Курсова різниця прощеного кредиту, як додаткове благо платника податку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти в гривню та прощення розміру різниці, відповідно розрахованої є підставою для звільнення від оподаткування

06 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/7313/17, касаційне провадження № К/9901/3785/19 (ЄДРСРУ № 92714951) досліджував питання щодо застосування курсової різниці у прощеному кредиті.

У зв`язку з політичною та фінансовою кризою, яка сталася у 2014 році та спричинила девальвацію національної валюти в Україні, враховуючи скрутне становище, в якому опинилися позичальники-фізичні особи, які отримали споживчі кредити в іноземній валюті, з 07 травня 2015 року підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України доповнений пунктом 8 на підставі Закону України від 09 квітня 2015 року № 321-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов`язань».

Відповідно до цього положення не вважається додатковим благом платника податку та не включається до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу сума, прощена (анульована) кредитором у розмірі різниці між основною сумою боргу за фінансовим кредитом в іноземній валюті, визначена за офіційним курсом Національного банку України на дату зміни валюти зобов`язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню, та сумою такого боргу, визначеною за офіційним курсом Національного банку України станом на 01 січня 2014 року, а також сума процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені) за такими кредитами, прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Норми цього пункту застосовуються до фінансових кредитів в іноземній валюті, не погашених до 01 січня 2014 року.

Дія абзацу першого цього пункту поширюється на операції з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті, що здійснювалися починаючи з 01 січня 2015 року.

Тобто, курсова різниця, що виникла внаслідок знецінення національної валюти по відношенню до валюти прощеного боргу (кредиту), не відноситься до доходів платника податку та не підлягає оподаткуванню.

В силу колізійного принципу пріоритету норми акта, виданого пізніше, до правовідносин, які виникли у зв`язку із прощенням банками з 01 січня 2015 року боргу позичальникам за кредитами в іноземній валюті, які не було погашено до 01 січня 2014 року та валюту зобов`язання за якими було змінено з іноземної на національну, застосовуються норми пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України.

Застосування вимог абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України має місце виключно у випадку перевищення суми прощеного (анульованого) кредитором боргу над сумою курсової різниці, обрахованої за правилами, передбаченими пунктом 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України.

Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено в постановах від 15 травня 2018 року у справі № 821/1594/17, від 19 липня 2019 року у справі № 826/4240/18, від 14 листопада 2019 року у справі № 520/10880/18.

Отже, Верховний Суд вказує, що для правильного встановлення правової природи анульованого (прощеного) кредитором боргу (кредиту) платника (як курсової різниці, розрахованої відповідно до пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України, або додаткового блага, яке підлягає включенню до загального оподатковуваного доходу фізичної особи) необхідною умовою є дослідження судом характеру угоди між кредитором та позичальником щодо відповідної реструктуризації боргу та прощення його частини, зокрема, чи було змінено валюту зобов`язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню.

Таким чином, при анулюванні (прощенні) суми боргу за кредитом повинні бути дотримані умови для застосування преференцій щодо сплати податку на доходи фізичних осіб. Зокрема, відбулась зміна валюти зобов`язання на гривню, а різниця, що розрахована у відповідності до пункту 8 підрозділу І розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ, яка не підлягає оподаткуванню, є більшою, ніж сума боргу, що прощена банком позивачу.

Аналогічний правовий висновок Верховного Суду (щодо пріоритету норм пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України над нормами абзацу «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПК України) викладено у постанові від 05.09.2019 по справі № 815/6032/17, від 25 листопада 2019 року справа №500/2252/18.

Таким чином, курсова різниця, що виникла внаслідок знецінення національної валюти по відношенню до валюти прощеного боргу (кредиту), не відноситься до доходів платника податку та не підлягає оподаткуванню (04 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/7305/17, адміністративне провадження №К/9901/21861/19, ЄДРСРУ № 89674872).

ВИСНОВОК: Обов’язковою умовою для застосування положення пункту 8 підрозділу 1 розділу ХХ ПК України є саме - зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти в гривню та прощення розміру різниці, відповідно розрахованої.

 

Матеріал по темі: «Курсова різниця при прощенні кредиту не підлягає оподаткуванню»

 

 

Теги: оподаткування прощених анульованих кредитів, прощенная банком часть кредита, списание кредита, додаткове благо, прощення частини кредита, анулювання частини кредита, оподаткування кредиту, дохід банку, розрахунок суми опадаткування, звільнення від оподаткування, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок оподаткування операцій щодо передачі новозбудованого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Операції з продажу квартир та інших приміщень не є операціями з першого постачання житла, а тому не підлягають оподаткуванню податком на додану вартість

06 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/6329/16, касаційне провадження № К/9901/28895/18 (ЄДРСРУ № 92714958) досліджував питання операцій з першого постачання житла в розумінні податкового законодавства.

Відповідно до підпункту 197.1.14 пункту 197.1 статті 197 Податкового кодексу України звільняються від оподаткування операції з постачання житла (об`єктів житлового фонду), крім їх першого постачання, якщо інше не передбачено цим підпунктом. У цьому підпункті перше постачання житла (об`єкта житлового фонду) означає:

а) першу передачу готового новозбудованого житла (об`єкта житлового фонду) у власність покупця або постачання послуг (включаючи вартість придбаних за рахунок виконавця матеріалів) із спорудження такого житла за рахунок замовника;

б) перший продаж реконструйованого або капітально відремонтованого житла (об`єкта житлового фонду) покупцю, який є особою, іншою, ніж власник такого об`єкта на момент виведення його з експлуатації (використання) у зв`язку з такою реконструкцією або капітальним ремонтом, або постачання послуг (включаючи вартість придбаних за рахунок виконавця матеріалів) на таку реконструкцію чи капітальний ремонт за рахунок замовника.

Норми цього підпункту поширюються також на перший продаж дачних або садових будинків, а також будь-яких інших об`єктів власності, зареєстрованих згідно із законодавством як житло (житловий фонд).

Аналіз змісту наведеної норми дає підстави для висновку, що операцією з першого постачання житла буде вважатися операція з передачі права власності (оформлення правовстановлюючих документів) до першого власника такого житла, незалежно від джерел фінансування будівництва: чи за рахунок власних коштів підприємства забудовника, чи за рахунок учасників фонду фінансування будівництва. Така операція з першого постачання житла підлягає оподаткуванню податком на додану вартість на загальних підставах.

У свою чергу операції з подальшого постачання житла (об`єктів житлового фонду) звільняються від оподаткування відповідно до підпункту 197.1.14 пункту 197.1 статті 197 Податкового кодексу України.

Таким чином, у випадку, коли після завершення будівництва правовстановлюючі документи на новозбудоване житло оформлюються на замовника, а пізніше згідно з договорами купівлі-продажу квартир з фізичними особами переоформлюються на таких фізичних осіб, операцією з першого постачання житла буде вважатись операція оформлення правовстановлюючих документів на замовника. Подальше переоформлення права власності на фізичних осіб, у розумінні норм Податкового кодексу України, не буде вважатися операцією з першого постачання житла, а тому дана операція звільняється від оподаткування податком на додану вартість відповідно до Податкового кодексу України.

При цьому, як випливає зі змісту правових позицій Верховного Суду від  27 лютого 2018 року у справі № 826/1513/17, від 10.12.2019 року у справі № 817/223/15, від 31.07.2019 року у справі № 808/2699/14 та від 28.04.2020 року у справі № 814/4831/13-а, правовий режим першого постачання житла поширюється одночасно як на власне спорудження житлового будинку, так і на спорудження всіх об`єктів, які збудовані в результаті виконання відповідних робіт із будівництва житлового будинку.

(!!!) Подальше постачання відповідних об`єктів, які раніше передані в межах операції з постачання робіт із спорудження комплексного об`єкту, не розглядається як окреме перше постачання новозбудованого житла і не підлягає оподаткуванню податком на додану вартість.

ВИСНОВОК: Із зазначеного випливає, що всі складові житлового будинку, тобто всі об`єкти нерухомості, які є невід`ємною частиною житлового будинку, в тому числі квартири, комори, паркінги (машиномісця) тощо, підлягають оподаткуванню податком на додану вартість лише під час першого їх постачання в складі робіт із спорудження житлового будинку (передачі права власності на готовий житловий будинок).

Відповідно, усі подальші операції з постачання таких об`єктів є другим постачанням таких об`єктів у розумінні п. п. 197.1.14 п. 197.1 ст. 197 ПК України.

При цьому, законодавство, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, не передбачає можливості розглядати як окремі операції з першого постачання житла постачання власне житлового будинку в цілому (як робіт із його спорудження чи як неподільного об`єкту нерухомості) і постачання окремих об`єктів нерухомості, що входять до складу такого житлового будинку (квартир, комор, паркінгів (машиномісць) тощо).

 

 

Встановлення факту спільного проживання спадкоємця із спадкодавцем

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позовне чи окреме провадження щодо встановленні факту спільного проживання спадкоємця із спадкодавцем?

05 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/4041/20, провадження №61-13459св20 (ЄДРСРУ № 92692136) досліджував питання щодо виду провадження відносно встановленні факту спільного проживання спадкоємця із спадкодавцем.

Пленум Верховного суду України у своїй постанові «Про судову практику у справах про спадкування» №7 від 30.05.2008 роз`яснив, що якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.

Аналогічна правова позиція висловлена у Постановах Верховного Суду у справах № 336/709/18-ц від 07.11.2018, № 303/1816/17 від 23.12.2019, зокрема зазначено, що якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Для того, щоб спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, самого факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини недостатньо. Необхідно, щоб таке проживання було постійним.

Однак слід вказати, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі № 484/747/17 від 10 січня 2019 року дійшов категоричного висновку про те, що відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця (позивач) за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем,оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини,якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом. 

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

Частиною першою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Перелік юридичних фактів, що підлягають установленню в судовому порядку, визначений у частині першій статті 315 цього Кодексу, не є вичерпним.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян.

(!!!) Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, при цьому має бути з`ясована мета його встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлено спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови.

Таким чином, юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

В порядку окремого провадження розглядаються справи за заявою фізичних осіб про встановлення фактів, якщо встановлення фактів не пов`язується з наступним вирішенням спору про право, і чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Якщо встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем необхідно заявнику для оформлення спадщини та отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом - існує спір про право, який підлягає вирішенню виключно у позовному провадженні.

ВИСНОВОК: Отже, спір щодо спадкового майна, у тому числі і встановлення факту спільного проживання спадкоємця із спадкодавцем, підлягає вирішенню у порядку позовного провадження

Однак, на погляд автора, якщо спір про право на спадщину відсутній,  а виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім`єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і т.і.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що процесуальний закон вимагає встановити наявність спору про право, а не припускати його можливість (23 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 758/7094/19, провадження № 61-21398св19 (ЄДРСРУ № 92120240).

Матеріал по темі: «Додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини»

 

 

Теги: встановлення факту, спільного проживання спадкоємця із спадкодавцем, спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Іпотечне та заставне майно не може бути джерелом погашення податкового боргу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Майно передане в іпотеку або заставу, яке зареєстроване належним чином, не може бути джерелом погашення податкового боргу

06 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/658/19, адміністративне провадження № К/9901/30546/19 (ЄДРСРУ № 92691717) досліджував питання податкової застави та погашення податкового боргу шляхом звернення стягнення на заставне майно платника податків.

Відповідно до норм пунктів 95.1 - 95.4 статті 95 ПК в редакції до внесення змін Законом від 16.01.2020 № 466-ІХ, який набрав чинності з 23.05.2020, контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги.

Стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, та з рахунків платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

Контролюючий орган звертається до суду щодо надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі.

Рішення суду щодо надання вказаного дозволу є підставою для прийняття контролюючим органом рішення про погашення усієї суми податкового боргу. Рішення контролюючого органу підписується керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу та скріплюється гербовою печаткою контролюючого органу. Перелік відомостей, які зазначаються у такому рішенні, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Контролюючий орган на підставі рішення суду здійснює стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу за рахунок готівки, що належить такому платнику податків. Стягнення готівкових коштів здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Абзацом другим пункту 95.5 статті 95 ПК встановлено, що у разі якщо податковий борг виник у результаті несплати грошового зобов`язання та/або пені, визначених платником податків у податковій декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу в установлені цим Кодексом строки, стягнення коштів за рахунок готівки, що належить такому платнику податків, та/або коштів з рахунків такого платника у банках здійснюється за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу без звернення до суду, за умови якщо такий податковий борг перевищує 5 мільйонів гривень та не сплачується протягом 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку його сплати, та відсутні зобов`язання держави щодо повернення такому платнику податків помилково та/або надміру сплачених ним грошових зобов`язань.

За змістом наведених норм у контролюючого органу виникає повноваження звернути стягнення на майно платника податків, що перебуває у податковій заставі (шляхом продажу такого майна), за таких умов: у платника податків існує податковий борг; платнику податків направлено податкову вимогу, з дня надіслання якої минуло не менше 60 календарних днів; у платника податків немає грошових коштів (готівки та/або на банківських рахунках) у сумі, достатній для погашення податкового боргу; звернення стягнення на майно може бути здійснено за рішенням суду.

(!!!) Щодо майна, за рахунок якого може бути погашений податковий борг, то відповідно до положень пункту 87.2 статті 87 ПК таким  майном є будь-яке майно платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Так, підпунктом 87.3.1 пункту 87.3 цієї статті встановлено, що не може бути використано як джерело погашення податкового боргу платника податків майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави.

З цією нормою кореспондується норма статті 90 ПК, якою передбачено, що пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (включаючи інші застави) встановлюється відповідно до закону.

За змістом норм статей 2 та 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV державній реєстрації підлягають речові права, похідні від права власності на нерухоме майно, зокрема іпотека, а також заборона відчуження та арешт нерухомого майна, податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.

За визначенням статті 1  Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 №898-IV іпотекою є вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до статті 3 цього Закону взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.

ВАЖЛИВО: Отже,  пріоритет на задоволення вимог іпотекодержателя, право на яке виникло відповідно до іпотечного договору та зареєстроване у передбаченому законом порядку раніше, є вищим відносно пріоритету податкової застави, що виникла пізніше.

Разом з тим, опис в податкову заставу майна, щодо якого існував пріоритет за іпотечним договором, не може бути підставою для відмови повністю в позові контролюючого органу  про надання дозволу на реалізацію майна, яке перебуває в податковій заставі, для погашення усієї суми податкового боргу.

Нормами статті 88 ПК, якою визначається зміст податкової застави, встановлено, що з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу. Право податкової застави виникає згідно з цим Кодексом та не потребує письмового оформлення.

Майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу (пункт 89.3 статті 89 ПК).

У разі якщо на момент складення акта опису майно відсутнє або його балансова вартість менша від суми податкового боргу, право податкової застави поширюється на інше майно, на яке платник податків набуде право власності у майбутньому до погашення податкового боргу в повному обсязі.

Платник податків зобов`язаний не пізніше робочого дня, наступного за днем набуття права власності на будь-яке майно, повідомити контролюючий орган про наявність такого майна. Контролюючий орган зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дня отримання зазначеного повідомлення прийняти рішення щодо включення такого майна до акта опису майна, на яке поширюється право податкової застави та балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, або відмовити платнику податків у включенні такого майна до акта опису.

До прийняття відповідного рішення контролюючим органом платник податків не має права відчужувати таке майно (абзаци перший, другий, четвертий пункту 89.5 статті 89 ПК).

Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою контролюючого органу (пункт 89.7 цієї ж статті).

Встановлений наведеними нормами порядок визначення майна, яке передається в податкову заставу, забезпечує права платника податків як власника майна, а також публічний інтерес щодо сплати податків (погашення податкового боргу). Описуючи майно в податкову заставу, контролюючий орган повинен забезпечити її ефективність та дієвість, зокрема вживати заходи по виявленню майна. Відсутність майна, яке може бути описано в податкову заставу, не означає, що право податкової застави не виникло і що контролюючий орган не має повноважень звернути стягнення на майно  платника податків, якщо платник має податковий борг, щодо сплати суми якого йому направлено податкову вимогу зі строком вручення не менше 60 календарних днів, а вжиті контролюючим органом передбачені законом обов`язкові заходи щодо погашення податкового боргу за рахунок грошових коштів платника податків не були результативними. Це повноваження контролюючий орган, однак, може реалізувати з дозволу суду, який повинен перевірити наявність такого повноваження. Дозвіл суду на реалізацію такого повноваження може стосуватися як майна, яке вже описано в податкову заставу, так і майна, яке буде описано додатково у зв`язку з його виявленням контролюючим органом або у зв`язку із збільшенням суми податкового боргу, а також на майно, право на яке у платника податків, що має податковий борг, виникне в подальшому.

Аналіз наведених вище норм права дозволяє зробити висновок про те, що майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави, не може бути використано як джерело погашення податкового боргу.

Таким чином, пріоритет обтяжень визначається у черговості їх реєстрації.

Аналогічна правова позиція щодо пріоритету на задоволення вимог іпотекодержателя, право на яке виникло відповідно до іпотечного договору та зареєстроване у передбаченому законом порядку раніше ніж податкова застава, викладене у Постановах Верховного Суду від 05.02.2019 р. у справі №813/1662/13-а (ЄДРСРУ № 79616343),  від 14.03.2018 (справа №806/1751/17), від 07.02.2019 справа №813/4551/17 (ЄДРСРУ № 79671363).

ВИСНОВОК: Обтяжувачі з вищим пріоритетом (якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави), володіють переважним та першочерговим правом на отримання своїх вимог щодо одного й того ж рухомого/нерухомого майна.

 

Матеріал по темі: «Пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (іпотеки)»

 

Теги: пріоритет, застава, податкова застава, інші обтяження, іпотека, операцій із заставленим майном, припинення податкової застави, адміністративний арешт майна, судова практика, Адвокат Морозов

Звільнення від відповідальності платника податків або стягнення збитків з винних осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з винних осіб збитків в розмірі сплачених штрафних санкцій за неможливість виконання податкового обов’язку та підстави для звільнення від відповідальності

05 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/6526/19, адміністративне провадження №К/9901/30727/19 (ЄДРСРУ № 92661386) досліджував питання щодо звільнення від відповідальності платника податків та можливість стягнення збитків (штрафних санкцій) з винних осіб.

Згідно з пунктами 36.1 та 36.5 статті 36 ПК України податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку несе платник податків, крім випадків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи.

Пунктом 38.1 статті 38 ПК України виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк.

За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов`язку несе платник. Це визначено статтею 109 ПК України, відповідно до якої податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами України.

Статтею 111 ПК України визначені види відповідальності за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. За порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної відповідальності: фінансова; адміністративна; кримінальна. Фінансова відповідальність за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства встановлюється та застосовується згідно з цим Кодексом та іншими законами. Фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.

Згідно з пунктом 126.1 статті 126 ПК України у разі, якщо платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств протягом строків, встановлених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

Аналіз наведених норм права свідчить, що податковий обов`язок є безумовним і першочерговим. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку законодавчо покладено на платника податків. Водночас, для вирішення питання про наявність/відсутність підстав для застосування до платника податку відповідальності за несвоєчасну сплату узгодженого грошового зобов`язання необхідно встановити причини, що зумовили такий пропуск, та перевірити, чи вчинив платник податку усі залежні від нього дії з метою належного  та своєчасного виконання податкового обов`язку.

Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 22 квітня 2020 року (справа №826/11872/16, ЄДРСРУ № 88886024 ), від 26 березня 2020 року (справа №825/1700/18, ЄДРСРУ № 88431170).

(!!!) Конструкція статті 109 ПК України передбачає, що порушення норм законодавства з питань оподаткування, що призвело до невиконання податкового обов`язку, може бути вчинено (1) платниками податків, (2) податковими агентами, (3) посадовими особами контролюючих органів.

Вирішуючи справи із застосуванням наведених норм права, Верховний Суд у постановах від 21 травня 2020 року (справа № 826/14506/16), від 17 липня 2020 року (справа № 826/11107/17) тощо дійшов висновку про відсутність підстав для притягнення до відповідальності платника податків, який своєчасно та у належний спосіб вчинив усіх необхідних та залежних від нього дій для виконання свого податкового обов`язку, тоді як несвоєчасне його виконання відбулось саме внаслідок протиправної поведінки контролюючого органу.

Натомість, у постанові від 27 квітня 2018 року (справа №820/4064/17) Верховний Суд досліджував питання наявності суб`єктивної сторони (вини) у діях платника як одного з елементів складу податкового правопорушення, відсутність якої платник доводить злочинними діями сторонніх осіб. При вирішенні даної справи Верховний Суд дійшов висновку, що вина юридичної особи доводиться недбалістю посадових осіб платника, яка полягає у відсутності контролю щодо збереження та дії особистих ключів посадових осіб платника, що унеможливило своєчасне виконання обов`язку платника податків щодо реєстрації акцизних накладних. Водночас, жодних протиправних дій контролюючого органу в неприйнятті акцизних накладних встановлено не було.

Верховний суд виходив з того, що невиконання податкового обов`язку через протиправні дії чи бездіяльність контролюючого органу виключає вину платника податків і, як наслідок, можливість притягнення останнього до відповідальності. В іншому випадку платник податків повинен довести, що ним було вжито усіх необхідних та залежних від нього заходів задля своєчасного виконання покладеного на нього обов`язку, проте останній не був виконаний з об`єктивних причин.

ВИСНОВОК: Таким чином, склалася стала судова практика, відповідно до якої для платника податків не настає відповідальність за несвоєчасне виконання податкового обов`язку, якщо це сталося через протиправну поведінку третіх осіб (контролюючих органів чи банківських установ), за умови, що сам платник податків вчинив всі залежні від нього дії для його належного виконання.

Водночас, такі випадки слід відрізняти від ситуацій, коли з вини третіх осіб виникли обставини, через які платник податків не зміг своєчасно вчинити залежних від нього дій для належного виконання податкового обов`язку (як от виникнення корпоративних спорів). У таких випадках підстави для його звільнення від відповідальності за податкове правопорушення відсутні, проте ці обставини можуть бути підставою для стягнення з винних третіх осіб збитків в розмірі сплачених штрафних санкцій.

Матеріал по темі: «Наслідки перерахування єдиного внеску не на той розрахунковий рахунок»

Хто є балансоутримувачем будинку в якому створене ОСББ?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Хто є балансоутримувачем будинку в якому створене ОСББ? Кому належать неприватизовані квартири в будинку? Хто є власником технічних та допоміжних приміщень?

Згідно ст. 1 Закону України Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ) це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Частиною 14 статті 6 вказаного Закону визначено, що державна реєстрація об`єднання (асоціації) проводиться у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. Об`єднання (асоціація) вважається утвореним з дня його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 12 Закону України Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку управління багатоквартирним будинком здійснює об`єднання через свої органи управління. За рішенням загальних зборів функції з управління багатоквартирним будинком можуть бути передані (всі або частково) управителю або асоціації. Об`єднання самостійно визначає порядок управління багатоквартирним будинком та може змінити його у порядку, встановленому цим Законом та статутом об`єднання.

Згідно з ч.ч. 18, 19 ст. 6 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» колишній балансоутримувач багатоквартирного будинку або особа, яка здійснювала управління багатоквартирним будинком до створення об`єднання, у тримісячний строк з дня державної реєстрації об`єднання забезпечує передачу йому примірника технічної та іншої передбаченої законодавством документації на будинок, а також документа, на підставі якого багатоквартирний будинок прийнято в експлуатацію, технічного паспорта і планів інженерних мереж. У разі відсутності документації на багатоквартирний будинок колишній балансоутримувач багатоквартирного будинку або особа, яка здійснювала управління багатоквартирним будинком до створення об`єднання, протягом півроку з дня державної реєстрації об`єднання відновлює її за власний рахунок.

Постановою КМУ від від 20 квітня 2016 р. № 301 “Про затвердження Порядку списання з балансу багатоквартирних будинків” затверджено порядок списання багатоквартирних будинків з балансу поточних балансоутримувачів.

Списання багатоквартирного будинку з балансу здійснюється його балансоутримувачем на підставі прийнятого ним розпорядчого документа.

Після затвердження балансоутримувачем акта про списання багатоквартирного будинку з балансу процедура списання відповідного будинку вважається закінченою.

Слід вказати, що законодавством встановлено обов’язок поточного балансоутримувача списати зі свого балансу будинок, навіть не зважаючи на той факт, що будинок на баланс ніхто і не прийме… тоді питання хто буде власником або балансоутримувачем (наприклад, неприватизованих квартир)?

На вказане питання дає відповідь п. 10 вказаної Постанови КМУ, зокрема у разі коли у списаному з балансу багатоквартирному будинку окремі квартири та/або нежитлові приміщення не перебувають у приватній власності та право державної чи комунальної власності на них не зареєстроване, такі квартири та/або нежитлові приміщення приймаються на баланс балансоутримувача (???), а право власності на них реєструється в установленому законом порядку.

Також у листі від 14 квітня 2017 року № 7/9-4067 Мінрегіонбуду вказується, що ані передачі з балансу на баланс, ані передачі в управління не відбувається, ОСББ передається технічна та ін. документація на будинок, а балансоутримувач списує будинок з балансу і все…

Вдале тлумачення цієї норми можна знайти у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 липня 2018 року у справі № 910/13384/17 (ЄДРСРУ № 75501089), який вказав, що зі створенням Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку форма власності не змінюється, перебування у державній власності деяких квартир робить державу лише одним із власників квартир у даному будинку, а сама по собі передача об'єкту з балансу на баланс не змінює правовий режим державного майна та не свідчить про його відчуження на користь Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку , яке за рішенням співвласників лише здійснює функції з управління, утримання та обслуговування будинку, а посилання позивача на те, що відповідач-1 став власником неприватизованих квартир та набув право на їх розпорядження є помилковим та таким, що суперечить вимогам чинного законодавства, принципу непорушності права власності.

Між тим, за приписами ст.ст. 316, 319, 322 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до ст. 385 ЦК України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об`єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту.

Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, регулювання правових, організаційних та економічних відносин, пов`язаних з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління визначені Законом України Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку багатоквартирний будинок це житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири; управитель багатоквартирного будинку (далі - управитель) це фізична особа - підприємець або юридична особа - суб`єкт підприємницької діяльності, яка за договором із співвласниками забезпечує належне утримання та ремонт спільного майна багатоквартирного будинку і прибудинкової території та належні умови проживання і задоволення господарсько-побутових потреб; управління багатоквартирним будинком це вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку.

Згідно з ч.ч. 4, 5, 6 ст. 5 вказаного вище Закону співвласник має право вільного доступу до технічної документації на багатоквартирний будинок. Замовник будівництва або попередній власник будинку зобов`язаний передати паспорт об`єкта будівництва та один примірник технічної документації на будинок згідно з переліком, визначеним центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної житлової політики і політики у сфері житлово-комунального господарства, співвласникам в особі їх об`єднання або особі, уповноваженій співвласниками у передбаченому цим Законом порядку. У разі якщо об`єднання співвласників багатоквартирного будинку не створено та уповноважену особу не визначено, паспорт об`єкта будівництва та примірник технічної документації на будинок передаються управителю, якщо його обрано відповідно до закону. У разі зміни форми управління багатоквартирним будинком особа, яка здійснювала управління, повинна передати наявну в неї технічну та іншу передбачену законодавством документацію на будинок особі, визначеній співвласниками такого будинку. У разі зміни управителя попередній управитель повинен передати наявну в нього технічну та іншу передбачену законодавством документацію на будинок новому управителю.

Статтею 9 Закону України Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку передбачено, що управління багатоквартирним будинком здійснюється його співвласниками. За рішенням співвласників усі або частина функцій з управління багатоквартирним будинком можуть передаватися управителю або всі функції - об`єднанню співвласників багатоквартирного будинку (асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку). Наймачі, орендарі та інші користувачі квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку можуть брати участь в управлінні багатоквартирним будинком виключно за дорученням власників таких квартир та приміщень.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 10 вказаного Закону співвласники приймають рішення щодо управління багатоквартирним будинком на зборах у порядку, передбаченому цією статтею. Якщо у багатоквартирному будинку в установленому законом порядку утворено об`єднання співвласників, проведення зборів співвласників та прийняття відповідних рішень здійснюється згідно із законом, що регулює діяльність об`єднань співвласників багатоквартирних будинків. До повноважень зборів співвласників належить прийняття рішень з усіх питань управління багатоквартирним будинком, у тому числі про: визначення управителя та його відкликання, затвердження та зміну умов договору з управителем; обрання уповноваженої особи (осіб) співвласників під час укладання, внесення змін та розірвання договору з управителем, здійснення контролю за його виконанням; визначення повноважень управителя щодо управління багатоквартирним будинком.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначені Законом України Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Правовий аналіз положень ч. 18 ст. 6 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» дозволяє дійти висновку про те, що передбачений зазначеною нормою обов`язок попереднього балансоутримувача будинку з передачі документації на будинок об`єднанню співвласників багатоквартирного будинку виникає у нього з дня державної реєстрації об`єднання та не залежить від прийняття об`єднанням рішення про передачу йому функцій з управління будинком та про прийняття будинку на баланс, оскільки будь-яких інших умов, крім державної реєстрації об`єднання, для передачі документації від попереднього балансоутримувача Законом не визначено.

У випадку відсутності документації на багатоквартирний будинок, минулий балансоутримувач, відповідно до вимог частини дев`ятнадцятої статті 6 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" зобов`язаний відновити її за власний рахунок.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/6167/18 від 05.07.2019, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду № 917/1208/18 від 13.11.2019, № 921/753/16-г/11 від 11.06.2019, від 16 січня 2020 року у справі № 910/3215/19 (ЄДРСРУ № 87150776),  від 29 січня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5065/19 (ЄДРСРУ № 87478652) , від 12 березня 2020 року у справі № 904/1878/19 (ЄДРСРУ № 88211060) та ін.

ВИСНОВОК: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку це виключно управитель багатоквартирного будинку, який отримує від колишнього балансоутримувача всю технічну документацію на будинок, але не набуває аналогічного статусу попереднього балансоутримувача чи власника, оскільки знову ж таки, відповідно до сталої судової практики, власники квартир/нежитлових приміщень є також власниками допоміжних та технічних приміщень будинку, а не приватизовані квартири (за наявністю) є власністю держави.

Матеріал по темі: "Право користування допоміжними приміщеннями у багатоквартирному будинку"

 

 

Неточності в тексті арбітражної угоди повинні тлумачитись на користь її дійсності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Тлумачення судом неточностей (назви, адреси, реквізитів і т.і.) та помилок в арбітражній угоді або третейському застереженні

02 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/364/20 (ЄДРСРУ № 92556266 ) досліджував питання щодо тлумачення неточностей (назви, адреси, реквізитів і т.і.) в арбітражній угоді або третейському застереженні.

Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (стаття 365 ГПК України).

Разом з тим, у розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств і організацій господарським судам України слід виходити із встановленої статтею 11 ГПК України пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо правил, передбачених законодавством України.

Згідно з частиною першою статті 366 ГПК України підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Так, питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право».

Відповідно до приписів частини першої статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.

Пунктами 1, 2 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: 1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону; 2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.

Статтею 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначені випадки виключної підсудності справ з іноземним елементом судам України, при цьому статтею 78 вказаного Закону передбачено, що компетенція інших органів України щодо розгляду справ з іноземним елементом визначається законами України з урахуванням статей 75 - 77 цього Закону.

30 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 873/64/20 (ЄДРСРУ № 92004876) вказав, відповідно до частини третьої статті 22 ГПК України будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові 28.08.2018 у справі № 906/493/16 дійшла висновку про те, що  суд має тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності арбітражної угоди.

Окрім того, предметом третейської угоди може бути не лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, а й будь-які спори, які виникатимуть між сторонами договору в майбутньому та передбачені третейською угодою. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 04.10.2018 в справі №910/8961/17.

Таким чином, з моменту укладання договору між сторонами діє третейське застереження, що визначає певний порядок розгляду спорів, що витікають з договору між сторонами, а припинення дії договору не припиняє зобов`язання щодо повної оплати та дії третейського застереження та не позбавляє сторони права на звернення до третейського суду з питань, які обумовлені таким третейським застереженням.

Аналогічна правова позиція підтверджується  усталеною практикою Верховного Суду з вирішення подібних спорів, викладеною у постановах від 12.08.2019 у справі №   876/7/19, від 19.05.2020 у справі №873/94/19, від 21.09.2020 у справі №873/58/20.

Неточність вказаної в договорі назви не може мати наслідком відмову цього суду визнати свою компетенцію з розгляду спору.

ВИСНОВОК: Судова практика практична безальтернативна, що будь - які неточності в тексті арбітражної угоди (в тому числі назві, адреси та інших реквізитах арбітражного/третейського суду/застереження) повинні тлумачитись на користь її дійсності.

Аналогічна правова позиція викладена також у постанові Верховного Суду від 21.09.2020 у справі №916/363/20.

Матеріал по темі: «Третейське (арбітражне) застереження у господарському договорі»

 

теги: третейське застереження, арбітражне застереження, підсудність спору, міжнародний комерційний арбітраж, припинення провадження у справі, позивач, відповідач, захист інтересів, судова практика, Адвокат Морозов