Право на спадкування обов’язкової частки спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова від права на спадкування обов`язкової частки не може бути вчинена на користь іншої особи

10 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 195/1990/19, провадження № 61-17712св20 (ЄДРСРУ № 99648058) досліджував питання про те, що відмова від права на спадкування обов`язкової частки не може бути вчинена на користь іншої особи.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті   (стаття 1218 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що «для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року в справі № 285/1055/16-ц (провадження № 61-21778св18) зроблено висновок по застосуванню частини першої та четвертої статті 1236 ЦК України та вказано, що «заповітом може бути охоплено: ті права і обов`язки, які належать спадкодавцю на момент його складення; не тільки права і обов`язки, які належать спадкодавцю на момент його складення, а й ті, що виникнуть у спадкодавця після складання заповіту. Заповідач, як власник, може на свій розсуд як набувати права на майно, так і припиняти їх. Наявність заповіту не обмежує заповідача в тому, щоб майно, вказане в заповіті, продати, подарувати або укласти щодо нього договір довічного утримання тощо».

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Відповідно до статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

До обов`язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов`язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов`язкову частку.

Відповідно до частини першої статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі № 510/350/16-ц (провадження № 61-19810св18) зазначено, що право на обов`язкову частку - це  суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом.

Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Тому, відмова від права на спадкування обов`язкової частки не може бути вчинена на користь іншої особи, оскільки принцип статті 1241 ЦК України полягає в тому, що більше ніхто не має право на таку частку в спадщині. До цього переліку входять лише особи, які належать до першої черги спадкоємців за законом і є малолітніми, неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця, непрацездатною вдовою, непрацездатними батьками та дітьми, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець, який має право на обов`язкову частку у спадщині, не прийме спадкове майно у встановлений законом строк чи відмовиться від спадщини, майно успадковується спадкоємцями за заповітом.

27 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 199/9931/15-ц, провадження № 61-7525св18 (ЄДРСРУ № 95110981) вказав, що аналіз абзацу другого частини першої статті 1241 ЦК України дозволяє стверджувати, що зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні відносини, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо). Позбавлення особи права на обов`язкову частку судом ЦК України не передбачено, хоча особа, яка має право на обов`язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України». Тому право на обов`язкову частку прямо виключено зі спадщини, яка переходить до спадкоємців особи, що мала це право.

ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного, слід дійти висновку, що право на обов`язкову частку у спадщині не входить до складу спадщини (спадкова маса) і не може бути передано спадкоємцеві в порядку спадкування.

Разом з цим, право на обов`язкову частку у спадщині, у разі відмови від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців, не переходить до них, оскільки це право належить виключно особам, зазначеним у статті 1241 ЦК України, що в свою чергу виключає право спадкоємця відмовитися від належної йому обов`язкової частки на користь інших спадкоємців. 

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 450/328/15-ц (провадження № 61-14110св18).

 

Матеріал по темі: «Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця»

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Правомірність надання декільком особам дозволу на розробку проекту землеустрою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність надання третій особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

15 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 740/4635/16-а, адміністративне провадження № К/9901/43117/18 (ЄДРСРУ № 99657940) досліджував питання щодо правомірності надання третій особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

Частиною 6  статті 118 ЗК України  передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до частини 7  статті 118 Земельного кодексу України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу  розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Верховний Суд звертає увагу, що дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування. Передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до  статті 118 ЗК України  є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок.

При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року у справі №815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17, від 22 лютого 2019 року у справі № 813/1631/14.

Як слідує з приписів  статті 79-1  ЗК України, метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Отже, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. При цьому, не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками.

Під час розробки проекту, серед іншого, визначаються (узгоджуються) її межі та з`ясовується наявність правових та фактичних перешкод для надання її у власність, зокрема спірність прав щодо ділянки. Ці обставини повинні враховуватися органом, що розпоряджається землями, під час затвердження проекту та надання земельної ділянки у власність, а не на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Надання дозволу на розробку проекту відведення не свідчить, що проект радою буде затверджено. Якщо буде виявлено обставини, що за законом є підставами для відмови у затвердженні проекту, рада може відмовити.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що стаття 118 ЗК України встановлює вичерпний перелік таких підстав, серед яких відсутня така підстав,  як надання дозволу на розробку проекту землеустрою іншій особі на ту ж саму земельну ділянку. З огляду на це, є правильними висновки про те, що відповідна рада не має права відмовляти заявникові у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою у зв`язку із надання дозволу на розробку проекту землеустрою на ту ж саму земельну ділянку іншій особі (

Аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що місцева рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою на одну й ту ж саму земельну ділянку. У даному випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення місцевої ради про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проекту землеустрою.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27.03.2018 №463/3375/15-а та від 27.02.2020 у справі №120/1491/19-а (22 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/1177/19, адміністративне провадження №К/9901/29552/19 (ЄДРСРУ № 98493756).

ВИСНОВОК: Рішення місцевої ради про надання третій особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність не встановлює обмежень щодо реалізації заявником права на отримання у встановленому законом порядку цієї земельної ділянки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) та в постановах Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 295/14795/16-а, від 19 червня 2018 року у справі № 750/8511/17, від 05 березня 2019 року у справі № 360/2334/17 та від 28 лютого 2020 року у справі №461/1257/17, від 15 березня 2021 року у справі № 441/701/17.

 

Матеріал по темі: «Дозвіл на розробку проекту землеустрою за наявністю декількох претендентів на землю»

 

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Грошова компенсація учаснику при виході з ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з товариства грошових коштів, як вартості майна та частини прибутку, належних учаснику товариства при його виключенні/виходу з нього

09 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/831/20 (ЄДРСРУ № 99612675) досліджував питання щодо стягнення з господарського товариства грошових коштів як вартості майна та частини прибутку, належних учаснику товариства при його виключенні/виходу з нього.

Конституційний Суд України у рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) вказав, що легітимний інтерес акціонерного товариства не є простою сукупністю законних інтересів його акціонерів. Акціонер може захищати свої права та охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання  самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства. Порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі й третіми особами, прав та охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом. Даний висновок Конституційного суду України може стосуватися й учасників інших, крім акціонерного, господарських товариств, враховуючи їх спільну правову природу, як юридичних осіб - суб`єктів підприємницької діяльності, які створюються іншою особою (особами) (засновниками).

Відповідно до частини 1 статті 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Статтями 116 Цивільного кодексу України та статтею 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» передбачено право учасника товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить менше 50 відсотків, може вийти з товариства у будь-який час без згоди інших учасників.

Відповідно до частин п`ятої - дванадцятої статті 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» учасник вважається таким, що вийшов з товариства, з дня державної реєстрації його виходу. Вихід учасника з товариства, внаслідок якого у товаристві не залишиться жодного учасника, забороняється.

Не пізніше 30 днів з дня, коли товариство дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника, воно зобов`язане повідомити такому колишньому учаснику вартість його частки, надати обґрунтований розрахунок та копії документів, необхідних для розрахунку. Вартість частки учасника визначається станом на день, що передував дню подання учасником відповідної заяви у порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».

Товариство зобов`язане протягом одного року з дня, коли воно дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника, виплатити такому колишньому учаснику вартість його частки. Статутом товариства, що діє на момент виходу учасника, може встановлюватися інший строк для здійснення такої виплати.

Вартість частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника.

В пунктах 52, 54, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 909/1294/15 вказано, що підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності учасника на таку частку з набуттям його третьою особою, є спрямований на відчуження частки правочин, вчинений учасником товариства та іншою особою. У разі відступлення частки, особа набуває права на частку внаслідок укладення правочину з учасником товариства, а не внаслідок його прийняття до складу учасників товариства загальними зборами чи державної реєстрації відповідних змін. Включення такого учасника до складу учасників товариства на підставі рішення загальних зборів учасників товариства та державна реєстрація відповідних змін до статуту є діями на виконання договору щодо відчуження частки учасником товариства. Заява учасника про його виведення зі складу учасників товариства не може слугувати самостійною правовою підставою для переходу права власності на частку, оскільки вона адресована товариству і містить інформацію про припинення в особи права на частку. Заява є вторинним актом, наслідком первинних дій (правочину з відчуження частки). Заява не є правочином, учасник, що написав заяву, таким шляхом повідомляє товариство про відчуження ним частки.

Крім того, у постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2011 року у справі №14/214(10), викладено правову позицію про те, що учасник господарського товариства, який вийшов зі складу останнього, вправі вимагати сплати вартості частки майна з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

За погодженням учасника товариства, який вийшов, та товариства зобов`язання зі сплати грошових коштів може бути замінено зобов`язанням із передачі іншого майна.

Товариство виплачує учаснику, який вийшов з товариства, вартість його частки або передає майно лише пропорційно до розміру оплаченої частини частки такого учасника.

(!!!) Товариство зобов`язане надавати учаснику, який вийшов з товариства, доступ до документів фінансової звітності, інших документів, необхідних для визначення вартості його частки.

Статутом товариства можуть бути передбачені інші строк, порядок, розмір та спосіб проведення розрахунків з учасником, що виходить з товариства, а також порядок вибору суб`єкта оціночної діяльності. Відповідні положення можуть бути внесені до статуту, змінені або виключені з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства.

Згідно з частиною першою статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Частиною першою статті 66 та статтею 139 Господарського кодексу України встановлено, що майно підприємства становлять речі та інші цінності (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб`єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна підприємства.

Отже, вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов`язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства.

За наявності спору між учасником товариства та самою юридичною особою щодо визначення вартості майна останньої, учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства, а не на підставі вартості, за якою майно обліковується у товаристві. Взяття майна на облік за певною вартістю є односторонньою вольовою дією товариства, яка не може бути беззаперечним доказом дійсної вартості майна. Сторони можуть доводити дійсну вартість майна будь-якими належними доказами. До таких доказів належать, у тому числі, висновки експертів.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 24.04.2018 у справі №925/1165/14 та в постанові Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 920/65/18.

ВИСНОВОК: Вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати дійсній (ринковій) вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов`язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства.

 

P.s. Позовні вимоги про визнання рішення загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю недійсним, визнання недійсним статуту чи недійсними змін до нього, визнання права власності на частку в статутному капіталі товариства     не відповідають належним та ефективним способам захисту, оскільки їх задоволення не може бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 за провадженням № 12-88гс19). Належним способом захисту є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства, причому відповідачами за таким позовом є не тільки господарське товариство, але й особи - учасники товариства, які внаслідок задоволення позову можуть бути позбавлені своїх часток у статутному капіталі або їх частин у грошовому або відсотковому виразі.

Матеріал по темі: «Підсудність спору: відчуження частки у статутному капіталі товариства»

Правові підстави для зміни розміру аліментів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд дослідив питання щодо правових підстав для зміни розміру аліментів

09 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/3355/20, провадження № 61-7397св21 (ЄДРСРУ № 99575110) досліджував питання щодо правових підстав для зміни розміру аліментів.

У частині першій статті 3 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Частинами першою та другою статті 27 Конвенції встановлено, що держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку (стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.

Згідно з положеннями статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Частина третя статті 181 СК України визначає, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Частиною першої статті 192 СК України встановлено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим кодексом.

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз`яснено, що розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв`язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я когось із них.

Враховуючи зміст статей 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів один із батьків дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища платника аліментів може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.

Статтею 192 СК України передбачено можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених у судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Поряд з цим згідно висновку, викладеного в Постанові Верховного Суду від 16.09.2020 року у справі №565/2071/19, батьки не мають компенсувати зменшення розміру аліментів за рахунок збільшення утримання однієї дитини порівняно з іншими.

В цьому контексті зміна сімейного стану позивача, а саме народження дитини в іншому шлюбі, не є безумовною підставою для зміни розміру аліментів.

Аналогічний за змістом висновок викладено в постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 760/9783/18-ц (провадження № 61-9460св20), від 16 вересня 2020 року у справі № 565/2071/19 (провадження № 61-9460св20), від 28 травня 2021 року у справі № 715/2073/20 (провадження № 61-1031св21).

При цьому, зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).

Важливо відрізняти між собою поняття розміру аліментів та способу їх стягнення. У випадках вказаних в ст. 192 СК України до суду з позовом про зменшення або збільшення розміру аліментів може звернутись як стягувач, так і платник аліментів. У той же час ст. 181 СК України визначаються способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину, а частина 3 статті 181 СК України вказує на те, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

У випадку, коли аліменти стягуються у частині від усіх видів доходу (1/4, 1/3 чи інше) - до суду з позовом про зменшення або збільшення розміру аліментів на конкретну грошову одиницю може звернутись лише стягувач аліментів. Відтак зміна способу стягнення аліментів на стягнення у твердій грошовій сумі не може бути заявлена платником аліментів.

ВИСНОВОК: Підставами зміни розміру аліментів є як зміна матеріального, так і зміна сімейного стану як самостійна підстава для зменшення або збільшення розміру аліментів.

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів у розмірі не нижче мінімально гарантованого»

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, судова практика, пеня аліменти, Адвокат Морозов

Розірвання договору довічного утримання на вимогу набувача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання договору довічного утримання на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення

10 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 766/11232/17, провадження № 61-10813св20 (ЄДРСРУ № 99556095) досліджував питання щодо Розірвання договору довічного утримання на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом.

Пунктом 1 частини першої статті 755 ЦК України передбачено, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: 1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини; 2) на вимогу набувача.

Таким чином, для розірвання вказаного договору з вказаних підстав достатньо встановлення факту неналежного виконання набувачем умов договору.

Згідно із статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Належним виконанням зобов`язання слід вважати тоді, коли відповідач виконує всі взяті на себе обов`язки за договором.

Правові наслідки розірвання договору довічного утримання (догляду) визначені в статті 756 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 756 ЦК України правовим наслідком розірвання договору довічного утримання на вимогу відчужувача у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.

Згідно із частиною другою статті 756 ЦК України у разі розірвання договору на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов`язки за договором.

За результатом аналізу зазначеної норми можна дійти висновку, що за певних життєвих обставин може виникнути ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення. За наявності таких підстав набувач має право звернутися до суду з вимогою про залишення за ним частини майна, що є об`єктом договору довічного утримання.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 209/2643/16-ц(провадження № 61-31938св18).

(!!!) Проте, вказана норма передбачає застосування відповідних наслідків лише у разі розірвання договору довічного утримання.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 310/5175/15-ц (провадження № 61-6666св20).

Частиною другою статті 651 ЦК України визначено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

ВАЖЛИВО: Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц (провадження № 61-6725св18).

Порушення є істотним, якщо тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору.

У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13 та у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19 (провадження № 61-11407св20).

Крім того, Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов, при цьому саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду докази відсутності цих обставин, на які посилається позивач.

Такі висновки щодо застосування положень статей 755, 756 Цивільного кодексу України узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/1226/17-ц та від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19.

У постанові від 13.05.2021 у справі № 752/818/17 Верховний Суд зазначив, що саме відповідач у випадку належного виконання умов договору має можливість надати відповідні докази цього, оскільки позивач у такому випадку позбавлений об`єктивної можливості надати докази невиконання умов договору, оскільки відсутність дій свідчить про відсутність доказів на підтвердження їх вчинення.

За змістом пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року в справі № 759/501/17 (провадження № 61-14554св18) зроблено висновок, що «тлумачення пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України свідчить, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту порушення набувачем своїх обов`язків за договором довічного утримання (догляду), що може проявлятися у вигляді неповного чи неналежного забезпечення доглядом, допомогою, харчуванням відчужувача або у вигляді повного невиконання вказаних дій».

Відповідно до вказаного набувач вправі припинити договір в судовому порядку тільки в тому випадку, коли через незалежні від нього обставини його майнове становище змінилося настільки, що він не в змозі надавати набувачеві належне матеріальне забезпечення, обумовлене в договорі, або за інших певних життєвих обставин коли виникнула ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення.

ВИСНОВОК: Враховуючи вищезазначене, наслідки розірвання договору довічного утримання залежать від підстав його розірвання, однак застосовувати правові наслідки, передбачені частиною другою статті 756 ЦК України набувачем можливо у випадку, якщо одночасно з цим заявлені позовні вимоги щодо розірвання договору довічного утримання у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення.

Матеріал по темі: «Дострокове розірвання договору довічного утримання»

 

 

Теги: договір довічного утримання, договор пожизненного содержания, момент укладання, дострокове розірвання довічного утримання, оподаткування майна, набувач, утримувач, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця, як підстава для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини

10 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 179/2076/19, провадження № 61-18871св20 (ЄДРСРУ № 99556104) досліджував питання щодо визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини з підстав відсутності свідоцтва про смерть спадкодавця.

За загальним правилом положення про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Отже, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Порядок проведення державної реєстрації смерті врегульовано Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940, зі змінами та доповненнями.

Положеннями частин першої та другої статті 6 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» встановлено, що повноваження щодо державної реєстрації смерті в Україні покладено на відділи державної реєстрації актів цивільного стану та виконавчі комітети сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад.

Відділи державної реєстрації актів цивільного стану здійснюють державну реєстрацію смерті шляхом складання актових записів цивільного стану в електронному вигляді у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян та на паперових носіях.

Відомості, зазначені в актових записах про смерть, складених виконавчими органами сільських, селищних та міських (крім міст обласного значення) рад на паперових носіях та в електронному вигляді, вносяться до Державного реєстру актів цивільного стану громадян протягом трьох робочих днів з дня надходження актового запису до відповідного відділу державної реєстрації актів цивільного стану, що визначено частиною другою статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану».

Частиною першою статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» визначені підстави для державної реєстрації смерті - це документ встановленої форми про смерть, виданий закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою; рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.

Державна реєстрація смерті проводиться за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за місцем поховання.

Факт смерті фізичної особи і час відкриття спадщини перевіряється шляхом витребовування від спадкоємця свідоцтва про смерть, виданого органом державної реєстрації актів цивільного стану або за безпосереднім доступом до реєстру актів цивільного стану.

Відповідно до пунктів 1.1-1.5 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595 спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

При зверненні спадкоємця у зв`язку з відкриттям спадщини нотаріус з`ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.

Факт смерті фізичної особи і час відкриття спадщини нотаріус перевіряє шляхом витребовування від спадкоємця свідоцтва про смерть, виданого органом державної реєстрації актів цивільного стану або за безпосереднім доступом до реєстру актів цивільного стану.

У разі неможливості пред`явлення спадкоємцями свідоцтва про смерть спадкодавця або відсутності інформації в реєстрі нотаріус повинен витребувати від органу державної реєстрації актів цивільного стану копію актового запису про смерть спадкодавця або повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.

(!!!) Окремо слід вказати, що інформація з кримінального провадження та з висновку судово-медичного експерта не є належними доказами реєстрації факту смерті особи (17 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/17145/17, провадження №61-17764св20 (ЄДРСРУ № 95681982).

Якщо смерть громадянина була зареєстрована на території іншої держави, нотаріусу подається відповідний документ, виданий компетентними органами іноземної держави, який є дійсним на території України за умови його легалізації, якщо інше не передбачено законом, міжнародними договорами України.

Отже чинним законодавством передбачено, що у разі неможливості пред`явлення спадкоємцями свідоцтва про смерть спадкодавця нотаріус витребує від органу державної реєстрації актів цивільного стану копію актового запису про смерть спадкодавця або повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.

Аналогічний порядок дій нотаріуса міститься в «Методичних рекомендаціях щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя» (схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009).

Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; ці обставини визнані судом поважними.

Подібний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17. З указаним висновком погодився Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2019 року у справі № 643/3049/16-ц (провадження № 61-39398св18).

Вирішуючи по суті спори про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, обов`язковому встановленню підлягають факт смерті фізичної особи і час відкриття спадщини.

Вказаний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 638/17145/17 (провадження № 61-17764св20).

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Разом з тим, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України тощо.

При цьому, судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Подібний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1215цс16, Верховним Судом у постановах від 18 січня 2018 року у справі № 198/476/16-ц (провадження № 61-1750св18); від 12 лютого 2018 року у справі № 712/656/15-ц (провадження № 61-2397св18), від 06 червня 2018 року у справі № 592/9058/17-ц (провадження № 61-200св18), від 11 липня 2018 року у справі № 381/4482/16-ц (провадження № 61-12844св18).

ВИСНОВОК: Відсутність свідоцтва про смерть у спадкоємця не може бути безмовною підставою для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Аналогічна правова позиція висловлена 24 вересня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/2327/18, провадження № 61-5173св19 (ЄДРСРУ № 91786899).

Матеріал по темі: «Додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини»

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов