Припинення іпотечного зобов’язання зі спливом позовної давності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення іпотечного зобов’язання зі спливом позовної давності. Наслідки застосування строків позовної давності. 

05.07.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 6-1840цс16 досліджували питання щодо можливості припинення іпотечного зобов’язання внаслідок пропущення кредитором строку позовної давності, тобто втрати останнім права на примусове виконання зобов’язання по основному договору, що є можливим наслідком припинення, як основного, так і похідного зобов’язання (іпотеки). 

Перед усім необхідно вказати, що 05.07.2017 р . Верховним судом України в рамках справи № 6-3116цс16 зроблено правовий висновок стосовно початку перебігу та/або пропуску позовної давності при зверненні стягнення на предмет іпотеки після отримання боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі.

Матеріал по темі:«Позовна давність: відлік строку пред’явлення вимог до іпотекодавця» 

Суд зазначив, що згідно із частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Правила припинення зобов’язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов’язання» розділу І книги п’ятої «Зобов’язальне право» ЦК України, норми якої передбачають, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599), переданням відступного (стаття 600), зарахуванням (стаття 601), за домовленістю сторін (стаття 604), прощенням боргу (стаття 605), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606), неможливістю виконання (стаття 607), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609).

ВАЖЛИВО: Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають.

При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.  За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. 

Згідно з приписами цієї статті особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи.

У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само й боржник зі спливом позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку.

(!!!) Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя цієї статті). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята цієї статті). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша цієї статті), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, ЦК України не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу.  Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється.

Аналогічне твердження міститься у постанові Верховного суду України  від 15.05.2017 р. по справі № 6-786цс17.

Більше того, якщо кредитор не скористався своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», це не є підставою для припинення іпотеки (22.02.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у справі  № 6-133цс17).

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

ВАЖЛИВО: Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і за загальним правилом є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 цього Закону).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Зміст цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

 Так, згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання. Натомість такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням, цей Закон не передбачає.

Поряд з цим постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : - припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; - реалізації предмета іпотеки; - набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; - визнання іпотечного договору недійсним; - знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.»

Таким чином, якщо договір іпотеки не припинено з визначених законом підстав, то усі права і обов’язки, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися і є діючими до його повного виконання.

Отже, проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли такого висновку.

ВИСНОВОК: Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, отже, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17.

Матеріал по темі:«Кредитор не скористався правом на примусове стягнення…чи діє іпотека?»

P.s. Крім того, відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов’язань  переходять обов’язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки.

Теги: іпотека, ипотека, примусове стягнення, припинення іпотеки, исполнительное производство, виконавче провадження, підстави припинення іпотеки, прекращение іпотеки, судебная практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Право власності та розмір часток земельної ділянки у співвласників будинку

Адвокат Морозов (судебная защита)

Розмір часток земельної ділянки при набутті права спільної сумісної власності на земельну ділянку співвласниками будинковолодіння з виділеними частками. 

05.07.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1726цс16 досліджувалось питання неоднаково застосування частин першої статті 377 ЦК України та частини першої і четвертої статті 120 ЗК України в розрізі визначення розміру часток земельної ділянки співвласниками будинковолодіння з виділеними частками.

Суд вказав, що за положеннями статті 377 ЦК України (в редакції на час укладення договору дарування частини будинковолодіння, тобто на 25 липня 2007 року) до особи,  яка  придбала  житловий  будинок,  будівлю  або споруду,  переходить право власності на земельну ділянку,  на якій вони розміщені,  без зміни її цільового призначення,  у  розмірах, встановлених договором.

Аналогічна правова позиція висловлена 12.10.2016 р. Верховним судом України при розгляді справи № 6-2225цс16.

Якщо договором про відчуження житлового будинку,  будівлі або споруди  розмір  земельної  ділянки  не  визначений,  до  набувача переходить  право  власності на ту частину земельної ділянки,  яка зайнята житловим будинком,  будівлею або спорудою,  та на  частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

ВАЖЛИВО: Якщо  житловий  будинок,  будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до  набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки,  на  якій  вони  розміщені,  та  частиною  ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Аналогічні положення було закріплено у статті 120 ЗК України.

Разом з тим,  відповідно до частини першої статті 118 ЗК України (в редакції на час отримання акта про право власності на земельну ділянку, тобто 24 червня 2010 року) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка  перебуває  у  його  користуванні,  подає заяву до відповідної районної,  Київської   чи   Севастопольської   міської   державної адміністрації   або   сільської,   селищної,   міської   ради   за місцезнаходженням земельної ділянки.

Статтею 121 ЗК України (в редакції на час набуття права власності на земельную ділянку співвласниками будинковолодіння) визначено, що громадяни  України  мають  право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності  для   будівництва   й   обслуговування   жилого   будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах -  не більше 0,25  га,  в  селищах  -  не  більше  0,15 ка,  в  містах - не більше 0,10 га.

При цьому розмір  земельної  ділянки,  що  передається  безоплатно громадянину  у  власність у зв'язку з набуттям ним права власності на  жилий  будинок,  не  може бути меншим, ніж максимальний розмір земельної ділянки відповідного цільового призначення, встановлений частиною  першою цієї статті (крім випадків, якщо розмір земельної ділянки, на якій розташований будинок, є меншим).

ВАЖЛИВО: За системним аналізом зазначених норм матеріального права громадянин мав право на приватизацію земельної ділянки, яка знаходиться у його користуванні, а у випадку переходу права власності на житловий будинок (частину житлового будинку) та переходу при цьому права користування земельною ділянкою - на приватизацію тієї земельної ділянки, на якій розміщено житловий будинок (частина житлового будинку), господарські будівлі та споруди, та частини земельної ділянки, необхідної для їх обслуговування.

При передачі земельної ділянки у власність співвласникам для обслуговування та будівництва жилого будинку, господарських будівель та споруд, оскільки земельна ділянка розташована у місті, то співвласники за змістом законодавства мали право на отримання у власність земельної ділянки у розмірі до 0,10 га, крім випадків, якщо земельна ділянка, на якій розташовано будинок, є меншою за розміром.

У даній справі, співвласникам передано у спільну сумісну власність земельну ділянку для обслуговування та будівництва  жилого будинку, господарських будівель та споруд у розмірі що є меньшим, ніж визначено законом.

Отже, кожен із власників будинковолодіння отримав у власність земельну ділянку не меншу ніж та, на якій розташована його частина будинковолодіння та необхідна для їх обслуговування.

Оскільки за положеннями частини третьої статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, за системним аналізом усіх зазначених норм матеріального права, які були чинними на час зазначених правовідносин та на момент переходу права власності на будинковолодіння, можна зробити висновок, що в разі набуття права спільної сумісної власності на земельну ділянку співвласниками будинковолодіння з виділеними частками, право власності на земельну ділянку переходить відповідно до розміру відокремлених у будинковолодінні часток.

У подальшому саме такої позиції дотримувався законодавець при внесенні наступних змін до ЦК України та ЗК України.

За змістом статей 377 ЦК України та статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий  будинок,  будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється  право  власності,   право   користування   земельною ділянкою,  на  якій розташовані ці об'єкти.  До особи,  яка набула право власності на жилий будинок,  будівлю або споруду,  розміщені на  земельній  ділянці,  що  перебуває  у  власності  іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину,  на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

ВИСНОВОК: У разі набуття права власності на жилий  будинок,  будівлю або   споруду   кількома   особами   право   на  земельну  ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 висловлено правову позицію та зазначено,  що до особи, яка набула право власності на будівлю або її частину, переходять права на земельну ділянку на тих самих умовах, на яких ця земельна ділянка належала попередньому володільцю або власнику. 

Матеріал по темі: «Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою» 

Теги: перехід права власності на земельну ділянку,  земельна ділянка,  поділ земельної ділянки, присвоєння кадастрового номеру, істотна умова купівлі-продажу, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, розпорядження, відчуження нерухомості, будівля, споруди, будинок, юрист, судова практика, Адвокат Морозов

Порушення прав дитини, як підстава визнання договору іпотеки недійсним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порушення прав неповнолітньої дитини, як підстава для визнання договору іпотеки недійсним: судова практика.

10.07.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1002цс17 розглядалось питання щодо порушення прав неповнолітньої дитини, як підстава для визнання договору іпотеки недійсним.

Підставою для перегляду даної справи у ВСУ слугували постанови Верховного Суду України в яких містяться такі висновки:

- норми статті 177 СК України, статті 16 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», які передбачають необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямовані на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення внаслідок його укладення майнових прав дитини (постанови від 12 вересня 2012 року, 20 січня, 10 лютого 2016 року);

- вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування (постанова від 22 червня 2016 року).

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».  

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.         

Так, відповідно до частин першої – третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. 

У Постанові Судової палати з цивільних справ Верховного суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 суд звертає увагу на те, що з огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. 

ВАЖЛИВО: За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Однак право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. (Правова позиція висловлена Верховним судом України під час розгляду справи № 6-158цс14 та справи №6-709цс16). 

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним.     

(!!!) За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 20.01.2016 р. у справі № 6-2940цс15 та від 11.05.2016 р. у справі за № 6-806цс16.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. 

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом  іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.          

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.     

ВИСНОВОК:  вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.  

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

P.s. У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що іпотекодавець, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача предмета іпотеки в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; разом з тим, іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене. Тому суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним.

P.s.s. Розглядаючи справу № 6-197ці16 Верховний суд України звернув увагу що законодавець зосереджує увагу на обов’язковому застосуванні під час ухвалення рішення про виселення положень ст.40 закону «Про іпотеку» та норм ст.109 ЖК УРСР.

А у справі № 6-1731цс16 Верховний суд України вказав, що згідно ст.ст.39, 40 закону «Про іпотеку» та ст.109 ЖК УРСР, особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення) — предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли це житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Теги: іпотека, права дитини, виселення дитини, спор з банком, іпотечне майно, ипотека, защита прав ребенка, орган опеки и попечительства, банк, кредит, признание недействительным, кредитный договор, обеспечение обязательств, судебная практика, Адвокат Морозов

Виправдувальний вирок суду - відшкодування майнової та моральної шкоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Постановлення виправдувального вироку суду, як підстава для відшкодування майнової та моральної шкоди. 

24.04.2017 р. судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України в рамках  справи № 6-2885цс16 вирішували питання щодо визначення підвідомчого суду, який повинен розглядати вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної незаконним засудженням особі, щодо якої постановлено виправдувальний вирок.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право  в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Частиною другою статті 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом, до яких належать й інші способи відшкодування шкоди.

Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

ВАЖЛИВО: Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду.

Згідно зі статтею 3 Закону № 266/94-ВР у разі незаконного засудження громадянинові відшкодовується: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.

(!!!) Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94-ВР).

Частинами першою та другою статті 12 Законом № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.

У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду – до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.

Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР.

Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону № 266/94-ВР).

Аналогічна правова позиція Верховного суду України викладена у його постанові від 02.12.2015 р. по справі № 6-2203цс15.

Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями  органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі – Положення), у разі винесення виправдувального вироку, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції.

У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги  щодо змісту такої ухвали.

У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції.

Питання відшкодування моральної шкоди, що передбачено частиною 1 статті 13 Закону № 266/94-ВР, за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 цього Закону.

ВИСНОВОК: Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Окремо необхідно вказати, що для відшкодування шкоди за неправомірні дії правоохоронних органів необхідно чітко визначити норми матеріального права, які регулюють дані відносини; умови, порядок відповідальності за завдану моральну шкоду та коло суб’єктів, на яких покладається така відповідальність (Правова позиція Верховного суду України від 22.06.2017 р. в рамках справи № 6-501цс17).

Матеріал по темі: «Відшкодування шкоди за неправомірні дії правоохоронних органів»  

Теги: шкода, компенсація шкоди, незаконні рішення, бездіяльність правоохоронного органу, оперативно-розшукова діяльність, розслідування, відшкодування шкоди, виправдувальний вирок,  прокуратура, суд, судова практика, Адвокат Морозов