Верховний суд: наявність чи відсутність у приватного виконавця права
накладати арешт на майнові (речові) права боржника
07 серпня 2020 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1092/19 (ЄДРСРУ № 90827119) досліджував
питання щодо правової можливості накладення виконавцем арешту на майнові права
(право оренди) в рамках виконавчого провадження.
Відповідно до статті 10 Закону України
"Про виконавче провадження" заходами примусового виконання рішень є:
1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права),
корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної,
творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони
перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник
володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну
плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і
передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику
розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві
власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку
користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи
примусового характеру, передбачені цим Законом.
Відповідно до пункту 6 частини 3 статті
18 цього Закону виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право
накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно
на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Звернення стягнення на майно боржника
полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій
реалізації (стаття 48 цього Закону).
За статтею 56 Закону України "Про
виконавче провадження" арешт майна (коштів) боржника застосовується для
забезпечення реального виконання рішення та накладається виконавцем шляхом
винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт
майна (коштів) боржника для подальшої реалізації такого майна з метою
задоволення вимог стягувача.
Відповідно до абзаців 8 та 11 пункту 2
статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме
майно та їх обтяжень" право користування (найму, оренди) будівлею або
іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі
договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої
частини), укладеного на строк не менш як три роки; інші речові права відповідно
до закону - належать до речових прав на нерухоме майно, похідних від права
власності.
(!!!) Аналіз наведених вище положень зазначених законів не дає підстав
стверджувати, що майно
боржника і речові права на це майно - це один об`єкт. Адже
наведені вище положення статті 18 Закону України "Про виконавче
провадження" наділяють виконавця правом накладати арешт на рухоме майно, а
також нерухоме майно: будівлю, іншу капітальну споруду, але не свідчать такою ж
мірою про поширення цієї норми на арешт права оренди такого майна як речового
права.
Так само не вбачається однозначно й
право виконавця накладати арешт на майнові (речові) права (тобто на право
оренди) і з приписів статті 56 Закону України "Про виконавче провадження",
оскільки вона регулює питання арешту і вилучення тільки майна (коштів) боржника
і не містить застереження, яке б дозволяло поширити цю норму на майнові
(речові) права, як це зроблено, наприклад, у пункті 1 частини 1 статті 10 цього
Закону, де законодавець прирівнює майно і майнові права, на що вказує
словосполучення "майно (майнові права) боржника".
Тож визначаючи наявність чи відсутність
у приватного виконавця права накладати арешт на майнові (речові) права
боржника, відповідні норми Закону України "Про виконавче
провадження" слід застосовувати у їх системному зв`язку зі спеціальним
законодавством, яке регулює зміст відповідного права, а також порядок його
виникнення, зміни та припинення.
Спеціальні норми, що регулюють
відносини з оренди державного майна, містяться у Законі України "Про
оренду державного та комунального майна", за статтею 4 якого об`єктами
оренди за цим Законом є нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення)
та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств. Зазначеним Законом не
передбачено можливості продажу прав на таке майно (зокрема, право оренди).
Згідно із частиною 1 статті 2 цього
Закону, орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном,
необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Частиною 2 статті 26 Закону України
"Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, чинній на
момент виникнення спірних правовідносин) встановлено вичерпний перелік підстав
припинення договору оренди, а саме: закінчення строку, на який його було
укладено; приватизація об`єкта оренди орендарем (за участю орендаря);
банкрутство орендаря; загибель об`єкта оренди; ліквідація юридичної особи, яка
була орендарем або орендодавцем, у якій відсутня така підстава, як реалізація
арештованого майнового права (права оренди), належного боржникові.
З огляду на приписи частини 1 статті
317, частини 1 статті 119 Цивільного кодексу України, право оренди є
речовим правом на нерухоме майно, похідним від права власності та притаманним саме власнику такого майна,
який має право розпоряджатися (реалізовувати) право оренди на власний розсуд. В
той час, як боржник не
наділений таким правом.
За змістом статей 177, 178 Цивільного
кодексу України майнові права є об`єктами цивільних прав, можуть вільно
відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку
правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з
цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від
фізичної чи юридичної особи.
Отже, з аналізу положень Закону України
"Про оренду державного та комунального майна", статті 4 Закону
України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обтяжень" слідує, що право
на оренду (право оренди) майна, яке набуте орендарем на підставі договору
оренди, є похідним від права власності майновим правом у
розумінні статей 177 і 178 Цивільного кодексу України, щодо якого
законодавством установлено певні обмеження, які визначають рівень його оборотоздатності.
Тобто, лише власник майна має право розпоряджатися (реалізовувати) право оренди
на власний розсуд, боржник таким правом не наділений.
Системний аналіз норм статті 19
Конституції України, статей 10, 18, 56 Закону України "Про виконавче
провадження", статей 177, 178, 190 Цивільного кодексу України, вказує на
те, що виконавець не
наділений правом накладення арешту на право оренди майна боржника-орендаря,
яке як майнове право є за змістом наведених вище законодавчих норм відмінним
від майна (коштів) об`єктом цивільних прав та має обмежену оборотоздатність для
боржника-орендаря.
Відповідно до висновку про застосування
норм права у подібних правовідносинах, викладеного у пункті 6.41 постанови
Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №
904/968/18 "… виконавець, виконуючи рішення, не може бути наділений
більшими повноваженнями щодо майнових прав, ніж має щодо цих самих майнових
прав сам боржник".
Таким чином, застосування виконавцем
такого заходу примусового виконання рішень, як звернення стягнення на право
оренди рухомого та нерухомого майна, можливе стосовно власника такого майна, а
також у тих випадках, коли право на таке відчуження щодо іншої, крім власника,
особи, передбачено законом або договором (заставодержатель права оренди такого
майна тощо).
Суд прийшов висновку про те, що під час
виконання рішення суду арештованими можуть бути лише ті майнові права, що
належать боржнику, та які міг відчужити сам боржник, а кошти, виручені від їх
продажу, спрямувати на погашення вимог стягувача до боржника у виконавчому
провадженні.
ВИСНОВКИ:
- право накладати арешт на
майно в межах виконавчого провадження надається лише у випадку, коли таке майно
належить на праві власності саме боржнику;
- арешту підлягають лише ті майнові
права, що належать боржнику, які можливо реалізувати (продати, передати) за
визначеною відповідно до законодавства ціною, а кошти направити на погашення
заборгованості;
- належне орендарю на підставі договору
оренди право користування майном державної/приватної власності не може бути ним
відчужено;
- право користування (оренди) майна не
може бути реалізовано в порядку статті 61 Закону України "Про виконавче
провадження".
Немає коментарів:
Дописати коментар