Розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та способи судового захисту при розірванні договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі

07 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1382/19 (ЄДРСРУ № 100214121) досліджував питання щодо розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі.

Статтею 651 ЦК встановлені підстави для зміни або розірвання договору. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке зумовлює для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

При цьому ч.2 ст.651 ЦК не містить вказівки щодо можливості обмежити її застосування законом або договором, зокрема, щодо певного виду правовідносин.

Загальне правило про наслідки прострочення виконання покупцем обов`язку оплатити товар дійсно встановлюється ч.3 ст.692 ЦК.

Водночас відповідно до ст.694 ЦК договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.

Якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару (ч.4 ст.694 ЦК).

Якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до ст.536 ЦК від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати. Договором купівлі-продажу може бути передбачений обов`язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем (ч.5 ст.694 ЦК).

З моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар (ч.6 ст.694 ЦК).

Умова про відстрочення або розстрочення платежу за договором купівлі-продажу може бути передбачена договором незалежно від складу суб`єктів такого договору та виду договору купівлі-продажу. Обмеження на встановлення умови про відстрочення або розстрочення платежу може встановлюватися тільки законом (аналогічна позиція міститься в постанові Верховного Суду від 16.10.2018 у справі №910/23976/16).

Відстрочення - це встановлення більш пізнього строку оплати товару, ніж це передбачено ч.1 ст.692 ЦК.

Розстрочення - це встановлення обов`язку покупця оплатити товар частинами в більш пізні строки, ніж це передбачено ч.1 ст.692 ЦК.

Норми частин 2-6 ст.694 ЦК, зокрема і щодо прострочення покупцем оплати товару, проданого в кредит, поширюються на продаж товарів у кредит як з відстроченням, так і розстроченням оплати (аналогічна позиція міститься в постанові Верховного Суду від 16.0.10.2018 у справі №910/23976/16).

Загальне правило про наслідок прострочення виконання покупцем обов`язку оплатити товар установлюється ч.3 ст.692 ЦК. При продажу товарів у кредит наслідки по відношенню до покупця полягають у тому, що продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару, що не виключає пред`явлення замість цієї вимоги вимог, передбачених ч.3 ст.692 ЦК з урахуванням ч.5 ст.694 ЦК.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 у справі №906/655/18.

(!!!) Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду погоджується з цією позицією та уточнює, що повернення частки як товару може здійснюватися також шляхом заявлення вимоги про витребування частки у покупця.

У ст. 653 ЦК передбачені правові наслідки розірвання договору. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов`язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Право вимагати повернення товару, проданого у кредит та неоплаченого покупцем, прямо передбачене законом (ч.4 ст.694 ЦК), тому продавець частки у статутному капіталі товариства, яка була продана з відстроченням платежу та не була оплачена покупцем, має право вимагати її повернення. З урахуванням особливостей, встановлених Законом "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" у такому випадку позивач має заявляти позовну вимогу про розірвання договору купівлі-продажу, повернення частки та визначення розміру статутного капіталу і часток учасників / витребування частки, а не про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства та скасування реєстраційної дії.

Верховний Суд у постановах від 12.11.2020 у справі №902/66/20, від 16.12.2020 у справі №916/2475/19, від 06.04.2021 у справі №910/14092/19, від 01.06.2021 у справі №911/796/20, як на один із аргументів послався на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 08.09.2020 у справі №916/667/18.

Однак, у справі №916/667/18 спір виник щодо договору купівлі-продажу корпоративних прав, яким було передбачено, що розрахунки між сторонами були проведені до укладення договору, тобто до правовідносин підлягала застосуванню ст.692 ЦК, а не ст.694 ЦК, тоді як у справах №№902/66/20, 916/2475/19, 910/14092/19, 911/796/20 - у договорі передбачалася післяоплата, відстрочення платежу (тобто продаж відбувався у кредит, а відповідно застосуванню підлягала не тільки ст.692, але й ст.694 ЦК як спеціальна норма).

Велика Палата Верховного Суду від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №906/655/18 щодо застосування ст.694 ЦК у спорі про розірвання договору купівлі-продажу частки статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю не відступала.

Отже, Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду доходить висновку, що правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі №916/667/18 про безальтернативність вимог про оплату товару та сплату процентів за користування чужими грошовими коштами як способу захисту порушеного права продавця, який не отримав/не повністю отримав оплату за частку, не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли на підставі договору купівлі-продажу частки у кредит (з відстроченням або розстроченням платежу).

ВИСНОВОК № 1: Якщо договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства передбачає відстрочення або розстрочення платежу, то такий договір є договором купівлі-продажу товару (частки) в кредит і до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 651 та 694 ЦК України.

ВИСНОВОК № 2: Право вимагати повернення товару, проданого у кредит та неоплаченого покупцем, прямо передбачене законом (ч.4 ст.694 ЦК), тому продавець частки у статутному капіталі товариства, яка була продана в кредит та не була оплачена покупцем, має право вимагати розірвання договору та повернення частки. З урахуванням особливостей, встановлених Законом "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", у такому випадку позивач має заявляти позовні вимоги про розірвання договору купівлі-продажу, повернення частки та визначення розміру статутного капіталу і часток учасників або витребування частки, а не про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства та скасування реєстраційних дій (записів).

 

Матеріал по темі: «Судові рішення які є підставою для внесення змін до відомостей про ТОВ»

 

Відповідальність членів органів юридичної особи перед юридичною особою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави та умови застосування відповідальності членів органів юридичної особи перед юридичною особою

07 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12803/18 (ЄДРСРУ № 100214041) досліджував питання щодо підстав та умов застосування відповідальності членів органів юридичної особи перед юридичною особою.

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Також статтею 89 Господарського кодексу України передбачено, що посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:

- діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;

- діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;

- діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;

- бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків;

- іншими винними діями посадової особи.

У разі, якщо відповідальність згідно із цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед товариством є солідарною.

Цими положеннями законодавства закріплено обов`язки органів юридичної особи (посадових осіб) (фідуціарні обов`язки) діяти в інтересах юридичної особи, діяти добросовісно, діяти розумно та не перевищувати своїх повноважень, а також відповідальність за їх порушення.

Верховний Суд у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/21493/17 зазначив, що згідно з вимогами статті 92 Цивільного кодексу України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою (зокрема директором чи генеральним директором) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов`язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень. Аналогічні висновки зроблені і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17.

Наведене відповідає міжнародним Принципам корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку, які закріплюють такі основні фідуціарні обов`язки директорів підприємства, як обов`язок дбайливого ставлення (діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним) та обов`язок лояльності (уникати конфлікту інтересів і діяти під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього).

Головною метою фідуціарних обов`язків є необхідність забезпечення економічного розвитку підприємства, а відповідно недотримання таких базових обов`язків може призвести до збитків підприємству й зобов`язання їх відшкодувати.

Таким чином, при застосуванні статті 92 Цивільного кодексу України слід оцінювати не лише формальну сторону питання - дотримання посадовою особою всіх положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників/акціонерів тощо. Адже навіть коли посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства.

Вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла в найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обґрунтованими; її фідуціарні обов`язки були виконані належним чином.

Водночас спростування позивачем відповідної презумпції за одним з критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов`язків. У цьому разі вже відповідач зобов`язаний довести, що він діяв в інтересах товариства (Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №910/11027/18).

Слід також враховувати, що субсидіарна відповідальність за доведення до банкрутства за своєю правовою природою є відповідальністю за зловживання суб`єктивними цивільними правами, які завдали шкоди кредиторам, є самостійним цивільно-правовим видом відповідальності, оскільки законодавство не пов`язує можливості покладення на третіх осіб субсидіарної відповідальності в порядку частини 5 статті 41 Закону про банкрутство з наявністю вироку у кримінальній справі щодо таких осіб про встановлення в їх діях (бездіяльності) кримінального правопорушення. У цьому випадку особи згідно зі спеціальним приписом Закону про банкрутство притягуються до цивільної відповідальності у формі стягнення. Така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 923/862/15, від 28.08.2018 у справі № 927/1099/13, від 18.10.2018 у справі № 923/1297/14, від 05.02.2019 у справі № 923/1432/15, від 03.09.2019 у справі № 923/1494/15.

Предмет доказування при доведенні до банкрутства:

- втрати, яких зазнали кредитори (матеріальна шкода, збитки). Збитки вимірюються розміром затверджених судом вимог у реєстрі кредиторів.

- вартість наявних активів у банкрута, що включені до ліквідаційної маси, загальна сума вимог кредиторів та витрат процедур.

- різниця між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

- дії та події, які викликали стійку неплатоспроможність боржника та осіб, які відповідальні за їх здійснення.

- вина/відсутність вини конкретних осіб.

Критерії доказування:

Верховний Суд у постановах від 16.06.2020 у справі № 910/21232/16, від 30.01.2018 у справі №923/862/15, від 05.02.2019 у справі № 923/1432/15 та від 10.03.2020 у справі № 902/318/16 дійшов правових висновків, що для вирішення питання щодо кола необхідних і достатніх обставин, які мають бути доведені суб`єктом звернення (ліквідатором) та, відповідно, підлягають встановленню судом для покладення субсидіарної відповідальності, виходячи з диспозиції частини 1 статті 215 Господарського кодексу України та частини 2 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства та з урахуванням підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство (статті 1, 39 Кодексу України з процедур банкрутства) є необхідність конкретизації об`єктивної сторони правопорушення з доведення до банкрутства/банкрутства з вини відповідальних суб`єктів, за які покладається субсидіарна відповідальність, виходячи, зокрема із сукупності таких обставин щодо Боржника та дій (бездіяльності) відповідальних суб`єктів:

1) вчинення суб`єктами відповідальності, за відсутності у боржника будь-яких активів, будь-яких дій/бездіяльності, направлених на набуття/збільшення  кредиторської заборгованості боржника без наміру її погашення (вказівка на вчинення/вчинення правочину без наміру його реального виконання боржником через відсутність матеріальних, фінансових, інформаційних, технічних, кадрових ресурсів; невиконання податкових зобов`язань, бездіяльність щодо стягнення дебіторської заборгованості тощо); при цьому не забезпечені реальними активами внески до статутного фонду боржника, активами не вважаються;

2) прийняття суб`єктами відповідальності рішення, вказівка на вчинення/вчинення майнових дій з виведення активів боржника за наявності у боржника заборгованості та за відсутності будь-яких інших ресурсів (та перспектив їх отримання боржником) для погашення заборгованості боржника (що вказує на мету - ухилення від погашення боржником заборгованості та її збільшення);

3) прийняття суб`єктами відповідальності рішення, вказівка на вчинення дій/бездіяльності з набуття/збільшення кредиторської заборгованості боржника в один і той же період часу (податковий період тощо) або з незначним проміжком часу з прийняттям рішення, вказівкою на вчинення/вчиненням майнових дій з виведення активів боржника за відсутності будь-яких інших ресурсів (та перспектив їх отримання боржником) для погашення заборгованості боржником.

Верховний Суд у наведених постановах також вказав, що оцінюючи будь-які дії/бездіяльність суб`єктів відповідальності (відповідно до наведених моделей) на предмет покладення на них субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство, суду слід відмежовувати дії та обставини, які належать до ризиків підприємницької/господарської діяльності (стаття 42 Господарського кодексу України). 

З наведеного слідує, що ліквідатор за наявності ознак банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, для забезпечення реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі, подає таку заяву (про покладення субсидіарної відповідальності) при наявності обставин недостатності повного погашення кредиторської заборгованості банкрута (29 вересня 2021 року Верховний Суд у складі суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/7679/15 (ЄДРСРУ № 100270886).

 

Матеріал по темі: «Солідарна відповідальність керівника та засновника боржника ТОВ»

 

Теги: солідарна відповідальність керівника боржника, солідарна відповідальність засновника ТОВ, субсидіарна відповідальність учасників ТОВ, відповідальність директора, учасник ТОВ, банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Поділ спільного майна жінки та чоловіка, які проживають без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поділ спільного сумісного майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу

06 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  522/627/17, провадження № 61-21368св19 (ЄДРСРУ № 99436629) досліджував питання поділу спільного сумісного майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Одразу слід вказати, що факт реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов`язковою ознакою наявності фактичного шлюбу (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року у справі № 712/7830/16-ц (провадження № 61-28377св18).

У частинах першій, другій статті 74 СК України (у редакції, чинній станом на 01 січня 2004 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі  № 6-2253цс15 зроблено висновок, що «за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти».

Аналогічні по суті висновки зроблені й по застосуванню статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) у постановах Верховного Суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі № 544/1274/16-ц (провадження № 61-22277св18), постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження №61-28343св18), постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 751/3021/17 (провадження № 61-10778св18), від 17 березня 2021 року у справі № 200/12980/14-ц, провадження № 61-14159св19 (ЄДРСРУ № 95937694),

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)».

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.

А частиною 2 статті 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Окремо необхідно виділити категорію поділу майна внесеного у статутний капітал ТОВ, ТДВ, ФОП і т.д.

Так, майно фізичної особи - підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст.ст. 60, 61 СК України.

Для того щоб визнати майно приватного підприємства об`єктом спільної сумісної власності подружжя, необхідно довести факт, що статутний капітал та майно приватного підприємства сформовані за рахунок спільної власності подружжя.

Аналогічний висновок викладений у Постанові Верховного Суду № 404/1081/17 від 04.09.2019 року.

Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Такий висновок міститься у Постанові Верховного Суду у справі № 161/19023/17 від 11.03.2020 року.

 

Матеріал по темі: «Поділ боргового зобов`язання між колишнім подружжям»

Повернення коштів за наслідками скасування виконавчого напису нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення безпідставно стягнутих грошових коштів за наслідками визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню

06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 623/363/20, провадження № 61-3007св21 (ЄДРСРУ № 100214638) та від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2212/18, провадження № 61-5624св19 (ЄДРСРУ № 99714125) досліджував питання щодо повернення безпідставно стягнутих грошових коштів за наслідками визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.

Аналіз норм статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: а) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 201/6498/20, від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2212/18, від 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18, від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Наведене у своїй сукупності свідчить, що кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна (носія іншого цивільного права), підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця (набувача майна) з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності цивільних відносин безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливо здійснити шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати у набувача таке майно.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17 та у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 757/42443/15-ц (провадження № 61-38890св18).

Отже, положення глави 83 застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Висновок про можливість застосування до спірних правовідносин норм статті 1212 ЦК України викладений також Верховним Судом у постанові від 06 березня 2019 року у справі №910/1531/18.

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18.

Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15 та від 03 червня 2016 року у справі №6-100цс15.

ВИСНОВОК: Судовий акт про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, і за яким відбулося повне або часткове виконання є правовою підставою для виникнення зобов`язання з повернення майна, що набуто без достатньої правової підстави, оскільки з моменту ухвалення такого судового акту правова підстава вважається такою, що відпала.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18, від 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18, від 08 вересня 2021 року справа № 201/6498/20.

Матеріал по темі: «Безспірність вимог до боржника при вчинені виконавчого напису нотаріусом»

 

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Право користування житлом при наявності іншого житлового приміщення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

За особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні

06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 646/660/19, провадження № 61-17363св20 (ЄДРСРУ № 100214623) досліджував питання щодо визнання права користування житловим приміщенням, якщо особа зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 Житлового кодексу Української РСР (далі ЖК - УРСР) передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Право на житло, зокрема право користування житлом, підпадає під сферу охорони ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Тому закріплені зазначеними статтями умови втручання у це право підлягають застосуванню національними судами при вирішенні спорів про позбавлення права користування житлом та виселення.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно зі статтею 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмові згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18).

ВИСНОВОК: Разом із тим, аналіз змісту статті 65 ЖК УРСР у системному зв`язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постановах від 12 квітня 2021 року в справі № 127/26104/18 (провадження № 61-23331св19), від 03 лютого 2021 року в справі № 643/3624/16 (провадження № 61-5000св19), від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20).

Матеріал по темі: «Примусове виселення з квартири у зв’язку із втратою право власності або найму»

 

Теги: виселення з квартири,  виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Повернення заяви про забезпечення доказів у зв`язку з несплатою судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів у господарському процесі

07 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/834/20 (ЄДРСРУ № 100214518) досліджував питання щодо сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів у господарському процесі.

Суть справи:  Заяву про забезпечення доказів повернуто заявнику, зокрема, з посиланням на те, що до заяви про забезпечення доказів не додано документу, що підтверджує сплату судового збору.

Відповідно до ч. 3 ст. 111 ГПК України за подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом. Документ, що підтверджує сплату судового збору, додається до заяви.

Згідно з ч. 4 ст. 111 ГПК України суд, встановивши, що заяву про забезпечення доказів подано без додержання вимог цієї статті, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України "Про судовий збір".

Відповідно до ч. 1 ст. 4 вказаного Закону судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Частиною 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставки судового збору встановлюються у розмірах, які залежать від найменування документа і дії, за яку справляється судовий збір, та платника судового збору.

Так, зазначеним Законом визначено ставки судового збору за подання заяви про забезпечення доказів до суду загальної юрисдикції та до адміністративного суду.

Водночас, статтею 4 Закону України "Про судовий збір" не передбачена сплата судового збору за подання заяви про забезпечення доказів безпосередньо до господарського суду.

Отже, в даному випадку, має місце юридична колізія.

Принцип правової визначеності (певності) - загальний принцип права, який гарантує забезпечення легкості з`ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності.

Принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою принципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає Європейський Суд з прав людини. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права.

Зокрема, у справі "Новік проти України" (заява №48068/06, рішення від 18.12.2008) Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога "якості закону" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.

Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки. Це так зване правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18.

ВИСНОВОК: Оскільки положеннями ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" не встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, то необхідно тлумачити норми права на користь особи, що звернулася з заявою про забезпечення доказів, адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки, а отже законодавчо не закріплені правові підстави для сплати судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів.

Матеріал по темі: «Повернення заяви про забезпечення доказів у зв`язку з несплатою судового збору»

 

 

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

Зупинення апеляційного провадження з підстав призначення судової експертизи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність зупинення апеляційного провадження з підстав призначення судової експертизи

06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/10494/19, адміністративне провадження № К/9901/10174/21, № К/9901/25453/21 (ЄДРСРУ № 100155683) досліджував питання щодо зупинення апеляційного провадження з підстав призначення судової експертизи.

Пунктом 4 частини другої статті 236 КАС України визначено, що суд має право зупинити провадження у справі в разі призначення судом експертизи до одержання її результатів. Про зупинення провадження у справі суд постановляє ухвалу, яку може бути оскаржено.

Відповідно до статті першої Закону України «Про судову експертизу» № 4038-ХІІ від 25 лютого 1994 року судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Відповідно до частини першої, третьої - шостої статті 102 КАС України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності.

При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. З урахуванням обставин справи суд має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку (комісійна або комплексна експертиза).

Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом.

Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їх думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну.

Питання, які ставляться експерту, і його висновок з них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

(!!!) Виходячи з наведених норм, метою проведення експертизи є роз`яснення питань, що виникають при вирішенні даної конкретної справи з причин необхідності встановлення в процесі здійснення судочинства таких фактів, дані про які вимагають спеціальних досліджень.

Отже, призначення судової експертизи є підставою для зупинення провадження у справі, а суд, в провадженні якого перебуває така справа, на власний розсуд вирішує питання необхідності його зупинення.

Слід відмітити, що чинними процесуальними нормами не передбачена можливість касаційного оскарження ухвали про призначення експертизи, а передбачена можливість касаційного оскарження лише ухвали про зупинення провадження

Вирішуючи поставлене питання Верховний Суд враховує, що процедура проведення експертизи передбачає направлення справи до судово-експертної установи, а тому проведення процесуальних дій на час проведення експертизи є неможливим, що, в свою чергу, призводить до необхідності зупинення провадження у справі, що узгоджується із правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові 15 січня 2019 року у справі № 820/4931/16.

З приводу законності зупинення провадження у справі у випадку призначення експертизи неодноразово висловлювався Верховний Суд у постановах від 03 квітня 2018 року у справі № 805/1633/17-а, від 19 грудня 2018 року у справі № 826/13401/15, від 29 квітня 2020 року у справі № 1540/3828/18,  від 12 вересня 2019 року у справі № 805/3876/16-а, від 16 квітня 2019 року у справі № 804/4712/16, від 07 квітня 2021 року у справі № 826/9698/17, від 05 серпня 2021 року у справі № 520/2741/19 (ЄДРСРУ № 98839700).

Втім реалізація судом наданого йому процесуальним законом права вирішувати питання щодо зупинення апеляційного провадження має бути доцільною та належним чином мотивованою, зокрема, суд повинен проаналізувати ймовірні наслідки призначення експертизи, з урахуванням суті спірних правовідносин, підставами позову і оцінкою змісту позовної заяви у контексті захисту прав позивача саме у обраний ним спосіб та можливість його виконання в подальшому, що буде відповідати завданню адміністративного судочинства та не призведе до затягування строків розгляду справи.

Зупинення провадження в адміністративній справі з підстав призначення експертизи буде доцільним та законним в тому випадку, коли обраний позивачем спосіб захисту його прав матиме потенційний результат під час вирішення справи. В іншому випадку таке зупинення у справі не матиме правового впливу на правове регулювання відносин, які виникли між сторонами та обраний позивачем спосіб захисту його прав.

Отже, зупинення провадження у справі до отримання судом результатів експертизи є законним та виправданим, окрім випадків, коли воно не буде мати правового значення для розгляду справи, може зашкодити ефективності правозастосування та призведе до порушення принципу розумності дотримання процесуальних строків розгляду справи.

ВИСНОВОК: Вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі, суд повинен проаналізувати чи буде призначення експертизи в справі мати правовий вплив на обраний позивачем спосіб захисту його прав у межах спірних правовідносин та можливість його подальшого виконання, а відтак чи буде зупинення провадження у справі доцільним та ефективним.

Аналогічного правового висновку викладено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 10.12.2018 у справі № 910/9883/17 та постановах Верховного Суду, зокрема від 05.03.2019 у справі № 910/701/17, від 10.04.2019 у справі № 909/482/18, від 26.04.2019 у справі № 923/628/17, від 03.09.2019 у справі № 915/689/13, від 16.06.2020 у справі № 927/110/18, від 09.12.2020 у справі №910/15715/19.

Матеріал по темі: «Експертиза в судовому спорі»

 

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов