Повернення коштів за наслідками скасування виконавчого напису нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення безпідставно стягнутих грошових коштів за наслідками визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню

06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 623/363/20, провадження № 61-3007св21 (ЄДРСРУ № 100214638) та від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2212/18, провадження № 61-5624св19 (ЄДРСРУ № 99714125) досліджував питання щодо повернення безпідставно стягнутих грошових коштів за наслідками визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.

Аналіз норм статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: а) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 201/6498/20, від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2212/18, від 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18, від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Наведене у своїй сукупності свідчить, що кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна (носія іншого цивільного права), підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця (набувача майна) з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності цивільних відносин безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливо здійснити шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати у набувача таке майно.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17 та у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 757/42443/15-ц (провадження № 61-38890св18).

Отже, положення глави 83 застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Висновок про можливість застосування до спірних правовідносин норм статті 1212 ЦК України викладений також Верховним Судом у постанові від 06 березня 2019 року у справі №910/1531/18.

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18.

Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15 та від 03 червня 2016 року у справі №6-100цс15.

ВИСНОВОК: Судовий акт про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, і за яким відбулося повне або часткове виконання є правовою підставою для виникнення зобов`язання з повернення майна, що набуто без достатньої правової підстави, оскільки з моменту ухвалення такого судового акту правова підстава вважається такою, що відпала.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18, від 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18, від 08 вересня 2021 року справа № 201/6498/20.

Матеріал по темі: «Безспірність вимог до боржника при вчинені виконавчого напису нотаріусом»

 

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Право користування житлом при наявності іншого житлового приміщення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

За особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні

06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 646/660/19, провадження № 61-17363св20 (ЄДРСРУ № 100214623) досліджував питання щодо визнання права користування житловим приміщенням, якщо особа зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 Житлового кодексу Української РСР (далі ЖК - УРСР) передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Право на житло, зокрема право користування житлом, підпадає під сферу охорони ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Тому закріплені зазначеними статтями умови втручання у це право підлягають застосуванню національними судами при вирішенні спорів про позбавлення права користування житлом та виселення.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно зі статтею 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмові згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18).

ВИСНОВОК: Разом із тим, аналіз змісту статті 65 ЖК УРСР у системному зв`язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постановах від 12 квітня 2021 року в справі № 127/26104/18 (провадження № 61-23331св19), від 03 лютого 2021 року в справі № 643/3624/16 (провадження № 61-5000св19), від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20).

Матеріал по темі: «Примусове виселення з квартири у зв’язку із втратою право власності або найму»

 

Теги: виселення з квартири,  виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Повернення заяви про забезпечення доказів у зв`язку з несплатою судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів у господарському процесі

07 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/834/20 (ЄДРСРУ № 100214518) досліджував питання щодо сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів у господарському процесі.

Суть справи:  Заяву про забезпечення доказів повернуто заявнику, зокрема, з посиланням на те, що до заяви про забезпечення доказів не додано документу, що підтверджує сплату судового збору.

Відповідно до ч. 3 ст. 111 ГПК України за подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом. Документ, що підтверджує сплату судового збору, додається до заяви.

Згідно з ч. 4 ст. 111 ГПК України суд, встановивши, що заяву про забезпечення доказів подано без додержання вимог цієї статті, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України "Про судовий збір".

Відповідно до ч. 1 ст. 4 вказаного Закону судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Частиною 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставки судового збору встановлюються у розмірах, які залежать від найменування документа і дії, за яку справляється судовий збір, та платника судового збору.

Так, зазначеним Законом визначено ставки судового збору за подання заяви про забезпечення доказів до суду загальної юрисдикції та до адміністративного суду.

Водночас, статтею 4 Закону України "Про судовий збір" не передбачена сплата судового збору за подання заяви про забезпечення доказів безпосередньо до господарського суду.

Отже, в даному випадку, має місце юридична колізія.

Принцип правової визначеності (певності) - загальний принцип права, який гарантує забезпечення легкості з`ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності.

Принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою принципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає Європейський Суд з прав людини. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права.

Зокрема, у справі "Новік проти України" (заява №48068/06, рішення від 18.12.2008) Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога "якості закону" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.

Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки. Це так зване правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18.

ВИСНОВОК: Оскільки положеннями ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" не встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, то необхідно тлумачити норми права на користь особи, що звернулася з заявою про забезпечення доказів, адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки, а отже законодавчо не закріплені правові підстави для сплати судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів.

Матеріал по темі: «Повернення заяви про забезпечення доказів у зв`язку з несплатою судового збору»

 

 

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

Зупинення апеляційного провадження з підстав призначення судової експертизи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність зупинення апеляційного провадження з підстав призначення судової експертизи

06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/10494/19, адміністративне провадження № К/9901/10174/21, № К/9901/25453/21 (ЄДРСРУ № 100155683) досліджував питання щодо зупинення апеляційного провадження з підстав призначення судової експертизи.

Пунктом 4 частини другої статті 236 КАС України визначено, що суд має право зупинити провадження у справі в разі призначення судом експертизи до одержання її результатів. Про зупинення провадження у справі суд постановляє ухвалу, яку може бути оскаржено.

Відповідно до статті першої Закону України «Про судову експертизу» № 4038-ХІІ від 25 лютого 1994 року судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Відповідно до частини першої, третьої - шостої статті 102 КАС України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності.

При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. З урахуванням обставин справи суд має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку (комісійна або комплексна експертиза).

Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом.

Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їх думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну.

Питання, які ставляться експерту, і його висновок з них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

(!!!) Виходячи з наведених норм, метою проведення експертизи є роз`яснення питань, що виникають при вирішенні даної конкретної справи з причин необхідності встановлення в процесі здійснення судочинства таких фактів, дані про які вимагають спеціальних досліджень.

Отже, призначення судової експертизи є підставою для зупинення провадження у справі, а суд, в провадженні якого перебуває така справа, на власний розсуд вирішує питання необхідності його зупинення.

Слід відмітити, що чинними процесуальними нормами не передбачена можливість касаційного оскарження ухвали про призначення експертизи, а передбачена можливість касаційного оскарження лише ухвали про зупинення провадження

Вирішуючи поставлене питання Верховний Суд враховує, що процедура проведення експертизи передбачає направлення справи до судово-експертної установи, а тому проведення процесуальних дій на час проведення експертизи є неможливим, що, в свою чергу, призводить до необхідності зупинення провадження у справі, що узгоджується із правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові 15 січня 2019 року у справі № 820/4931/16.

З приводу законності зупинення провадження у справі у випадку призначення експертизи неодноразово висловлювався Верховний Суд у постановах від 03 квітня 2018 року у справі № 805/1633/17-а, від 19 грудня 2018 року у справі № 826/13401/15, від 29 квітня 2020 року у справі № 1540/3828/18,  від 12 вересня 2019 року у справі № 805/3876/16-а, від 16 квітня 2019 року у справі № 804/4712/16, від 07 квітня 2021 року у справі № 826/9698/17, від 05 серпня 2021 року у справі № 520/2741/19 (ЄДРСРУ № 98839700).

Втім реалізація судом наданого йому процесуальним законом права вирішувати питання щодо зупинення апеляційного провадження має бути доцільною та належним чином мотивованою, зокрема, суд повинен проаналізувати ймовірні наслідки призначення експертизи, з урахуванням суті спірних правовідносин, підставами позову і оцінкою змісту позовної заяви у контексті захисту прав позивача саме у обраний ним спосіб та можливість його виконання в подальшому, що буде відповідати завданню адміністративного судочинства та не призведе до затягування строків розгляду справи.

Зупинення провадження в адміністративній справі з підстав призначення експертизи буде доцільним та законним в тому випадку, коли обраний позивачем спосіб захисту його прав матиме потенційний результат під час вирішення справи. В іншому випадку таке зупинення у справі не матиме правового впливу на правове регулювання відносин, які виникли між сторонами та обраний позивачем спосіб захисту його прав.

Отже, зупинення провадження у справі до отримання судом результатів експертизи є законним та виправданим, окрім випадків, коли воно не буде мати правового значення для розгляду справи, може зашкодити ефективності правозастосування та призведе до порушення принципу розумності дотримання процесуальних строків розгляду справи.

ВИСНОВОК: Вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі, суд повинен проаналізувати чи буде призначення експертизи в справі мати правовий вплив на обраний позивачем спосіб захисту його прав у межах спірних правовідносин та можливість його подальшого виконання, а відтак чи буде зупинення провадження у справі доцільним та ефективним.

Аналогічного правового висновку викладено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 10.12.2018 у справі № 910/9883/17 та постановах Верховного Суду, зокрема від 05.03.2019 у справі № 910/701/17, від 10.04.2019 у справі № 909/482/18, від 26.04.2019 у справі № 923/628/17, від 03.09.2019 у справі № 915/689/13, від 16.06.2020 у справі № 927/110/18, від 09.12.2020 у справі №910/15715/19.

Матеріал по темі: «Експертиза в судовому спорі»

 

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

Товарно-транспортна накладна: неточність, недоліки або відсутність ТТН

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Неточність, недоліки або відсутність товарно – транспортної накладної при податкових перевірках

06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/847/20-а, адміністративне провадження № К/9901/32521/20 (ЄДРСРУ № 100155842) досліджував питання щодо наслідків відсутності товарно-транспортних накладних при податкових перевірках.

За своєю правовою природою, товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом.

Товарно-транспортні накладні чи подорожні листи не є винятковими первинними бухгалтерськими документами, які підтверджують факт реальності здійснення господарської операції за договором та за відсутності яких платник позбавляється права на формування податкового кредиту, а також віднесення до складу доходів і витрат сум за договорами у разі наявності інших первинних бухгалтерських документів, оформлених відповідно до положень чинного законодавства, а саме: договорів, видаткових накладних, податкових накладних, регістрів бухгалтерських документів, платіжних доручень, відомостей про рух активів, товару та інших документів (27 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/3170/16, адміністративне провадження №К/9901/4250/17 (ЄДРСРУ № 97218769).

Тобто, оскільки транспортною документацією підтверджується операція з надання послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару, то за наявності документів, що підтверджують фактичне отримання товару і його використання у власній господарській діяльності, неподання такого документа, як товарно-транспортна накладна, не може свідчити про відсутність реальних господарських операцій та бути єдиною підставою для позбавлення платника податку права на отримання податкового кредиту з податку на додану вартість.

Аналогічний правий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 06.08.2021 у справі № 640/18984/18 та від 06.02.2018 у справі № 816/166/15-а.

Більше того, чинним законодавством України не встановлено обов`язку суб`єкта господарювання здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів при укладенні договорів. Відсутність в товарно-транспортних накладних конкретної адреси пункту навантаження, не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов`язаннях платника податків у зв`язку з його господарською діяльністю мали місце.

Крім того, якщо обов`язок щодо перевезення товару був покладений на контрагентів, то відповідно заповнення контрагентами чи перевізниками товарно - транспортних накладних з недоліками не може свідчити про відсутність господарських операцій з поставки товару.

Аналогічна правова позиція, викладена в постановах Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 816/149/16, від 06 серпня 2021 року у справі № 640/18984/18, від 12 лютого 2021 року у справі № 804/2317/18, від 02 лютого 2021 року у справі №808/412/16, від 04.06.2020 у справі №340/422/19.

ВИСНОВОК: ТТН підтверджується операція з надання послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару, а отже недоліки в її заповненні та й взагалі її відсутність, за наявністю первинно – бухгалтерських документів, є належним підтвердженням здійснення фінансово - господарської операції.

 

Матеріал по темі: «Товарно-транспортна накладна»

 

Теги: товарно-транспортні накладні, ТТН, відсутність товарно-транспортних накладних, податкові спори, налоговые споры, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Позовна вимога щодо скасування державної реєстрації ОСББ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність позовної вимоги щодо скасування державної реєстрації об`єднання співвласників багатоквартирного будинку

07 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/18663/19 (ЄДРСРУ № 100178954) досліджував питання щодо правомірності позовної вимоги щодо скасування державної реєстрації об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено спеціальною нормою - Законом України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку".

Закон України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Загальний порядок створення юридичної особи унормовано статтею 87 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом. Засновники (учасники) юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, можуть у встановленому законом порядку затвердити статут, який є установчим документом, та провадити діяльність на його підставі. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 89 Цивільного кодексу України юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Пункт 4 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" передбачає, що державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (державна реєстрація) - це офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи.

Частиною першою статті 104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа припиняється лише шляхом реорганізації або ліквідації. Згідно із частиною другою вказаної статті юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Статтею 110 Цивільного кодексу України встановлено, що юридична особа ліквідується: 1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; 2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади; 3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.

Статтею 28 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" передбачено, що об`єднання вважається припиненим з дня внесення про це відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Об`єднання ліквідується у разі: придбання однією особою всіх приміщень у багатоквартирному будинку; прийняття співвласниками рішення про ліквідацію об`єднання; ухвалення судом рішення про ліквідацію об`єднання.

Порядок ліквідації об`єднання передбачає, що у разі ліквідації об`єднання кошти, що залишилися після задоволення вимог кредиторів, розподіляються між усіма співвласниками пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку, що перебувають у їхній власності. При цьому здійснюється залік заборгованості кожного співвласника перед об`єднанням відповідно до статуту цього об`єднання. Якщо співвласник має борг перед цим об`єднанням, сума якого перевищує суму його частки в майні, і відмовляється сплатити цей борг, спір вирішується у судовому порядку.

Загальний порядок ліквідації юридичної особи визначений у статті 111 Цивільного кодексу України. Загальна процедура ліквідації юридичної особи також передбачає низку обов`язкових дій - погашення існуючої кредиторської заборгованості, відчуження активів, звільнення працівників, передання документів до архіву тощо. Лише після вчинення цих дій і подання державному реєстратору відповідних документів в реєстр вноситься запис про припинення юридичної особи, а не запис про скасування її державної реєстрації.

Статтею 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" встановлено спростовну презумпцію відомостей, внесених до ЄДР, з огляду на що запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує. Водночас, якщо процедуру ліквідації не було здійснено належним чином, то внесення до реєстру запису про припинення цієї юридичної особи не тягне її припинення.

Отже, ліквідація юридичної особи - це встановлена законом процедура, результатом якої є припинення діяльності юридичної особи, і першочерговою умовою ліквідації законодавство визначило саме рішення її учасників про ліквідацію. Як юридична особа ОСББ може припинити діяльність у порядку, передбаченому законом, зокрема шляхом ліквідації.

Велика Палата Верховного Суду у  постанові від 29.06.2021 у справі № 916/964/19  дійшла висновку, що позовна вимога щодо скасування державної реєстрації створеної юридичної особи (ОСББ), яка створена у відповідному порядку на захист інтересів співвласників будинку, існує та здійснює свою діяльність тривалий час, за період свого існування набувши відповідних прав і обов`язків, не призведе до поновлення прав і законних інтересів співвласника ОСББ, який звертається з таким позовом. Швидше за все такий позов буде свідчити про втручання суду в діяльність ОСББ та порушення інтересів інших його співвласників, що є недопустимим.

Слід також враховувати, що  Верховний Суд неодноразово зазначав, що вимоги позивача щодо оскарження оспорюваних рішень установчих зборів ОСББ не спрямовані на захист прав та охоронюваних законом інтересів позивача (подібний за змістом висновок викладено в постановах Верховного Суду 31.08.2021 у справі № 925/753/20, 26.08.2021 у справі №916/3460/19), а з  огляду на те, що вимоги позивача в частині визнання недійсними рішень щодо створення ОСББ, спрямовані на скасування юридичної підстави створення ОСББ, а отже, на припинення ОСББ у спосіб, який не відповідає законодавству, а не на захист прав та охоронюваних законом інтересів позивача, то вказаний позов задоволенню не підлягає (29 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/993/20 (ЄДРСРУ № 100034011).

Оскільки скасування державної реєстрації ОСББ (реєстраційного запису) за рішенням суду не може вважатися ліквідацією юридичної особи, яка відбувається в порядку, передбаченому пунктом 2 частини першої статті 110 Цивільного кодексу України, і не призводить до припинення ОСББ з огляду на вимоги статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", якою визначається порядок проведення державної реєстрації та інших реєстраційних дій, позовна вимога щодо скасування державної реєстрації існуючої юридичної особи, яка створена у відповідному порядку та набула за період свого існування відповідних прав і обов`язків, не призведе до поновлення прав і законних інтересів особи, яка звертається з таким позовом.

ВИСНОВОК: Звернення особи з позовною вимогою про скасування державної реєстрації ОСББ (реєстраційного запису) є підставою для закриття провадження у справі.

Аналогічні правові висновки також викладено Касаційним господарським судом у постановах від 11.08.2021 у справі №920/1245/20, від 11.08.2021 у справі №922/2575/19, від 26.08.2021 у справі №916/3460/19,  від 31.08.2021 у справі №925/753/20, від 17.08.2021 у справі №925/687/20, від 15.09.2021 року у справі № 904/2944/20.

 

Матеріал по темі: «Розмір внесків в ОСББ для утримання багатоквартирного будинку»

С днем Юриста Украины!!!

 

Юрист профессия лихая,

Порой работа не простая…

С утра до ночи  - нормы, книжки

Бывает и шалят нервишки!!!

 

Желаю стойкости в дебатах,

Побед судебных, жить в «палатах»,

Встречать клиентов всех с улыбкой

Здоровья, счастья,  жизни пылкой!

 

Пусть обойдут Вас все невзгоды,

Желаю Вам смирной погоды

Прожить Вам много-много лет

И не встречать на свете бед!!!