«Ділова мета» або «розумні економічні причини» у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду:  обов’язковість «ділової мети» та «розумних економічних причин» у податкових спорах.

Відповідно до п.п. 14.1.231 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

Так, Верховний Суд України у постанові від 28 лютого 2011 року №21-13а11 погодився із позицією про те, що збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

Детальніше в матеріалі: «Податкові спори: «фатальність» збитковості господарської операції»

Разом з цим Постанова Верховного суду від 24.01.2018 р. по справі № 816/4226/13-а (ЄДРСРУ №71834548) вказує, що відповідність господарської операції діловій меті, про що може свідчити і економічна обґрунтованість витрат на її  здійснення, є необхідною умовою для реалізації платником податків права на витрати та податковий кредит. Це відповідає самому змісту вищенаведених норм ПК, які надають платнику податків право зменшити оподатковуваний доход та податкові зобов'язання  на суму витрат, сплаченого податку  у зв'язку з придбанням товарів (послуг) при здійсненні господарської діяльності. Встановлення законодавцем податкових преференцій має на меті стимулювання ділової активності учасників торгівельного обороту, що, в свою чергу, презумує здійснення господарських операцій, що є об'єктом оподаткування, з метою досягнення економічного ефекту (ділової мети), а не тільки з метою отримання податкової вигоди. Відсутність економічної доцільності господарських операцій, окрім як здійснення їх з метою отримання податкової вигоди у вигляді витрат та/або податкового кредиту, є підставою для зменшення  в податковому обліку платника податків сум витрат та/або податкового кредиту.

Використання коштів. отриманих у кредит на оплату заборгованості по іншому кредиту, не може вважатися діями, які суперечать діловій меті господарської діяльності. Здійснення позивачем як суб'єктом господарювання дій, які є не типовими для певного виду діяльності, або можуть не у повній мірі відповідати цільовому призначенню отриманих кредитних ресурсів, не може однозначно свідчити про невідповідність таких дій цілям господарської діяльності.

Більше того, завідома для платника податків відсутність розумної економічної причини щодо певних витрат при здійсненні господарської операції, як правило, виключає підстави для збільшення у податковому обліку витрат та/або податкового кредиту, оскільки таке у більшості своїй свідчить про відсутність ділової мети у такої господарської операції як притаманної риси господарської діяльності.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.01.2018 р. по справі № 2а-19379/11/2670 (ЄДРСРУ № 71829439).

Відповідаючи на питання: «Чи наділений орган ДФС, в силу приписів ст. ст. 42 та 44 ГКУ, встановлювати та/або визначати «розумні економічні причини» (ділову мету) того чи іншого правочину при здійсненні підприємцем господарської діяльності?» можна звернутися до мого матеріалу: «Податкові спори: реальність здійснення господарської операції»

ВИСНОВОК: Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платників та інших учасників правовідносин у сфері економіки. У зв'язку з цим презюмується, що дії платника, результатом яких є отримання податкової вигоди, вважаються економічно виправданими, а відомості, що містяться у податковій та бухгалтерській звітності платника, - достовірні.

Більше того, у підприємницькій діяльності не є обов'язковим, аби економічний ефект спостерігався негайно після вчинення операції. Не виключено, що такий ефект настане в майбутньому. Також не виключено, що в результаті об'єктивних причин економічний ефект може не настати взагалі. Зокрема, операція може виявитися збитковою, і це є одним із варіантів нормального перебігу подій при здійсненні господарської діяльності.

Детальніше в матеріалі: ««Економічний ефект» від господарської діяльності платника податку»

Теги: фіктивний правочин, реальність господарської операції, фіктивний контрагент, податкова перевірка, ділова мета, розумні економічні причини, акт перевірки, оскарження податкового повідомлення-рішення, ПКУ, ППР, НУР, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Фіктивність контрагента «по-новому»: практика Верховного суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Критичне ставлення Верховного суду до ознак фіктивності контрагента у податкових спорах.

Обставини фіктивності та інших недоліків правового статусу контрагентів платника податків, а так само щодо невиконання ними своїх податкових обов'язків підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами, що свідчать про нереальність господарської операції або відсутність її економічного змісту. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2011 року № 40/11.

Пізніше, а саме 20 червня 2017 року  в рамках справи № 21-1807а16  судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу, суть якого полягає  в наступному:  якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку, який здійснює господарські операції/діяльність з опосередкованим контрагентом, який, в свою чергу, має відносини далі по ланцюгу.

Разом з цим, Верховний суд категоричен….

«Амністія»

Системний та буквальний аналіз норм свідчить про те, що обвинувачення особи, що підписує первинні документи від імені підприємства контрагента, у вчиненні злочинів, пов'язаних з фіктивністю підприємства, навіть за умови застосування до такої особи амністії (звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав) виключає належність таких документів встановленим вимогам законодавства та унеможливлює прийняття їх до податкового обліку.

Суд зазначає, що амністія є звільненням від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав. директор Товариства з обмеженою відповідальністю «ХХХ», визнаний винним у вчиненні злочину, проте його звільнено від кримінальної відповідальності, даний факт унеможливлює прийняття до податкового обліку підписані ним первинні документи та податкові накладні.

Така неможливість обумовлена тим, що фіктивність створення Товариства з моменту його державної реєстрації доводить відсутність законодавчо передбаченої мети створення суб'єкта господарювання, внаслідок чого, господарські операції позивача з його контрагентом не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку (ВС від 23.01.2018 р. у справі № 2а-1870/5800/12, ЄДРСРУ № 71766569).

«Фіктивність»

Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, які встановили, що всі первинні документи контрагента позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ХХХ" є неналежними, оскільки вони підписані гр. ХХХ, який значився як засновник та директор Товариства, проте фактично ніякого відношення до вказаного підприємства не має, фінансово-господарською діяльністю не займається, адміністративно - розпорядчі функції керівника підприємства не виконує, що встановлено в межах розслідування кримінальної справи № ххх, порушеної за фактом вчинення злочинів, передбачених ч.2 ст. 205 ч.1, ч.3 ст. 358 Кримінального кодексу України.      

Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2015 року м. Київ по справі №826/15034/14 (ВС від 16.01.2018 р.  у справі №  2а-7075/12/2670, ЄДРСРУ № 71630425).

Наведені вище норми податкового законодавства у взаємозв'язку з приписами законодавства з питань бухгалтерського обліку та звітності визначають окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема, це: не пов'язаність здійсненої операції (понесених витрат) з господарською діяльністю покупця (придбання товарів/послуг без мети їх використання у господарській діяльності); фіктивність операцій/нездійснення оподатковуваних операцій; видача податкової накладної особою, яка не є платником податку на додану вартість; відсутність у платника податків юридично значимих первинних документів. (ВС від 17.01.2018 р. у справі №826/1244/13-а, №805/6031/13-а  та №804/8943/13-а, ЄДРСРУ № 71692746, № 71692664 та №  71692635 відповідно).

Закінчуючи матеріал та відповідаючи на питання, яким чином платник податку може проконтролювати контрагента та отримати всю вищевказану інформацію…цитую: «На думку суду, при укладені договорів головним для суб’єкта господарювання є предмет договору, цінова політика, строки та спосіб доставки (виконання) предмету договору, розрахунки по договору (угоді), а також реєстрація постачальника як суб’єкта господарювання в органах виконавчої влади та допоміжна інформація про реєстрацію платником податку на додану вартість у органах податкової служби. Тому відповідач (ДФС) не має права наполягати на отримані додаткової інформації позивачем від його контрагента - постачальника товарів (робіт, послуг). Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами» (Одеський апеляційний адміністративний суд від 17 грудня 2015 р. у справі № 2а-6776/12/1470, ЄДРСРУ № 54682055).

Посил полягає в наступному: або дайте важель (доступ до податкових реєстрів, окрім цього «ДІЗНАЙСЯ БІЛЬШЕ ПРО СВОГО БІЗНЕС-ПАРТНЕРА») або хай функціонує принцип «добросовісного платника» та «не відповідальності за третіх осіб»…

Теги: податкові спори,  налоговые споры, обжалование налоговых уведомлений решений, ППР, НУР, ДФС, фіскальні перевірки, планові перевірки, платник податку, судова практика, Адвокат Морозов

Визначення розміру пені у зв'язку із несплатою аліментів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд України неодноразово змінював свій підхід щодо способу обчислення пені на підставі статті 196 СК України, а тому аналогічну справу передано на розгляд Великої палати Верховного суду.

23.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 572/1762/15-ц, провадження № 61-665св17 (ЄДРСРУ № 71826027) вказав, що при ухваленні рішень, для обчислення розміру пені, на підставі статті 196 СК, було застосовано різні правові висновки, що містяться в постановах Верховного Суду України. Причому Верховний Суд України впродовж незначного проміжку часу неодноразово змінював свій підхід щодо способу обчислення пені на підставі статті 196 СК.

Зокрема, спочатку Верховний Суд України зробив висновок, що пеня обчислюється «…виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення…» (постанови Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-81цс13, від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-149цс14, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2022цс15).

Згодом, Верховний Суд України відступив від вказаних висновків, при цьому вказав, що «…пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. …сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались» (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-94цс15). Аналогічні за змістом висновки Верховний Суд України зробив і у постановах від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16, від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16.

(!!!) Проте Верховний Суд України не відступав від висновку зробленого у постанові від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2022цс15.

ВАЖЛИВО: Не може бути застосований до різних висновків Верховного Суду України підхід такий же як для вирішення темпоральної колізії норм, що має застосовуватися норма, яка прийнята остання. Оскільки будь-яких законодавчих та доктринальних передумов для цього немає. Більш того, якщо б існувала як теоретична, так і практична можливість для його застосування, то вочевидь не виникала б проблема неоднакової судової практики, тому що потрібно було б керуватися останнім висновком, висловленим Верховним Судом України.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU проти Румунії, № 28342/95, § 61, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS проти Румунії, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. проти Об'єднаного Королівства, № 20166/92, § 36, від 22 листопада 1995 року).

Неодноразова зміна підходу і неможливість, по суті, встановити, які висновки Верховного Суду України, щодо способу обчислення пені, слід застосовувати, дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності застосування статті 196 СК. Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить неврахування інтересів, або ж платника, або ж одержувача аліментів. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (Вєренцов проти України, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA проти Іспанії, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).

Очевидно, що подібна невизначеність щодо підходу обчислення пені в судовій практиці не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанови Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-94цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16, від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16), а справу № 572/1762/15-ц про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі, заборгованості по аліментах, пені за прострочення сплати аліментів передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Матеріал по темі: «Верховний суд: правило розрахунку неустойки (пені) по аліментам за рішенням суду»

Теги: аліменти, пеня по простроченим аліментам, аліменти у твердій грошовій валюті, Велика палата Верховного суду, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення аліментів на повнолітню дитину що продовжує навчання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість стягнення аліментів на повнолітню дитину що продовжує навчання. 

Необхідно вказати, що Верховний Суд України вже неодноразово досліджував це питання, зокрема у постанові від 24 лютого 2016 року № 6-1296цс15 вказав наступне.

Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Частинами першою - третьою статті 181 СК України передбачено, що способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними; за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі; за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Положеннями статей 180, 183, 185, 193, 198, 199 СК України визначаються декілька видів виконання цього обов’язку, зокрема утримання неповнолітньої дитини, що стягується у частках або твердій грошовій сумі (статті 180, 183); участь батьків у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом, тощо) (стаття 185); утримання дитини, яка перебуває в закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі, у разі  якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини,  влаштованої до державного або комунального або іншого закладу, аліменти можуть бути стягнуті з них на загальних підставах (стаття    193); батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, а також якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і потребують матеріальної допомоги до досягнення ними двадцяти трьох років, за умови якщо батьки можуть надавати таку допомогу (стаття 198).

ВАЖЛИВО: Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов’язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). 

Отже, виходячи з аналізу статті 185 СК України додаткові витрати присуджуються на дитину за наявності в одного з батьків, з яким проживає дитина, додаткових витрат, викликаних особливими обставинами, зокрема необхідністю в розвитку дитини за наявності в неї здібностей, талантів, у зв’язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Наявність таких витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про стягнення додаткових витрат.  Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини.

Разом з тим статтею 199 СК України передбачений обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу; право на утримання припиняється у разі припинення навчання; право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.

На відміну від правовідносин щодо участі батьків у додаткових витратах, правовідносини обов’язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина на період навчання регулюються главою 16 СК України, яка зокрема, передбачає обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів (статті 199, 200, 201 цього Кодексу).

ВАЖЛИВО: У визначенні розміру аліментів слід враховувати вартість навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Норми цієї глави не встановлюють самостійного, окремого від аліментних зобов’язань, обов’язку батьків брати участь у додаткових витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами.

Таким чином, у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв’язку з навчанням до досягнення нею двадцяти трьох років, правила статті 185 СК України не застосовуються, зазначені правовідносини регулюються статтею    199 цього Кодексу.

Аналогічна позиція висловлена у рішенні Верховного суду України від 24 грудня 2014 року № 6-186цс14.

Разом з цим необхідно пам’ятати, що за змістом ст. 200 СК України, суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і(або) у частці від доходу платника аліментів, з урахуванням обставин, передбачених ст. 182 цього Кодексу, а саме:

1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів;

3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів;

4) інші обставини, що мають істотне значення.

Окрім цього, розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, а мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Окремо необхідно наголосити, що в силу п.3 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» позивач у такого роду спорах  звільнений від сплати судового зору як за подачу позову про стягнення аліментів, так і за подачу апеляційної скарги на рішення суду з приводу даного питання.

Теги: стягнення аліментів на повнолітню дитину, продовжує навчання, мінімальний розмір аліментів, звільнення від сплати судового збору, тверда грошова валюта, судова практика, Адвокат Морозов

Відсутність у контрагента виробничих, трудових та інших ресурсів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика нового Верховного суду щодо фіктивності господарських операцій, в силу відсутності у контрагента платника податку потужностей та матеріально-трудових ресурсів при провадженні статутно – господарської діяльності.

16.01.2018 р. Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справах № 820/4648/13-а (ЄДРСРУ № 71630385), № 826/1398/14 (ЄДРСРУ № 71630767), опосередковано: від 16.01.2018 р. у справі № 2а-3404/12/1370 (ЄДРСРУ 71630764) та від 18.01.2018 р.  у справі №  2а-13944/12/2670 (ЄДРСРУ 71692559) в черговий раз підтвердив раніше сформовану правову позицію стосовно того, що на реальність господарських операцій жодним чином не впливає наявність у контрагента платника податку виробничих, трудових та інших ресурсів, оскільки останній має право їх залучати на підставі цивільно правових угод.

Виходячи з вимог наведених норм Податкового кодексу України, підтвердженням факту здійснення господарської операції є відповідні розрахункові, платіжні та інші первинні документи, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та підставою для нарахування податкового кредиту і податкового зобов'язання з податку на додану вартість є податкова накладна.

Підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК передбачено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

(!!!) Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційного з'ясування обставин справи в адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень.

Разом з тим, відповідно до принципу змагальності суб'єкт господарювання має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує.

Твердження податкового органу про відсутність у контрагентів позивача необхідної для ведення господарської діяльності кількості працівників, технічних, транспортних, інших виробничих ресурсів, відсутність за юридичною адресою на момент звірки не свідчить про безтоварність угод поставки з позивачем.

ВАЖЛИВО: В межах перевірки позивача відповідачем не досліджено можливість залучення постачальниками позивача матеріально-технічних, майнових, трудових та виробничих ресурсів шляхом укладення цивільно-правових угод або іншій не забороненій законом формі у період поставок ТМЦ.

Крім того, колегія суддів погоджує висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що акти про результати проведення податкових перевірок контрагентів позивача не доводять обставин, з якими відповідач пов'язує висновки акту перевірки позивача та прийняті на підставі нього спірні податкові повідомлення-рішення.

Між тим, у справі № 2а-44807/09/1670 (ЄДРСРУ № 71692512) від 18.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин, зокрема:

- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів.

ВИСНОВОК: Отже, на підставі вищевикладеного вбачається, що платник податку у судово-правовому спорі з податковим органом повинен довести суду можливість залучення матеріально-технічних, майнових, трудових та виробничих ресурсів шляхом укладення цивільно-правових угод з іншими контрагентами/суб’єктами господарювання або наполягати, що податкове управління, під час проведення податкової перевірки контрагента та прийняття спірного податкового повідомлення – рішення, не дослідило вищевказану обставину та проігнорувало надані платником податку відповідні докази.

Матеріал по темі: «Відсутність у контрагента потужностей та матеріально-трудових ресурсів»

Теги: налоговые споры, податкові спори, відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів, потужностей,  найманих працівників, відсутність контрагентів  за місцем реєстрації, виробничі бази, складські приміщення,  ДФС, ДПІ, ГНІ, налоговая, податкова, судова практика, Адвокат Морозов

Податкова перевірка без ознайомлення з наказом про її проведення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: наслідки не ознайомлення платника податку з наказом про проведення податкової перевірки.

Податковим кодексом визначено умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, дотримання яких є підставою прийняття наказу про проведення перевірки.

Між тим згідно сталої судової практики вбачається, що з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.

Відносно юридичних наслідків податкової перевірки при скасуванні відповідного наказу.

У постановах Верховного суду України № 21-425а14 від 27.01.2015 р., № 826/5689/13 від 09.02.2016 та від 16.02.2016 р. у справі № 826/12651/14 міститься висновок про те, що невиконання вимог зокрема пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої

(!!!) Тобто у разі визнання перевірки незаконною така перевірка відсутня як юридичний факт, що виключає наявність у податкового органу компетенції на прийняття податкового повідомлення-рішення. У такому випадку висновки акта перевірки, визнаної протиправною, не повинні оцінюватися судом. Податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності податкової перевірки та відсутності правових наслідків такої.

Разом з тим Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у ряді своїх рішень, зокрема від 17.01.2018 р. провадження № К/9901/1895/18 по справі  №1570/7146/12 (ЄДРСРУ № 71692623) та від 16.01.2018 р. у справах № 2а/1570/4582/11, провадження № К/9901/924/18 (ЄДРСРУ № 71630461) та № 826/442/13-а, провадження № К/9901/898/18 (ЄДРСРУ № 71630409) підтвердив вищевказане.

Пунктом 79.1 статті 79 Податкового кодексу України визначено, що документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником органу державної податкової служби рішення про її проведення та за наявності обставин для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу.

Приписи пункту 79.2 статті 79 визначають, що документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

ВАЖЛИВО: Як буквальне тлумачення аналізованої норми, так і системне тлумачення приписів ПК України виключають можливість проводити документальну позапланову невиїзну перевірку без надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки, що мало місце в межах спірних правовідносин.

Сам вид перевірки (позапланова невиїзна), без надання платником податків документальних підтверджень реальності здійснення ним господарських  операцій, позбавляє контролюючий орган можливості об'єктивно здійснити аналіз первинних документів та дійти обґрунтованих висновків стосовно податкового правопорушення платником податків.

Таким чином, документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться на підставі наказу керівника контролюючого органу та за наявності підстав для її проведення; у свою чергу можливість для прийняття наказу про проведення документальної позапланової перевірки на підставі підпунктів 78.1.1 та 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України виникає за умови ненадання платником пояснень та їх документального підтвердження на письмовий запит контролюючого органу протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

ВИСНОВОК: перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій податковим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України. Лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема, документальних позапланових невиїзних, може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. (Правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 27 січня 2015 року по справа № 21-425а14).

Більше того, акт перевірки отриманий в результаті документальної невиїзної перевірки є неналежним доказом виходячи із положень процесуального принципу допустимості доказів, закріплених частиною 2 статті 74 КАС України, за якою обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отже, податкове повідомлення-рішення, прийняте на підставі незаконної перевірки не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

Теги: податкова перевірки, наказ про проведення перевірки, платник податку, ДФС, налоговая, податкова, оскарження в суді, адміністративне оскарження, податкове повідомлення-рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Чинність арешту майна при поверненні виконавчого документу стягувачу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли повернення виконавчого документа стягувачу є підставою для скасування арешту на майно?

На перший погляд повернення виконавчого документа стягувачу є аналогічним закінченню виконавчого провадження, оскільки будь-які дії державним виконавцем після цього не здійснюються, а саме виконавче провадження фактично закінчується…

На зазначене питання у своєму рішенні від 17 січня 2018 року по справі №  910/8019/15-г (ЄДРСРУ № 71718810) надав відповідь Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

Суд вказав що у разі повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції на час виникнення відносин), виконавче провадження не є закінченим. При цьому, державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Більше того, повернення виконавчого документа стягувачеві, у зв'язку з відсутністю майна у боржника, не є підставою для закінчення виконавчого провадження згідно з приписами статті 49 Закону України "Про виконавче провадження".

Вказана позиція не нова, адже такої думки притримувався і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 6-6568св17.

Між тим нова редакція Закону України «Про виконавче провадження» у ст. 37 містить перелік обставин за настанням яких виконавчий документ повертається стягувачу, а саме:

1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа;

2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;

5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з’ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, у зв’язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника);

6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі;

7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, у зв’язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку;

8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася;

9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення;

10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів";

11) запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру.

Ч. 5 ст. 37 Закону передбачає, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох місяців, а також у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, втрати годувальника тощо - протягом усього періоду, на який присуджені платежі).

В свою чергу ст. 39 та 40 Закону передбачають підстави та наслідки закінчення виконавчого провадження.

Необхідно наголосити на ч.3 ст. 37 Закону (повернення виконавчого документа стягувачу), якою передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.п. 1, 3, 11 ч.1 цієї статті арешт з майна знімається (у випадках коли стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; та у випадках запровадження тимчасової адміністрації банку-боржника крім рішень немайнового характеру).

ВИСНОВОК: Приписами наведеного Закону передбачено винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення (тобто, коли рішення суду фактично не виконано), що не є підставою для зняття накладеного арешту на майно боржника.

Більше того, ніщо не перешкоджає боржнику добровільно виконати рішення суду, що є його обов’язком згідно з вимогами ст. 129 Конституції, після чого арешт з майна може бути знято відповідно до закону.

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, повернення виконавчого документу, зняття арешту, майно боржника, винесення постанови, державний виконавець, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов