До якого суду звертатися з апеляційною скаргою?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Права скаржника на звернення із апеляційною скаргою безпосередньо в суд апеляційної інстанції

24 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/338/20, адміністративне провадження № К/9901/21341/20 (ЄДРСРУ № 93052886), від 15 жовтня 2020 року у справі № 816/1949/18, адміністративне провадження № К/9901/2193/19 (ЄДРСРУ № 92201653) та ін. досліджував питання щодо права скаржника на звернення із апеляційною скаргою безпосередньо в суд апеляційної інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 297 КАС України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Водночас, підпунктом 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Аналіз норми підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України дозволяє стверджувати, що структура першого речення цієї норми допускає її множинне тлумачення.

Європейський Суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження, тощо ("VOLOVIK v. UKRAINE", №15123/03, §45, ЄСПЛ, 06.12.2007).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський Суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (рішення у справах "Каньєте де Хоньї проти Іспанії" (<…>), заява №55782/00, ECHR 2002-VIII; "Гору проти Греції" (№3) (Gorou v. Greece (no. 3)), заява №21845/03, від 22.06.2006; "Михолапа проти Латвії", заява №61655/00, від 31.05.2007).

У справах "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine), заяви №23759/03 та 37943/06, рішення від 14.10.2010 та "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine), заява №39766/05, рішення від 07.07.2011, Суд дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.

З огляду на наведене, Верховний Суду вважає, що особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 297 КАС України, підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України), які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд.

Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України, яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду відповідно до статті 297 КАС України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без мети захисту певного суспільного інтересу.

Верховним Судом неодноразово розглядались справи щодо подібних правовідносин, у яких було висловлено аналогічну правову позицію, а саме: від 19.07.2018 у справі №640/20036/17, від 26.09.2018 у справі №826/8873/16, від 20.12.2018 у справі №815/1402/18, від 06 березня 2019 року по справі №816/1760/18, від 05.03.2020 у справі №324/996/18 (ЄДРСРУ № 88027590).

(!!!) Таким чином, при поверненні апеляційної скарги без розгляду суд апеляційної інстанції виявляє надмірний формалізм і непропорційність між застосованими засобами і поставленою метою, внаслідок чого порушив право скаржника на апеляційний перегляд судового рішення (29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №280/2098/19, адміністративне провадження №К/9901/23120/19 (ЄДРСРУ № 87238793)).

Разом з тим, станом на сьогоднішній день, ЄСІТС не функціонує, а скаржники мають невизначеність щодо порядку подання апеляційної скарг, і як наслідок, порушення строків подання апеляційних скарг тощо.

Особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 297 КАС України, підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідні положення КАС України), які надають їй право як безпосередньо подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд.

Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідні положення КАС України, яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду відповідно до статті 297 КАС України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без мети захисту певного суспільного інтересу.

Оскільки, як зазначено вище ЄСІТС не працює, матеріали справи в суді апеляційної інстанції відсутні, не можливо визначитися щодо дотримання строків звернення з апеляційною скаргою (ст. 295 КАС України), питання щодо відповідності апеляційної скарги вимогам ст. 296 КАС України, в тому числі правильності визначення та сплати судового збору, вирішення питань пов`язаних з відкриттям провадження по справі є неможливим.

ВИСНОВОК: Таким чином, з метою забезпечення прав учасників справи на своєчасний належний розгляд поданих апеляційних скарг, апеляційному суду достатньо витребувати із суду першої інстанції справу, рішення у якій оскаржується.

Матеріал по темі: «Поверненню адміністративного позову передує залишення його без руху»

Повноваження адвоката можуть бути підтверджені копією ордеру чи довіреності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваження адвоката можуть бути підтверджені копією ордеру чи довіреності, засвідченою,  зокрема особою, яка має повноваження на її засвідчення

17 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/6035/19, адміністративне провадження № К/9901/30624/19 (ЄДРСРУ № 92971927) чітко вказав, що повноваження адвоката можуть бути підтверджені копією ордеру чи довіреності, засвідченою,  зокрема особою, яка має повноваження на її засвідчення.

Відповідно до частини першої статті 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Згідно з частиною третьою статті 55 КАС України юридична особа, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Відповідно до частини шостої статті 59 КАС України оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи.

У відповідності до частини восьмої статті 59 КАС України у разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 20 Закону №5076-VI під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов`язковий спосіб посвідчення копій документів.

Адвокат має професійне право посвідчувати копії документів, зокрема і копії договору про надання правничої допомоги чи ордера.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного суду від 01.07.2020 у справі №320/5420/18.

За приписами частин першої та другої статті 26 Закону №5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність;  3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.

Відповідно до пункту 4 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17.12.2012 №36 (далі - Положення) ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням та повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням.

Пункт 14 Положення передбачає, що ордер встановленої цим Положенням форми є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Про обмеження правомочності адвоката, встановлені угодою про надання правової допомоги, останній або керівник адвокатського об`єднання (бюро) зобов`язані вказати на звороті ордера.

Згідно з підпунктами 15.3, 15.4 пункту 15 Положення ордер повинен містити посилання на договір про надання правової допомоги/доручення органу/установи, уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, номер (у випадку наявності) та дату документа; назву органу, у якому надається правова допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності, відповідно до статті 19 Закону №5076-VI.

Верховний Суд звертає увагу, що виходячи зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону України №5076-VI, ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі вже укладеного договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України).

ВИСНОВОК: Закон №5076-VI не містить вказівки на класифікаційну ознаку документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, зокрема за стадіями їх створення, а саме: оригінал або копію, тому можна зробити висновок про те, що повноваження адвоката як представника сторони можуть бути підтверджені як оригіналом ордера або довіреністю (оригіналом) цієї сторони, що посвідчує такі повноваження, або їх копією, засвідченою у визначеному законом порядку, зокрема особою, яка має повноваження на засвідчення копії.

 

P.s. У рішенні Національної асоціації адвокатів України від 04.08.2017 №162 вказано на те, що відмітка про посвідчення копії ордера на надання правової допомоги має складатися зі слів «Згідно з оригіналом», особистого підпису адвоката (або керівника адвокатського об`єднання/адвокатського бюро, у випадку якщо ордер видається адвокатським об`єднанням/адвокатським бюро), який засвідчує копію, його ініціалів та прізвища, а також дати засвідчення копії.

 

Матеріал по темі: ««Конкретна назва суду» - обов’язковий елемент відомостей в ордері адвоката»

Підсудність спору до фізичної та юридичної особи одночасно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору, якщо хоча би однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа

17 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3550/19 (ЄДРСРУ № 92971665) досліджував питання щодо підсудності спору, якщо хоча би однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа.

З дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів      у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства; а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа (п. 33 постанови від 01.03.2018  у справі № 461/12052/15-ц, п. 34 постанови від 06.06.2018 у справі № 727/8505/15-ц, постанову від 23.01.2019 у справі № 210/2104/16-ц). Тобто, за певних умов обидві сторони у цивільному процесі можуть і не бути фізичними особами, якщо тільки такий спір не належить до юрисдикції іншого суду, зокрема господарського.

Тобто, за правилами цивільного судочинства повинні розглядатися спори стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча б однією стороною цього основного зобов`язання є фізична особа, яка, вступаючи у це зобов`язання, не діяла як фізична особа-підприємець. Тому для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, значення не має. Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається, враховуючи суб`єктний склад сторін основного зобов`язання (див. пункти 52-53 постанови Великої  Палати Верховного Суду від 31.10 2018 у справі №753/12916/15-ц).

(!!!) З огляду на зазначене, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча б однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем.

Пункт 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України виключив з-під юрисдикції господарського суду спори щодо всіх правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, сторонами якого не є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. А ч.1 ст. 19 ЦПК України у системному зв`язку з ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 5, ст. 46, ч. 1 ст 47, ч. 2 ст. 48 цього кодексу не встановлюють обмежень щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами акцесорного зобов`язання є винятково юридичні особи та (або фізичні особи-підприємці).

Тобто, з 15.12.2017 (дата набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017), якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи-сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема незалежно від того, чи      об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання.

Аналогічного правового висновку дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 у справі № 906/277/18.

ВИСНОВОК: Якщо хоча би однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи-сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 у справі № 640/22013/18.

Матеріал по темі: «Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)»

Списання грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заборона на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку

18 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/4216/16, адміністративне провадження № К/9901/32509/18 (ЄДРСРУ № 92930770), № 810/3118/17, адміністративне провадження № К/9901/47723/18 (ЄДРСРУ № 92930782), № 815/4215/16, адміністративне провадження № К/9901/3621/18 (ЄДРСРУ № 92930778) досліджував питання щодо визнання правочину щодо перерахування грошових коштів з поточного рахунку проблемного банку  на рахунок іншої особи  відповідно до п. 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI нікчемним.

Верховний Суд зауважує, що необхідною та достатньою умовою для віднесення правочинів до числа нікчемних з підстав, передбачених пунктом 9 частини третьої статті 38 Закону №4452-VI, є встановлення факту здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов`язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Уповноважена особа дійсно наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних, але це право не є абсолютним та кореспондується з обов`язком встановити обставини, з якими закон пов`язує нікчемність правочину. Висновок про нікчемність правочину має ґрунтуватися виключно на встановлених та доведених обставинах, які за законом тягнуть за собою застосування певних наслідків, зокрема щодо не включення особи до переліку вкладників банку для отримання в подальшому гарантованої суми вкладу.

За наслідками розгляду справи №816/378/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків.

"…ні Законом України "Про банки і банківську діяльність", ні Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління НБУ від 17.08.2012р. №346, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17.09.2012 за №1590/21902, не встановлено заборони банку після визнання його проблемним укладати договори, відкривати поточні рахунки та зараховувати на рахунок кошти.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 826/6958/17 (ЄДРСРУ № 89896381), від 06.08.2020 у справі № 826/3311/17, від 23.09.2020 у справі № 826/3151/17 та в постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 816/378/16 (провадження № 11-17апп20), 08 липня 2020 року у справі № 826/1807/16 (провадження № 11-386апп19) та від 30 вересня 2020 року у справі № 826/192/17, провадження № 11-565апп19 (ЄДРСРУ № 92137259)

Водночас постанова НБУ про віднесення банку до числа проблемних згідно зі статтею 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є банківською таємницею, доказів обізнаності позивача про встановлені для банку обмеження відповідач надати не може. При цьому невиконання посадовими особами Банку наведених у постанові НБУ приписів про його віднесення до категорії проблемних саме по собі не може бути підставою для висновку про нікчемність або недійсність правочинів Банку.

Згідно з постановою НБУ про віднесення банку до числа проблемних, Банк було віднесено до категорії проблемних. Разом із цим віднесення Банку до категорії проблемних не передбачало введення до нього тимчасової адміністрації, але обмежувало певні види діяльності Банку, наведені в цій постанові.

Зазначений правовий акт НБУ, зважаючи на його юридичну силу та властивості, є правовим актом індивідуальної дії, має чітко виражений організаційно-розпорядчий, персоніфікований характер, чинність та юридична сила якого спрямовані передусім на особу, якій він адресований, і породжує конкретні правовідносини, обумовлені ним, зокрема спрямований на реалізацію заходів впливу щодо конкретного проблемного банку, а не стосовно невизначеного кола осіб, та дія його вичерпується одноразовим застосуванням.

Отже, така постанова НБУ з огляду на її правову природу не є актом цивільного законодавства в розумінні положень статті 4 ЦК України, у зв`язку з чим підстав для застосування норм статей 203, 215 ЦК України до спірного правочину як акта законодавства в контексті невідповідності його зазначеній постанові НБУ немає.

Також у постанові НБУ про віднесення банку до числа проблемних не передбачено заборони на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків фізичних осіб, відкритих у такому банку."

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду підтримано у постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі №826/18684/16 та від 13.08.2020 у справі №826/1897/16.

ВИСНОВОК: Наведене свідчить, що норми чинного законодавства не встановлюють заборони  на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку (фактично до введення тимчасової адміністрації), а отже визнання такого правочину нікчемним суперечить вимогам Закону.

Матеріал по темі: «Висновки Великої палати Верховного Суду стосовно спорів ФГВФО»

 

Теги: ФГВФО, фонд гарантування, уповноважена особа, велика палата верховного суду, судова практика, Верховний суд, Велика палата Верховного суду, судова практика, Адвокат Морозов

Протоколи та Акти перевірки не оскаржуються в судовому порядку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позовні вимоги про визнання протиправними і скасування протоколів про правопорушення у сфері містобудівної діяльності та Актів перевірки

18 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1457/17, адміністративне провадження № К/9901/50498/18 (ЄДРСРУ № 92930540) досліджував питання можливості оскарження протоколів про правопорушення у сфері містобудівної діяльності та Актів перевірки.

Слід вказати, що  разі виявлення під час перевірки порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності посадові особи органу держаного архітектурно - будівельного контролю складають акт, у якому фіксуються такі порушення. На підставі акту складається обов`язкові для виконання приписи щодо усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, а також складаються відповідні протоколи, які у встановлений строк подаються керівникові відповідної інспекції або його заступникові для винесення постанови про накладення штрафу, передбаченої законодавством України.

Так ось судова практика Верховного суду виходить з того, що протоколи у сфері містобудівної діяльності є лише засобом фіксації обставин правопорушення і джерелом доказової інформації при розгляді справи про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, позбавлені ознак правового акта (акта індивідуальної дії чи нормативно - правового акту), не є актом індивідуальної дії у розумінні КАС України, що, унеможливлює розгляд вимог про їх оскарження у порядку адміністративного судочинства.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 у справі № 826/4/16.

Варто звернути увагу також на справу № 810/6689/14, де Верховний Суд, окрім іншого, звертав увагу на те, що загальне поняття акта перевірки наведено у пункті 3 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 22 грудня 2010 року №984, положення якого були чинними на момент виникнення спірних відносин, згідно з яким - це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності платника податків і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства.

У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що, в свою чергу, відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні КАС України.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні КАС України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, діяльність яких перевірялася, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 640/2911/19 (ЄДРСРУ № 91752794), від 03 листопада 2020 року у справі №808/2696/15(ПР/808/7/16), адміністративне провадження №К/9901/16944/18 (ЄДРСРУ № 92624512) та у справі №814/162/16, адміністративне провадження №К/9901/32384/18 (ЄДРСРУ №92624518).

Зважаючи на викладене, а також враховуючи правову природу акту, складеного за наслідками здійсненого уповноваженими органами державного архітектурного контролю, Верховний суд не вбачає перешкод для поширення на спірні правовідносини вищенаведеної правозастосовчої практики Верховного Суду, відповідно до якої акт перевірки не визнається правовим актом, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні КАС України.

В той же час, згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постановах від 22.03.2018 у справі №П/9901/135/18 (провадження №11-70сап18), від 31.01.2019 у справі №9901/56/19 (адміністративне провадження №П/9901/56/19), від 27.06.2019 у справі №9901/920/18 (провадження №11-1455заі18), поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вище вбачається, що протокол та Акт перевірки  у сфері містобудівної діяльності, податкової перевірки та ін. є лише засобом фіксації правопорушення (а в суді джерелом доказової бази), але не відноситься до актів індивідуальної дії, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання, а отже не підлягає як адміністративному так і судовому оскарженню.

 

Матеріал по темі: «Винесення постанови без складання протоколу про адміністративне правопорушення»

Зарахування зустрічних однорідних вимог

  

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо припинення зобов`язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог

12 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамка в рамках справи №904/3173/19 (ЄДРСРУ № 92841779) досліджував питання шодо правовідносин пов’язаних із зарахуванням зустрічних однорідних вимог.

Так, статтями 202, 203 ГК України визначено, що зобов`язання припиняється, зокрема, зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Отже, заява про зарахування зустрічних вимог є одностороннім правочином.

Відповідно до положень статті 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Відповідно до положень статті 602 ЦК України не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утримання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 4-1) за зобов`язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом; 5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

Слід зазначити, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.10.2018 у справі № 914/3217/16 зазначено, що вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим); однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду); строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо).

З огляду на положення чинного законодавства зарахування зустрічних однорідних вимог як односторонній правочин є волевиявленням суб`єкта правочину, спрямованим на настання певних правових наслідків у межах двосторонніх правовідносин. Інститут заліку має на меті оптимізувати діяльність двох взаємозобов`язаних, хоч і за різними підставами, осіб. Ця оптимізація полягає в усуненні зустрічного переміщення однорідних цінностей, що становлять предмети взаємних зобов`язань, зменшує ризик сторін, який виникає при здійсненні виконання, а також їх витрати, пов`язані з виконанням.

Водночас однією із важливих умов, за наявності якої можливе припинення зобов`язання зарахуванням зустрічних вимог, є безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи невідповідність будь-якій із наведених умов виключає можливість зарахування у добровільному порядку.

ВАЖЛИВО: Таким чином, для задоволення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог слід встановити наявність таких умов: 1) зустрічність вимог, 2)однорідність цих вимог, 3) строк виконання яких настав та 4) прозорість вимог, тобто відсутність спору між сторонами щодо характеру зобов`язання, його змісту та умов виконання та 5) безспірність, оскільки лише за наявності всіх умов у сукупності можливо здійснити таке зарахування.

Подібну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 14.07.2020 у справі № 910/10471/19, від 24.01.2018 у справі № 908/3039/16, від 05.04.2018 у справі № 910/13205/17 та від 13.11.2018 у справі № 914/163/14.

Отже, вимоги, які підлягають зарахуванню, мають відповідати таким умовам:

- бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим);

- бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей. При цьому правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);

- строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.

- безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої із наведених умов виключає проведення зарахування у добровільному порядку (висновок Верховного Суду у постановах від 19 серпня 2020 року у справі №  911/2560/19, від 11 червня 2020 року у справі № 910/7804/19, від 26 травня 2020 року у справі № 910/7807/19).

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов`язань: в одному - одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов`язанні є кредитором у другому). Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов`язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов`язання. У такому випадку зобов`язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами.

ВИСНОВОК: Отже, з огляду на викладене зобов`язання з оплати заборгованості за договором може бути припинено шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог за наявності умов, установлених статтею 601 Цивільного кодексу України, та за відсутності обставин, передбачених статтею 602 Цивільного кодексу України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.10.2018 у справі № 914/3217/16, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 910/21652/17, від 11.09.2018 у справі № 910/21648/17, від 11.10.2018 у справі № 910/23246/17, від 15.08.2019 у справі № 910/21683/17, від 11.09.2019 у справі № 910/21566/17, від 25.09.2019 у справі № 910/21645/17, від 05.11.2019 у справі № 914/2326/18, від 01.10.2019 у справі № 910/12968/17.

 

Матеріал по темі: «Припинення зобов`язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог»

 

Теги: зарахування вимог, зустрічні вимоги, взаємозалік, повідомлення про взаємозалік, прозорість вимог, безспірність, заборгованість, штраф, пеня, судова практика, Адвокат Морозов

 

Інспектор у справах про адмін. правопорушення не може бути відповідачем у суді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Хто є належним відповідачем у суді по справам щодо скасування постанов про накладення адміністративного стягнення?

16 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справах № 398/2077/17, адміністративне провадження № К/9901/30709/18 (ЄДРСРУ № 92902097 ) та № 149/1698/17, адміністративне провадження № К/9901/32341/18 (ЄДРСРУ № 92870057) підтвердив раніше висловлену тезу, що інспектор не є самостійним суб’єктом, а отже не може бути відповідачем у суді у справах про адміністративні правопорушення.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, іншого суб`єкта при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Частиною третьою статті 288 КУпАП, якою визначено порядок оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення  передбачено, що постанову іншого органу (посадової особи)  про  накладення адміністративного стягнення, постанову по  справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі можна оскаржити у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що при розгляді справ про адміністративні правопорушення, державні інспектори відповідного орану діють не як самостійний суб`єкт владних повноважень, а від імені центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності. 

Отже, відповідні посадові особи не можуть виступати самостійним відповідачем у таких справах, оскільки належним відповідачем є саме відповідний орган, на який, зокрема положеннями ст. 222 КУпАП покладено функціональний обов`язок розглядати справи про адміністративні правопорушення

При цьому, зміст статті 288 КУпАП щодо можливості оскаржити постанову органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення не спростовує висновків суду касаційної інстанції про те, що відповідачем у таких справах є саме орган, а не посадова особа.

Вказані висновки викладені в постановах Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 724/716/16, від 17.06.2020 у справі № 127/6881/17 та від 17 вересня 2020 року № 742/2298/17 (ЄДРСРУ № 91642924).

 

Матеріал по темі: «Оскарження постанов поліції зі штрафом від 170 до 510 грн. втрачає економічний сенс…»