Розірвання договору довічного утримання на вимогу набувача у зв`язку з
неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення
10 вересня 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в
рамках справи № 766/11232/17, провадження №
61-10813св20 (ЄДРСРУ № 99556095) досліджував питання щодо Розірвання договору
довічного утримання на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю його подальшого
виконання з підстав, що мають істотне значення.
Відповідно до статті 744 ЦК України за
договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає
другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх
частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін
чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або)
доглядом.
Пунктом 1 частини першої статті 755 ЦК
України передбачено, що договір довічного утримання (догляду) може бути
розірваний за рішенням суду: 1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на
користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання
набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини; 2) на вимогу набувача.
Таким чином, для розірвання вказаного
договору з вказаних підстав достатньо встановлення факту неналежного виконання
набувачем умов договору.
Згідно із статтею 526 ЦК України
зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та
вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності
таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог,
що звичайно ставляться.
Належним виконанням зобов`язання слід
вважати тоді, коли відповідач виконує всі взяті на себе обов`язки за договором.
Правові наслідки розірвання договору
довічного утримання (догляду) визначені в статті 756 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 756
ЦК України правовим наслідком розірвання договору довічного утримання на вимогу
відчужувача у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем
обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно,
яке було ним передане. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та
(або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.
Згідно із частиною другою статті 756 ЦК
України у разі розірвання договору на вимогу набувача у зв`язку з неможливістю
його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд
може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням
тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов`язки за
договором.
За результатом аналізу зазначеної норми
можна дійти висновку, що за певних життєвих обставин може виникнути ситуація,
через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору
довічного утримання з підстав, які мають істотне значення. За наявності таких
підстав набувач має право звернутися до суду з вимогою про залишення за ним
частини майна, що є об`єктом договору довічного утримання.
Зазначений висновок щодо застосування
норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від
24 жовтня 2018 року у справі № 209/2643/16-ц(провадження
№ 61-31938св18).
(!!!) Проте, вказана норма передбачає застосування відповідних наслідків лише у
разі розірвання договору довічного утримання.
Аналогічна правова позиція зазначена у
постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 310/5175/15-ц (провадження № 61-6666св20).
Частиною другою статті 651 ЦК України
визначено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із
сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках,
встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною
договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою
позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
ВАЖЛИВО: Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим
шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала
при укладенні договору.
Подібні висновки викладені у постанові
Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №
509/513/16-ц (провадження № 61-6725св18).
Порушення є істотним, якщо тягне за
собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи
питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити:
наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою
стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її
розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати
сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.
Оцінка порушення договору як істотного
здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою.
Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за
допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того,
на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття
значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається
виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає
розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що
припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки
порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на
підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Іншим критерієм істотного порушення
договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє
потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору.
У кожному конкретному випадку питання
про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин
справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність
істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням
другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або)
упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати
очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною
різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і
тим, що в дійсності вона змогла отримати.
Подібні висновки викладені у постанові
Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13 та у постанові Верховного Суду від 09
грудня 2020 року у справі № 199/3846/19
(провадження № 61-11407св20).
Крім того, Верховний Суд неодноразово
звертав увагу на те, що відчужувачу за договором довічного утримання законом
надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку
у випадку невиконання набувачем його умов, при цьому саме відповідач мав би убезпечити себе від
подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку
та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду докази
відсутності цих обставин, на які посилається позивач.
Такі висновки щодо застосування
положень статей 755, 756 Цивільного кодексу України узгоджуються із висновками
Верховного Суду, викладеними, зокрема у постановах від 28 березня 2018 року у
справі № 509/513/16-ц, від 29 серпня 2018
року у справі № 755/1226/17-ц та від 06
травня 2020 року у справі № 755/1750/19.
У постанові від 13.05.2021 у справі № 752/818/17 Верховний Суд зазначив, що саме
відповідач у випадку належного виконання умов договору має можливість надати
відповідні докази цього, оскільки позивач у такому випадку позбавлений
об`єктивної можливості надати докази невиконання умов договору, оскільки
відсутність дій свідчить про відсутність доказів на підтвердження їх вчинення.
За змістом пункту 1 частини першої
статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути
розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь
якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем
своїх обов`язків, незалежно від його вини.
У постанові Верховного Суду у складі
колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня
2019 року в справі № 759/501/17 (провадження
№ 61-14554св18) зроблено висновок, що «тлумачення пункту 1 частини першої
статті 755 ЦК України свідчить, що договір довічного утримання (догляду) може
бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту
порушення набувачем своїх обов`язків за договором довічного утримання
(догляду), що може проявлятися у вигляді неповного чи неналежного забезпечення
доглядом, допомогою, харчуванням відчужувача або у вигляді повного невиконання
вказаних дій».
Відповідно до вказаного набувач вправі
припинити договір в судовому порядку тільки в тому випадку, коли через
незалежні від нього обставини його майнове становище змінилося настільки, що
він не в змозі надавати набувачеві належне матеріальне забезпечення, обумовлене
в договорі, або за інших певних життєвих обставин коли виникнула ситуація,
через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору
довічного утримання з підстав, які мають істотне значення.
ВИСНОВОК: Враховуючи вищезазначене, наслідки розірвання договору довічного утримання
залежать від підстав його розірвання, однак застосовувати правові наслідки,
передбачені частиною другою статті 756 ЦК України набувачем можливо у випадку,
якщо одночасно з цим заявлені позовні вимоги щодо розірвання договору довічного
утримання у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що
мають істотне значення.
Матеріал по темі: «Дострокове розірвання договору довічного утримання»
Теги: договір довічного утримання,
договор пожизненного содержания, момент укладання, дострокове розірвання
довічного утримання, оподаткування майна, набувач, утримувач, судова практика,
Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар