцю робіт у рахунок майбутніх платежів за передане майно, виконану роботу чи надані послуги (яка включається до загальної ціни товару).

У разі розірвання договору за домовленістю сторін або у зв`язку з невиконанням однією із сторін договору своїх обов`язків сума коштів, сплачена як аванс, має бути повернута покупцю. Наприклад, якщо продавець відмовляється передавати товар, покупець має право вимагати розірвання договору та повернення авансу.

(!!!) Суттєва відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не покладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов`язання. Тому, незалежно від того, яка сторона відповідальна за невиконання зобов`язання, той, хто отримав аванс, повинен його повернути.

Аванс не має забезпечувальної функції. Якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові.

Внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише у разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі основного договору.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12, а також висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 (провадження № 61-22682св19, від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14-ц (провадження № 61-6475св20) та від 08 квітня 2021 року у справі № 640/19696/17 (провадження № 61-2624св20).

Отже, ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання, в  той же час видача авансу безумовним доказом факту укладення договору не є.

Аналогічна правова позиція висловлена 10 квітня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/17321/13, провадження № 61-9510св23 (ЄДРСРУ № 118393406).

Якщо продавець чи виконавець послуг (робіт) отримали як аванс певну грошову суму, а договір не було виконано, то, незалежно від того, з чиєї вини це трапилось і які обставини цьому перешкоджали, аванс у будь-якому випадку підлягає поверненню.

Подібні висновки висловленні у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 545/1272/22-ц (провадження № 61-8076св23).

Слід відмітити, що сторона, що видала аванс, вправі вимагати його повернення в разі припинення зобов’язання до початку його виконання, а також у всіх випадках невиконання договору.

На відміну від авансу завдаток підлягає поверненню тільки в разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості виконання.

У разі сумніву щодо правової природи суми, сплаченої в рахунок належних зі сторони за договором платежів, ця сума вважається сплаченою як аванс, якщо не буде прямо вказано, що вона є завдатком (ч. 2 ст. 570 ЦК України).

ВИСНОВОК: Відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не покладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов`язання і він підлягає повернення у зв’язку із невиконанням зобов’язання, а завдаток слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

 

 

Матеріал по темі: «Завдаток &  аванс: відмінності особливості та правові наслідки»

 

 

 

Теги: аванс, завдаток, задаток, попередня оплата, різниця між авансом та завдатком, форма оплати, забезпечення виконання договору, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Наступне схвалення юрособою правочину вчиненого представником без повноважень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вирішення спорів про визнання недійсними правочинів, вчинених представником із перевищенням повноважень – наступне схвалення правочину

19 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 926/701-б/22 (926/848/22) (ЄДРСРУ № 119870657) досліджував питання щодо наступного схвалення юрособою правочину вчиненого представником без повноважень.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України одним із можливих способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною другою статті 203 ЦК України унормовано, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України).

Цивільна дієздатність юридичної особи регламентується положеннями статті 92 ЦК України, згідно з частиною першої якої юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

(!) Отже, особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

При цьому правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Відповідно до статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Згідно усталених правових висновків Верховного Суду про застосування норм статті 241 ЦК України наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним. Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з`ясовувати пов`язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т.ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину (аналогічні висновки про застосування норм статті 241 ЦК України викладені у пункті 3.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" та були відображені у низці постанов Вищого господарського суду України, а у подальшому - у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема у наведених скаржником постановах від 10.04.2018 у справі №910/11079/17, від 25.04.2018 у справі №   910/9915/17, від 02.04.2019 у справі № 904/2178/18, від 02.04.2019 у справі №   908/6214/14, від 12.06.2019 у справі № 922/2178/18, від 19.06.2019 у справі №   904/9795/16, від 01.10.2019 у справі № 910/8287/18, від 04.03.2021 у справі №905/1132/20, від 13.05.2021 у справі № 903/277/20).

Крім зазначеного Верховний суд враховує, що на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

При цьому, як виняток, для контрагента юридичної особи негативні наслідки у виді визнання недійсним відповідного правочину (вчиненого із перевищенням повноважень представником юридичної особи) можуть виникати лише у тому випадку, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

У постанові від 07.04.2023 у справі № 910/5172/19 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, що частину третю статті 92 ЦК України слід розуміти так: по-перше, питання про юридичну силу обмежень повноважень органу або особи, яка виступала від імені юридичної особи, слід вирішувати залежно від обізнаності третьої особи про це саме на час укладення договору (або вчинення інших юридично значимих дій); по-друге, посилатись на таке обмеження повноважень може лише юридична особа, а не третя особа, оскільки дії органу або відповідної особи за межами їх повноважень можуть порушити права лише юридичної особи. При цьому відсутність повноважень органу або особи, яка виступає від імені юридичної особи, є різновидом (граничним випадком) обмеження повноважень.

Зважаючи на викладене, у практиці Верховного Суду, щодо вирішення спорів про визнання недійсними правочинів, вчинених представником із перевищенням повноважень, було сформовано сталу правову позицію про те, що відсутність повноважень у органу чи певної фізичної особи на представництво юридичної особи не виключає можливість застосування до спірних правовідносин у таких спорах норм статті 241 ЦК України.

Водночас існує й інша практика Верховного Суду, згідно якої відсутні підстави для застосування норм статті 241 ЦК України у випадку, коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, а отже, не могла їх і перевищити (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-2612цс15 та у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 710/2175/15-ц, від 27.06.2018 у справі № 395/465/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 664/998/17, від 07.11.2018 у справі № 466/10270/15-ц, від 31.01.2019 у справі № 922/4371/17).

Як вбачається зі змісту постанов у справах № 6-2612цс15, № 710/2175/15-ц, №395/465/15-ц, № 664/998/17, № 466/10270/15-ц, № 922/4371/17 (у яких Верховний Суд виснував про відсутність підстав для застосування норм статті 241 ЦК України) предметом спору була вимога про визнання правочинів недійсними на підставі частини другої статті 203 ЦК України. При цьому особою, в інтересах якої іншою особою укладались спірні правочини, була саме фізична особа (у справі №922/4371/17 - фізична особа підприємець).

Таке правозастосування норм статті 241 ЦК України, що ставиться у залежність від представлюваного суб`єкта, усуне розбіжність у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі частини другої статті 203 ЦК України у зв`язку з їх укладенням неуповноваженою особою. 

ВИСНОВОК: Отже, викладені у вказаних справах висновки Верховного Суду щодо відсутності підстав для застосування норм статті 241 ЦК України стосуються виключно тих правовідносин, коли особою, в інтересах якої укладено спірний правочин іншою неуповноваженою на те особою, є саме фізична, а не юридична, особа.

 

 

Матеріал по темі: «Недійсність правочину з підстав перевищення повноважень представником»

 

 

 

 

теги: вчинення правочину представником юридичної особи, угода з перевищенням повноважень, уповноважена особа, схвалення правочину, недійсність правочину, представник за довіреністю, юридична особа, обсяг повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

 

Доставка процесуального документа в системі «Електронний суд»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доставка і вручення процесуального документа в електронний кабінет учасника справи в системі «Електронний суд»

11 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/389/24 (ЄДРСРУ № 119649538) досліджував питання щодо доставки процесуального документа в електронний кабінет учасника справи в системі «Електронний суд».

Відповідно до пункту 17 підрозділу 1 розділу III Положення особам, які зареєстрували Електронний кабінет, суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до Електронного кабінету таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством.

Відповідно до вимог процесуального законодавства, часом вручення процесуальних документів в електронній формі є дата отримання судом повідомлення про доставлення документів на офіційну електронну адресу (п. 2 ч. 1 ст. 127, п. 2 ч. 6 ст. 251 КАС України; п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, п. 2 ч. 8 ст. 128, п. 2 ч. 6 ст. 272 ЦПК України).

Доставка документа в електронний кабінет учасника справи в системі «Електронний суд» хоч і не є тотожним отриманню цієї ухвали учасником справи, проте презюмує таке вручення/отримання відповідному учаснику. Інше розуміння вручення електронного документа, ніж по факту його доставки до електронного кабінету учасника справи, створило б потенційні можливості/ризики для маніпуляцій щодо дати вручення останнього, оскільки знаходилося б у залежності від волі користувача електронного кабінету вчинити дії саме щодо отримання/ознайомлення з документом. Втім причини саме неможливості ознайомлення з електронним документом в усіх випадках мають оцінюватися на предмет їх доведеності та поважності.

(!!!) Повідомлення (сповіщення) про надходження до електронного кабінету відомостей та документів по суті є додатковим та допоміжним функціоналом системи «Електронний суд» щодо інформування користувача про надходження документа до електронного кабінету, проте відлік процесуальних строків починається не з часу надходження інформативних повідомлень у розділ «Повідомлення», а з дати надходження самих процесуальних документів до електронного кабінету у розділ «Мої справи». Час надходження повідомлень у розділ «Повідомлення» може відрізнятися від часу доставки самих документів у розділі «Мої справи» та може залежати, наприклад, від налаштувань самої електронної скриньки чи інших технічних параметрів мережі та поштового сервісу, адреса якого використовується користувачем.

Така правова позиція сформована у постанові Верховного Суду від 15.05.2024 у справі  № 910/3604/21 (ЄДРСРУ № 119168157).

Перебіг процесуальних строків, початок яких пов’язується з моментом вручення процесуального документу учаснику судового процесу в електронній формі, починається з наступного дня після доставлення документів до Електронного кабінету в розділ «Moï справи». Час та дату доставки документів до Електронного кабінету можна переглянути в «картці pyxy документу», при відкритті цього документа в Електронному суді в розділі «Moï справи».

На цьому також наголошує, лист Державної судової адміністрації України від 14.12.2021 р. № 15-21862/21 «Про початок перебігу процесуальних строків в Електронному суді»

ВИСНОВОК: Доставка процесуального документа в електронний кабінет учасника справи в системі «Електронний суд» презюмує таке вручення/отримання відповідному учаснику, але відлік процесуальних строків починається не з часу надходження інформативних повідомлень у розділ «Повідомлення», а з дати надходження самих процесуальних документів до електронного кабінету у розділ «Мої справи».

 

 

 

Матеріал по темі: «Судова повістка на електронну адресу або на мобільний телефон»

 

 

 

 

 

 

Теги: ЄДРСРУ, оприлюднення судового рішення, реєстр судових рішень,  вручення судового рішення, направлення повістки на емайл, електрона пошта учасника, електронний документообіг, судовий процес, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Місце торгівлі та місце зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зберігання алкогольних напоїв у місці здійснення торгівельної діяльності, не внесеному до Єдиного реєстру: чи завжди штраф? 

14 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/3258/17, касаційне провадження № К/9901/42818/18 (ЄДРСРУ № 119077193) досліджував питання щодо місць зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів та місць реалізації алкогольних напоїв та тютюнових виробів. 

Нормативно-правовим актом, який визначає основні засади державної політики щодо регулювання виробництва, експорту, імпорту, оптової і роздрібної торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, забезпечення їх високої якості та захисту здоров`я громадян, а також посилення боротьби з незаконним виробництвом та обігом алкогольних напоїв і тютюнових виробів на території України є Закон №481/95-ВР. 

Статтею 11 Закону №481/95-ВР передбачено, що алкогольні напої та тютюнові вироби, які виробляються в Україні, а також такі, що імпортуються в Україну, позначаються марками акцизного податку в порядку, визначеному законодавством. 

Статтею 15 Закону №481/95-ВР визначено, що зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів здійснюється в місцях зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, внесених до Єдиного реєстру, незалежно від того, кому належить таке місце зберігання, або того, за заявою якого суб`єкта господарювання таке місце зберігання було внесене до Єдиного реєстру. 

Порядок ведення Єдиного державного реєстру місць зберігання затверджено наказом ДПА України від 28.05.2002 №251 (далі - Порядок №251), яким визначено порядок реєстрації та вимоги до заяви та обов`язкових документів, що подаються при включені місця зберігання до Єдиного реєстру. 

Згідно з пунктом 1.1 Порядку №251 Єдиний державний реєстр місць зберігання (далі - Єдиний реєстр) - це перелік місць, що використовуються для зберігання спирту, та приміщень, що використовуються для зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів (далі - місце зберігання), який містить відомості про місцезнаходження місць зберігання та відомості про заявників. 

Пунктом 2.1 Порядку встановлено, що до Єдиного реєстру вносяться місця зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів. 

За змістом цього Порядку передумовою для включення місця зберігання до Єдиного реєстру є отримання ліцензії на право роздрібної або оптової торгівлі алкогольними та тютюновими виробами (нотаріально посвідчена копія якої є обов`язковим додатком до заяви). 

Закон №481/95-ВР встановлює, що до заяви додаються копія виданої заявнику ліцензії на відповідний вид діяльності, засвідчена нотаріально або посадовою особою органу ліцензування, та документ, що підтверджує право користування цим приміщенням. 

Законодавцем виключається можливість реєстрації місця зберігання для тих суб`єктів підприємницької діяльності, що не отримали відповідної ліцензії. 

Статтею 15 Закону №481/95-ВР встановлено, що суб`єкти господарювання, які отримали ліцензію на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами, вносять до Єдиного реєстру тільки ті місця зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що розташовані за іншою адресою, ніж місце здійснення торгівлі. 

Відповідно до статті 1 Закону №481/95-ВР місце торгівлі - це місце реалізації товарів, у тому числі на розлив, в одному торговому приміщенні (будівлі) за місцем його фактичного розташування, для тютюнових виробів та пива - без обмеження площі, для алкогольних напоїв, крім пива, - торговельною площею не менше 20 кв. метрів, обладнане реєстраторами розрахункових операцій (незалежно від їх кількості) або де є книги обліку розрахункових операцій (незалежно від їх кількості), в яких фіксується виручка від продажу алкогольних напоїв та тютюнових виробів незалежно від того, чи оформляється через них продаж інших товарів. 

Місце зберігання - місце, яке використовується для зберігання спирту, або приміщення, яке використовується для зберігання алкогольних   напоїв   та   тютюнових   виробів, відомості про місцезнаходження якого внесені до Єдиного державного реєстру місць зберігання. 

Наведене свідчить, що Законом №481/95-ВР надано визначення понять «місце зберігання» та «місце торгівлі», які не є тотожними. Об`єкти роздрібної торгівлі не можуть належати до місць зберігання, щодо яких цим Законом встановлена вимога про обов`язкову реєстрацію у відповідному державному реєстрі. 

Якщо суб`єкт господарювання, який здійснює реалізацію і збереження алкогольних напоїв та тютюнових виробів в одному торгівельному приміщенні (будівлі), не має відокремленого від об`єкта роздрібної торгівлі місця зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, то у такого суб`єкта господарювання відсутні підстави для внесення до Єдиного реєстру відомостей про місце зберігання, з огляду на його відсутність. 

ВИСНОВОК: Якщо суб’єкти господарювання (у тому числі іноземні суб’єкти господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва), які отримали ліцензію на роздрібну торгівлю алкогольними напоями, тютюновими виробами та рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, вносять до Єдиного реєстру тільки ті місця зберігання алкогольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що використовуються в електронних сигаретах, які розташовані за іншою адресою, ніж місце здійснення торгівлі.

 

 

 

Матеріал по темі: «Особливості отримання ліцензій на роздрібну торгівлю алкоголем та тютюном»

 

 

Теги: податкові спори, оскарження податкових рішень, ліцензія на алкоголь, термін дії ліцензії, роздрібна торгівля алкоголем, тютюн, табак, місце зберігання алкоголю, єдиний реєстр, судова практика, Адвокат Морозов

Індивідуальна знижка на товар є додатковим благом, яка повинно оподатковуватися

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Індивідуальна знижка на товар є додатковим благом, який має включатися до оподатковуваного доходу та належним чином оподатковуватися

02 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/3024/22, адміністративне провадження № К/990/24906/23 (ЄДРСРУ № 118826813) досліджував питання щодо індивідуальної знижки на товар, яка є додатковим благом і повинна оподатковуватися.

Порядок адміністрування податку на доходи фізичних осіб врегульовано розділом ІV Податкового кодексу України.

Відповідно до пункту 162.1 статті 162 ПК України платниками податку є:

- фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи;

- фізична особа - нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні;

- податковий агент.

Підпунктом 14.1.80 пунктом 14.1 статті 14 ПК України визначено, що податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов`язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу

Отже, податковим агентом є юридична особа або підприємець (самозайнята особа), які зобов`язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок на доходи фізичних осіб до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, а також вести податковий облік та подавати податкову звітність. Це означає, що за статусом податковий агент прирівнюється до платника податку і має ті ж самі права та обов`язки.

Платник податків набуває статусу податкового агенту у всіх випадках, коли виплачує фізичній особі дохід (купує товар, замовляє послугу, виплачує заробітну плату) у грошовій формі (готівковій або безготівковій) або не грошовій формі (наприклад, бартер). Він зобов`язаний утримувати податок на доходи фізичних осіб та військовий збір із суми такого доходу за рахунок фізичної особи, використовуючи одну із визначених розділом IV ПК України ставок податку залежно від виду виплачуваного доходу.

Згідно з пунктом 164.1 статті 164 ПК України базою оподаткування податку на доходи фізичних осіб є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом.

Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

Підпунктами 164.1.1 та 164.1.2 пункту 164.1 статті 164 ПК України визначено, що загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.

Загальний місячний оподатковуваний дохід складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового місяця.

Відповідно до підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу).

Підпунктом «е» зазначеного вище підпункту передбачено, що до доходу у вигляді додаткового блага слід відносити вартість безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), визначеної за правилами звичайної ціни, а також суми знижки звичайної ціни (вартості) товарів (робіт, послуг), індивідуально призначеної для такого платника податку, крім сум, зазначених у підпункті 165.1.53 пункту 165.1 статті 165 цього Кодексу.

Окрім цього, підпунктом 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов`язаний з виконанням обов`язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).

Проаналізувавши зазначені норми податкового законодавства у сукупності, Верховний суд дійшов висновку, що юридична особа, продаючи фізичній особі товари (роботи, послуги) за індивідуальною знижкою, надає цій особі таким чином додаткове благо, яке повинно включатися до загального місячного оподатковуваного доходу такої особи та, відповідно, з цих сум необхідно сплачувати податок на доходи фізичних осіб.

При цьому, відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.

Податок сплачується (перераховується) до бюджету під час виплати оподатковуваного доходу єдиним платіжним документом. Банки приймають платіжні документи на виплату доходу лише за умови одночасного подання розрахункового документа на перерахування цього податку до бюджету (п.п.168.1.2 п.168.1 ст.168 ПК України).

Якщо оподатковуваний дохід надається у негрошовій формі чи виплачується готівкою з каси податкового агента, податок сплачується (перераховується) до бюджету протягом трьох банківських днів з дня, що настає за днем такого нарахування (виплати, надання) (підпункт 168.1.4 пункту 168.1 статті 168 ПК України).

Підпунктом 168.4.7 пункту 168.4 статті 168 ПК України також визначено, що відповідальність за своєчасне та повне перерахування сум податку до відповідного бюджету несе юридична особа або її відокремлений підрозділ, що нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід.

(!!!) Отже, індивідуальна знижка на товар є додатковим благом, який має включатися до оподатковуваного доходу та належним чином оподатковуватися (мають утримуватися та сплачуватися податки та збори). Зважаючи на обов`язок юридичної особи нараховувати та сплачувати податок на доходи фізичних осіб при виплаті (наданні) будь-якого виду доходів, який надається фізичній особі, такий обов`язок розповсюджується на юридичну особу і у випадку наданні індивідуальної знижки фізичній особі при продажу товарів.

Тобто, у випадку надання юридичною особою додаткового блага у вигляді індивідуальної знижки на товари фізичній особі, юридична особа набуває статусу податкового агента (продавця) по відношенню до фізичної особи (покупця). Відповідно, у юридичної особи виникає обов`язок протягом трьох днів з дня вчинення операції з індивідуальною знижкою нарахувати та сплатити від імені фізичної особи, якій надано індивідуальну знижку, податок на доходи фізичних осіб.

Аналогічна ситуація стосується також нарахування та сплати військового збору, який нараховується та сплачується за правилами, які встановлені для податку на доходи фізичних осіб, та має аналогічні об`єкта та базу оподаткування.

Пунктом 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України визначено, що тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлюється військовий збір.

Платниками збору є особи, визначені пунктом 162.1 статті 162 цього Кодексу.

Об`єктом оподаткування збором є доходи, визначені статтею 163 цього Кодексу.

Ставка збору становить 1,5 відсотка від об`єкта оподаткування, визначеного підпунктом 1.2 цього пункту.

Нарахування, утримання та сплата (перерахування) збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому статтею 168 цього Кодексу, за ставкою, визначеною підпунктом 1.3 цього пункту.

Відповідальними за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) збору до бюджету є особи, визначені у статті 171 цього Кодексу.

Платники збору зобов`язані забезпечувати виконання податкових зобов`язань у формі та спосіб, визначені статтею 176 цього Кодексу.

ВИСНОВОК: Факт надання юридичною особою (продавцем) фізичній особі (покупцю) індивідуальної знижки є додатковим благом, який повинен включатися до загального оподатковуваного доходу та належним чином оподатковуватися. Це зумовлює обов`язок юридичної особи (продавця) нарахувати та сплатити від імені фізичної особи (покупця) необхідні податки та збори.

 

 

Матеріал по темі: «Курсова різниця прощеного кредиту, як додаткове благо платника податку»

 

 

 

 

 

Теги: знижка, скидка, додаткове благо, продаж товару зі знижкою, дохід фізособи, військовий збір, оподаткування, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Судовий збір за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи підлягає сплаті судовий збір за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів?

07 червня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/907/22 (ЄДРСРУ № 119618089) досліджував питання: «Чи підлягає сплаті судовий збір за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів?».

Частинами першою-третьою статті 110 ГПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений, або збирання чи подання відповідних доказів стане згодом неможливим або утрудненим.

(!) Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов`язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом.

Заява про забезпечення доказів може бути подана до суду як до, так і після подання позовної заяви.

Відповідно до частини третьої статті 111 ГПК України за подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом. Документ, що підтверджує сплату судового збору, додається до заяви.

Згідно з частиною четвертою статті 111 ГПК України суд, встановивши, що заяву про забезпечення доказів подано без додержання вимог цієї статті, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України "Про судовий збір".

Згідно з частиною першою статті 1 цього Закону судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Встановлюючи сплату судового збору, законодавець як гарантію права на звернення до суду встановив пільги зі сплати судового збору (стаття 5 Закону України "Про судовий збір"), а також можливість відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати судом (стаття 8 Закону України "Про судовий збір").

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності" від 22.05.2003 №  850-IV, який набрав чинності 25 червня 2003 року, ГПК України доповнено розділом V-1 "Запобіжні заходи".

Процесуальний інститут запобіжних заходів (статті 43-1 - 43-10 ГПК України) закріплював право особи, яка має підстави побоюватися, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, звернутися до господарського суду із заявою про вжиття передбачених статтею 43-2 цього Кодексу запобіжних заходів до подання позову. Одним із видів запобіжних заходів законодавець визначив витребування доказів (що співвідносилося як ціле та частина).

08 липня 2011 року прийнятий та 01 листопада 2011 року набрав чинності Закон України "Про судовий збір" № 3674-VI, тобто на момент, коли була чинною та діяла редакція ГПК України, яка передбачала застосування запобіжних заходів і витребування доказів як один із видів цих заходів.

Частина друга статті 4 Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 №  3674-VI встановила, зокрема, такі ставки судового збору:

- за подання до суду заяви про забезпечення доказів (підпункт 4 пункту 1 частини другої статті 4 зазначеного Закону);

- за подання до господарського суду заяви про вжиття запобіжних заходів (підпункт 3 пункту 2 частини другої статті 4 зазначеного Закону);

- за подання до адміністративного суду заяви про забезпечення доказів (підпункт 6 пункту 3 частини другої статті 4 зазначеного Закону).

Водночас з 15 грудня 2017 року інститут запобіжних заходів виключено з ГПК України на підставі Закону України 03.10.2017 № 2147-VIII. Витребування доказів, що раніше було видом запобіжних заходів, визначено заходом забезпечення доказів (параграф 8 глави 5 розділу І ГПК України).

З цього часу зміни до підпункту 4 пункту 1, підпункту 3 пункту 2, підпункту 6 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 №  3674-VI не вносилися.

Таким чином, Закон України "Про судовий збір" безпосередньо не передбачає справляння судового збору за подання до господарського суду заяви про витребування доказів.

Принцип правової визначеності і "якість закону", які означають, що закон повинен бути доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні (постанова Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18).

У постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18 сформульований висновок, що Закон України "Про судовий збір" визначає ставки судового збору за подання заяви про забезпечення доказів при зверненні до суду загальної юрисдикції та до адміністративного суду. Водночас стаття 4 Закону України "Про судовий збір" не передбачає сплату судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.10.2021 у  справі № 903/834/20, від 21.01.2022 у справі № 910/15737/20.

Норми пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" не закріплюють ставку судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, обов`язок щодо сплати якого, однак, визначений ГПК України.

Отже, у даному випадку простежується юридична колізія, що випливає з розбіжностей у застосуванні норм ГПК України та Закону України "Про судовий збір".

Як вже було зазначено, Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. Відтак у цій частині норми Закону України " Про судовий збір" є спеціальними щодо норм ГПК України.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що у випадку наявності колізії між загальним та спеціальним законом застосуванню підлягають норми спеціального закону. Згідно з принципом "Lex specialis" (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма) за наявності розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон. Про перевагу норм "lex specialis" над іншими загальними нормами зазначає у своїх рішеннях і ЄСПЛ (пункт 69 рішення від 25.03.199 у справі "Nikolova v. Bulgaria", заява №  31195/96 тощо).

Якщо норми нормативних актів однакової юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною.

Крім того, Суд звертає увагу, що за наявності юридичної колізії норми права підлягають тлумаченню на користь особи, яка звернулася із заявою про забезпечення доказів. У розрізі питання, поставленого у касаційній скарзі, розширене тлумачення норм Закону України "Про судовий збір" не є таким, що відповідає суті принципу справедливості та може породжувати невизначеність у правозастосуванні.

ВИСНОВОК: За подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів судовий збір не підлягає сплаті.

 

Матеріал по темі: «Стягнення податків і зборів із присудженої за рішенням суду суми судового збору»

 

 

 

Теги: судовий збір, господарський процес, заява про забезпечення доказів, ставки судового збору, звільнення від сплати, відстрочення, розстрочення, судовий процес, Верховний суд, Адвокат Морозов